"Розмовляти російською – це показник рівня інтелекту". Режисер Держипільський – про містику "Довбуша", прокляття гуцулів та родичів в окупації

Народний артист України, режисер Ростислав Держипільський, очоливши у 2008 році Івано-Франківський обласний музично-драматичний театр ім. Івана Франка, змінив його історію. Усе почалося з дипломної роботи "Солодка Даруся", яка стала візитівкою колективу й однією з найвідоміших постановок в Україні та за її межами. Сьогодні під його керівництвом Франківський драмтеатр отримав статус національного і входить до найкращих театрів країни, квитки на вистави якого іноді нереально придбати.

Відео дня

В ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA Ростислав Держипільський пригадав, як на кастингах у Києві від нього вимагали говорити російською мовою, розкрив, чому прийняв пропозицію зіграти у фільмі "Довбуш" та чи планує знімати власне кіно. Також режисер розповів про родину в окупованому Бердянську, заплановану виставу за Федором Достоєвським "Ідіот", спокутування гріхів і страх розчарувати гуцулів.

– Пане Ростиславе, вам нещодавно виповнилося 50 років. Як сприймаєте свій вік? Які у вас плани? Не задумувалися над тим, щоб, наприклад, зняти фільм?

– До свого віку ставлюся нормально. Якось я їхав у своє село Снідавка Косівського району, і до мене підсів отець та мій друг з Криворівні. Ми розговорились, і він сказав, що 50 років – це єдиний найкращий ювілей, бо відбувається так зване обнулення – і є дуже крутий шанс почати новий етап. Мовляв, у цьому віці багаті люди колись відпускали рабів на волю, пробачали всі борги.

Слава Богу, у мене дуже гарно все склалося у професійному житті: я швидко став директором, маю різні звання і премії. Час від часу замислююся над тим, чи ставити вистави, бо свідомо їх ніколи не ставив. Знаєте, я робив це тоді, коли не міг не ставити: наприклад, несподівано приходила ідея – і я ставав цим "вагітний". І вже буде гріх, творчий аборт, якщо я цю ідею не реалізую, адже до мене прийшов Божий дар. З цими творчими абортами дуже страшно: якщо "воно" вже приходить до тебе, мусиш реалізувати. Хоча я трохи лінивий, тому доводиться іноді змушувати себе та шукати мотивацію (усміхається).

Щодо того, щоб зняти фільм, то це дуже смішна історія, тому що останніми роками ця ідея почала підкрадатися до мене з різних боків. Раніше я казав, що не хочу, бо мені достатньо театру, що я вже старий, щоб щось починати. Але якісь речі час від часу приходять. Тому я не можу вам сказати, що цього ніколи не буде чи я про це ніколи не думав. Можливо, це буде етап після 50 років.

– Відколи ви стали і режисером, і директором – художнім керівником драмтеатру, суттєво зріс попит на вистави, а зараз, під час великої війни, квитки взагалі дістати часом неможливо. Особливо популярні серед глядачів – "Гуцулка Ксеня" та "Гуцульське весілє". Ви собі такий ажіотаж чим пояснюєте?

– У нас такий ажіотаж виник з виставою "Гуцулка Ксеня" – ще задовго до того, як це почалося в Києві з "Конотопською відьмою". Коли у 2019 році ми зробили мюзикл "Коляда та й плєс", я тоді зрозумів, що є попит на такий продукт, що люди хочуть цих традицій. Але я звик, що якщо вже за щось беруся, то роблю це якісно. Я не ставив перед собою завдання, що це буде вистава в класичному розумінні слова. Тому почав "копати", досліджувати, хоча багато чого й так знав, адже мої бабуся та дідусь по маминій лінії – гуцули з села Снідавка, і я до шести років жив з ними. Власне, про автентичні гуцульські звичаї, діалект тощо вони мені розповідали. Коли мене привезли до Чернівців, я не знав літературної мови і розмовляв лише гуцульським діалектом, який ніхто не розумів.

