Порвав TikTok піснею "Цей сон". Вадим Яценко – про дружину-співачку, шалену славу в соцмережах та невдачу на "Голосі країни"

Вадим Яценко з хором "Гомін" Львівського органного залу став справжнім феноменом після того, як їхнє відео з переспівом пісні Степана Гіги "Цей сон" набрало понад сім мільйонів переглядів у TikTok. Про цей запис – усього 40 секунд зворушливого хорового співу – вже який день говорить Україна. Ще вчора ім’я Вадима було добре відоме переважно поціновувачам хорової музики, а сьогодні він – нова зірка українського культурного простору. Іронія долі: кілька років тому Яценко пробував себе в шоу "Голос країни", але жоден із тренерів не повернувся до нього.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Вадим Яценко – керівник хору "Гомін" і головний хормейстер Львівської опери – пояснив, чому вірусна популярність не є випадковістю. Поділився болючими спогадами про те, як війна торкнулася його родини. А також привідкрив завісу в особисте життя – розповів про дружину та сина, зокрема зізнався, чи ревнує його кохана до сотень тисяч вподобайок від прихильниць у соцмережах. Відверта розповідь про шлях до гучного успіху – з перших вуст.

"Я народився не в музичній родині, але музика з’явилася в моєму житті з самого дитинства. У рідному селі Потік Київської області ми почали виступати в сільському клубі – щось співали, грали, імпровізували. Саме тоді батьки помітили, що мене тягне до музики. Потім була музична школа – і далі все якось само собою закрутилось. У дев’ять років я переїхав до Києва й почав навчання у музичній школі імені Миколи Лисенка. Це особливе місце – буду все життя вдячний цій київській десятирічці. Це заклад, де учням не просто дають відмінні академічні знання, тут кожна дитина має змогу розкритися і бути вільною. Ніхто тебе не булитиме чи гнобитиме за інакшість. Навпаки, педагоги нас всіляко підтримували, заохочували до самовираження".

"Далі була консерваторія – навчання під керівництвом славетного Євгена Савчука. Євген Герасимович – постать виняткового масштабу, одна з найвизначніших не лише сьогодні, а й в усій історії української хорової культури. Він став моїм другим наставником у Київській консерваторії. Мій перший педагог – Віктор Петриченко. На жаль, він пішов із життя доволі рано, і після цього я продовжив навчання вже у класі Євгена Герасимовича. Хто такий Євген Савчук? Достатньо згадати лише дві його регалії – народний артист України та Герой України. Унікальна особистість, справжній титан в історії не тільки української хорової, а й загалом музичної культури. Доля подарувала мені унікальну можливість навчатися й працювати з найкращими фахівцями у своїй галузі – Віктор Петриченко, Микола Гобдич, Євген Савчук, Василь Вовкун. Це люди, які формували, ведуть далі, за це безмежно вдячний".

"Якщо говорити саме про Євгена Герасимовича, то його неможливо не помітити: коли він з’являється, то буквально заповнює собою весь простір. У нього просто шалена енергетика, якою заряджає всіх довкола. У нас склалися дуже гарні стосунки – як між викладачем і студентом. І я щиро вдячний Євгену Герасимовичу за ту свободу, яку він мені давав – у виборі програм, репертуару. Він завжди делікатно і дуже влучно мене скеровував – короткими, але влучними порадами. Пам’ятаю одну фразу, яка запам’яталася на все життя і яку тепер сам передаю. Був період, коли на мене навалилося дуже багато справ, проєктів. І я, зізнаюся, трохи почав пропускати репетиції хору консерваторії, яким керував Савчук. Якось він мене зустрів. Каже: "Попалимо?". Стоїмо, говоримо. І він: "Я знаю, що ти молодець, у тебе багато всього відбувається. Але запам’ятай: якщо хочеш бути успішним – маєш усе встигати". Цю фразу я запам’ятав на все життя. І навіть інколи повторюю її колегам. Бо в ній – суть професіоналізму".

