"Бог дав нам право вибору. Ми можемо обирати, де бути під час війни". VovaZiLvova – про переїзд до США, хейт і відчуття себе вигнанцем через мову

Відомий репер VovaZiLvova (справжнє ім'я Володимир Парфенюк), почуваючись мало не вигнанцем через пісні українською мовою, у 2014 році здійснив свою мрію – виїхав до Америки. Однак там його музика не здобула такої популярності, як в Україні, тому артисту довелося працювати в різних сферах.

Відео дня

У відвертому інтерв’ю OBOZ.UA виконавець зізнався, за що йому соромно сьогодні, як він ставиться до хейту та чи планує повертатися на Батьківщину. Також VovaZiLvova пригадав, як свого часу перейшов на українську мову, пояснив, чому досі не асимілювався у США, та розповів, яке місто найбільше здивувало його під час європейського туру "Ми тут не даремно".

– Володимире, в одному інтерв’ю ви розповідали, що причиною переїзду до США було не лише бажання здійснити давню юнацьку мрію, а й відчуття, що ви як вигнанець через виконання пісень українською мовою. Вас тригерило, що воєнні дії на Донбасі та анексія Криму Росією не вплинули на свідомість українців, які продовжували слухати російську музику. Після повномасштабного вторгнення ситуація в українському шоу-бізнесі змінилася. Чи виникають у вас думки повернутися?

– Такі думки у мене з’являються з певною періодичністю, навіть частіше, ніж хотілося б: чи я справді там, де маю бути? Чи не мав би я зараз бути в Україні? Водночас я вірю, що все відбувається так, як має відбуватися. Роздуми на цю тему наразі завжди завершуються тим, що я залишаюся там, де є.

– Не хотілося б, щоб після цього інтерв'ю ви знову отримали хейт, але фразу про те, чому ви не на фронті та яке виправдання собі знайшли, підхопило багато видань. Ви настільки стійкі до критики, що не боїтеся так відверто відповідати?

– Я вам дякую за це. Річ у тім, що я навіть не говорив тих слів, які використали в першій редакції інтерв’ю. Наприкінці журналіст запитав мене, чи потрібно надсилати текст на вичитку. Я відмовився, але попросив передати все так, як я сказав, без перекручень. Натомість він переробив мою фразу щодо повернення в Україну, написавши, що після великої війни на цих планах ми поставили хрест! Хоча насправді я сказав, що цим планам не судилося збутися. Потім я звернувся до видання з проханням внести зміни, вони це зробили, але вже було трохи запізно.

Мені здається, що в абсолютній більшості випадків хейт мене не зачіпає, а от моя дружина реагує на нього складніше. Уляна – тендітна жінка, тому я маю бути "мужиком", намагаюся підтримувати її в такі моменти.

– Після переїзду до США де ви тільки не працювали: на будівництві, підрізали кущі марихуани, згодом відкрили власний бізнес. Чи було вам соромно за цей період життя, адже ці заняття не були пов’язані з вашим основним ремеслом – музикою?

– Знаєте, Уляна пережила переїзд значно складніше, ніж я. У неї була затяжна депресія, і мені дуже соромно за те, що я зрозумів це надто пізно. Мені здавалося, що я достатньо чуйна людина, чоловік і партнер, тому дивуюся, як не помітив цього раніше. Тоді я сприймав це як звичайні перепади настрою, але ні – це була депресія, і вона тривала довго. Інколи навіть здається, що вона й досі не завершилася. Також мені соромно за те, що я проявив малодушність у тому, що стосується причини нашого переїзду.

Ми поїхали в Америку робити музику і певним чином були підготовані, бо привезли із собою дев’ять пісень англійською мовою та відеокліп на одну з них. Я сам собі придумав, що саме ця пісня завіруситься, понесеться і потягне за собою решту. Але цього не сталося. Тому довелося шукати варіанти, як залишитися там і рухатися далі, адже повертатися в Україну на той момент не хотілося через низку обставин, які накопичувалися роками.