Тому коли до нас приходять глядачі на гуцульські вистави з таким колоритом, то вони відчувають, що це дуже справжня історія, унікальна річ, а не щось просто зображають. Це наш регіон. І наші актори по суті просто розмовляють, не грають – гра виникає сама собою. Олексій Гнатковський як ведучий щось розповідає, далі вступають Роман Луцький, Надія Левченко, Юрій Вихованець, Мирослава Полатайко – і в якийсь момент глядача з розмови втягують у якусь сакральну історію за книгою Володимира Шухевича (дідуся Романа Шухевича) "Гуцульщина", в якій він описував звичаї, обряди та й загалом життя гуцулів XIX століття, бо у XX столітті, коли прийшла радянська влада, дуже багато гуцулів було вбито...

Коли щось перестає бути ексклюзивним і стає масмаркетом, воно втрачає свою цінність. А радянська влада робила все під одну "копірку"!

Гуцули ніколи не любили однаковості. Чому гуцульські вишивки чи костюми є одними з найкращих у світі? Тому що гуцули – страшні індивідуалісти. Взагалі українці – індивідуалісти, а гуцули – ще більше. Вони завжди хотіли, щоб було не так, як у сусіда, а краще. Через це вони придумували ще інакший костюм, кращий. Чи навіть якщо це були предмети загального вжитку, вони їх намагалися прикрашати. Зрозуміло, що вони живуть і жили в дуже красивому антуражі – у красивих горах. А ще гуцули були найбільш віддалені, змогли зберегти зв'язок з природою та давніми традиціями, тому їх менше торкнулася цивілізація. Тобто це такі справжні речі. До того ж це все про життя, про народження, про смерть, про весілля, переродження в нову якість.

Ви були на виставі "Гуцульське весілє", тому знаєте, що дивним чином вона не залишає байдужим майже ніколи. Там є де посміятися, є де поплакати, бо чудові актори. Коли я побачив вже сам результат, то в мене виступили сльози, але іноді я бачу, як люди плачуть там, де я навіть не думав, що це може бути.

І цей, умовно кажучи, формат, в якому ми це зробили, дозволяє нам тут і зараз напряму спілкуватися з глядачами. Мабуть, у цьому і є успіх.

– В інтерв'ю OBOZ.UA Олеся Пасічняк поділилась, що акторам буває складно через імпровізації Олексія Гнатковського, бо вони затягують тривалість вистави. Та й не всі глядачі готові висидіти майже чотири години...

– Іноді я теж не люблю довгі вистави, хоч сам їх і роблю. Проте завжди є винятки. З мого досвіду як глядача: є такі вистави, що тривають три, три з половиною, навіть чотири години! А я б ще дивився! Коли ти раптом втягуєшся в цю ситуацію, енергію, тобі вже не набридає. Тому тут таке питання...

Так, вистави тривають по-різному, тому що є імпровізації, які я як режисер даю акторам. І десь це може бути швидше, а десь може затягнутися, але якщо не давати цих імпровізацій, не буде такого ефекту, який ми маємо. Тому справді хто як хоче, так і нехай розуміє. Я часто через це "сварюся" з Олексієм, мовляв, тут, друже, вже коротше (усміхається). Але іноді я бачу, як глядачі самі хочуть цього, тому що це живе спілкування. Тобто я допускаю це в такому форматі, як у "Гуцульському весіллі".

– В одному з театрів Лісабона я побачила молодого португальця, який прийшов на виставу з книгою Федора Достоєвського "Злочин та кара". Кастинг-директорка Алла Самойленко розповідала, що багато років тому вона зустрічалася з одним американським продюсером, який приїжджав в Україну. Він попросив її назвати когось з української культури, щоб цю людину знав весь світ. На жаль, тоді жодне прізвище не знайшло у нього відгук. На вашу думку, сьогодні є автори, яких з гордістю можна рекомендувати іноземцям?

– Знаєте, якщо говорити про емоційність, можливо, іноземцям війна в Україні і не має боліти, а хотілося, щоб боліло... Сьогодні нація, яка вбиває, не може мати права звучати хоч якось у світі. Як я кажу: якщо ви реально хочете вбивати українців сьогодні, читайте Достоєвського, Толстого та інших! Їхня зброя – це російська мова, яка насаджувалася штучно і знищувала нашу націю!

Які страшні сторінки історії України: геноцид, голодомор, Розстріляне Відродження, коли в 20-30-ті роки письменників, драматургів та багато іншої нашої інтелігенції зібрали в один будинок і знищили! Лесь Курбас, який випередив на століття все, який створював свої системи і якого теж знищили на Соловках, а нам просто накинули систему Станіславського! Чи наш геніальний Шевченко, який дозволяв собі сперечатися з Богом, чи Котляревський з "Енеїдою"... Вони систематично знищували українських геніїв, а нація все одно відроджувалася!

