"Мене питали: "Ви не росіянка?" – і починало трусити". Валерія Ходос – про різкий перехід на українську, гроші за Шевченківську премію та особисте

Акторка Валерія Ходос, яку називають рекордсменкою за кількістю головних ролей у серіалах, одна за одною забирає і гучні ролі у великому кіно. Після резонансного "Будинку "Слово". Нескінченний роман" зараз у прокаті нова робота артистки – психологічна драма "Втомлені".

В інтерв’ю OBOZ.UA Валерія Ходос розповіла, як фільм "Втомлені" змінив її ставлення до ветеранів. Також зізналася, чому після однієї поїздки за кордон назавжди відмовилася від російської мови, як пережила перші місяці великої війни та чому досі не може дивитися фільми, в які її не затвердили. А ще – про відверті сцени в кадрі, дружбу з ексзіркою "Дизель шоу" Яна Глущенко, скандал у Молодому театрі та особисте, про яке зазвичай мовчить.

– "Втомлені" – це історія про двох ветеранів Андрія та Люби, які намагаються заново навчитися жити, впоратися з пережитим і знайти опору одне в одному. Нещодавно в інтерв’ю нам продюсер фільму Пилип Іллєнко сказав цікаву річ: ця стрічка не дає готових відповідей, але точно не залишає байдужим і змушує багато про що замислитися. Якими були ваші перші думки й відчуття, коли ви прочитали сценарій?

– Ви знаєте, для мене це все досі змінюється. Спочатку був сам процес зйомок, занурення в історію. А потім, коли побачила реакцію людей, особливо ветеранів, відчуття змінилися. Зараз для мене це вже більше про питання: а що сама можу зробити? Яка моя місія в нашому суспільстві, щоб ветеранам було легше, щоб могли себе почуватися комфортніше. Я почала більше думати про власні дії – навіть у простих речах, спілкуванні. Фільм дуже змінив моє ставлення до теми реабілітації ветеранів і взагалі до того, в яке суспільство вони повертаються. Цей процес почався ще тоді, коли тільки прочитала сценарій, і досі триває. Я постійно про це думаю, говорю з близькими, зі своїми студентами. Бо після таких історій вже не можеш залишитися тим самим, що був до цього.

– Знаю, що ви зазвичай глибоко занурюєтеся в кожну роботу. Коли працювали над "Втомленими", чи бували в реабілітаційних центрах, спілкувалися з військовими, лікарями? Наскільки близько вдалося побачити цей світ зсередини?

– Так, ми їздили в реабілітаційні центри, подібні до того, який показаний у фільмі. Спілкувалися з лікарями, терапевтами, нам проводили екскурсії, показували, як усе працює. Звісно, сам процес реабілітації – дуже особистий і делікатний, тому не всюди можна бути присутнім. Але ми багато розмовляли з ветеранами та їхніми родинами – і до показів, і після. Для мене й для всієї команди це були, мабуть, найвідповідальніші зустрічі. Було страшно: чи повірять нам? Чи не скажуть, що ми щось показали неправдиво або поверхово? Чи вдалося чесно передати їхній внутрішній стан? І коли військові після перегляду говорили: "Так, це справді схоже на нас", – це було важливо. Дехто казав: "Я саме таким був у свій перший день у реабілітаційному центрі". Або: "У мене теж були такі самі реакції, такі самі стани".

І, мабуть, найголовніше, що вони нам говорили: цей фільм треба показувати цивільним. Бо, як казали ветерани, адаптуватися мають не тільки військові після війни – суспільство теж має вчитися бути поруч, працювати над собою. Саме цивільні мають створювати безпечний простір, у якому військовому буде легше повернутися до життя. Мені здається, одна з головних задач цього фільму – показати той внутрішній стан, ті рани, яких не видно зовні. Бо війна для багатьох ветеранів триває ще довго всередині. І дуже хочеться, щоб після таких історій у суспільстві було більше розуміння, емпатії й уважності.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що коли вперше отримали форму для ролі, попросили кілька днів просто походити в ній. Що це вам дало?

