"Бенюк глянув на мене і сказав: "Ти!" Олексій Лейбюк – про закулісся театру, порівняння з Гітлером та Івано-Франківськ, де 40% людей говорять російською

Український актор і режисер Олексій Лейбюк дебютував на сцені ще дитиною, коли випадково замінив сина Анатолія Хостікоєва у легендарній виставі "Біла ворона" з Богданом Бенюком. Сьогодні в його доробку – ролі у стрічках "Памфір", "Чому я живий" та "Дух Різдва", десятки театральних образів і власна Дитяча акторська майстерня.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA Олексій Лейбюк зізнався, чому проміняв столицю на Івано-Франківськ, як колись був змушений записувати кастинги російською мовою та що його найбільше вражало у киянах. Також актор розповів, за що отримує найбільше хейту, чому відмовляє учнів від професії та як підтримує зв'язок із колегами, які зараз на фронті.

– Олексію, не можу не згадати трагедію, яка нещодавно сколихнула Івано-Франківськ – внаслідок російської атаками дронами біля пологового будинку загинув нацгвардієць та його 15-річна донька. Ви були в цей час у місті?

– Я був за сто метрів від удару – займався зі своїми учнями в Університеті Короля Данила. Коли побачив у Telegram новини про "приліт" по центру Львова, інтуїція підказала йти до укриття. Ми якраз встигли спуститися туди, як стався вибух.

Мій син ходить у садочок на тій самій вулиці. Але того дня він, на щастя, залишився у бабусі, бо захворів. Сподіваюся, що після цього удару люди будуть відповідальніше реагувати на тривоги. На жаль, наша ментальність така: поки не прилетіло у власну хату – значить, усе добре.

– Ви не тільки актор, а ще й викладач і співзасновник Дитячої акторської майстерні. Читала, що відмовляєте своїх учнів від акторства. Цікаво, а батьки не запитували вас, за що вони тоді платять гроші? Адже це звучить трохи як антиреклама.

– Нам не потрібна реклама – на сьогодні у нас навчається 150 учнів. Наші студенти все одно вступають до театральних університетів. Як я не намагався їх переконати, вони все одно йдуть у цю професію (усміхається).

– Наприклад, у Лісабоні велика конкуренція між театральними майстернями, тому я здивувалася. А виявляється, до вас ще й черги!

– Нам телефонують протягом року, але ми просимо зачекати до серпня на кастинг, бо набір до школи відбувається тільки раз на рік. Наші вихованці – це діти віком від шести до шістнадцяти років, і ми займаємося з ними, як у театральному університеті. Тобто вони навчаються через етюди, важкі фізичні "акторські тренажери", дисципліну. Всі викладачі – професійні актори, тож це не просто драматичний гурток.

Основною вимогою для набору до нас у майстерню є бажання не батьків, а самої дитини. Якщо вона щиро зізнається, що її змусила прийти мама, я, звісно, даю можливість спробувати. Якщо дитині подобається – вона займається, а як ні – то ні. Мені до вподоби, коли приходять ті, хто справді хоче працювати. Можливо, у шість років вони ще цього не усвідомлюють, але коли після перших занять кажуть: "Я хочу!" – це ж класно!

– Раніше ви казали, що освіта в Україні жахлива. Чи змінилася ваша думка сьогодні?

– Мені здається, що діти змінилися, а викладачі та сама система – ні. Вона і зараз не працює на користь учнів, бо вони стали набагато відкритішими й сприймають інформацію швидше, ніж ми. Діти можуть самостійно дізнаватися про все, що їх цікавить, а викладач іде за системою – як написано в книжці. Він не реагує на реальні потреби учнів. Наприклад, школяр ставить логічне запитання, бо прочитав щось за межами програми, а вчитель на це ніяк не відгукується. Тому я і вважаю, що нічого не змінилося.

На мою думку, потрібно змінити підхід до викладачів, які є частиною застарілої школи – їх дуже помітно. Варто проводити для них курси не просто для "галочки" чи підвищення кваліфікації, як це зазвичай робиться, а щоб пояснити: світ став іншим і діти зараз зовсім інші.

– Ви ставили досить складні вистави – "Бабин Яр" (на основі документальних подій), "Україна в огні" (за мотивами однойменного твору Олександра Довженка), "Мене звати" (реальні історії підлітків), які ставали фіналістами багатьох конкурсів. А який у вас репертуар сьогодні?

– Мене за це хейтять усі: мовляв, коли вже нарешті з'явиться комедія? Я ж відповідаю, що ніколи. Хоча не можна казати "ніколи", але насправді мене не навчили робити комедії, і я не вмію їх ставити. Я це заявляю відверто. От зараз я працюю зі своїми студентами третього курсу фахового коледжу Університету Короля Данила над п'єсою Вільяма Шекспіра "Дванадцята ніч, або Як собі хочете". Спочатку ми думали готувати лише уривки, але потім усе ж вирішили ставити виставу, тому що я витягнув із неї суть для себе – і вийшла не комедія.

