"Якби я був міністром, організував би транспорт – і вперед на фронт". Тарас Томенко – про провали інфополітики, кіноскандали та коротку пам'ять українців

Днями оголошено переможців IX Національної кінопремії "Золота дзиґа" – найкращою стрічкою визнали "Будинок "Слово". Нескінчений роман" режисера Тараса Томенка, яка також стала лідером за кількістю номінацій – 16. Історична драма, що розповідає про українських письменників 1930-х років – доби Розстріляного відродження, – здобула шість статуеток "Золотої дзиґи". Картина описує тріумф і трагедію літераторів, яких ми знаємо зі сторінок підручників: Миколи Хвильового, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Михайла Семенка, Леся Курбаса, Марка Йогансена та інших.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA режисер розповів, як його фільм перегукується із трагічним сьогоденням, прокоментував скандал із актором Костянтином Темляком, який став одним із переможців "Золотої дзиґи". А також пояснив, чому документалістика зараз важливіша за будь-які комерційні проєкти і як історія Розстріляного відродження стала дзеркалом сучасної України.

– Тарасе, ви відчували, що так буде, чи все-таки очікували менше нагород?

– Ні, я не знав, що все складеться саме так. І якщо чесно, думав, що нагород буде більше (сміється). Вболівав за операторську роботу Михайла Любарського, за акторські – так само. Вважаю, що варто було відзначити Діму Олійника, який блискуче зіграв головного антагоніста – поета Володимира Акімова.

– Дмитро Олійник настільки переконливо зіграв свого героя, схожого на молодого Путіна часів служби в КДБ, що після перегляду картини в мене особисто виникло бажання його побити. Я навіть зізнавалася йому про це під час інтерв’ю нашому виданню.

– Ну, ви можете зробити це будь-якої миті (сміється). А те, що його гра викликала таку сильну реакцію, – найвищий комплімент для актора.

– Як ви прокоментуєте скандал довкола актора Костянтина Темляка, нагородження якого цьогоріч "Золотою дзиґою" викликало суспільний резонанс через звинувачення в домашньому насильстві та непристойній поведінці?

– Так, він став лауреатом премії, згодом відмовився від відзнаки. Ну, що сказати з цього приводу… Там свої правила в Академії кіномистецтва (організатори премії "Золота дзиґа" пояснили, що номінація Костянтина Темляка була затверджена задовго до скандалу, на момент ухвалення рішення жодних звинувачень проти актора не існувало. – Ред.). Окрім того, ми живемо в правовій державі, тож лише слідство може довести його вину чи невинуватість. Якби на момент церемонії був вирок суду, то, звісно, нагороду вручати не варто було б. Проте навішувати провину без судового рішення – неправильно й однобічно. Я не є прихильником Темляка в цій ситуації, але вважаю, що ми маємо спиратися на офіційні висновки. Слідство триває і, думаю, буде прозорим, адже до історії прикуто велику увагу.

Я працював із Костянтином Темляком: він зіграв Павла Тичину у фільмі "Будинок "Слово". Нескінчений роман" (нагороду опальний артист отримав за роль в іншій картині – "БожеВільні". – Ред.) Як актор він дуже пластичний, із ним було надзвичайно цікаво працювати. Я навіть не міг подумати, що таке може статися, бо на знімальному майданчику це був дуже інтелігентний чоловік. І все те якось паралельно відбувалося з нашими зйомками… Було складно повірити в те, що почув згодом. Утім, у любовних справах зазвичай непросто розібратися. Але ще раз наголошу: насильство неприпустиме в жодному разі. На мою думку, одним із рішень у ситуації з нагородженням могло бути відтермінування цієї номінації. Треба було ухвалити якесь виважене рішення ще до вручення, не затягувати все так, бо це лише підштовхнуло до нової хвилі скандалу навколо Костянтина Темляка.

– Цікаво, як ви ставитеся до нагород? Одна голлівудська акторка якось розповідала, що "Оскаром" підпирає двері, а де у вас вдома знайшлося місце "Золотій дзизі"?

– Стоїть на пічці. Я мешкаю у приватному будинку – тут є пічка, яку топлю дровами. На мою думку, кожна нагорода має значення. Звісно, чую розмови про те, що державні відзнаки сьогодні вже, мовляв, недоречні, що це радянський пережиток. Але я з цим не згоден. Для мене нагорода – це знак уваги. І, звичайно, є ще особистий вимір. От, наприклад, моя мама щиро радіє кожній відзнаці.

– Коли ви починали роботу над "Будинком "Слово", очікували такої слави для фільму? Що він викличе такий інтерес до письменників того часу? Чи радше йшлося про відновлення історичної справедливості?

