"Коли чую "мова тут ні до чого" – закипаю". Сергій Кисіль – про росіян у Києві, колегу-зрадника в Москві та родичів, які вірять у НАТО на Майдані

Сергій Кисіль – актор театру та кіно, у його доробку понад 50 ролей у фільмах і серіалах. Прийшов у професію у 30 років, уже маючи дві вищі освіти, не пов’язані з акторством, а також третю – диплом Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Відтоді не зупиняється: нові ролі, викладання акторської майстерності, тренінги.

В інтерв’ю OBOZ.UA актор розповів, як пережив пів року без роботи, дебют у міжнародному кіно, зйомки на тих самих вулицях Ірпеня, що бачили окупацію, і про народження доньки під час війни. У розмові був відвертим до різкості: про колег, які підтримують агресора, російську мову, яку вважає "бур’яном", і про українське кіно, якому дуже потрібен глядач.

– Готуючись до інтерв’ю, помітила цікаву деталь: ви постійно відвідуєте якісь курси та тренінги з акторства. Вам що, театрального університету замало?

– Та ви знаєте, я прийшов у професію вже досить дорослим – мені було 30 років. А в творчих професіях, чесно кажучи, немає меж. Завжди шукаєш щось нове, постійно спостерігаєш, аналізуєш, ловиш деталі. Кожен курс та тренінг тримає в тонусі, не дає розслаблятися. Щодня роблю артикуляційну гімнастику, працюю над голосом. Прийшовши у професію у зрілому віці, я, напевно, передусім собі постійно доводжу, що можу.

– Чула, що у вас за плечима аж три вищі освіти.

– Перша – обслуговування комп’ютерних та інтелектуальних систем. І зараз мені часто кажуть: "О, так ти айтівець!" А я сміюся: "Так, тільки вчився за підручниками 1970-х років". Тому айтівець із мене такий собі. Друга освіта – економічна, менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. Третя – Карпенка-Карого, режисер драматичного театру.

– А тим часом у одному з інтерв’ю ви сказали, що акторство – це професія безробітних.

– Це була метафорична фраза. Ті актори, які не працюють у театрі, фактично живуть лише зі зйомок. Якщо у тебе є проєкт на 2-3 місяці – все чудово, ти заробляєш. Але рано чи пізно проєкт закінчується, а жити треба. Розумієте? У мене, наприклад, минулого року було місяців шість без роботи. Телеканали казали, що мене дуже багато в ефірній сітці, і не кликали на проби. Проєкти знімалися в різні періоди, але так сталося, що всі почали виходити майже одночасно. І почали говорити: "Кисіля занадто багато, давайте трохи його не показувати".

– І от мені завжди було цікаво: а що тоді роблять актори? Як прожити пів року без роботи? Чим ви займалися?

– От зараз набираю свій курс акторського мистецтва. Я його розробив ще на початку повномасштабної війни, коли з сім’єю був у Хмельницькому, звідки родом. Через кілька місяців уже не витримував – немає доходу, треба щось робити. Познайомився з власницею акторської школи і запропонував: "Давай, поки я тут, наберемо курс для звичайних людей". Ми працювали з голосом, дикцією, емоціями, тілом. Через акторські техніки допомагали людям відчувати себе, показували, ким вони можуть бути. Щоб могли вийти із зони комфорту, спробували щось нове, побачили себе з іншого боку. Кілька тижнів тому я знову їздив у Хмельницький до батьків і провів п’ятигодинний тренінг. І знаєте, після люди ще дві години не хотіли йти.

А якщо повертатися до вашого запитання про час без заробітку… По-перше, трохи були заощадження. По-друге, моя дружина теж працює. Видно, цей час простір дав мені перерву, щоб побути з сім’єю. У мене двоє хлопців – ми разом гуляли, займалися, ходили в школу та садочок. Нарешті трохи побув батьком, бо до того був період, коли вони мене майже не бачили.

– Ви розповідаєте дітям про війну? Говорите їм правду чи намагаєтеся вигадати якісь історії, щоб не лякати?