Також у театральній майстерні я відновив постановку за повістю Ольги Кобилянської "В неділю рано зілля копала". Нещодавно ми їздили на театральний фестиваль найкращих аматорських колективів у Мукачево, де вже здобували Гран-прі, і знову виграли. А відновлюю чому? Бо я вже робив цю виставу два-три роки тому, але мої колишні учні тепер навчаються в театральних університетах чи хто де. З власного досвіду скажу: відновлювати важче. Завжди хочеш відтворити те, що було, а це ніколи не вдасться, бо зовсім інша енергія і зовсім інші люди.

– Ви вимогливий педагог?

– Галя (акторка драмтеатру, дружина Олексія Лейбюка. – Ред.) каже, що я – як Гітлер (усміхається). Але мені справді подобається те, чим я займаюся. Насправді не кожен може бути педагогом. Я це завжди наголошую, бо так казали і мені – і це правда.

– Ви спілкуєтеся з вашими студентами, які вступили до столичних театральних університетів? Що вони розповідають про навчання?

– Один із моїх студентів, Андрій Матешко, закінчив університет імені Карпенка-Карого та повернувся до Франківська. Йому Київ не "зайшов". Навчання подобалося, хоча й були свої мінуси.

Чомусь у нас не хочуть нічого змінювати. Далі тягнуть старе, "накидавши" щось зверху і назвавши це реформою. Мовляв, зробили реформу, а вона не працює. Проте не можна ставити клеймо на весь виш, бо там є хороші педагоги. В акторській професії все залежить від майстра, адже саме він тебе веде попри всі скандали.

– За вашими спостереженнями, як змінилися маленькі українці з початком повномасштабного вторгнення?

– На кастингу в серпні 2022 року всі діти співали "Ой у лузі червона калина". Я виховую своїх учнів свідомими, хоча в школі їм іноді "навішують" зовсім інші речі. Їхня свідомість змінилася, вони перестали споживати російський контент – і це круто. Раніше ж казали, що немає альтернативи. Я питав у своїх студентів: "Назвіть мені польських драматургів, співаків чи композиторів?". Вони не знали нікого. А скільки знали російських? Безліч. Чому? Тому що нам це завжди насаджували.

– Я бачила деякі ваші проби, записані російською мовою. Як вам давалися такі кастинги? Режисер Ростислав Держипільський розповідав, як свого часу нервував перед дверима і не міг зайти, щоб просто сказати: "Здравствуйте".

– Так, я записував проби російською мовою. Чи шкодую я про це зараз? Звісно, але на той час були такі вимоги для виживання та можливості працювати в Києві. Тоді українською не знімали взагалі нічого, а в університеті нас вчили так, щоб ми мріяли працювати в "Ленкомі" (Московський державний театр "Ленком" Марка Захарова. – Ред.). Тоді я знаходив собі виправдання: мовляв, це не моя рідна мова, тож я мусив її вивчити, щоб навчатися та працювати, бо коли людина приїжджає...

Ось я вам розповідаю і розумію, що це фігня насправді. Адже це була Україна – то чому я мав вчити іншу мову? Так, це дико. Просто дико. Як видалити всі ці старі проби російською? Чи записував би я їх зараз знову? Звісно, ні. Сьогодні я навіть не погоджуюся на проби, якщо сценарій "не читається". Мене Галя сварить за те, що я не записую все підряд, що мені надсилають.

Тоді я навчався в Києві, працював у театрі "Золоті ворота", грав російською мовою, яку вивчив усього за місяць. Наприклад, режисер Іван Уривський – мій одногрупник, він із Кривого Рогу і раніше розмовляв російською. Я розумів, що там інше середовище, у них своя історія, яку їм нав'язували, а в нас на заході – своя. Та на парах ми все одно спілкувалися українською.

Коли відбувся Майдан, я зрадів, бо раптом усі почали говорити українською. Здавалося, нарешті відбуваються зміни. Але минає два місяці – і кияни знову повернулися у свій звичний режим. І нікого не хвилювало, що почалася війна на Донбасі, що в нас "віджали" Крим.

– Як Ростиславу Держипільському вдалося переманити вас зі столичного театру до свого в Івано-Франківську?

– Це не було переманюванням, бо в театрі "Золоті ворота" я не був на ставці. Це вже потім він став академічним, а раніше був приватним. На другому курсі мене взяли у виставу Валерія Пацунова "Еврідіка" на роль Орфея. Я грав її російською мовою, і це було надзвичайно складно. Режисер мене, вибачте, змішував із лайном. Хоча колеги й заспокоювали, мовляв, у нього така манера і не варто брати слова близько до серця.