Сучасні автори, які виграють світові премії, не менш круті: це Марія Матіос, Оксана Забужко, Сергій Жадан, наші з вами земляки Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько. Тобто це вже про молоду генерацію.

На жаль, через те що Україна переживає такі трагічні, але дуже справжні сторінки своєї історії, ми можемо більше сказати світові. Зараз головне – виграти цю війну передусім на полі бою, але не менш важлива й інформаційна війна. Не забуваймо, що працюють величезні гроші проти нас, щоб впихати наративи. Маємо боротьбу, маємо війну і маємо дуже багато роботи. Мистецтво – це вельми потужна зброя, тому що часто говорить до серця, до душі, до емоцій.

– Це правда, що на березень 2022 року у драмтеатрі було заплановано прем'єру вистави "Ідіот" за Достоєвським?

– Так, це правда. Чесно вам скажу, що навіть після 2014 року і до повномасштабного вторгнення Достоєвський був для мене одним з улюблених авторів. І я за ним вчився, і студентів своїх вчив, і щиро дивувався людям, які не читали його, Толстого чи Чехова. Ще й дітей своїх "вантажив" цим всім. Це ж як треба було хитро століттями нам впихати ці наративи про "вєлікую русскую культуру", що навіть я, гуцульський хлопчик, теж був цим всім інфікований!

– А потім виникають запитання, де ж були українці до 2022 року...

– Це боляче, але ми повинні про це говорити. Уявіть собі, якщо я із заходу України був таким, то що робити людям, у яких взагалі все їхнє життя – це російська мова та література, і все воно раптом виявилося фейком? Нам століттями насаджували міф про незрозумілу "русскую душу". Якщо вчитуватися, то це дуже страшні речі. Тому ми мусимо вбивати у собі того м*скаля.

Разом з цим ми свідомо применшували наше, і я, повірте, не був винятком, тому не хочу нікого звинувачувати. Я також вважав, що наше, українське – це другосортне, відстій, одним словом.

Зараз я занурився у вивчення плеяди Тобілевичів (український старовинний шляхетський рід, відомий насамперед завдяки чотирьом братам і сестрі, які стали корифеями українського театру: Івану Карпенку-Карому (справжнє прізвище Тобілевич), Панасу Саксаганському, Миколі Садовському та Марії Садовській-Барілотті. Вони зробили неоціненний внесок у становлення та розвиток професійного українського театру, працюючи як драматурги, актори, режисери та організатори. – Ред.). Вони хотіли писати українською мовою, але їм просто не дозволяли цього зробити. Цензура була жахлива. А ще забирали інформацію з архівів, знищували її, залишали тільки форму; забирали життя з них, щоб вони були нам нецікаві.

Сьогодні я ставлю майже винятково українську класику. Це таке спокутування гріха.

– Як ви реагуєте на російську мову в Івано-Франківську?

– Дуже складно реагую, і не тільки в Івано-Франківську, а й у Києві та інших містах. Зараз таке враження, що пішов відкат. А в нас був такий бій за Україну! На початку повномасштабного вторгнення струсонуло всіх, мені здавалося, що люди прозріли, а, виявляється, ні, бо їм так зручно чи лінь...

Сьогодні розмовляти російською – на жаль, це показник рівня інтелекту. Комусь досі не вистачає розуму усвідомити, що мова – це зброя. Путін, до речі, так і каже: доки є "русскій язик", доти є Росія, і вони "визволятимуть свій народ". Під час всіх своїх окупацій перше, що вони робили, – це знищували у нас мову.

Ще дратує, коли виїжджаєш за кордон і чуєш російську. Логічно, що не розумієш, чи це українці, чи м*скалі. Тому відчуваю агресію, біль та нерозуміння з цього приводу.

Звичайно, є і позитивні результати, бо особисто знаю багато людей, які свідомо перейшли на українську мову. Переселенці нам розповідали, що завдяки нашим виставам вони почали розмовляти українською мовою. Водночас має бути потужна державна політика з мовного питання. Надзвичайно важливі складники – освіта та культура. Ми про це у всіх наших виставах говоримо. Бо коли нація буде сильною, духовно освіченою й культурною, тоді буде міцна економіка, високий рівень інтелекту, і тоді люди розумітимуть, наскільки важлива мова.