У період із 2005-го приблизно до 2009 року мені вдалося досягти цілей і втілити мрії, пов’язані з музикою та певним рівнем популярності, тому тоді я не мав бажання кудись виїжджати. Я був хіп-хоп-артистом номер один в Україні. Але низка подій – як політичних, так і соціальних – не могла на мене не впливати. Якби після Віктора Ющенка не прийшов Віктор Янукович, якби не було цього повернення до російського впливу, яке свідомо формувалося за його правління… Втім, говорити про такі припущення – це ніби розмірковувати про паралельну реальність, і я навіть не знаю, який у цьому сенс. Ситуація була такою, якою була, і зрештою вона підштовхнула мене до рішення поїхати.

Хочу вам сказати, що за ті два-три тижні на будові я чітко пам’ятаю момент, коли стояв на даху одного будиночка і думав: "Володьку, ти приїхав у Лос-Анджелес, щоб це робити? Ти що, приколюєшся?" При цьому в мене тоді навіть не було гострої необхідності працювати, але за пів року до мене приїхав мій товариш – напіввенесуелець, напівукраїнець, з яким ми дружили ще з 2001 року, і він постійно казав мені дивитися наперед, бо гроші закінчуються швидко, тому краще мати запасні варіанти ще до того, як це станеться. Зрештою я спробував і зрозумів, що це не моя історія, на цьому моє будівництво і завершилося.

– Якими були США для життя тоді й зараз?

– У 2014 році для мене це була омріяна країна можливостей, адже я марив США ще з підліткового віку – без перебільшення. Мені регулярно снилося, що я в Америці. Був період, коли можливості поїхати туди не було взагалі, я не вірив, що це коли-небудь станеться. Ще й американське посольство відмовляло в туристичній візі.

Коли наприкінці 2014 року ми приїхали до США, я вже не пам’ятаю, чи офіційно тоді тривала передвиборча кампанія майбутнього президента Дональда Трампа, але пригадую, що друг, який нас зустрічав, жваво розповідав, хто такий Трамп і як "проплачені мексиканці називають його красунчиком". Те, що відбувається зараз, важко передати без нецензурної лексики, але мені подобається думати, що якщо ми пережили його перший термін, то переживемо і другий.

Америка змінила мене так, що всі ілюзії щодо цієї країни з часом розвіялися. Розвіялися й ілюзії щодо самого себе, відкрилися очі на багато речей. Напевно, комусь у житті достатньо теорії, розповідей інших людей чи відео на YouTube, а комусь треба прожити певний досвід, щоб щось зрозуміти.

– Мене іноді турбує, що в Україні відбуваються важливі історичні події, а я перебуваю осторонь, мешкаючи в Португалії. У вас такого не буває?

– Знаєте, я думаю, що це турбує багатьох людей, які живуть за кордоном. Але добробут моєї сім’ї для мене важливіший, ніж добробут країни, в якій я народився. І якщо хтось обирає залишити своїх дітей, ризикувати і наражати себе на смерть, то це його вибір. Якщо Бог дав нам право вибору у всьому, напевно, ми можемо обирати й те, де перебуваємо під час таких подій, як війна. Адже нікому не буде добре, якщо вас не стане через цю війну. Україна як держава, як народ, можливо, й не відчує цього так гостро, на відміну від вашої сім’ї, яка житиме з наслідками втрати.

Ми не можемо дивитися лише на героїчний аспект: людина пішла захищати Україну й загинула. Безумовно, це героїчний вчинок, але якщо ця людина утримувала сім’ю, її смерть ставить близьких перед важким питанням: як жити далі? У родинах, де тато заробляє гроші, а мама виховує дітей і дбає про домашній затишок, відсутність батька – це не просто емоційна, а екзистенційна проблема. Коли у мене виникало питання: чому я не в Україні, коли мене мучили ці думки, я не одразу знаходив на них відповіді…

– За стільки років вам вдалося асимілюватися у США?

– Класний був коментар під одним із дописів у соцмережах моєї дружини: мовляв, не потрібно асимілюватися – треба інтегруватися. Це може здатися просто грою слів, але мені він дуже сподобався. Ми абсолютно не асимільовані в американське життя, і я не впевнений, що це колись станеться. Це не те, чого ми зараз прагнемо, тож не думаю, що через це страждатиму. Не вбачаю в цьому додаткового джерела щастя.