– Фізику персонажа – для актора це дуже важливо. Зовнішній вигляд сильно впливає на пластику, на те, як людина рухається, сидить, реагує, навіть як повертає голову чи тримає плечі. І вже через це починає народжуватися внутрішній стан героя. Наш художник по костюмах дуже точно все підібрав: і саму форму, і її розмір. У мене там навіть футболка була спеціально завелика – все трохи більше за мене. Це допомагало прибрати мою природну м’якість, ніжність і створити більше сили, трохи грубості додати.

– Не розкриваючи спойлерів, бо багато людей ще подивляться фільм, хочу запитати: чи були у вас думки, що фінал міг бути іншим?

– На монтажі режисер Юрій Дунай навіть трохи його пом’якшив – деякі сцени вирішили прибрати, бо емоційно друга частина кінцівки була б ще важчою для глядача. Але для мене ця історія саме такою й мала бути, бо це психологічна драма. Юрій дуже точно сказав на одному з показів: усі хочуть хепі-енду, але після таких фіналів люди часто менше виносять із історії.

Нам же хотілося, щоб цей фільм залишався з глядачем і після титрів – щоб він продовжував працювати всередині. Бо саме коли виходиш із зони комфорту й стикаєшся зі складними переживаннями, починаєш по-справжньому думати, не просто радити фільм, а піднімати важливі теми. Ти раптом розумієш, що поруч із тобою може бути ветеран – людина без форми, зовні абсолютно звичайна, але яка щодня проходить дуже складний внутрішній шлях. І ти вже сам намагаєшся бути іншим. Починаєш думати, чим конкретно допомогти. Тому іноді саме непростий фінал може дати людині набагато більше, ніж красивий хепі-енд.

– Зараз режисер Юрій Дунай служить у ЗСУ. Власний досвід служби змінив його?

– Так, Юра мобілізувався буквально через місяць після завершення зйомок. Ми ще не до кінця доробили фільм – тривав постпродакшн, багато речей уже доводилося вирішувати онлайн. Звісно, я його тоді багато розпитувала. І пам’ятаю, перше, що сказав: "Якби знав, що це все так, я б вас перед зйомками відправив на базову загальновійськову підготовку". Бо це величезне випробування і фізично, і психологічно. Вона вимагає витримки, дисципліни, внутрішньої зібраності. І я це бачу не тільки по ньому, а й по своїх друзях, які служать. Це дуже змінює людину – і зовні, і всередині. Мені здається, після власного бойового досвіду все, про що ми говорили у фільмі, стало для нього ще болючішим і важливішим.

– Тобто він виконує бойові завдання?

– Так, але тут я не хочу сказати нічого зайвого. Наскільки мені відомо, він служив у різних підрозділах, були різні етапи. Але, думаю, про це все краще говорити самому Юрі.

– Цікаво, що вам розповідав Дмитро Сова – у фільмі ваш коханий, а в реальному житті теж військовослужбовець ЗСУ. Чи відчули, що після служби він змінився?

– Знаєте, я дуже хвилювалася перед початком зйомок, як ми будемо працювати разом. Але те, за що переживала, – не справдилося. Внутрішньо він не став закритішим чи холоднішим. Навпаки – дуже щирий, контактний, тонко відчуває і матеріал, і партнера. Звичайно, у нього є досвід, якого в мене немає, і я багато його розпитувала ще до початку роботи. Мені здається, Діма став ще більш емпатійним. Ми говорили про його службу, про людей поруч із ним, про командира, про побратимів. Це дуже особисті речі, не хочу переказувати. Але мене дуже вразило, як він говорив про хлопців. У всіх цих історіях я бачила неймовірно сильних людей – із величезною жагою до життя, навіть попри травми, поранення.

– Ще одна ваша дуже помітна робота в кіно – фільм "Будинок "Слово". Нескінченний роман". Багато хто звернув увагу, що ви навіть зовні схожі на свою героїню – Раю Троянкер, поетесу й перекладачку доби Розстріляного відродження, яку свого часу називали однією з найяскравіших і найскандальніших жінок літературного Харкова 1920-х. Як ви входили в цю роль?