– Мене приємно вразила історія вашої дружини родом із Бердянська, яка за власним вибором перейшла на українську мову. Читала, що ваша покійна мама навіть казала: "Якби так кожна західнячка співала дитині колискові, як м*скалька". До речі, ви вже не називаєте свою дружину "м*скалькою"?

– Вже ні, мені заборонили (усміхається). Ми одружилися у 2003 році. Я не можу сказати, що розмовляти українською було моєю умовою. Вона сама розуміла. Ми дуже багато про це говорили. Родина дружини пережила голодомор. Я їй розповідав, чому відбулася русифікація. Оскільки я закінчив історичний факультет, то це не були голослівні емоції – я опирався на факти. Коли в 1989 році у Радянському Союзі був загальний перепис, брат дружини записався росіянином, а вона – українкою (їхній батько був росіянином за національністю, а мати – українка). Це знову ж таки – про вибір.

Дружина розповідала, що її мама, вступивши до університету в Одесі, перейшла на російську. Бабуся, яка працювала директоркою школи, теж була змушена говорити цією мовою, щоб зберегти колектив. При цьому дідусь відмовлявся навчити учнів математики російською мовою. Обоє були родом із Миколаєва.

Моя дружина, вступивши до університету в Харкові, почала розмовляти українською мовою, а вже коли приїхала до Івано-Франківська – ще більше. Тобто це абсолютно свідомий вибір. Вона закохалася в наші релігійні свята, коляду, як це все в нас зберігається. Тому наша сім'я соборна. Є біль, що батько дружини похований в окупованому нині Бердянську, але ми віримо, що ще повернемося туди.

– Ви кілька років жили в Києві. Чому вирішили повернутися до Івано-Франківська?

– Коли я приходив на кастинги, мене просили переходити на російську мову, бо переважно це були російські проєкти. У мене органічна українська мова, а російська – дуже смішна, хоча я міг нею говорити, бо ми дуже довго жили в Чернівцях, а це свого часу було досить російськомовне місто. Я пам'ятаю, як нервувався перед дверима, думав, зайду на кастинг і скажу: "Здравствуйте, Ростислав Держипильский", щоб потім стати відомим. Та я підходив до дверей, відчиняв їх і не міг промовити те "здравствуйте". Казав: "Добрий день, Ростислав Держипільський з Косова Івано-Франківської області".

У мене цікавились, чи розмовляю я російською. Я відповідав, що дуже погано. Мене далі запитували: "А чому? Ви не хочете?". Я не міг їм сказати, що мої "бандери" в горах мене проклянуть, якщо почують, що я розмовляю мовою агресора – того, хто приходив у 1940-1950-х роках, виганяв, знищував, вбивав, ґвалтував. Я б їх зрадив! Я все це знав, бо мій дідусь був "бандерівцем", і у 1949 році, коли моїй мамі було дев'ять місяців, їх виселили. Мені страшно уявити, що творилося з моєю бабусею, яка змушена була залишити немовля чужим людям, бо розуміла, що вона не виживе в тих вагонах... Я розумів, що не можу собі дозволити піти на зраду.

Я прожив три роки в Києві, це був чудовий період, тому що я працював у театрі Дмитра Богомазова, якого вважаю своїм другим вчителем. Тобто в професійному плані мені це дало дуже багато, як і спілкування. Але столиця тоді була майже тотально російськомовна і русифікована, і я розумів, що нічого не зможу зробити. Воно мене руйнувало зсередини, тому я свідомо поїхав з Києва.

– Лише за цей рік відбулося кілька гучних скандалів з вашими колегами – Андрій Білоус, Костянтин Темляк, Віктор Розовий, яких звинувачували в харасменті, домашньому та сексуальному насильстві. Як ви ставитеся до таких історій?

– Я намагаюся дібрати слова, тому що тут крок вправо, крок вліво – і приїхав, як кажуть (усміхається). Як на мене, забагато всього. Мені здається, що так мало трапитися, тому що таким чином і руйнуються стереотипи. У будь-який момент усі ці "погані речі" можуть стати відомими, навіть через болючі скандали.