Щоб ми могли спілкуватися з американцями й асимілюватися, треба було виходити зі своєї зони комфорту. Як тільки ми приїхали, одразу потрапили в українське оточення. У нас було дуже класне спілкування з молодими, адекватними, проукраїнськими громадянами України. Через це все наше прагнення до соціалізації фактично обмежувалося цим колом, і, звісно, вся комунікація відбувалася українською мовою.

Був період, коли ми не те щоб страждали чи потерпали, але це десь, знаєте, "висіло" над нами. Часом з’являлися думки: навіщо змінювати країну, щоб усе одно бути оточеними українцями? На ці питання є цілком резонні відповіді – і щодо безпеки життя, і щодо соціальних та громадянських інституцій, які працюють. Це не закид Україні, бо мені подобається фраза про те, що Україна – дуже молода демократія. Якщо дивитися з цієї перспективи, чекати від країни, яка лише 34 роки тому вийшла з Радянського Союзу, що її громадянські інституції відразу працюватимуть бездоганно, – абсолютно необґрунтовано.

Я завжди розумів, що очікування приємних подій емоційно впливає на людину сильніше, ніж самі події. Я пам’ятаю літо перед поїздкою до Америки у 2014 році, коли ми вже знали, що полетимо туди. Це було одне з найкращих літ у моєму житті, бо я жив очікуванням цієї події. На відміну від перших тижнів у США, коли ми прилетіли, а я все чекав, коли ж мене почне "ковбасити" від щастя на "землі обітованій". Та мене "не ковбасило".

– Поговорімо про український шоу-бізнес. Як ви ставитеся до артистів, які перекладають свій репертуар з російської українською? Чи залишилися серед них ті, з ким ви підтримуєте стосунки?

– Якщо спиратися на духовний аспект, який говорить про те, що існує тільки тут і зараз і в який я вірю, то, звичайно, краще перекладати пісні та співати їх українською, ніж не перекладати і продовжувати співати російською, як досі роблять деякі українські артисти. Водночас я також вважаю, що на українських артистах, які раніше виконували свої пісні російською, певним чином лежить відповідальність за війну в Україні.

Я намагаюся дивитися на це з позиції "не суди – і не судимий будеш", але якщо згадати, то буквально до 2014 року не вважалося зашкварним писати та виконувати пісні російською мовою. Хіба що ти мав дуже чітке націоналістичне і патріотичне виховання, походив із відповідної сім’ї і найчастіше з певних міст України, тоді ти міг розуміти, що це неправильно. Але для більшості це було нормально. Ми молода демократична країна, яка дуже довго перебувала під ковпаком російської культури. Є вислів, що неправда, повторена багато разів, стає правдою. Тобто якщо тобі постійно кажуть, що ось так правильно, а так неправильно, і повторюють це достатньо довго, ти починаєш у це вірити.

Не можу сказати, що дружу з кимось із українських артистів. Я знайомий з багатьма, з кимось ми співпрацюємо. От із Ромою Череновим (Morphom) я дружу, але він живе в Португалії. Це не принципова позиція – що не хочу підтримувати стосунки або навмисно нікому не пишу. Просто в них своє життя, у нас – своє.

– Ви були особисто знайомі з фронтменом гурту ADAM Михайлом Клименком, раптова смерть якого шокувала багатьох. Як ви вважаєте, чому йому не вдалося досягти великих музичних вершин?

– Адам був дуже щирим, дуже класним, світлим! Люди схильні цінувати щось лише тоді, коли це втрачають, – така, мабуть, наша природа. Це як зі здоров’ям: ти не думаєш про нього і не звертаєш уваги, поки воно є. Про руку, наприклад, починаєш замислюватися лише тоді, коли вона починає боліти.

Мені здається, причин могло бути безліч – починаючи від того, чи справді йому це було потрібно і чи він цього прагнув, і завершуючи побутовими обставинами.

– Яким вам запам’ятався досвід зйомок в українському фільмі "Побачення у Вегасі", де ви зіграли камео? Чи хотіли б повторити такий досвід? І загалом – чи стежите за вітчизняним кіно?