– Вони знають правду і розуміють, що відбувається. Ми живемо на 14-му поверсі – великі вітражні вікна, майже ніде немає другої стіни. Тому під час тривог спускаємося в паркінг. У машині складені сидіння, постелено – діти там сплять і майже не чують вибухів. Ну, буває, коли снаряди прилітають поруч – тоді чують. І дивляться, як ми з дружиною реагуємо. Діти чутливі до наших емоцій, як лакмусовий папір. Тому намагаємося залишатися спокійними. Знаючи правду, вони навіть більш зібрані. Пам’ятають, де що лежить, як швидко одягнутися. Старшому через кілька місяців буде десять, молодшому – шість. Коли вони гуляють вдень самі і починається тривога, Іван мені телефонує: "Тату, ми вже в паркінгу".

– Як ви згадуєте перші місяці вторгнення?

– Я взагалі не думав про професію. У голові був якийсь повний вакуум – майже нічого не їв, дуже схуд. Так сталося, що сім’ю вивіз за тиждень до вторгнення у Хмельницький. Дружина не хотіла, казала: "Родина має бути разом". Ледве вмовив: "Провідайте бабусь, трішки пограються з дітьми". А в березні, на другий місяць повномасштабної війни, мені надійшло запрошення на зйомки фільму за кордоном – італійсько-ізраїльської картини For the love of a woman. Я кажу: "Хлопці, у нас війна, які проби?" Але записав, українською. Вони відповіли, що подобається, і зв’яжуться згодом. А "ми вам подзвонимо" – це "улюблена" фраза всіх акторів. Але в червні надходить повідомлення: "Чекаємо вас у Римі". Звичайно, я себе не обнадіював. Бо в мене по життю так не буває: бах – і все вийшло. Потрібно постійно доводити, що гідний. І тут нове повідомлення: "Виїзд непростий, попрацюємо пізніше, ви нам сподобалися". Дружина проплакала всю ніч, а я кажу: "Аню, ну чого ти чекала?"

Проте на початку вересня знову пишуть: "Ми повертаємось до вас – так хоче режисер". Я почав вмовляти дружину виїхати з Києва, поки мене не буде, бо почалися блекаути. Вона відмовилася: "Ми тебе чекатимемо вдома". Я позичив у мами тисячу євро, бо своїх заощаджень уже не було. А тим часом у голові: "Куди ти їдеш? Залишаєш дітей, дружину, війну… Сицилія? Чому?" Ці думки переслідували мене навіть у потязі та літаку. Було кілька моментів, коли хотів вийти і повернутися назад. Але те, що почалося далі… Знаєте, колись напишу книгу – це зовсім інше кіно.

Кожен день був для мене здивуванням. Неймовірне сузір’я акторів: Анна Улару, яка грала з Томом Генксом та Кіану Рівзом і має нагороди Берлінського кінофестивалю та Локарно; Мілі Авітал, що знімалася з Джонні Деппом і Девідом Швіммером із "Друзів"; Марк Рісман, відомий після серіалу "Гра престолів". І при цьому до мене ставляться абсолютно так само, як до всіх. Ми зняли дуже крутий фільм, який зараз якраз у прокаті в Італії.

– Як змінилася ваша кар’єра після повномасштабного вторгнення?

– У мене пішли головні ролі. Знаєте, війна – це страшно, але коли все почалося, подумав про таке: тепер росіян тут не буде, і нарешті нашим митцям дадуть шанс. У нас абсолютно не гірші, а навіть кращі фахівці – режисери, актори, оператори, продюсери, сценаристи. Просто їм не давали можливості проявляти себе. А російські актори були справжніми м*даками. Навіть позавчора на зйомці з художницею по гриму згадував один серіал, де грали три московити, і як вони поводилися – ну просто катастрофа.

– Акторка Катерина Вишнева в інтерв’ю нашому виданню розповідала про шокуючу поведінку деяких росіян на зйомках в Україні: приходили нетверезими, дозволяли собі відкриті образи.

– Так, слухайте, вони поводилися як царі та боги. Був у мене випадок на майданчику: перестановка кадру, буквально 2-3 хвилини, і один із них кричить: "Дайте мені стілець! Актор що, має стояти?!" Таке поводження – просто мерзенне. Бо знімальний майданчик – це один колектив, і всі, від режисера до світлотехніка, роблять спільну справу. Оце і є різниця: серед наших акторів, чесно, такого не зустрічав. В італійському проєкті бачив, що там усі на одному рівні. Немає окремого столика для акторів масових сцен, усі п'ють каву в одному місці. А в нас це нормальна ситуація. Там розчинна, а там – у зернах, з автомату.