– Знаєте, я знімав авторське кіно суто для себе й відверто навіть не думав про глядача. Ми зосередилися на композиції, естетиці, акторській грі, зовсім не прагнули комерційності. Тому для мене було справжнім шоком, коли на перегляді в Держкіно комісія сказала: "Вітаємо, ви зробили глядацьке кіно". У мене очі на лоба полізли: "Хвилиночку, я ж робив авторське". А вийшло так, що авторське перетворилося на глядацьке. Тема виявилася дуже співзвучною сучасності, і це підхопилося. До речі, фільм і досі в прокаті – вже 60 тижнів, із травня минулого року. Кілька днів тому перевіряв: його ще показують, зокрема, і в Києві.

– Чи бували ви в харківському "Будинку "Слово" вже після зйомок?

– Так, я був там у 2022 році, коли будівлю пошкодило під час обстрілу. До речі, перший допрем’єрний показ нашого фільму відбувся саме в Харкові. Після виходу картини про "Будинок "Слово" дізналися всі харків’яни. А коли ми тільки починали знімати документальну стрічку, що передувала художній, то, гуляючи містом і розпитуючи людей, зрозуміли: майже ніхто не чув про цю історію. Знали лише представники вузького кола інтелігенції – літературознавці, критики, письменники. Навіть викладачі української мови й літератури в школі, розташованій навпроти Будинку "Слово", не могли відповісти, де жили Хвильовий, Семенко, Сосюра чи Тичина. Я показував: "Так ось же, буквально через дорогу". Це було вражаюче й водночас боляче. Але тепер, бачите, про нього знає вже вся Україна.

– На ваш погляд, коли всі ці українські літературні знаменитості вирішували оселитися в "Будинку "Слово", чи могли вони передбачити, що це стане пасткою?

– На той час це точно не виглядало як пастка. Коли будували будинок, ніхто з них не мав власного куточка, і всі вже перебували в розквіті таланту. Хтось жив у гуртожитку, хтось на квартирі, а тут вони отримали свій маленький рай (у 1927 році в Харкові було споруджено будинок із надзвичайно комфортними квартирами, куди запрошують жити найкращих українських літераторів, художників та режисерів. П’ятиповерховий будинок видається дивом. Кожна квартира складається з трьох-чотирьох кімнат, де є пічкове опалення, гаряча вода і телефон. Для дітей мешканців у будинку працює дитсадок, є і ресторан, де готують на замовлення. Причина такої щедрості – не поклоніння перед талантом митців, а хитрий розрахунок: жителям особливого будинку створюють виняткові умови, аби понизити рівень їхнього вільнодумства та змусити оспівувати у своїх творах СРСР і Сталіна. Більшість представників української інтелігенції на це не погодилися. – Ред.). Це було кооперативне житло – мешканці складалися на квартири, грошей бракувало, і навіть ходила легенда, що Сталін дав Остапу Вишні кошти на добудову. Пасткою будинок став уже в 30-х роках, коли пішли Голодомори 1932-33 років та Великий терор 1937. Почалися арешти – вибратися живими вдалося небагатьом.

Працювати над картиною нам було непросто ще й тому, що багато матеріалів того часу знищено: наприклад, прижиттєвих світлин Хвильового залишилося максимум п’ять. Все підчищали, забороняли згадувати, а ті, хто знав, що там відбулося, боялися говорити. І те, що ця історія стала широко відомою, надзвичайно важливо. У фільмі ми розповідаємо про покоління, яке було розстріляне. А сьогодні нас – наше покоління – розстрілюють просто зараз.

– Тобто ми зараз образно перебуваємо в обставинах, про які розповідається у фільмі?

– Так, ми всі зараз живемо в цьому будинку, тільки тих, кого розстріляли, уже немає, а до нашої черга ще не дійшла. Вся справа в тому, як ми зараз спрацюємо – як українці, як держава, – щоб нас не знищили всіх. Конвеєр був запущений ще 100 років тому в цьому будинку і потроху доходить до нас. Когось він уже перемолов, когось – ні. І цей механізм смерті не зупиниться, якщо не усвідомлювати його загрозу.

– З цього приводу в нас виникла дискусія в інтерв’ю з актором Володимиром Ращуком, який з початку вторгнення став на захист України. Він теж апелював до історії: мовляв, подібне вже було в протистоянні з росіянами, а я щиро не могла зрозуміти, як окупанти могли би втримати владу в сьогоднішньому багатомільйонному Києві. Він відповів коротко: зрадники.

– Слухайте, росіяни майже дійшли до Києва у 2022 році – нас врятувало диво. І ми розслабилися, як тільки трохи відійшла загроза. А от Добропілля, Мирноград – там такого порятунку не сталося. По всій лінії фронту події розгортаються за одним сценарієм: усе українське знищується. Мільйонні Луганськ, Донецьк, Маріуполь були переламані. Щодо зрадників: коли місто потрапляє під окупацію, там починають діяти зовсім інші закони – закони виживання. Якщо ти не береш їхній паспорт, ти просто голодуєш і вмираєш. Не погоджуєшся стати росіянином за документами – вони роблять усе, щоб ти фізично помер. Усі міжнародні конвенції говорять: щоб вижити, потрібно пристосовуватися. Там потрібно робити все, щоб залишитися живим.