– Це був гарний досвід. Я радий, що взяв участь у цьому фільмі, та вдячний людям, які мене запросили. Мені сподобалася моя роль.

Я не дуже стежу за українським кіно – якось так складається, що ми більше оточені місцевим контентом. Американська музика мені завжди подобалася більше, ніж українська, так само й американське кіно. Я в цьому плані досить "попсовий чувак". Певним чином українське кіно для мене також вихід із зони комфорту, бо коли з’являються діти, то, виявляється, час починає працювати трохи по-іншому і в тебе вже немає "твого" часу, щоб робити тільки те, що хочеш. Тому коли треба вирішити, чи я готовий витратити дві години на американський фільм, який давно хотів подивитися, чи на український – просто тому, що він український, – то найчастіше я оберу американський. Я говорю це і відчуваю, скільки хейту, можливо, мені прилетить. Відразу уточню: я не кажу, що це підхід, якого варто дотримуватися – просто чесно розповідаю, як у мене.

– У 16 років ви повністю перейшли на українську мову, хоча до того спілкувалися двома – українською та російською. Чому ви прийняли таке рішення саме в підлітковому віці? Які поради зі свого досвіду могли б дати людям, які хочуть перейти на українську?

– У мене був найкращий друг Мітік (Дмитро), у якого була схожа ситуація вдома – тато українськомовний, мама російськомовна. З мамою він говорив російською, з татом – українською. Між собою ми спілкувалися російською, за що отримували зауваження від наших татів. Вони буквально казали: хочете говорити іншою мовою – говоріть англійською чи китайською, але не російською. І це при тому, що кожен із них був одружений із російськомовною жінкою. У Львові тоді загалом відчувалося, що говорити російською нормально, хоча більшість усе ж спілкувалась українською.

Влітку 2000 року я приїхав вступати до Києва і дуже засмутився, почувши, що більшість людей у столиці говорить російською. В один із перших тижнів навчання близько пʼятої ранку я їхав із гуртожитку на вокзал зустріти пакунок із їжею, який мама передала мені потягом зі Львова. Тоді в мене ще не було мобільного телефона, і я хотів дізнатися, котра година. Чомусь вирішив не напружувати людину своєю українською о пʼятій ранку, тому запитав російською. А пан добродій, як на зло, відповів мені українською. У той момент я вирішив, що з українцями російською більше не розмовлятиму. І досі не розмовляю.

Людям, які прагнуть українізуватися, можу дати просту пораду – спілкуватися українською мовою. Будь-яка навичка (чи то гра на інструменті, чи розмова іншою мовою, чи будь-що нове) стає легшою винятково завдяки практиці. Чим регулярніше ти це робиш, тим легше воно дається. Не буває так, що раптом ні з того ні з сього стає легко. Неможливо вперше взяти до рук гітару й одразу почати грати професійно та красиво. Будь-якої навички потрібно вчитися.

Спочатку складно – у тебе ще немає нейронних зв’язків, які допомагають це робити, і може здаватися, що це взагалі нереально. Крім того, існує великий пласт внутрішніх бар’єрів і соціальних звичок. Я добре можу уявити, як почуваються такі люди, бо мав схожий досвід, коли ми з дружиною певний час спілкувалися англійською. Спершу це було дико і неприродно, але з часом стало новою нормою. Так само відбувається і з українською мовою. Якщо ви маєте бажання – просто використовуйте її настільки часто, наскільки можете.

– Я часто питаю в артистів про їхні спогади з концертів на нині окупованих територіях. Вам є що згадати?

– У мене було дуже мало досвіду виступів на сході України, але з Маріуполем пов'язана прикольна історія. Колись мені на очі потрапив мем із фотографією, ймовірно, "Азовсталі" – з великих труб ішов дим, сірий вигляд і демотивувальний підпис: "Маріупольці, які у цьому житті погано поводились, у наступному житті знову будуть маріупольцями". Саме таким було моє уявлення про Маріуполь, поки я не потрапив туди наприкінці квітня 2019 року на фестиваль ГогольFest. Місто виявилось дуже зеленим і привітним, а вулички, якими ми їхали, мало відрізнялися від львівських. І море!