– Ви досить жорстко висловлюєтесь про російську мову. Як вважаєте, що потрібно зробити, аби всі нарешті перейшли на українську?

– Для мене це дуже болюче питання. Я критично до цього ставлюся, бо розумію: країна-агресор захищатиме російську до останнього російськомовного. І коли чую фразу "мова тут ні до чого" – закипаю. Не розумію, як після нічних атак, після того, як нас знищують, люди можуть виходити з дітьми з укриття й спокійно говорити російською? Я живу у величезному комплексі – 17 під’їздів, і 90% мешканців тут спілкуються російською. Як так? Чому батьки не хочуть нічого змінювати?

Так, ми всі виросли в СРСР – дивилися радянські фільми, слухали ту музику. Парадокс: я сам із Хмельницького, нещодавно переглядав відцифровану касету зі свого дитинства, мої батьки, сусіди, друзі батьків – усі говорять російською. Це сидить у нас дуже глибоко. Але це ж не означає, що назавжди. Особисто я почав говорити українською в день, коли в Київ прилетіла перша ракета. До того і знімався, і в побуті користувався російською. Потім різко перейшов, почав перевчати дітей, дружину. Навіть моя теща з Донбасу – і та заговорила українською. Сама – свідомо.

Бувають моменти: йдеш собі вулицею – і раптом у голові чомусь починає крутитися якась стара пісня, наприклад "Дельтаплан" Валерія Леонтьєва. Я одразу себе зупиняю: "Стоп-стоп, згадуємо своє". Для мене російська мова – як бур’ян на городі. Просто треба брати сапу і викорінювати. Знову проросте – виривати. Це постійний процес, але зробити це можна.

– Можете зробити комусь зауваження за російську мову?

– Звісно. Останнім часом, коли хтось звертається до мене російською, відповідаю: "Вибачте, я вас не розумію". І бачу, як людині одразу стає ніяково, бо кажу це трохи по-акторськи суворо. Але я живу в Україні. В будь-якій європейській країні ти не знайдеш роботу, якщо не володієш місцевою мовою – німецькою, польською, англійською. У мене є знайомі, які за кордоном сидять без роботи й по вісім годин на день вчать мову, щоб отримати право працювати. То чому в своїй країні я маю чути іноземну мені російську на кожному кроці?

– Чи залишилися у вас у Росії родичі чи друзі?

– Є рідний дядько, але ми не спілкуємося ще з 2014 року. Моя мама також із ним не говорить. Лише іноді бабуся може написати на день народження чи якесь інше свято. Мама розсварилася з братом, коли він заявив, що на Майдані ходить НАТО. А потім, коли кілька разів почав закидати, що "не стріляємо по цивільних", повністю обірвала зв’язок. Не секрет, що такі люди були й, мабуть, досі є навіть в Україні. Моє ставлення просте: якщо вам не подобається українське – збирайте речі та їдьте. У Сибіру повно землі: Магадан, Іркутськ, Омськ – чудовий клімат. У морозі збережетесь краще.

– Фільм "БожеВільні" про каральну психіатрію в часи СРСР, у якому ви зіграли одну з ролей, – потужна картина. Чому, на вашу думку, вона так недовго протрималася в прокаті?

– Я не знаю причини – для мене ця історія теж дивна. Можливо, український глядач ще не звик ходити на українське кіно так само часто, як, скажімо, на американське. Ми розуміємо, що більшість кінотеатрів – це про бізнес. І, звичайно, прокатники ставлять у розклад передусім ті фільми, на які йдуть. Мені здається, зараз особливо важливо привчати людей до нашого кіно, адже нині виходить чимало справді крутих українських робіт. Починаючи від першого фільму, який побачив і який дуже вразив уже після початку повномасштабного вторгнення, – "Я працюю на цвинтарі". А далі – ще й ще. Потрібно підтримувати кіно на державному рівні – запроваджувати квоти. Пам’ятаєте, як було з українською музикою? Подивіться, скільки тепер чудових треків звучить, майже кожна пісня – хіт.