З іншого боку: як тепер робити зауваження студентам? Це я ставлю собі запитання як викладач. Наприклад, студент чи студентка погано щось роблять. Як сказати про це, щоб не образити їхню гідність? Я не хочу емоційно грати, бо це внутрішньо мене ламає і робить боляче. Тобто така собі професія.

Треба, як на мене, намагатися зберігати здоровий глузд, бодай баланс: де є професія, а де це переходить в якісь емоційні речі. Ті скандали, які були, зрозуміло, що неприпустимі, але ми маємо через них пройти, бо це перелом для суспільства, для нашої моралі.

Моя філософія така: сімейні речі взагалі не слід афішувати. Ну, я цього не люблю! Бо дуже важко знайти межу між правдою, образою, емоцією. Знаєте, як кажуть, чужа душа – це темний ліс. Ми не можемо знати якихось маленьких деталей, які можуть зовсім по-іншому перевертати ставлення до тієї чи іншої ситуації. Не хочу казати, що це робиться задля хайпу, хоча зараз це така данина моді.

У мене дві донечки, а діти – це таке дороге-дороге, ти хочеш віддати їм усе найкраще. Тому, напевно, треба ставитися до когось так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе, бо найбільший біль – коли боляче твоїм дітям. Це інстинкт.

– Чому ви не одразу погодилися на роль опришка у фільмі Олеся Саніна "Довбуш"?

– Коли мені було 28 років, я вже мав свій курс. Мої перші учні – Надія Левченко, Олексій Гнатковський, Олеся Пасічняк, Галина Баранкевич, Роман Луцький. Це мій зоряний курс. Коли я став директором театру, мені було всього 33 роки. На той час я був наймолодшим директором. Зараз вже є і молодші від мене. Але тоді я був геть молодим пацаном (усміхається). Оскільки я дуже відповідальний за все, за що берусь, то розумів, що нечесно ставлюся до своєї професії. Наприклад, ось готуюсь я до вистави, а мені кажуть, що треба терміново підписати зарплату чи ще якісь проблеми! І все, я розумію, що я директор, що я менеджер, і тепер мушу це робити. Тому поступово відмовився від акторської професії.

Абсолютно випадковою трапилася в моєму житті режисура, бо я не думав бути режисером, як і директором, власне. Але коли вийшла моя дипломна робота "Солодка Даруся", я зрозумів, що це дуже цікава історія, що можна прожити не одну роль, а багато. Коли режисер фантазує, так чи інакше він сам проживає кожну роль. Потім, коли вже працюєш на сцені, все одно допомагаєш акторам. І я зрозумів, що це навіть цікавіше. Тому акторство відійшло на задній план.

Коли мені зателефонувала Алла Самойленко, а потім і Олесь Санін, майже був сформований каст для фільму "Довбуш". Найбільше мене переконало те, що одна з найкращих кастинг-директорок, яка має свою позицію, круті зоряні фільми, яка займається моїми акторами, запропонувала роль опришка мені. Далі Олесь Санін – це легенда, знову ж таки крутий режисер. Це теж було неймовірно приємно. Але чесно вам скажу, мене переконало ще те, що ця історія стосується гуцулів, а це для мене святе, рідне, сакральне. Я подумав, що потім собі не пробачу, якщо відмовлюся. До того ж я вважаю себе одним із найкращих зі знання діалекту, звичаїв і міг допомогти, щоб фільм про Довбуша, про гуцульщину вийшов крутим.

Крім цього, одну з головних ролей грав Олексій Гнатковський – мій найкращий друг, навіть брат, бо в молодості на крові породичалися з ним (усміхається). Це був його дебют у фільмі, і я розумів, якщо буду поруч, то зможу йому допомогти. То навіть для цього варто йти.

Усе було невипадковим, усе спрацювало, і я щасливий, що теж був причетний до цього фільму.

Крім цього, "Довбуш" двічі приходив у моє життя. Це така смішна історія. Ще коли наприкінці 90-х я жив у Києві, то знявся в короткометражці режисера Володимира Цивінського "Казка про Довбуша" з Ірмою Вітовською-Ванц, тоді вона ще не була відомою акторкою. І я там був Довбушем з рудим волоссям, у який мене пофарбували, їздив на мотоциклі і співав. Ми навіть отримали приз від журі на кінофестивалі "Відкрита ніч". Потім був фільм режисера Тараса Химича "Жива", де у мого героя був псевдонім "Довбуш". Виходить, що і тут фільм про Довбуша (усміхається).