Пізніше я зрозумів, що це справді був його метод роботи, але на другому курсі через це хотів покинути професію. Та коли прийшов до своєї майстрині Ніни Гусакової з проханням не грати в цій постановці, вона сказала: "Дитино, якщо ви зараз відмовитеся від цієї ролі, то немає сенсу продовжувати навчання". Тому довелося перебороти себе, зіграти прем'єру і виходити на сцену в цій ролі наступні два роки.

Свого часу Ростислав Держипільський готував мене до вступу в Київський національний університет культури і мистецтв, тож ми підтримували стосунки. Коли студентам запропонували підготувати власну дипломну режисерську роботу (акторську ми захищали в університеті), я звернувся до нього по допомогу. Ми довго обирали матеріал. Ростислав Любомирович давав багато порад, бо спочатку я хотів поставити щось масштабне, а він казав зачекати, адже я був ще студентом. Я йому за це дуже вдячний.

Я поставив виставу і повернувся до Києва, бо треба було ще грати акторські дипломні. Але за ті три місяці відчув, що мені тут подобається – це моє рідне. Мені було близьке все те, що дає Держипільський: наш театр, вистави, актори. Те, як вони мене прийняли... Команда у нас класна, хоча й дуже специфічна – "ліву" енергію одразу викидає. Крім того, у мене не було в Києві власного житла, доводилося орендувати, а тут я мав свій куток. Можливо, просто скучив за домом, до того ж саме зароджувалися стосунки. І ось уже 12 років я працюю в цьому колективі.

Коли зараз приїжджаю в столицю, помічаю: кияни знову масово перейшли на російську. Тим, хто намагається говорити українською, – велика шана, а інші... Та про що говорити? У нас у Франківську зараз відсотків сорок розмовляє російською, і що найгірше – з дітьми. Я іноді їх навіть перекривлюю.

– І яка реакція?

– Ніяка. У 2022 році всі розмовляли українською, а зараз знову розслабилися. Але треба допомагати людям вивчати мову – я про це кажу завжди і готовий сприяти. Спілкуйтеся вдома, як хочете, але в нас війна триває вже дванадцять років, і тут чітко видно, де зло, а де добро. То чому ж ми й далі розмовляємо тією мовою? Вони нас через неї вбивають! Бо в нас дуже багато людей говорять російською, яку росіяни приходять "захищати", та до багатьох це не доходить. Ракети прилітають, а нічого не змінюється...

Ментальність українців така, що ми дуже швидко все забуваємо, зокрема й власну історію. Тому мені це болить. А ще "подобається", коли маніпулюють тим, що наші військові розмовляють російською. Але зараз ідеться не про побутовий рівень, а про свідомість, про дітей та майбутнє покоління. Ми про це завжди говоримо з глядачами після кожної вистави.

– Ви згадували Івана Уривського. Це лише ваш одногрупник чи близький товариш?

– Ми разом жили: до третього курсу в гуртожитку, а після – разом із Дмитром Олійником (зірка кінокартини "Будинок "Слово". Нескінчений роман"), теж нашим одногрупником, винаймали квартиру. Ми були одногрупниками, які разом жили, проводили час і працювали один в одного у виставах. А зараз? Продовжуємо спілкуватися, вітаємо один одного з прем'єрами та днями народження, буваємо в гостях разом із нашими дружинами.

– Ви зіграли у фільмі Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір". Розкажіть про цей досвід. Чи надходять нові пропозиції?

– Два роки тому була роль другого плану – я зіграв повстанця. Але в Україні часто буває так: гроші виділяються, поки фільм знімається, а далі потрібно довго чекати на дистрибуцію. Станом на зараз кіно ще не вийшло...

Із Дмитром ми залишились у дуже хороших стосунках, дружимо сім'ями, він крута людина. Я не знаю, чи пощастить мені ще попрацювати з такою неймовірною командою, як на "Памфірі". Там шалена підготовка до кожної сцени! Тепер мені є з чим порівняти, тому, читаючи деякі сценарії, я просто відмовляюся. Для мене кіно не стоїть на першому місці в грошовому плані, адже я можу себе забезпечити і без нього.

– Ваш перший квиток в акторство, так би мовити, подарували Богдан Бенюк та Анатолій Хостікоєв ще в дитинстві. Тоді за пів години до вистави вас узяли в постановку, бо старший син Хостікоєва захворів. Як ви ставитеся до іноді радикальних висловлювань Богдана Бенюка, які не залишають українців байдужими?

– На тринадцятому році війни бути нерадикальним неможливо, тому я ставлюся до Богдана Бенюка позитивно – і як до людини, і як до митця, який стільки зробив для України, як і Анатолій Хостікоєв. Це титани, це легенди. Я дуже радий, що ми познайомилися, хоча сумніваюся, що Богдан Михайлович пам'ятає мене або саму цю історію (усміхається).