– Насправді в кастинг-директора була задача підбирати акторів ще й за зовнішньою схожістю. Там весь Київ був на пробах, бо окрім акторської майстерності шукали артистів, які могли б максимально точно передати образи. Це стосувалося всіх персонажів у фільмі. Але, звичайно, велику роботу зробили художники по гриму й костюмах. Наприклад, для моєї героїні спеціально шили перуку під мене. У Раї дуже характерний чубчик, який одразу змінював форму обличчя, додавав впізнаваності. Плюс були дуже тонкі речі в гримі – можливо, глядач цього навіть не помічає, але риси обличчя коригували. Ну і костюм, звичайно, теж допомагав створити образ.

А далі вже почалася внутрішня робота. Бо коли ти граєш реальну людину, дуже хочеться зрозуміти її не поверхово. Я ходила в архіви, читала її листи, переписки, намагалася через слова, інтонації, теми, які її хвилювали, скласти для себе образ. Звісно, не все можна використати в кадрі, особливо коли роль не головна. Але я дуже готувалася. Це була моя перша роль у повному метрі, хвилювалася. Ми з партнерами збиралися на додаткові репетиції до зйомок – це була моя ініціатива. Хотілося прийти на майданчик максимально готовими.

Окремо спілкувалася з другом-хореографом Олексієм Буськом, бо мені була важлива її пластика. Рая Троянкер – дуже яскрава жінка, така звабниця. І мені хотілося знайти цю легкість, певний шлейф від кожної її появи в кадрі, але при цьому не перейти межу й не зробити образ вульгарним. Тому підготовки було дуже багато. І мені трохи шкода, що через невеликий обсяг ролі глядач не може побачити весь шлях, який був пророблений. Насправді я дуже люблю процес підготовки. Мені здається, це одна з найцікавіших частин професії. І тут вдячна акторській школі та викладачам – вони навчили мене не просто грати, а глибоко готуватися до ролі.

– Як вам працюється з еротичними сценами? Наскільки для вас це складно? Такі сцени були і в "Будинку "Слово". Нескінченний роман", і у "Втомлених".

– Мені не складно, бо сприймаю це як частину професії. Перший такий досвід був ще в театрі – у виставі "Погані дороги" Тамари Трунової. Мабуть, саме там відстресувала і зрозуміла важливу річ: коли ти існуєш у ролі, це вже не про тебе особисто. Для мене в такі моменти в кадрі чи на сцені не існує Валерії Ходос, яка оголюється. Є персонаж, який проживає певний емоційний стан, важливий момент свого життя. Така установка дуже допомагає. У театрі, до речі, навіть складніше в якомусь сенсі, бо ти щоразу виходиш перед живими людьми. У "Поганих дорогах" я грала перед повною залою, і з часом зрозуміла, що страх минає, коли ти повністю всередині ролі.

У кіно все залежить ще й від атмосфери на майданчику. Наприклад, у "Втомлених" усе було делікатно: у сцені залишався лише оператор і режисер. У "Будинку "Слово"" процес був технічно складніший, там людей на майданчику було більше. Але загалом у мене не виникало відчуття дискомфорту. Я не підіймала якихось особливих умов для таких сцен. Думаю, по мені зрозуміло, що для мене це частина професії.

– Свого часу ви працювали в столичному Молодому театрі, а зараз знову граєте там у виставі "Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки". Чи з’являлися думки повернутися знову як частина трупи?

– Я не повернулася в Молодий театр. Просто нашу виставу внесли в репертуар, і ми раз на місяць граємо її на сцені театру. Але в трупу мене ніхто не запрошував. Що якби запросили? Тоді думала над цим. Але, чесно кажучи, після багатьох років роботи на себе складно знову заходити в систему репертуарного театру. Бо це зовсім інший ритм: ти не розпоряджаєшся своїм часом, маєш постійно підлаштовуватися під графік репетицій, вистав. А я вже звикла сама обирати, що хочу робити.