– З Ірмою Вітовською-Ванц ви познайомилися тоді ж, на зйомках?

– Ні, Ірма – моя однокурсниця, ми разом навчалися у Львові, тому це дружба ще з 1994 року. Ми такі однодумці з нею. Крім цього, я – хрещений тато її сина.

У нас був дуже крутий артпроєкт "Оскар і Рожева Пані", де Ірма грала головну роль і була ініціаторкою цього проєкту, а я – режисером. Наше завдання – привернути увагу до проблем паліативної допомоги невиліковно хворим дітям. Насправді вийшов дуже крутий проєкт. Ми об'їздили всю Україну, зібрали дуже багато коштів, на які змогли відкритися центри паліативної допомоги. "Оскара і Рожеву Пані" визнали найкращим культурним благодійним проєктом 2015 року, ми навіть "Київську пектораль" за нього отримали!

Зараз також маємо спільний проєкт – вистава "Кайдашеве сІм'я" за Іваном Нечуєм-Левицьким, де Ірма є співавторкою концептуального рішення та грає Кайдашиху.

– Як виникла незвичайна ідея ставити вистави на горі Піп Іван?

– Ініціатором був колишній ректор Карпатського національного університету імені Василя Стефаника і мій друг Ігор Цепенда. Це його величезна заслуга, що наукову обсерваторію "Білий слон" відродили. І починаючи з 2021 року, до Дня Незалежності України ми граємо вистави у найвищій будівлі України. Це така наша жертва.

– Ваші актори розповідали мені, що найкращі спогади у них пов'язані саме з гастролями на нині окупованих Росією територіях. Мабуть, у вас також. Що б ви хотіли сказати глядачам, які сьогодні перебувають під окупацією?

– Хочу сказати вам, щоб ви не втрачали віру в те, що ми обов'язково переможемо! Україна, українська мова, українська культура ще повернуться! Ми вас дуже любимо та пам'ятаємо, ми з вами!

Я думаю, що кожна нормальна людина розуміє: українська земля, українська нація – це один організм. Якщо якась частина тіла відрізана, то болить, ниє все тіло. Мене страшенно болить душа, іноді це справді фізичний біль, коли я усвідомлюю, що ця частина тимчасово окупованих територій поки що не з нами. Але вірте, чекайте, моліться, ми зробимо все можливе, щоб якнайшвидше знову бути разом. І ми будь-кого переможемо!

– Яких новинок чекати в цьому театральному сезоні?

– У жовтні вийшла прем'єра вистави режисера Назара Паніва "Дім, де говорять уламки" про те, що ми зараз переживаємо в часи війни. Вона створена за мотивами творів сучасної драматургині Олени Шкребтієнко "ПТСР відкладається", і я вважаю, що обов'язково про це треба говорити.

Ще однією прем'єрою стала вистава "Квіти під руками диявола" – дебют у режисурі Надії Левченко, чудової акторки, заслуженої артистки України. Я десь її стимулював у цьому плані, тому щасливий, що нарешті вона все-таки на це пішла. Читки цього твору, які вона робила, вже були на грані вистав, і, на мою думку, це цікава тематика. Події розгортаються під час Другої світової війни у Станіславові (колишня назва Івано-Франківська), там дуже багато документальності. За декілька років місто перебувало в декількох державах: спочатку була Польща, потім Радянський Союз, німецька окупація, ще одна окупація радянською владою...

22 листопада до Дня пам'яті жертв Голодомору відбудеться прем'єра історичної драми "Яків" режисерки Вікторії Трофименко, що зняла фільм "Брати. Остання сповідь", де дебютував Роман Луцький. Я розумію, що це дуже складна тема, але в національні театри мають йти не тільки за розважальним контекстом, а, власне, порушувати теми з минулого. А ми знаємо, наскільки голодомор вплинув на українців.

Також плануємо виставу "Маруся Чурай" за історичним романом Ліни Костенко, де я режисер. Це такий хрестоматійний твір. Ще буде казочка для наших найменших глядачів – до Дня святого Миколая.