Я прийшов дивитися виставу "Біла ворона" колишньої театральної компанії "Бенюк і Хостікоєв". Оскільки моя мама працювала в театрі на адміністративній посаді, я був раніше. Раптом у приймальню забіг Богдан Михайлович: мовляв, їм терміново потрібен хлопчик на роль. Глянув на мене і сказав: "О, ти!". Пам'ятаю, як перед виходом він водив мене за руку і підказував, що робити, бо тексту було чимало. А після вистави мені ще й заплатили (усміхається).

– А пам'ятаєте, на що витратили свій перший акторський гонорар?

– Для дитини у шостому чи сьомому класі це були великі гроші, але на що саме їх витратив – не пам'ятаю. Проте це була насправді крута історія, яка вплинула на моє подальше формування та бажання стати актором.

– Порадьте три вистави за вашою участю, на які варто піти.

– "1975" словенського режисера Томі Янежича – це потужна мистецька робота, де зовсім інший стиль існування, ніж той, до якого ми звикли. Також пораджу виставу "Підступність і кохання" за Фрідріхом Шиллером у постановці Івана Уривського та "Майже ніколи не навпаки" за романом Марії Матіос від режисера Ростислава Держипільського.

– Чим ви займаєтеся за кулісами, коли чекаєте на свій вихід? Особливо, якщо вистави затягуються.

– Щоразу по-різному. Деколи можу сидіти в телефоні або займатися роботою в комп'ютері, яка накопичилася. Іноді це просто спілкування з партнерами. А ще, по секрету: якщо хтось приносить Sony PlayStation – можемо й у футбол зіграти. Але ви напишіть, що за кулісами ми розтягуємося, розминаємо мовний апарат, уважно стежимо за дією та налаштовуємося перед виходом на сцену (сміється).

– Не можу не згадати ваших колег, які зараз на фронті. Ви спілкуєтеся з ними? Що вони розповідають?

– Якщо брати Богдана Романюка, то спілкуємося, хоч і не скажу, що часто. Я запитую, чи можу чимось допомогти або чи щось потрібно. Іноді Бодя жартує, мовляв, на фронті легше, ніж у театрі.

Насправді навіть не знаю, як це правильно висловити... Між цивільними та військовими зараз є певна прірва. Вона існує, і з цим потрібно щось робити, бо в суспільстві знову відчувається розкол. Військові віддають найдорожче – час і життя, щоб була Україна, щоб була нація. Тому ми повинні підтримувати, допомагати й дякувати в будь-якому разі. Маємо робити все, щоб забезпечити наших хлопців та дівчат необхідним. Це не їм потрібно – це потрібно нам.

– Мені імпонує фраза Леся Курбаса: "Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра". Який сенс ви вкладаєте в ці слова?

– Я часто використовую цю фразу як режисер і педагог. По-перше, актор повинен бути надзвичайно емпатичним, відгукуватися на події та рефлексувати на все, що відбувається навколо. Для себе я бачу це так: бути чутливим і відчувати момент "тут і зараз".

Також я вкладаю в ці слова сенс, що ми не можемо дивитися на світ як кінь у шорах. Маємо дивитися широко розплющеними очима – на 360 градусів, бути свідомими та підкованими в усіх сенсах.

Живий театр не просто займається постановкою того чи того твору – він повинен давати відповіді на запитання. Глядачі приходять саме за цим. Тому живий театр і живий актор мають емпатувати тому, що відбувається сьогодні. А в нашій країні війна триває вже тринадцятий рік. Ми повинні робити все задля перемоги, і всі наші рефлексії мають бути спрямовані саме на це.

– Як ви зрозуміли, що ваша колега, акторка Галина Баранкевич – та, єдина?

– Відчув. Усе це відбувалося вже у свідомому віці. До того ж ми багато часу проводили разом у театрі. Я спостерігав за її поведінкою і розумів, що мені це відгукується. Коли зіставляєш певні речі, у тебе внутрішньо вимальовуються якісь картинки та відчуття. На певному емоційному рівні я зрозумів: хочу, щоб ця людина була моєю дружиною та мамою моїх дітей.

– Як працюється разом? У вас уже є спільний проєкт – вокально-документальна драма "Ніколи знову".

– Відповідально. Хочеться вгодити, щоб сподобався задум і щоб вона як актриса залишилася задоволена роботою з режисером.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою "Щедрика" Яною Корольовою – про переїзд за кордон, втрату мами і провину росіян: "Думали, що ми живемо в печерах і маємо кнопкові телефони".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю із засновником МУР Олександром Хоменком – про націоналізм, відмову від усього російського і "місце жінки в Google-календарі": "Я передав, щоб вони йшли на три букви".

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!