Коли ми виступали з Уляною на фестивалі, десь між піснями мене потягнуло на розмови. Якийсь чоловік, років 50 на вигляд і, здається, трохи напідпитку, в якийсь момент гукнув: "Вово, що ти так довго говориш? Давай "Я не напрягаюсь"!" Це було дуже неочікувано, адже на той момент пісні "Я не напрягаюсь" було понад 10 років, і було круто побачити, що моя музика відгукується людям, яким, на перший погляд, вона зовсім не мала б відгукуватися.

Дуже прикро, що зараз Маріуполь окупований. Тим, хто там залишився і хто за Україну, я бажаю дочекатися України знову.

– Яке місто з тримісячного європейського туру "Ми тут не даремно" запам’яталося вам найкраще? Де вдалося зібрати найбільше коштів на допомогу ЗСУ?

– Я сьогодні саме думав про це під час пробіжки! Якщо чесно, навіть трохи забув про наше інтерв’ю – згадав лише тоді, коли побачив ваш дзвінок (усміхається). Так ось, перед очима постав перший концерт туру: польське місто Лодзь, зовсім малесеньке приміщення... Тоді прийшло небагато людей, десь 25–30, але атмосфера була неймовірна. Усі настільки щиро раділи нам, що це дало шалений заряд на весь тур. Оскільки цей спогад виринув саме сьогодні, то нехай він і буде відповіддю (усміхається).

Звісно, не можу не згадати фінальний концерт у Варшаві. Він став контрастом до початку туру: там була найбільша кількість людей, і ми зібрали рекордну суму для ЗСУ. Але саме там я чи не вперше в житті відчув, що таке емоційне вигорання. Усе навалилося разом: ми їхали під зливою з Вільнюса, ледь не потрапили в аварію через суперечку – обговорювали, як дружині з моєю мамою та двома дітьми краще перетинати кордон, бо вони планували повертатися в Україну. Потім виникли проблеми з житлом у Варшаві – людина, яка мала нас прихистити, тільки ввечері прибувала в місто, а нам це не підходило за часом, тому довелося шукати житло через Airbnb. Знаєте, коли халепа за халепою, воно накопичується. Пам’ятаю, як розставляв апаратуру і відчував повну порожнечу – не хотілося вже нічого. Але збори були неймовірні, ми дуже душевно поспілкувалися з людьми після виступу, і наступний день став повною протилежністю попередньому. Це ніби додало сил жити далі.

Загалом нам вдалося зібрати понад 30 тисяч доларів. Частину коштів – 7 тисяч – ми передали друзям у Сан-Дієго, у благодійний фонд Shield of Freedom. В Америці діє крута система: компанії-учасники програми подвоюють донати своїх співробітників на офіційно зареєстровані фонди. Тобто кожна пожертва фактично множилася на два. Ми ставили перед собою три мети: зібрати кошти для України, побачити Європу та щось заробити. Вдалося все, крім останнього (усміхається). Вийшли приблизно в нуль. Я досі відтягую момент, коли доведеться звести власний "дебет з кредитом" – просто не хочу бачити ті цифри! (усміхається).

– Що ви відчували, коли залишали родину на кордоні? Здається, саме після цього ви вирушили до Португалії, звідки пішки пройшли знаменитим Шляхом святого Якова?

– Якби це стало для мене несподіванкою, тобто планував повернутися, а потім раптом дізнався, що шлях назад закритий, – це одна справа. Але я чітко знав, на що йду. Усі страхи через поїздку сім’ї в Україну, де триває війна, я прожив набагато раніше – поки ми приймали це рішення.

Насправді дружина хотіла додому давно, я просив її почекати до завершення європейського туру. Ми домовилися: спершу проїдемо цей шлях разом, а потім вона з дітьми поїде в Україну. На момент кордону я вже внутрішньо змирився. Звісно, була велика спокуса попросити її залишитися, не їхати взагалі... У якийсь момент я просто прийняв її вибір.

Я пройшов Шлях Якова, піддавшись бажанню осягнути щось важливе через завершену, цілісну дію. Мені здавалося, що це допоможе знайти відповіді на внутрішні питання. Крім того, мною керував і суто культурний інтерес: було важливо побачити та відчути цей легендарний маршрут зсередини.