"Вже за кілька тижнів після закінчення консерваторії до мене звернулися з пропозицією з Львівської національної опери. Це був Василь Вовкун (гендиректор та худкерівник Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. – Ред.). Від такої роботи було би трохи дивно відмовитися. Хоча сказати, що залишити столицю просто, буде неправдою. Київ – моє рідне місто, я там виріс, обожнюю всім серцем. І рішення їхати мав ухвалити не сам – ми обговорювали його з дружиною, яка на той час була вагітною, і загалом усією родиною. Але бачення Василя Володимировича, те, що він хотів зробити з Львівською оперою, вражало. Ідея залучати молодь до керівних посад дуже сподобалася. Ми прийшли до театру без великого досвіду, але з величезною вірою і з потужною підтримкою з боку дирекції. Минув час, і тепер можна впевнено сказати: це було правильне рішення".

"Чим відрізняється Львів від Києва? Обидва міста гарні. На мою думку, Львів зручніший для життя – він компактний, особливо якщо жити в центральній частині. Коли твої робочі місця – Органний зал та Оперний театр, і це всього 12 хвилин пішки один від одного – дуже комфортно. У Києві ж завжди потрібно закладати час на дорогу, куди б ти не їхав – годину, а то й більше. Це суттєво впливає на ритм життя. З іншого боку, Київ – дуже великий і широкий. Іноді у Львові бракує саме цієї просторової широти. Навіть просто вийти у центр міста складно – доводиться весь час маневрувати між туристами (сміється)".

"Те, що мене призначили головним хормейстером Львівської опери у 25 років, – чи це рекорд? Думаю, що так. Чи було страшно? Я вже до моменту призначення працював у театрі, тож мав певне розуміння того, як усе відбувається. Плюс підтримка гарного колективу. Нині я залишаюся головним хормейстером Львівського оперного театру, а також керівником хору "Гомін" Львівського органного залу. Слава Богу, вдається поєднувати, знаходити спільну мову. Нам допомагає те, що ми все плануємо наперед, тому накладок не буває".

"Муніципальний хор "Гомін" у серпні відзначить два роки під моїм керівництвом. Коли я прийшов, він був чоловічим. І це не те що погано. Євген Савчук, який свого часу керував чоловічою капелою імені Ревуцького, вважав, що в мистецтві немає нічого красивішого за чоловічий хор. Але ми розуміли, що у випадку виключно чоловічого складу були б обмежені у репертуарі. Багато гарних творів композиторів написані для змішаного хору. Ми з керівниками Тарасом Демком та Іваном Остаповичем вирішили розширити склад колективу".

"Коли люди чують слово "хор", багатьом здається, що це щось дуже серйозне й академічне. Його звикли сприймати як щось статичне, нерухоме, помпезне, монументальне. Що ми робимо, щоб не лише прославляти музику, а й популяризувати нашу сферу та заробляти? Відверто кажучи, це була одна з головних проблем, з якою зіткнулися на початку нашої роботи. Глядачі, особливо в нашій країні, звикли ходити на хорові концерти безкоштовно. І це було складно змінити. Коли ми починали ставити перші концерти за гроші, люди відверто дивувалися: "Як це так? Раніше слухали безкоштовно, а тепер маємо платити?" І викорінити цю звичку було непросто".

"Дивіться, навіть середньостатистична людина, яка цими днями побачила ці 40 секунд виступу нашого хору у TikTok, що стали відомими на всю Україну, – навряд чи замислюється, хто ці люди на сцені і скільки зусиль вони вклали в те, що відбувається. Тим часом артисти присвятили все життя навчанню: закінчували консерваторії, академії, вкладають усі сили, щоб підготувати концерт, вийти на сцену й дати якісний виступ. Це складна професія. І чому, коли ви працюєте бухгалтером і отримуєте гроші за свою працю, артист хору не має отримувати оплату? Не має бути такого, що "візьміть і роздайте друзям, рідним". Українська культура так ніколи не запрацює. Потрібно залучати різні верстви суспільства – людей різного віку й соціального статусу. І саме тоді це почне працювати хвилеподібною лавиною, як сталося після успіху відео "Цей сон". Важливо робити все грамотно: запрошувати спеціалістів, придумувати нові підходи – по-іншому не буде розвитку".

