"У Києві не пригадую таких вибухів". Григорій Бакланов – про прильоти під час зйомок у рідній Одесі, справжні гонорари акторів та другу освіту

Григорій Бакланов – український актор театру та кіно, відомий глядачам насамперед за роллю Лавріна у хітовому серіалі "Спіймати Кайдаша". Випускник театрального вишу (та, як виявилося, ще й економіст за дугою освітою), має за плечима чимало інших цікавих проєктів.

Відео дня

Один з яких – головна роль в історичній картині "Довженко", яку зняли нещодавно. В інтерв’ю OBOZ.UA Григорій Бакланов розповів про головний конфлікт цієї стрічки, зізнався, як пережив зйомки в рідній, але обстрілюваній Одесі, поділився болючими спогадами про навчання у театральному виші, а також – досвідом озвучування 23 (!) персонажів у культовій відеогрі "S.T.A.L.K.E.R. 2".

– Григорію, пропоную почати з гучної кінороботи, над якою ви нещодавно завершили роботу. Ви зіграли головну роль у байопіку "Довженко", присвяченому легендарному українському режисерові. Що найбільше вразило у його біографії під час підготовки до зйомок? Акторка Лариса Кадочникова (інтерв’ю з якою незабаром вийде на OBOZ.UA) згадувала, що бачила Довженка, коли вступила до інституту кінематографії, де той викладав. Розповідала, що якось хтось вигукнув: "Довженко йде!" – і всі буквально притислися до стін, коли проходив під захоплені погляди. Також вона говорила, що він товаришував із Параджановим.

– Цікаво, що ви згадали Параджанова. Я читав його інтерв’ю, де він побіжно згадав про Довженка. Той якось порадив йому: не читай багато книжок, бо твоє бачення світу – яскравіше за будь-що запозичене в інших авторів. Це багато відкрило для мене в розумінні Довженка. Саме в тому, як він бачив сутність людей.

Я б із задоволенням поговорив із Кадочниковою про нього, але фільм уже знято. Але, мабуть, так і мало бути. У процесі підготовки я більше звертався не до свідчень сучасників, а до біографічної літератури. Особливо вразила одна книга з архівними матеріалами НКВД і КДБ, де стає видно, під яким пресом жив режисер. Навіть є свідчення про те, що він "розмовляє українською уві сні". Настільки щільним було слідкування за ним. І кожен такий факт лише посилював підозри органів.

Нашу стрічку присвячено не загальному періоду життя Олександра Довженка, а конкретному епізоду – 1926 року, коли він приїхав до Одеси знімати свій перший повнометражний фільм. Це, звичайно ж, була картина на замовлення радянської ідеології, що його дуже турбувало як з творчої, так і з громадської позиції. І він намагається робити стрічку про те, що йому хочеться. Але при цьому в тих умовах, які були на той час на нашій землі. І ось цей рух між власним прагненням і вогнем навколишнього тиску – один із головних конфліктів фільму.

– Картину знімали в Одесі. Як вам почувалося в місті, яке постійно перебуває під ворожими обстрілами?

– Одеса – моє рідне місто. Але за весь період зйомок майже не мав змоги побачитися з рідними – на щастя, вони приходили до мене на знімальний майданчик. Для мами це був особливий момент: вона вперше побачила мене в процесі роботи. Виявляється, попри те, що давно знає, чим займаюся, досі не розуміє, як оце можна по кілька разів з дубля в дубль повторювати ту саму історію, сцену, не втрачаючи ентузіазму. І не забуваючи слова (сміється).

Як живеться в місті, яке перебуває під щільними ворожим обстрілом? Звичайно, важко. У нас було таке, що якраз приїхали на майданчик, почали працювати, і тут раптом – повітряна тривога. І буквально, не знаю, по відчуттях упродовж хвилини – приліт за кілька кілометрів. Але ми встигли сховатися, відійти, де було більш-менш безпечно. І щойно завершується тривога, поспішаєш дозняти все і надолужити час, якого потім вже не буде. Не можу сказати, що військова Одеса кардинально змінилася. Слава Богу, вона зберегла атмосферу, яка була до війни. Звісно, є велика різниця в тому, якими стали ночі. Під час обстрілів, особливо в центрі міста, все гримить дуже гучно. У Києві я не пригадую таких вибухів – такої щільності і такої звукової інтенсивності. Але загалом Одеса не втратила своїх характерних рис – теплоти й особливої енергетики.