Наприклад, "Погані дороги" – це був мій вибір. Я сама пішла на кастинг, бо дуже хотіла потрапити в цю виставу. Так само і з "Трьома швидкими та модними у цьому сезоні перукарками" – проходила кілька етапів кастингу, бо мені був цікавий матеріал, режисер, партнери. А в репертуарному театрі ти не завжди маєш можливість обирати – тебе призначають у виставу.

– Коли ви пішли з Молодого театру, його керівником був сумнозвісний Андрій Білоус. Чи знали ви тоді щось про залаштункові історії, які згодом переросли в гучний скандал зі звинуваченнями в домаганнях?

– Я пішла з театру ще у 2014 році, і, наскільки розумію, всі ці історії почалися пізніше. Тому ні – нічого тоді про це не знала. Це все пройшло повз мене.

– Ви згадали про виставу "Погані дороги", за яку отримали Шевченківську премію. Це не лише дуже престижна нагорода, а й серйозні гроші. Цікаво, на що їх витратили?

– Знаєте, мені б дуже хотілося сказати, що купила щось особливе. Але все сталося зовсім інакше. Ми отримали Шевченківську премію в березні 2022 року – в другий місяць повномасштабної війни. І, чесно кажучи, ці гроші тоді просто дали мені можливість жити й волонтерити. Тоді я проводила багато акторських та ораторських інтенсивів – і для дорослих, і для дітей. Люди донатили, знаючи, що ці гроші теж підуть на допомогу. Ми збирали на все – і для знайомих, і для незнайомих людей. Я досі пам’ятаю одну маленьку дівчинку. Їй було, здається, років п’ять. Вона виходила до нас на заняття просто з підвалу, де ховалася з рідними. Майже нічого не говорила – просто дивилася в екран. Досі пам’ятаю її оченята. І мені тоді здалося, що, можливо, для неї це була та година чи півтори, коли можна було хоч трохи не боятися.

А перша моя акторська робота після початку повномасштабного вторгнення сталася за кордоном. До того я десь пів року працювала онлайн – для мене це була громадянська позиція: допомагати армії, волонтерити, проводити заняття. Потім мене долучив колега Паша Вишняков до роботи з маріупольцями. Ми працювали і з дорослими, і з дітьми – через акторську майстерність як терапію. Я не навантажувала їх чимось важким, навпаки – відволікала. Ми грали етюди, бавилися. Зараз згадую той період і розумію, наскільки сама була виснажена. І тут мені раптом пропонують записати самопроби. Я тоді подумала: "Які самопроби? Яке кіно? Війна ж". Але мене затвердили.

І почалася окрема історія. У мене великий собака Роллі – це мій друг, моя дитина. І я сказала: "Приїду тільки якщо нас візьмуть удвох". Чесно, я була впевнена, що це неможливо. Ну хто запросить актрису на півтора місяця зйомок із величезним собакою? А вони погодилися. І в той момент у мене було таке відчуття, що мені пішли назустріч не тільки тому, що хороша акторка, мене хотіли врятувати. Можливо, я це собі придумала, але тоді так відчула. І я поїхала сама за кермом – з собакою, через кілька країн, із купою пригод на кордоні. Бо не всі документи встигла нормально оформити. Мене завертали, ми заїжджали у Львів у санепідстанцію, щось доробляли. Я ледве встигла на перший знімальний день.

Пам’ятаю, приїжджаю – дві доби за кермом, виснажена. Режисер дивиться на мене і каже: "Тобі треба поспати, маєш поганий вигляд". А я йому: "Ні-ні, не можу, у мене зараз онлайн студенти". Я продовжувала вести заняття навіть дорогою. І він мені: "Лєро, подивися на себе. Студенти зрозуміють. Тобі треба виспатися". І, чесно, мені здається, тоді вперше за довгий час дозволила собі хоч трохи видихнути. Ми жили з Рольчиком біля лісу. І пам’ятаю це відчуття: гуляти з собакою лісом і не боятися. Бо тоді, після всього, що було під Києвом, здавалося, що в Україні вже ніколи не зможу спокійно ходити лісом. Зараз, слава Богу, ми знову гуляємо з Рольчиком у наших лісах. Але тоді це був дуже сильний момент для мене.