"Я керівник, як і будь-яка людина на цій посаді, різний. Тарас Демко в одному з інтерв’ю пожартував: "Деколи він так кричить, що чути навіть у нас в офісі". Так, іноді можу і покричати – коли є за що. Робота з людьми – це завжди виклик. Кожен має свій характер, свою енергію, і знайти до всіх правильний підхід – непросто. Але я переконаний: усе має відбуватися в атмосфері поваги одне до одного й любові до справи. Це фундамент нашої роботи. Під час репетицій буває по-різному. Але я дотримуюся принципу: якщо вже робиш зауваження – то коли це справді необхідно. А "наганяти" просто так – це вже відголоски радянської системи, де все трималося на страху й приниженні. Таке мені не близьке".

"Наші репетиції відбуваються у відкритому форматі – кожен охочий глядач може прийти і бути присутнім у цей час в Львівському органному залі. Ми не закриваємо двері. Єдине прохання – не заважати артистам і дотримуватись тиші. Якщо це дотримано, то будь ласка. Нам приємно, коли люди цікавляться тим, як усе відбувається зсередини. Це створює живий зв’язок між глядачем і сценою ще до початку концерту".

"Зараз мене часто запитують: те відео, про яке ми з вами говоримо, – запланований хід чи щасливий випадок, що воно так "вистрелило"? Проводять паралелі з успіхом суперпопулярної вистави Театру імені Франка "Конотопська відьма", яка свого часу теж завірусилася в TikTok. І справді, це схоже. Програма "Цей хор, цей хор" в нашому репертуарі ще з весни минулого року. Це була моя ідея зробити виступи з українських ретропісень. Хотілося, щоб це стало поштовхом для людей прийти до Органного залу, послухати, а якщо сподобається – відкривати для себе інші концерти, закохуватись у хорову музику. І це спрацювало: ми почали збирати повні зали й на інші наші проєкти. Але те, що сталося кілька днів тому, збільшило нашу пізнаваність, мабуть, у сто разів. Квитків на наші виступи немає вже до кінця року".

"Моя дружина Настя Рябошапка – співачка. Ми вчилися разом ще з восьмого класу, потім разом вступили до консерваторії. Тож, по суті, я вже більше життя прожив з Настею, ніж без неї (усміхається). Нашому малому – шість років. І це найкраще, що я зробив поки в своєму житті. Максим вже потрохи цікавиться музикою, грає на фортепіано – побачимо, можливо, теж піде в десятирічку, але львівську. Чи ревнує дружина мене через ту шалену популярність, яка зараз накрила? Ми ж обоє з мистецького кола – і я, і Настя – стикаємося з увагою. Вона так само має багато підписників у соцмережах. І її популярність у соцмережах, відверто кажучи, почалася ще раніше, ніж моя. Тут усе впирається в довіру. І в усвідомлення, що є речі, на які ти не можеш вплинути. Наприклад, повідомлення від прихильників у соцмережах. До цього треба ставитися спокійно, бо ти не можеш контролювати, що пишуть інші. Що пишуть мені? Якщо чесно, я ще навіть не встиг розгребти приватні повідомлення – зараз просто море роботи".

"Дружина – родом із Маріуполя. Її сім’я до початку повномасштабного вторгнення була повністю російськомовною. І в контексті останніх трагічних років в історії України в нас є дуже болісна, страшна історія. Ми з Настею не раз бували в Маріуполі – приїздили до родичів, відпочивали на морі. Місто справді розквітало з роками: відкривалися нові ресторани, ремонтували дороги, оновлювали алеї. Життя вирувало. Але в одну мить усе обірвалося – з початком повномасштабного вторгнення, коли Маріуполь почали бомбити. Так сталося, що саме наша бабуся залишилася в місті. Більшість родичів виїхали – дехто буквально за кілька днів до 24 лютого. Два тижні вона ховалася в підвалі разом із подругами. Коли закінчилися провізія, вода, їжа – сказала: "Мені вже за 70, вже нічого втрачати". І вирушила пішки додому – близько восьми кілометрів. Розповідала, загиблі люди лежали просто на дорогах – їх було дуже багато. А тим часом над головою пролітали ракети. Десь на третій тиждень окупації їй вдалося сісти на евакуаційний автобус до Запоріжжя. А вже звідти ми забрали її до Львова".