Чи стали чути більше української мови, ніж у попередні роки? Думаю, все досить суб’єктивно. Бо іноді бувають у мене періоди, коли чую російську мову, і це мені дуже ріже слух. А іноді – навіть не помічаю її. Під час зйомок в Одесі я усвідомлював, що російська все ще може лунати будь-де, але не згадаю жодного моменту, коли вона мене якось тригерила чи вибивала з рівноваги. За відчуттями я був у переважно україномовному середовищі. І це не лише тому, що був знімальний майданчик. Я багато гуляв містом, бував у різних місцях – і загалом пам’ятаю саме українську мову довкола себе.

– Яким був ваш особистий шлях до української? В одному з інтерв’ю ви згадували, що в школі вона сприймалася майже як іноземна, бо її було дуже мало навколо.

– Справді, я зараз навіть не пригадаю, скільки саме годин української мови було на тиждень у школі, але точно відчувалося, що небагато. Вона звучала лише на уроках – і то винятково з вуст вчителів, не між нами. Справжнє знайомство з мовою почалося вже в університеті. Ми грали українською, з викладачами спілкувалися тільки нею. Але в побуті тоді все ще користувалися російською, якою виховувалися. Після повномасштабного вторгнення все кардинально змінилося. У мене з’явилося майже фізичне відчуття, що я не можу розмовляти іншою мовою, окрім української.

– Майстром вашого курсу був Юрій Висоцький, якого нині звинувачують у неетичній поведінці та психологічному тиску на студентів. Ваша однокурсниця Катерина Тишкевич в інтерв’ю розповідала нам, що майбутніх артистів у виші "ламали через хребет".

– Так, методи Юрія Висоцького справді були жорсткими. Упродовж усіх років навчання ми перебували в стані постійної напруженості, боячись зробити якусь помилку, бо тебе просто виженуть з університету. А це означало – втратити мрію всього життя. Водночас потрібно сказати: у театральному університеті є різні майстри. Є ті, хто досягає результату без тиску, і їхні студенти виростають вільнішими, розкутими. Чи можу сказати, що жорсткі методи зашкодили мені в кар’єрі чи в житті? Ні. Але чи вважаю, що можна було б виховувати нас м’якше? Так, безумовно. Я знаю педагогів, які роблять це професійніше, з повагою до студентів – і результат мають кращий. Що ж до неетичної сторони – на жаль, знаю чимало історій. Але вони не мої особисто, тож не маю права озвучувати їх замість тих, кому вони належать.

– Коли готувалась до інтерв’ю, з подивом дізналася, що ви паралельно з акторською освітою здобували ще й економічну. Для чого це було? Не вірили, що мрія принесе стабільний заробіток?

– Ні, це була ініціатива моєї мами. Акторська професія – річ непередбачувана: все може скластися як дуже вдало, так і зовсім навпаки. Тому вона вважала, що потрібно мати додаткову базу для життя. Порадила паралельно вступити до економічного університету в Одесі, де сама довгий час працювала. Я навчався там заочно – приїжджав на сесії. Тепер маю два дипломи. Чи знадобилася економічна освіта? Певні знання та навички час від часу стають у пригоді. Бо інколи доводиться займатися організаційними питаннями – щоб створювати та просувати нові проєкти.

– На одному з подкастів ви розповідали кумедну історію з часів навчання – як вас запросили на театральний фестиваль у Китай із "Ромео і Джульєттою". Згадували зі сміхом: "Нас запросили вісьмох, а поїхали четверо. Бо вирушив наш художній керівник, ректор зі своєю дружиною, проректор… Тож ми вчотирьох грали". Китайська публіка була вражена – не знаючи "історії" зборів, вручили вам нагороду.

– Так, усе було саме так. Ми поїхали туди з однокурсником Юрієм Феліпенком (український актор театру й кіно, який загинув на фронті 15 червня. – Ред.). Він грав Лоренцо та Меркуціо, а я – Тібальта і няню. Але вийшло добре, дали нагороду, гарно представили Україну. Як я взагалі ставлюсь до нагород? У тому випадку – це справді було важливо. Ми були вже на п’ятому курсі, й до того моменту я щиро вважав, що не маю здібностей, що мій професійний рівень нижчий за середній – от чесно. Був абсолютно в цьому переконаний. І тут раптом – такий поворот. Спершу навіть не вірилося, здавалося, що це помилково. Це був важливий момент для мене.

– А з яким проєктом ви відчули, що талановитий і на своєму місці? Що економічний диплом вам уже не знадобиться?