Я взагалі дуже вдячна тим зйомкам. І фінансово мене підтримали, і морально витягнули. Ми півтора місяця прожили без сирен, у тиші. Але водночас саме там у мене стався дуже сильний внутрішній перелом щодо мови. Бо навколо було дуже багато російської. І я пам’ятаю це відчуття, коли тебе в магазині чи десь на вулиці питають: "Ви не росіянка?" – і тебе всередині починає трусити. Спочатку намагалася говорити англійською, але не всі її знали, і в якийсь момент доводилося переходити на російську. І це було дуже важко. І саме після тієї поїздки, після Риги, повернулася в Україну й повністю перейшла на українську. Зрозуміла, що жодної секунди більше не хочу говорити ворожою. Я тоді всім про це сказала – і близьким, і друзям.

– Ви ж виросли в російськомовній родині. Як рідні сприйняли перехід на українську? І як ви зараз спілкуєтеся вдома?

– Знаєте, у мене зараз є одна велика гордість – мій тато. І на ньому прямо бачу, що таке лагідна українізація. Все почалося під час обстрілів. Я живу за містом, у нас дуже чутно й видно, коли летить на Київ. І коли були тривоги, ми з татом переписувалися – я писала, що в укритті. І він раптом почав відповідати мені українською. Я, до речі, ніколи його не питала, чому саме в такі моменти переходив. Але для мене це дуже важливо. Мені навіть складно пояснити, наскільки це підтримувало – під час обстрілів отримати від тата саме українські слова турботи. Потім він почав потроху говорити українською і телефоном. Спочатку це було несміливо, не дуже виходило. І зараз уже десь пів року, якщо ми довго говоримо і йому треба більше відповідати, ніж просто слухати, він говорить зі мною українською. Я так цьому тішуся. Можливо, мені варто прямо сказати йому, як це мене зворушує, але поки ми цього не проговорювали. Боюся злякати якоюсь активністю.

А ще в мене дідусь усе життя був україномовний. І в дитинстві ми через це навіть конфліктували. Я пам’ятаю: мені років шість, телефоную йому російською, а він каже: "Говори державною" – і кидає слухавку. З дідусем я в результаті говорила українською, а з бабусею – російською. І зараз, коли пройшла внутрішній шлях, коли по-іншому відчула значення мови, її зв’язок із самоідентичністю, добре його розумію.

– До повномасштабного вторгнення ви, як і багато українських акторів, працювали в проєктах із російськими артистами. Чи підтримуєте зараз із кимось із них зв’язок?

– Абсолютно ні. Та й у мене ніколи не було серед них друзів. Я дуже добре пам’ятаю період після 2014 року. Тоді один із каналів офіційно заявив, що переходить на українську мову й відмовляється від співпраці з російськими акторами. Я читала цю новину й думала: "Нарешті". А потім проходить пів року – і мене затверджують у проєкт, де на майданчику знову російські актори. І в мене тоді був дуже сильний внутрішній протест. Після Майдану, після всього, що відбувалося... Але водночас не мала сміливості відкрито йти проти системи. Не відчувала, що можу собі дозволити сказати "ні", як це робили, наприклад, Ірма Вітовська чи Римма Зюбіна. Я тоді так не змогла.

Тому так – працювала з росіянами в кадрі, але якихось дружніх стосунків ніколи не було. Та й загалом я мало з ким близько товаришую – навіть серед українських акторів. Мабуть, це може дивно звучати, бо я емпатична людина, але при цьому люблю бути наодинці. Мені добре самій. Ну, самій із Рольчиком. Я думаю, це ще через те, що в моєму житті дуже багато комунікації – і зйомки, і акторська школа, якою керую. І відновлююся саме в тиші. Я люблю довго гуляти, мовчати, читати без поспіху й відчуття, що кудись треба бігти. І поруч зі мною зараз саме ті люди, які не ображаються, якщо я надовго зникаю.