"Зараз бабуся Катя мешкає недалеко від нас. Ми часто відвозимо до неї малого або ж вона сама приїжджає до нас. Дуже допомагає, особливо в моменти, коли ми з Настею виїжджаємо на гастролі. Наприклад, торік майже місяць перебували у турі з Rock Symphony Orchestra – виступали у Франції, Німеччині, Австрії, Болгарії, Румунії. І на цей час бабуся повністю взяла на себе відповідальність за нашого сина".

"Бабуся Насті понад 70 років розмовляла російською. А зараз її буквально нудить від усього російського – від будь-якого слова. Вона повністю перейшла на українську мову. Я розповідаю це для тих, хто досі стверджує, що "має не ту щелепу", щоб говорити українською. І для тих, хто вважає, що "немає різниці, якою мовою ти спілкуєшся". Є різниця – ще й яка. Я сам виріс у зросійщеному середовищі, в часи мого дитинства з телевізора співали Кіркоров та Басков. Наш справжній рух до самоідентичності почався не у 1991 році, коли здобули незалежність, а значно пізніше. Ми ще довгі роки продовжували жити під російським культурним ковпаком. Нам м’яко й системно вбивали в голову тезу про "один народ" – і це не викликало спротиву. Що казати, якщо ми навіть примудрилися обрати собі президентом Януковича…"

"Сьогодні відбувається масове відторгнення всього російського – шкода тільки, що такою страшною ціною. І тепер наше завдання – зробити все можливе, щоб цей процес не просто продовжувався, а прискорювався. Так, складно формувати національну ідентичність, коли поряд із тобою, вибачте, абсолютно ідіотський сусід, який постійно лізе війнами. Ми нещодавно були з хором у Швеції – це країна, яка не воює вже сотні років. І ви знаєте, це дуже відчувається в менталітеті їхніх людей. Вони мають свій культурний код, який ніхто не стирав, не забороняв, не нищив. А наш – знищували століттями".

"Чи шкодую я, що взяв участь у проєкті "Голос країни"? Ні, не шкодую. Тоді я був дуже молодий, ще зовсім пацан. І мені було цікаво – хотілося вийти із зони комфорту, спробувати щось нове. Чому до мене не повернулися тренери? Ну, так склалась історія. Можливо, тому що я виходив на сцену першим – не знаю, не думав про це. Чи прикро? Та ні. Я щиро вдячний Богу, що все сталося саме так, як сталося. Все, що я міг винести з цього проєкту, виніс. Це був певний досвід – момент, коли переборов себе, не злякався, зробив крок. І цього мені було достатньо. Чому розмовляв у кадрі російською? Я не хочу нікого звинувачувати, але на флеш-інтерв'ю мені сказали, що "краще буде так". І, знаєте, коли тобі двадцять і всі навколо це толерують, здається: ну, раз так кажуть – значить, так і треба. Але зараз усе змінилося. І ми як суспільство поступово переосмислюємо себе. Ми все більше намагаємось знайти себе. Найперше завдання – перемогти у цій війні. А далі – докладати зусиль, щоб процес самоусвідомлення не зупинявся".

"Поки що ми не отримували фідбеку від Степана Гіги щодо гучного відео. Майнові права на його пісню врегульовано – ми маємо чинні договори з агенцією, яка представляє інтереси авторів. Тож, якщо мова йде про Степана Гігу, він має отримувати роялті за виконання його пісень. Так, в одному з інтерв’ю – це була розмова на радіо – я сказав, що не проти виконати цю пісню разом. Але ми не женемося за такими інформаційними приводами. Якщо колись з’являться якісь пропозиції – звісно, розглянемо їх у команді. Але не варто забувати, яке наше головне завдання: розвиток глибинного українського мистецтва. Наразі до нас ніхто з команди Степана Гіги не звертався. Здається, він зараз у концертному турі за кордоном, тож, можливо, навіть ще не бачив відео. У будь-якому разі – пану Степану велика повага за цю пісню, дякуємо за її створення".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим на суддею талант-шоу Ігорем Кондратюком – про неочікуваний фінал конфлікту на мільйони з Козловським, кума-телезірку в РФ та листи від Марченко.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!