– Роман Черенов, якого ви згадували, розповідав нам, що спершу теж планував поїхати з вами в тур. Однак, порахувавши витрати на сім’ю та інші виклики, відмовився.

– Раніше ми робили подібну історію у США. У 2021 році нам потрібно було за американськими документами заїхати на якийсь час в Америку, щоб потім мати можливість пів року бути в Україні. Ми вирішили, що не хочемо просто два місяці сидіти в Лос-Анджелесі, тож нарешті влаштували собі медовий місяць – через шість років після одруження – і вирушили в автомобільну подорож довкола Америки. Паралельно ми зупинялися в людей, організовували квартирники, щоб поспівати разом пісень і трохи потусуватися.

– І ваша дружина легко погоджувалася?

– Уляна любить повторювати, що в неї, напевно, є якесь циганське коріння, бо вона обожнює пригоди та ночувати десь не за звичайних умов (усміхається).

– Але трохи згодом ви почали організовувати квартирники вже з півторарічною дитиною, та ще й Уляна була вдруге вагітна.

– Це все завдяки моїй мамі. Так було і в американському турі, і в європейському. У Швейцарії ми мали один квартирник, де діти брали мікрофони, і це прикольно протягом трьох хвилин однієї пісні – всі поробили фото, познімали відео. Але діти хочуть співати і далі, тому в таких випадках їх забирала мама (усміхається). Тому нам пощастило, що вона ще та авантюристка. Ми навіть жартували, що спонсор нашого туру – це моя мама (сміється).

– Ви з дружиною дотримуєтесь веганського способу життя. Діти також?

– Так, діти теж. Нещодавно вони здавали розгорнуті аналізи крові – все прекрасно, нічого не бракує, і ми дуже цьому радіємо.

Одна з речей, яка підкупила мене в моїй дружині, – це те, що Уляна теж прагнула до такого способу життя. Зараз ми не 100% вегани: я рідко вживаю курячі яйця, а вона – деякі молочні продукти. Коли ми жили самі, вдома нічого з цього не було, і ми були строгими веганами. Зараз же живемо разом із моїми батьками, які їдять молочні продукти, тому легше спокуситися.

– На завершення розмови хочу запитати, що надихає вас писати пісні з такими глибокими сенсами. Неодноразово чула від наших спільних знайомих, що ви надзвичайно талановитий. Співак Іван Красовський відверто називав вас генієм.

– Мені більше імпонує думка, що артисти є своєрідними "приймачами" – як радіо, телевізор, ноутбук чи телефон. Вони не стільки "пристрої", які генерують продукт, контент або твори мистецтва, скільки ті, хто приймає сигнал і відтворює його. Я схильний думати, що ми саме такі приймачі сигналів, які пропускають їх крізь призму власного світогляду, настрою та вірувань і відтворюють так, як відчувають у конкретний момент.

Звісно, це стосується не всіх. Інколи ти сідаєш і працюєш над творчістю як над роботою чи ремеслом, тому що так потрібно, тому що ти сам це вирішив і обрав. Буває, що процес відбувається саме так, і я впевнений, що є люди, які творять винятково в такому форматі. Також я схильний думати, що енергія одна, тобто немає позитивної чи негативної. Позитивною чи негативною робить її або контекст, або людина, або обставини.

Енергію можна приймати на різних вібраціях – високих чи низьких – і відповідно відтворювати її далі. Звичайно, є різні артисти, і це радше добре, ніж погано, адже життя прекрасне у своїй багатогранності. Було б значно нудніше, якби всі ми бачили світ однаково. А так ми сприймаємо його по-різному, і коли наш світогляд не шкодить людям з іншими поглядами, це чудово.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з фронтменом рок-гурту Mad Heads Вадимом Краснооким – про життя на колесах у Канаді, "зраду" Потапа і ненависть до СРСР: "Ви з України? А українська мова існує?"

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю зі співаком Василем Лазаровичем – про скандал із нацвідбором на Євробачення, лист Януковичу й еміграцію з України: "Казали: "Пой на русском!", а самі перевзулися".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!