– Одна з ваших найближчих подруг – однокурсниця Яна Глущенко.

– Ой, так! Це моя улюблена дівчинка. Ми дружимо вже, страшно сказати, років 22. Були періоди, коли менше спілкувалися, але зараз у нас дуже близький етап дружби. Мені здається, так, як Янка розуміє мене, мало хто може. Я дуже в неї вірю, а вона завжди вірить у мене. Це така дуже цінна для мене дружба.

– Чи дізналися ви про її розлучення раніше, ніж усі?

– Звичайно. Ми ж дружимо, тому знала.

– А як думаєте, є шанс, що вони з чоловіком ще зійдуться? В одному з інтерв’ю вона таку можливість припускала.

– Знаєте, я взагалі не виключаю такого в парах. У всіх буває по-різному, і життя інколи непередбачуване. Але для мене найголовніше – щоб Яні було добре. Завжди підтримаю її вибір, яким би він не був. І кажу їй: що б ти в житті не вирішила, кого би не обрала – завжди буду на твоєму боці. Мені здається, у справжній дружбі дуже важливо приймати людину, а не оцінювати її вчинки. Ну хіба що в хвилину емоцій (сміється).

– З іншими відомими однокурсниками – Катериною Кузнєцовою і Марком Дроботом – теж підтримуєте дружбу?

– З Катею Кузнєцовою ми вже, чесно кажучи, сто років не бачилися, тому сказати, що прямо дружимо – ні. А з Марком буває зводить доля на пробах чи якихось проєктах. І тоді це завжди привід поговорити, дізнатися, що нового сталося. В інституті ми близько спілкувалися, ще й постійно нас ставили в пару на заняттях. Потім разом грали в театрі, тому це вже таке своєрідне братерство. Взагалі мої одногрупники – це близькі для мене люди. Навіть якщо ми можемо довго не бачитися чи не спілкуватися, я все одно знаю: якщо щось станеться, прийдуть на допомогу. У нас був дружний курс.

– Цікаво, як ви входите в роль ще до того, як її отримали, але вже хочете зіграти? Пам’ятаю, в одному з наших інтерв’ю ви розповідали, що навіть можете купити нову сукню на проби, щоб краще відчути героїню. Якщо роль за романом – читаєте твір, у театрі – переписуєте роль від руки. Що ще ви робите, щоб роль стала вашою?

– Насправді ви вже майже все перерахували (сміється). Але у мене з’явилася ще одна акторська знахідка – не можна надто сильно хотіти роль. Бо коли дуже хочеш, потім страшенно боляче, якщо не затвердили. А я така людина: якщо мені подобається сценарій, якщо зачепила історія – я вже внутрішньо сама себе затвердила. Мені вже здається, що краще за мене ніхто не зіграє. Особливо зараз, коли почали пропонувати повні метри. Для мене це величезне щастя. І, мабуть, це нормально – в себе вірити.

Я завжди ретельно готуюся. Сценарій точно читаю кілька разів, щоб він буквально став частиною мене. Щоб знала не лише свою лінію, а весь світ історії. І для мене дуже важливе перше прочитання. Нас ще вчив мій наставник у виші Станіслав Мойсеєв: п’єсу треба читати від початку до кінця, не зупиняючись. Не можна відкладати, розривати це відчуття. Так само зі сценарієм. Я відкладаю всі справи і читаю цілісно. Бо саме тоді дуже сильно працює уява – з’являються асоціації, спогади, внутрішні реакції. І ти сприймаєш історію живим потоком.

– Були ролі, які ви дуже хотіли, але не отримали – і досі це пам’ятаєте?

– Так, звичайно. І знаєте, коли я дуже хочу роль, і мене не затверджують, потім узагалі не дивлюся цей фільм чи серіал. Внутрішньо не можу пережити, що це зіграла не я.

– А були роботи, про які ви зараз думаєте: "Краще б цього не робила"?