– Це відчуття перевіряється постійно – з кожним проєктом. Бо щоразу доводиться грати щось нове, проходити внутрішні трансформації, повертатися обличчям до власного досвіду, шукати моменти з життя, щоб зіграти роль. Це свого роду внутрішня терапія. І далі цінність проєкту визначають не нагороди, а люди та їхній відгук. Найважливіше – вдячність глядачів. Коли помічаю, що вистава змінює людину – навіть на дві години під час показу – це вже багато. Іноді ці зміни тривають довше: після вистави глядачі починають втілювати конкретні кроки. Наприклад, у країнах Балтії та інших державах після показів значно зростає активність донатів. У такі моменти розумієш: час було прожито недаремно.

– За плечима у вас багато цікавих проєктів, але, куди правди діти, найбільше глядачі вас упізнають за роллю Лавріна в серіалі "Спіймати Кайдаша". Коли ця робота так гучно прозвучала, не було побоювань, що надалі вам пропонуватимуть винятково щось схоже?

– Ні, таких побоювань не було. Бо ніхто не зможе дати мені точно таку саму роль – ніхто не напише ще раз таку історію. Те, що мене пізнають як Лавріна, – це нормально. Я радий, що існує такий серіал, який бачив, здається, кожен українець, і не один раз. А от що буде далі – залежить від мене. Від того, як працюватиму, які ролі обиратиму, наскільки зможу проявляти себе по-різному. Якщо глядач бачитиме не тільки персонажа, а й акторську особистість – тоді я на правильному шляху.

– Ви згадали про дві ролі у виставі в Китаї, а є проєкт, де вашим голосом говорять аж 23 персонажі – це дуже популярна відеогра "S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля". Як це було?

– Починалося все досить скромно – з пропозиції озвучити двох, максимум чотирьох персонажів. І хотілося одразу максимально урізноманітнити їх – змінювати голос, інтонації, темп мови, щоб гравці сприймали кожного героя як окрему, унікальну постать, щоб не виникало відчуття, ніби когось уже зустрічали. Хоча, з огляду на величезний масштаб цієї ігрової мапи, мені казали: "Так сильно можеш не старатися". Але водночас не забороняли шукати щось своє, експериментувати. Цікаво, що кожного разу, коли приходив на студію, думав, що вже востаннє. Записував кілька нових героїв – дякують, прощаються. А потім знову дзвінок: "Приходьте ще". Уже в кінці самому стало цікаво: попросив, щоб підрахували, виявилося – 23. Хоча насправді мені здавалося, що більше. Просто деякі з них були зовсім епізодичні, не впливали на сюжет. Ця робота мені сподобалася: ходив на студію із задоволенням.

– А в грошовому плані – це гідна винагорода? Ваша колега по серіалу "Спіймати Кайдаша" Тоня Хижняк в інтерв’ю нам зізнавалася, що це дуже невеликі гроші.

– Так, це правда. Якщо тебе запрошують як медійну особу, зірку – гонорар може бути іншим, вищим. Але якщо йдеться винятково про роботу актора дубляжу, то розцінки зазвичай доволі скромні. Хоча, якщо компанія пов’язана з іноземними інвесторами, бюджет може бути більший. Таке трапляється не часто, але іноді не обов’язково чекати, поки хтось запросить, – сам знаходжу цікаві проєкти. Наприклад, ми з колегами з мого рідного Театру на Печерську спільно з радіо "Слухавка" вирішили записати цикл українських творів, які ніколи раніше не були озвучені у форматі аудіокниг. Є бажання, а відтак – і результат.

– Багато акторів розповідали нам в інтерв’ю, що під час війни проходили військову підготовку. Минулого року ви також мали такий досвід.

– Відверто кажучи, я не хотів би акцентувати на цьому увагу з однієї причини: що б не сказав, ця інформація в медіа у дивний спосіб згодом перекручується, фрази виривають з контексту.

Скажу коротко – це справді був дуже важливий і корисний досвід. Зараз я шукаю можливості, щоб підтримати людей, які створили цей тактичний навчальний центр. Його унікальність в тому, що він відкритий не лише для військових, а й для цивільних. Тут навчають базових, але критично важливих речей: правил безпеки, надання першої медичної допомоги, дій у надзвичайних ситуаціях. Адже в перші 10 хвилин після того, як щось трапиться, ніхто не встигне приїхати – ані поліція, ані медики. І лише від тебе самого залежить, як діяти та врятувати себе й інших. Цей центр не лише про військову безпеку – він про безпеку всієї родини. І це важливий фундамент.