Мають бути певні вказівки прокатникам: підтримуйте своє, давайте шанс. Глядач має дивитися різне – і історичні картини, і трилери, і комедії. А документальне кіно? Подивіться, який фурор викликав фільм про Назарія Яремчука. Ніхто й подумати не міг, що документалка збере такий бокс-офіс – більш ніж 15 мільйонів. Для документального фільму це просто космос. Мінімальний бюджет – і шалений відгук. Бо люди хочуть бачити українське. Хочуть знати свою історію.

Фільм "Будинок "Слово". Нескінчений роман" – теж, можна сказати, частково документальний, а які зірвав овації в кінотеатрах. А от за "БожеВільні" мені болить. Це наша дитина – режисера, продюсерів, акторів. І теж частина нашої історії. Нас консультував Семен Глузман – психіатр, відомий тим, що відмовився ставити діагноз "повільноплинна шизофренія", якого не існувало в медицині, за що поплатився – сам став політв'язнем. Хворобу вигадали московські професори, а комісії психіатрів ставили її сотням і тисячам обвинувачуваним за статтею "антирадянська діяльність". Медики ламали волю пацієнтів до опору, застосовуючи великі дози психотропних препаратів, тортури та приниження. Семен Фішельович нам сказав: "Те, що ви знімаєте, – це лише відсотків двадцять від того, що було насправді". І уявіть, якщо це лише двадцять…

Каральна психіатрія досі застосовується в тоталітарних країнах – зокрема, у Росії. Наприкінці минулого року там офіційно заявили, що повертають примусове "лікування". Хоча насправді воно нікуди й не зникало – просто вирішили відверто визнати його існування. Зараз це відбувається й на окупованих територіях: до наших військових, які там перебувають у полоні, застосовують тортури. І, звісно, хочеться, щоб цей фільм побачило якомога більше людей. Я дуже тішуся, коли режисер Денис Тарасов показує його в Європі. Шлях стрічки триває, хоча Денис уже зізнається, що трохи втомився і, мабуть, пора відпускати. Знаю, що зараз вони працюють над новою історією й готуються до зйомок. Для мене це особливий проєкт, бо мій перший повнометражний фільм. Я пишаюся, що став його частиною. І, мабуть, зіграв добре, якщо отримую за цю роль премії (в січні актора відзначили премією Національної спілки кінематографістів ім. Параджанова, також він номінований на премію "Золота Дзиґа". – Ред.).

– Відомо, що у фільмі "БожеВільні" знявся актор Роман Якимчук, який зараз живе в Росії та публічно підтримує війну.

– Після початку повномасштабної війни він вступив там до університету. Коли йому почали писати: "Що ти собі думаєш?" – відповідав: "А що, я маю кинути тут навчання?" Але далі – більше: почав заробляти в Москві тим самим, чим займався в Україні, – знімати акторські візитки. І на своїй сторінці як приклади викладав відео з українськими акторами. Це викликало хвилю обурення на його адресу, адже те, що він робив, – абсолютно неправильно. Після цього я його просто заблокував.

– Ви знімалися у фільмі "БожеВільні" разом із Костянтином Темляком – він виконав головну роль у картині. Як ставитеся до скандалу, що розгорівся навколо нього (актора звинувачують у домашньому насильстві та листуванні інтимного характеру з 15-річною дівчиною. – Ред.)?

– Ми з ним не були близькими друзями — знаю його лише по роботі в театрі та кіно. На майданчику він завжди поводився професійно, і я не помічав нічого підозрілого. Тому інформація, яка з’явилася, стала для мене шоком. Кілька днів ходив мов у воду опущений, бо не очікував нічого подібного. Я категорично проти будь-якого насильства у будь-якій формі, особливо коли йдеться про жінок. Такі дії для мене абсолютно неприйнятні. Переконаний, що розслідування та встановлення істини – справа правоохоронних органів.

Водночас я проти публічної травлі, яка зараз відбувається. Усі ці гнівні коментарі та образи – чим тоді ці люди кращі за самого Темляка? Особливо по відношенню до Катерини Мотрич, яка поховала чоловіка (актор Юрій Феліпенко, що загинув на фронті, був близьким другом актора Темляка. – Ред.), та Насті Нестеренко – дружини Кості, з якою ми зараз разом працюємо в одному проєкті.

– Нещодавно ще один ваш колега – актор Артемій Єгоров – опинився у центрі скандалу після публікації в Instagram, де він написав, що "втомився від війни" і вважає, що її потрібно терміново завершувати.