– Так я вам і скажу! (сміється) Хоча, звичайно, з серіалами ти ніколи не знаєш, яким буде результат. І це вже часто не залежить від актора. Ти не знаєш, який буде монтаж, який поставлять саундтрек. А музика, до речі, може як витягнути сцену, так і повністю зруйнувати. Буває, чую музику й думаю: "Ну навіщо?". Вона нівелює все, що награла. Плюс серіальне виробництво – це швидкий процес. Часом просто немає часу на красиве світло, детальний кадр, складну постановку. Плюс закони жанру і монтажу. Інколи перші серії знімаються й пишуться дуже цікаво, з великою увагою до деталей, щоб максимально захопити глядача. А далі буває, що сюжет десь починає провисати або історія змінюється вже в процесі. Але водночас я дуже люблю сам процес роботи. Взаємодію з режисером, із партнерами. І не можу сказати, що серіали – це щось погане в моєму житті. Навпаки, це досвід, актор має постійно бути в тонусі. Не можна сидіти й чекати ролі мрії.

– На початку повномасштабного вторгнення ви зізнавалися, що гонорари акторів впали, й іноді це була буквально третина від довоєнних сум. Як зараз?

– Я вже, чесно кажучи, не дуже пам’ятаю ті цифри. Але пам’ятаю, що колись після одного інтерв’ю заголовки перекрутили так, ніби я скаржилася. А я тоді просто розповідала, що в мене велика машина, багато бензину йде, а на початку вторгнення, коли вже почалися перші зйомки, бувало таке, що фактично працювала на бензин. Але мені настільки подобався мій персонаж, що просто кайфувала від роботи. Хоча особливо нічого не заробила – сама добиралася на майданчик, транспорту не було, знімали далеко за містом.

Зараз у мене такий етап, коли можу вибирати, не беруся геть за все, що пропонують. Я озвучую ставку, яка мене влаштовує. Хтось погоджується, хтось – ні. І якщо сценарій мені нецікавий, то можу відмовитися. Не хочеться просто зніматися заради зйомок. Якщо історія не чіпляє – мені вже складно себе змусити.

– Ми з вами говорили про перехід на українську, і я хотіла ще запитати: вам не здається, що зараз російська мова знову потроху повертається в публічний простір? Я пам’ятаю ваші інтерв’ю зразу після вторгнення – ви були дуже категорично налаштовані щодо російського. А як зараз це відчуваєте?

– Так, тоді я справді була категорична. І, чесно, всередині це нікуди не зникло. Але зараз стала обережнішою у формулюваннях, бо не хочеться ще більше розколювати суспільство. Тим паче я бачу це навіть на прикладі тата: у кожної людини цей процес відбувається по-своєму. Комусь потрібен час, комусь менше. І мені здається, що поступово ми все одно станемо більш україномовними. Але іноді мене деякі речі досі дуже дивують. От буквально нещодавно, десь тиждень тому, я була в одному місті, зайшла в торговельний центр по каву – і мене обслуговували повністю російською. І я тоді подумала: значить, не все ще так змінилося, як іноді здається. Бо в Києві не уявляю такої ситуації. Тут суспільна реакція дуже швидка. Громадянська позиція в столиці дуже сильна. Тому я все-таки вірю, що поступово ситуація кругом буде змінюватися на краще.

– Знаю, що ви не любите говорити про особисте, але все ж запитаю: ваше серце зайняте?

– Так, моє серце зайняте.

– Кілька років тому ви розповідали, що в стосунках з дуже відомим чоловіком, але не з актором. Це він?

– Ні, не він. Давайте без подробиць (сміється). Там просто була така історія… Це справді була відома людина, але ні, зараз поруч інша людина.

– Може, скоро весілля?

– Ой, Боже, ну навіщо обов’язково весілля? (сміється). Мені здається, це не найголовніше в стосунках.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Катериною Осадчою – про жорсткі правила в родині, повернення сина з-за кордону та мат у соцмережах: "Щось пішло не так, розумієте?".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!