– У цьому контексті: як ви ставитеся до літераторів з "Будинку "Слово", які пішли на угоду?

– Ніякої угоди не було – був страх. Той же Павло Тичина, який залишився живим фізично, був морально знищений. Нехай він прожив потім життя у комфортних умовах, був міністром культури, видавав свої твори, які, на мою думку, після тих подій втратили художню цінність. По суті, від нього залишилася лише оболонка. Він більше ніколи не написав щось на зразок "Сонячних кларнетів". Живими залишилися й Смолич, і Бажан. Але варто пам’ятати, що ці майстри теж свого часу зробили значний внесок у розвиток української культури, навіть під гнітом комуністів. Не можна засуджувати їх однозначно – ніхто з нас не знає, як повівся б у тих обставинах. Вони жили в будинку, де сусідів одного за одним розстрілювали. Люди були залякані, загнані в пастку.

– У популярному історичному мюзиклі "Ти [Романтика]" про митців Розстріляного відродження від творчого об’єднання МУР головна історія – відступництво Павла Тичини, з якого тоталітарна система зробила співця партії. Чи бачили ви цю роботу?

– Я не можу це коментувати. По-перше, я не бачив твір повністю. Те, що бачив у невеликих фрагментах в інтернеті, навіть не хочу обговорювати – це більше схоже на шкільний самодіяльний театр, виглядає як каламбур. Звісно, не можна скласти повне враження з цих уривків, але деякі моменти мене сильно вразили. Наприклад, як зображені Тичина, Семенко – тут, вибачте, щось не те. Але ще раз підкреслюю: я не бачив твір повністю, однак, чесно кажучи, бажання дивитися його в мене немає.

– Чи припускаєте ви, що після війни ми знову можемо повернутися до братерства з Росією?

– Це залежить від того, в якому стані Україна вийде з війни – переможному чи переможеному. Після Голодомору країна була розтоптана, потім її накрили війна та сталінські репресії, і вже у 60-х роках про трагедію Голодомору майже не згадували, хоча минуло лише три десятиліття. А в 90-х – уже й зовсім мало хто пам’ятав.

На жаль, у нас, українців, коротка історична пам’ять. Ми здатні витримати неймовірні випробування, але водночас швидко забуваємо пережите. Так от, щоб через 50 років у нас не була стерта з пам'яті ця війна, нам треба всім до цього докласти величезних зусиль. Я не уявляю, що буде через пів століття, але переконаний: нам не треба дати забути майбутнім поколінням про цю війну.

– Як оцінюєте стан сучасного українського кіно? Чи не здається вам, що нині забагато розважального контенту? Чи час зараз для цього?

– Важко сказати, час чи не час. З одного боку, людям потрібні легкі жанри, щоб відновлювати психіку – комедії мають певний терапевтичний ефект. Фільми про війну зараз, можливо, ще недоречні, надто болюча жива реальність – має минути час. Але документальне кіно, як знімає Чернов (режисер Мстислав Чернов, відомий документальними фільмами, зокрема "20 днів у Маріуполі", що здобув "Оскар", та "2000 метрів до Андріївки". – Ред.) – надзвичайно потрібне. Я за правдиве кіно. А якщо це якась фігня заради грошей чи кон'юнктура – такого не можна робити. Пусті "мильні" серіали – марна витрата ресурсів, які краще було б віддати на дрони.

– У вашій фільмографії є документальна стрічка "Терикони", знята ще до початку повномасштабної війни. Її головна героїня – Настя з прифронтового Торецька. Родина мешкає за пів кілометра від фронту: дівчина зрідка відвідує напівзруйновану школу й разом із рідними збирає брухт, щоб вижити. Російська ракета вбила її батька та зруйнувала житло. Молодший брат, який народився вже під час війни й не знає мирного життя, готується йти до першого класу. А вітчим копає могили, щоб заробити на костюм і рюкзак для нього. Хто ці люди? Що вони думають про війну?

– Важко сказати: Україна – різна. Роками так складалося, що хтось більше живився українською культурою, хтось – ні. Але по-людськи мені дуже шкода цих людей. Те, що каток війни проходить по них, – це жахлива гуманітарна катастрофа. Вони евакуюються, переїжджають, і на це неможливо дивитися без болю. Настю ми вивезли до Німеччини, вона пробула там три роки, а згодом повернулася. Зараз живе у Краматорську (я нещодавно там був) разом із братом, мамою та бабусею, адже Торецька фактично вже не існує.