– Війна перевернула уявлення про важливе. Те, що раніше здавалося необхідним – речі, статус, – відійшло на другий план. Найголовніше зараз – життя, близькі та безпека. Яка матеріальна річ найцінніша для вас зараз та чому?

– Якщо чесно, добре, коли всі твої речі можна вмістити в одну машину, бажано – в седан. Щоб нічого не заважало пересуванню. А все інше... Головне – що ти живий і маєш, чим займатися. Я довгий час скидаю фото, відео, книги на жорсткий диск – і от він став однією з "найцінніших речей". Це – моя особиста історія. Хоча навіть якщо щось із цим диском станеться – не буде трагедією. Головне, що зберігається в моїй пам’яті.

– У вас чимало спільних проєктів із Тарасом Цимбалюком, ви товаришуєте. Коли дізналися, що він погодився стати "Холостяком", що подумали? Як вважаєте, варто було йому погоджуватися?

– Я подумав: головне, щоб усе пройшло спокійно. Бо це телешоу і до того ж – доволі провокативне. Єдине, чого бажаю Тарасу, – щоб етап після шоу минув без зайвих потрясінь. Такі формати можуть як дати класний ривок, так і викликати хвилю негативу. І що найнеприємніше – це часто не залежить від самого героя, будь-хто може за тебе формувати сприйняття тебе. У соцмережах це, на жаль, звична історія. Чи читаю я щось про себе в інтернеті? Так, але не завжди. Зазвичай це трапляється тоді, коли відчуваєш невпевненість і шукаєш підтримки у відгуках. Але для мене це вже сигнал: значить, розслабився і надто зосередився на собі, а не на справі. Чи засмучуюсь, коли наштовхуюсь на неприємне? Та ні, все нормально. Було б дивно, якби писали лише добре – це викликало б навіть підозру (усміхається).

– Який фільм із ваших робіт вам особисто подобається найбільше?

– Мені складно дивитися свої роботи, бо знаю все зсередини – яким був процес, що відбувалося поза кадром та що вийшло. І часто здається, що можна було зробити щось інакше, краще. Тому не переглядаю. І навіть якщо колись створиться ідеальне, на мій погляд, кіно – це вже прожита історія. Вона вже сталася, все знято і треба рухатися далі. Наразі в моєму житті багато театру – і мені це подобається.

– Чи дає акторська робота в театрі змогу заробляти достатньо, не думаючи про додаткові підробітки?

– Театральна зарплата в нас зазвичай не дуже висока. Наприклад, покрити оренду квартири лише з неї – складно. Тому майже завжди доводиться шукати додаткові джерела доходу. Це парадокс нашої професії: ти маєш постійно бути в хорошій формі, щоб тебе запрошували в кіно, розвиватися, опановувати нові навички, вкладатися в себе. Але для цього потрібні ресурси. І тут постає питання: звідки їх брати? Доводиться крутитися.

Поки ти молодий – кидаєшся в різні проєкти, багато чого пробуєш. Тебе починають пізнавати, потрапляєш у різні бази, обростаєш контактами. Спершу погоджуєшся майже на все, але з часом щось накопичуєш – і в плані досвіду, й у матеріальному. А далі, якщо пощастить, починають запрошувати на серйозніші речі, можеш претендувати на гідніші гонорари. Але це не означає, що все відбувається крок за кроком. Буває хвилеподібно – сьогодні ти на підйомі, завтра може статися спад. І буває, що погоджуєшся працювати за невеликі гроші, просто тому, що проєкт цікавий або важливий для тебе. У кожного свій шлях. У когось стрімкий, в іншого – поступовий. І вершина у твоєму житті може бути де завгодно. Якщо пощастить, вона може бути широка, а може бути їх безліч.

– Від якої ролі ви б точно відмовилися? Актор Олексій Черватенко, який зіграв у продовженні серіалу "Хазяїн" ватажка російських окупантів, розповідав нам в інтерв’ю, що довго вагався, чи варто братися за такого персонажа.

– Я б точно не взявся за роль, яка мені внутрішньо не відгукується. І справа не в конкретному образі. Це може бути й цікава роль, але якщо сам формат мені чужий, сценарій викликає внутрішній спротив – відмовлюсь.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з диригентом Вадимом Яценком, що порвав TikTok піснею "Цей сон", – про дружину-співачку, шалену славу в соцмережах та невдачу на "Голосі країни".

А ще читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим та суддею талант-шоу Ігорем Кондратюком – про неочікуваний фінал конфлікту на мільйони з Козловським, кума-телезірку в РФ і листи від Марченко.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!