– Коли я прочитав той допис, був шокований, адже це сталося на другий день після поховання актора Юрка Філіпенка. Ви знаєте, Артемій – дуже хороша людина, він людяний. Я вірю, що він не мав на увазі те, що написав, просто неправильно сформулював думки. Принаймні мені хочеться думати, що це було саме так. Тому не вважаю, що він думав саме те, що написав у пості. Але, знову ж таки, він зробив помилку, коли видалив допис після того, як він уже поширився. Перепросив і замовк. А треба було йти далі та публічно пояснити свої слова.

Я з ним не бачився з того моменту і не спілкувався. Хотів написати, але передумав – було дуже тяжко після поховання Юри. Кожна публічна людина має думати про те, що робить. Тебе читають, дивляться. Все, що ти публікуєш, треба кілька разів перевірити і подумати, чи варто це робити. А якщо вже зробив – прийняти удар. Не знаю, чи він зрозумів це, але то його життя. Я відповідаю лише за свої слова і вчинки, а також за дітей. Я не можу відповідати за когось іншого.

– На початку цього року ви знялися у фільмі "Лютий березень". Про що ця стрічка і яка ваша роль у ній?

– Це історія, яку особисто пережив режисер Сергій Сотниченко. Він вимушено залишився в окупації, бо доглядав за тяжкохворою мамою. Разом із нею жив у частині Ірпеня, яка найбільше прострілювалася. Туди не діставалися волонтери, і не було жодної інформації про можливі шляхи евакуації. Одного дня він вирішив, що єдиний шанс вийти – скористатися ранковими годинами, коли окупанти можуть бути напідпитку і спати. Близько четвертої ранку Сергій підготував садову тачку, посадив туди маму, яка не могла ходити, і вирушив. Йому вдалося вивезти її з окупації.

Ми знімали фільм просто на тих самих вулицях, де все відбувалося. Сергій показував, розповідав деталі. Перебуваючи в Ірпені, він знімав на телефон усе, що міг, тож у фільм будуть вмонтовані його документальні кадри – можливо, після титрів. Окрім його особистої історії, у стрічці вплетені історії сусідів – тих, хто виходив, виїжджав, повертався. Мій персонаж, наприклад, вважається серед містян таким собі "царьком". Коли вони з дружиною виїжджали, вона не забрала фамільний сервіз. І він повернувся по нього. У той момент, коли приїхав, снаряд влучив у його машину, і вибратися з окупації уже не зміг. Його врятувала собака, яку не забрав із собою, коли виїжджав. Вона показала місце, де можна було сховатися. Там і починається головна трансформація героя – він переосмислює життя, розуміє, що цінував не те, що справді важливе. Далі не буду спойлерити.

– Наприкінці минулого року ви стали татом дівчинки, яку назвали Марією. Чи не боялися народжувати ще одну дитину під час війни, маючи на руках двох маленьких?

– Коли ми були в Хмельницькому на початку війни, дружині сподобалося жити на дачі, і в якийсь момент вона обережно каже: "Було б класно народити дівчинку наступного літа і приїхати сюди вже з візочком". Я був категоричним: "Ні, війна, роботи немає, про що ти говориш?". А через рік те саме бажання прийшло до мене. Їду машиною – і раптом усвідомлюю, що готовий ще до однієї дитини. Приїжджаю додому й обережно дружині: "Було б класно народити дівчинку". І ця світла маленька людина, яка прийшла на світ, вселила в нас надію, що рано чи пізно все погане закінчиться. Вона зараз є підтримкою як для братів, так і для нас із дружиною. Особливо для мене – дуже щасливий, що в мене з’явилася донька.

– У вас незвичайне хобі – колекціонуєте рослини з різних куточків світу.

– Я насправді не колекціоную, просто люблю рослини. Так, у мене їх багато, і якось так склалося, що це оливкові дерева. Коли приїхав зніматися на Сицилію, побачив оливкові плантації і просто не міг відірватися – заряджався енергією. Вони там колосально великі, не знаю, скільки їм років. Перші оливкові кісточки привіз із Туреччини, просто нарвав плоди з дерева. Хоча – ні, ще раніше колежанка, мама якої працювала в Італії, попросила її передати мені маленьке деревце маршруткою. Потім, у Туреччині, я нарвав і почав садити. На Сицилії набрав ще купу оливок з різних дерев – зараз у мене їх вісім. Всі маленькі, але впевнені в собі. Дружина сміється, коли бачить, як за ними доглядаю: "Знову свої вазони підливає". А Іванко, старший, то якихось кісточок від мандаринів наштурхає в мою землю, то ще щось (сміється).