Останні роки ми співпрацюємо з закордонними режисерами, тому цього сезону запланували ще поп-продукцію польського театру, щоб наші актори грали там, а їхні – в нас.

Ще є ідея, щоб робити виставу "Сімейка Адамсів", тому що розуміємо: розважальний контент теж має бути.

– У вас, як завжди, багато ідей!

– Я завжди ставлю дуже високу планку, навіть якщо ми її не досягаємо (усміхається).

– От власне, де ви берете сили та натхнення під час війни?

– Я, напевно, не буду оригінальним, коли скажу, що після початку повномасштабного вторгнення перших пів року не міг ані читати, ані дивитися на фільми і взагалі думав, чи потрібен театр як такий. Якщо потрібен, то що ставити? Чи комедії, коли навколо суцільна драма, чи трагедії, коли їх навколо так багато?

У нашому театрі підвал, де ставили деякі вистави, перетворився на бомбосховище. Було дуже багато переселенців, і ми вирішили зіграти тільки для них виставу "Нація". Одна з глядачок пізніше нам розповіла, що коли почалася окупація Бучі, вона не плакала, тому що думала, як врятувати родину, і не могла собі дозволити жодних емоцій. Коли вони тиждень сиділи в підвалі, вона теж не плакала. Так само не пустила жодної сльозинки під час втечі з Бучі, бо "не мала права перед дітьми". Коли вночі приїхали до Івано-Франківська і не мали де заночувати, фактично опинилися на вулиці, також стримувалася. Але коли під час однієї з тривог вони потрапили в підвал драмтеатру і почалася вистава, то з перших секунд і до кінця вона проплакала, бо раптом побачила, що світ – існує, що життя треба жити. Вона зрозуміла силу мистецтва.

Театр може стати потужною терапією. В якийсь момент ми зрозуміли, що можемо не тільки волонтерити, а й допомагати в інший спосіб.

Звичайно, дає силу родина, коли можна прийти додому і просто ні про що не думати. Дає сил земля, чудовий колектив, перед яким маю дуже велику відповідальність і вдячність. Я розумію, що те, чого я досягнув, – це передусім люди, які мене оточують: і творчий склад, і адміністрація, і технічний персонал. Як керівник я маю бути найкращим, я маю наче капітан вести корабель у цьому бурхливому трагічному морі, в якому ми зараз опинилися. І я маю бути сильним, тобто бути хорошим керівником, режисером, щоб і надалі тримати високу планку колективу, який цього заслуговує.

– Пане Ростиславе, на завершення розмови маю до вас таке запитання. У світі існує поняття американської мрії, її суть відома. Якби започаткували "українську мрію", які сенси в неї вклали б ви?

– Складне запитання. Мене тягне на якісь такі націоналістичні речі (усміхається). Я страшенно люблю красу у всіх її проявах та вимірах. Вважаю, що українці – це надзвичайно красива внутрішньо нація. Ми зберігаємо свої традиції та моральну цілісність, попри всі біди і трагедії. Окрім цього, в нас розвинений індивідуалізм, власне, цю рису я б виводив у поняття української мрії. Тому що індивідуалізм змушує бути не таким, як усі. Якщо ти не такий, як усі, ти можеш зробити те, що ніхто ще не робив. Мені подобається бути не таким, як усі.

А ще ми – героїчна нація, про що зараз доводимо цілому світу. Багато націй і не здогадуються, що таке героїзм, як можна так безстрашно захищати Батьківщину.

Також вважаю, що українці – дуже талановита нація: скільки нас не знищувати, ми відроджувалися! І далі показуємо дуже високі результати у всьому: у спорті, в музиці тощо.

Також ми – співоча нація, бо коли заборонили російський контент, скільки з'явилося різних гуртів! Тобто це вкотре доводить, що все робилося штучно. Українці пам'ятають свій рід, своє коріння, з якого можна давати світові дуже багато того, що, на мою думку, багато націй вже втратили. Якось так вам змалював (усміхається).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою культового фільму "Кримінальне чтиво" Марією де Медейруш – про роль української лікарки, справжнього Брюса Вілліса та зйомки з путіністом: "У цій жахливій війні думаю про Одесу".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Богданом Бенюком – про воїнів ЗСУ, Володимира Зеленського й те, чому російськомовних українців потрібно називати загарбниками: "Фаріон сказала правду".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!