– Вже під час великої війни ви зняли фільм "Сентиментальна подорож до планети Параджанова". Що нового особисто для себе відкрили про митця?

– Документальних стрічок про Параджанова чимало – його добре знали друзі, кожен із них після його смерті залишив свідчення. Але мені хотілося у цьому фільмі зосередитися саме на українському Параджанові, на його київському періоді. Адже це був і найяскравіший, і водночас найтрагічніший час його життя. Україна дала йому крила як режисеру – саме тут він досягнув свого творчого розквіту. І водночас пережив найбільшу трагедію саме в Україні – його мордували по тюрмах. Коли виповнилося сто років від дня його народження, важливо було зробити так, щоб Україні не було соромно бодай за спробу вшанувати пам’ять Сергія Йосиповича. Так і з’явився цей фільм.

– Як ви сприйняли скандал з акторкою Ларисою Кадочниковою, Марічкою зі стрічки "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (під час одного з публічних виступів акторка відмовилася говорити зі сцени українською. – Ред.)?

– Для мене це була доволі дивна ситуація. Думаю, організатори, розуміючи специфіку Лариси Кадочникової, мали б заздалегідь подбати про синхронний переклад у залі. Її вже не зміниш, але якщо запрошуєте таку людину, потрібно дотриматися Закону про мову: або забезпечити переклад, або створити умови, за яких вона сама перейшла хоча б частково на українську.

Так, це, можливо, мало б трохи дикий вигляд, але це був би правильний вихід. Шаленого скандалу, швидше за все, вдалося би уникнути. І, мабуть, Лариса Кадочникова теж би відчула себе якось не в своїй тарілці, коли народну артистку України перекладають. Можливо, тоді і дійшло б, якою мовою слід говорити. Але знову ж таки, людину вже не переробиш – вона все життя позиціонує себе так. Проте повертаючись до кіно: Кадочникова справді створила сильний образ українки, і цю її роль важко переоцінити.

– Що ви думаєте про українців, які досі стверджують, що немає різниці, якою мовою спілкуватися – українською чи російською?

– Я не знаю, скільки ще ракет має впасти на їхні голови, щоб до них щось дійшло. Вони якісь абсолютно непробивні – і таке страшенно бісить. Це ж не просто упертість, це якась абсурдна сліпота. І проблема не лише в старшому поколінні, яким складно перелаштовуватися. Є й молоді люди, які так мислять – і це взагалі жах.

Мова – це не дрібниця. Це питання ідентичності й виживання. Поки це ігноруємо, ми програємо. Власне, інформаційну війну ми вже програли: нас часто в світі вже зводять до рядка, що "біжить" унизу екрана під час новин, і то тільки тоді, коли трапляється черговий жахливий злочин. Про війну більше не хочуть слухати. Але щоб так не було, ми повинні самі бути послідовними. Світ має чути й розуміти, що відбувається в Україні. Для цього потрібні ресурси, увага, єдність – і мова тут є ключем. Коли українці в самій Україні кажуть "какая разница", вони фактично віддають перевагу мові агресора, тим самим розмиваючи власну державність. Звідси й реакція у світі: мовляв, "досить уже зі своєю війною, їдьте додому". Не розуміючи, що багатьом уже немає куди їхати.

– В інтерв’ю нашому виданню ваш колега, режисер Олесь Санін, припустив, що українського кіно зараз буде менше. Найголовніша причина – війна. Яке майбутнє, на вашу думку, чекає наше кіно найближчим часом?

– Так, справді, багато кінематографістів нині на фронті, і є серйозні проблеми з фінансуванням. Це об’єктивна реальність. Думаю, на нас чекає період, коли з’явиться дуже багато стрічок про війну. І тут є певна небезпека: вони будуть схожими між собою, ті самі актори гратимуть різних воїнів, змінюватимуться лише обставини. Нас чекає один довгий фільм. І це етап, який маємо пройти. Але щоб з’явилися справді оригінальні, мистецьки цікаві фільми, має минути трохи часу. Потрібен простір для переосмислення пережитого.

Натомість зараз, я переконаний, варто максимально зосередитися на документальному кіно. Треба фіксувати цю реальність, цей момент. Адже саме документалістика здатна зберегти правду війни для майбутніх поколінь. Якби я був міністром культури, організував би сто знімальних груп, дав їм 100 комплектів апаратури, транспорт, пальне – і вперед. Зрештою, всі кадри, які ми сьогодні знаємо про Другу світову війну, – це робота фронтових кіногруп. Так, зараз у нас є мобільні телефони, але кіно – це інша структура, інший рівень фіксації й осмислення подій.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з Тарасом Тополею – про зруйновану квартиру, рішення судитися з Мар’яною Безуглою та спогади з війни.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з репером Yarmak – про російську мову, службу в ЗСУ та кумира, якого зустрів на фронті.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!