Знаєте, у мене два хобі: готувати їжу і доглядати за рослинами. Мій батько теж любить господарювати на кухні. У нас вдома готую здебільшого я. Хлопці просять то смачну шаурму, то пасту, то пловчик. Я варю неймовірно смачний борщ – це від бабусь передалося. Звичайно, коли немає часу, готує Аня.

– До акторської кар’єри ви мали чималий вокальний досвід: стали переможцем "Караоке на Майдані", брали участь у телепроєкті "Шанс". Скажіть, чи справді, як стверджують деякі співаки, важко перекладати пісні з російської на українську?

– Знаєте, нещодавно я подивився, як пан Данилко вперше заспівав українською свою пісню "Все буде хорошо". Раніше він казав, що такі композиції не перекладаються. Але прикладів успішних перекладів дуже багато. І Віталій Козловський переклав, і навіть "Ляпіс Трубецькой" адаптували свої пісні українською. Тому не вважаю, що є якісь "особливі" тексти, які неможливо передати іншою мовою. Якщо пісня справді не перекладається – не співайте її, створіть щось нове. Скільки ще це можна тягнути? Мене це дратує, бо існує чимало прикладів, коли твори перекладаються, успішно виконуються й знову набувають популярності.

– А серед виконавців хто вам подобається? Кого слухаєте? Лєонтьєва, як розумію, уже остаточно відклали в сторону.

– Абсолютно (сміється). Зараз навіть відкрию свій плейлист. У мене немає якогось одного напряму в музиці – слухаю різне. От, наприклад, у першій десятці: Моцарт, "Пісня буде поміж нас" Володимира Івасюка, "Земле моя" Софії Ротару, "Пінаколада" Віталія Козловського, "Афини" FІІNKA, "Миліша" Пономарьова, Хоми, Тополі та Алєксєєва, "Пісня про пісню" Віктора Павліка, "Стожари" від Макс Тріс. Слухаю абсолютно різну музику – усе залежить від настрою та емоційного стану. Інколи одна пісня може крутитися у мене цілий день по колу. Нещодавно так було з "Марічкою" Михайла Хоми.

– Теж дуже люблю цю пісню, адже, як і у вас, у мене є донька Марічка.

– Насправді ми з дружиною планували інше ім’я – хотіли назвати її Лукія. Але сталося так, що донька народилася трохи раніше терміну. Того ранку, після обстрілу, ми виїжджали з паркінгу, і дружина каже: "У мене відійшли води". А мені треба було їхати на зйомки під Київ. Почався сніг. Пологовий будинок – буквально за три хвилини від нас, але через заметіль і затори ми добиралися хвилин сорок. Залишив дружину там і швидко помчав на роботу. В душі тепліла надія встигнути повернутися, але особливо не тішив себе – був хворий, кашляв і розумів, що навіть після зміни мене на пологи не пустять. Аня цього разу народжувала сама, бо з хлопцями – і з першим, і з другим – я був поруч. О 23:56 отримую відеоповідомлення: народилася дівчинка. І сталося це 21 листопада – у свято Введення в храм Пресвятої Богородиці Марії, яку народила Анна. Перші кілька днів вона була просто "наша дівчинка". Потім вирішили: якщо так склалося, хай буде Марійка. А пізніше, вже під час зйомок із колегою Настею Карпенко, я дізнався, що в неї теж донька Маруся, як і в Андрія Ісаєнка. Вийшов цілий клуб Марусь. Іноді брати називають її Машею, але ми завжди поправляємо: вона – Марійка, Маруся. Машею не буде.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою "Спіймати Кайдаша" Григорієм Баклановим – про прильоти під час зйомок у рідній Одесі, справжні гонорари акторів та другу освіту.

А ще читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з диригентом Вадимом Яценком, що порвав TikTok піснею "Цей сон", – про дружину-співачку, шалену славу в соцмережах та невдачу на "Голосі країни".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!