Микола Миклухо-Маклай: знаменитий учений і нащадок запорізьких козаків

Микола Миколайович Миклухо-Маклай – знаменитий етнограф, антрополог, біолог і мандрівник, який більшу частину свого життя прожив у Південно-Східній Азії, Австралії та Океанії, де вивчав населення цих місць – передусім папуасів східного берега Нової Гвінеї, який нині на його честь називається Берегом Маклая.

Відео дня

Головним результатом його досліджень став доказ видової єдності людства – до Маклая заведено було вважати, що існуючі на Землі раси є різними біологічними видами, оскільки походять від різних предків. Щодо Миклухо-Маклая особливо несправедливо звучить вираз "російський учений", оскільки сам він себе таким не вважав, скрізь, включно зі своєю автобіографією, наполягав на тому, що є нащадком запорізьких козаків.

"Нащадок Тараса Бульби"

Про своє коріння Микола Миколайович говорив, що він є успішним поєднанням трьох сил, які здавна ворогували одна з одною – точніше, трьох видів крові: гарячої запорізької, гордої польської та холодної німецької. Яка складова була значнішою, сам Миклухо-Маклай не знав, але якщо говорити про його українських пращурів, то вони справді належали до старовинного й шляхетного роду.

Його далекий предок Охрім Миклуха був курінним отаманом у війську Богдана Хмельницького, разом із ним воювали троє його синів. Старший, Назар, закохався у знатну польську красуню і, зрадивши своїх, перейшов на бік противника. Згодом, коли він потрапив у полон до запорожців, батько, не пробачивши вчинку, який він вважав ганебним, власноруч убив його. Дядько знаменитого мандрівника і вченого навчався в гімназії в Ніжині разом із Гоголем – саме він розповів письменникові родинний переказ, що ліг в основу одного з найвідоміших його творів, а сам Миклухо-Маклай часто – наполовину жартома, наполовину всерйоз – називав себе "нащадком Тараса Бульби".

Про ближчих предків Миколи Миколайовича відомо, що його прадід Степан Миклуха був корнетом Стародубського полку війська Запорозького, батько – інженером-шляховиком, а мати – донькою німецького полковника і польської поміщиці. У свій час батько Миколи Миколайовича, Микола Ілліч Миклуха, служив начальником залізничної станції в Санкт-Петербурзі – він відповідав за безпеку руху царського поїзда, але його звільнили за те, що з особистих коштів надіслав 150 карбованців Тарасу Шевченку, який відбував заслання в Оренбурзькій області. На жаль, до адресата переказ "бунтівнику" не дійшов – його затримали на пошті, а Миколу Ілліча "розжалували". Несподіваний життєвий поворот став для Миклухи-старшого трагічним, від переживань він помер – не витримало серце, йому був лише 41 рік. Його дружина, мати майбутнього вченого і мандрівника, залишилася одна з п'ятьма (!) малолітніми дітьми на руках. Серед них був і Микола Миклуха, який народився 17 липня 1848 року.

Вчений-другорічник

У гімназії майбутній учений зірок з неба не хапав і часто пропускав заняття, через що в четвертому класі просидів два роки. Успіхам у навчанні не сприяла участь Миколи в студентських заворушеннях, що відбувалися після скасування кріпацтва. Під час розгону однієї з маніфестацій його разом зі старшим братом Сергієм навіть заарештували та помістили до Кронверкскої куртини, що вирізнялася особливо суворими умовами тримання, але через добу випустили, через стан здоров'я – у шостому класі він переніс тяжке запалення легенів, через що знову залишився на другий рік. У результаті Микола кинув гімназію, так її і не закінчивши, і вступив вільним слухачем на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Тут Миклуха захопився природничими науками і написав прохання про переведення його на факультет фізіології, але за участь у студентській сходці переступати поріг навчального закладу Миклусі категорично заборонили.

Сім'я відправила його вчитися за кордон, але й там він не міг знайти собі гідного і цікавого заняття: спочатку вступив до Гейдельберзького університету, потім перевівся до Лейпцизького, звідти перейшов до Єльського. Він вивчав фізіологію, грецьку філософію, політекономію, геометрію. Жив він на той час дуже бідно – практично голодував, поки його педагог, відомий учений, родоначальник екології Ернст Геккель не запросив до себе на роботу асистентом. Саме Геккель "заразив" Миклуху пристрастю до мандрівок, взявши його з собою в експедицію Середземним морем і Канарськими островами.

За результатами поїздки Микола Миколайович написав першу наукову роботу, підписану прізвищем, під яким він увійшов в історію – Миклухо-Маклай. Другу її частину науковець узяв із ще однієї родинної легенди – про шотландця Міхаеля Маклая, який потрапив у полон до запорожців, перейшов на бік українців і, одружившись із сестрою одного з предків Миколи Миколайовича, жив в Україні під подвійним прізвищем. Оскільки документальних доказів цієї історії немає, біографи Миклухо-Маклая вважають, що він – не більш ніж чергова легенда, але Миколі Миколайовичу вона подобалася, і він із задоволенням мав подвійне прізвище.

Мікроскоп як зброя

Першою спеціалізацією Миклухо-Маклая стало вивчення багаторічних водних тварин – морських губок. Під час пов'язаних із цими дослідженнями подорожей він опинився на арабському Сході, що було дуже небезпечним для людини, яка не сповідує іслам. Микола Миколайович маскувався як міг: поголив голову, купив одяг, у якому ходили місцеві жителі, намагався розмовляти арабською і навіть молився відповідно до мусульманських традицій. Але це йому не допомогло – до нього все одно ставилися як до чужинця та іновірця. Одного разу його ледь не вбили, але Миклухо-Маклай замахнувся на нападників тим, що попалося під руку, – мікроскопом, вони вирішили, що це зброя, і ретирувалися.

"Місячна людина"

Для антрополого-етнографічних досліджень Миклухо-Маклай вирушив у свою головну експедицію на острови Тихоокеанського басейну, і 20 вересня 1871 року вперше ступив на берег Нової Гвінеї. Налагодити стосунки з місцевим населенням Миколі Миколайовичу вдалося не одразу – досить довго вони відчували до нього суперечливі почуття: з одного боку, боялися, з іншого – він викликав у них жвавий інтерес.

Миклухо-Маклай обмінювався з тубільцями "сувенірами", віддаючи їм усе, що було в нього в кишенях – цвяхи, ніж, намисто, пляшки, і отримував натомість продукти, яких потребував. Поступово місцеве населення стало сприймати Миклухо-Маклая якщо не за свого в прямому сенсі цього слова, то за чужинця, якому можна було довіряти. Ставлення до нього особливо покращилося після того, як він вилікував від важкого захворювання тубільця Тойя, якого сам Микола Миколайович називав Туєм. На що саме він хворів, історія замовчує, але довіра до Миклухо-Маклая зросла в рази – від нього перестали ховати місцевих жінок і дітей, а також стали запрошувати його на свята, які проходили не тільки в тому селі, в якому він жив, а й у сусідніх населених пунктах.

А ось мову, якою розмовляли тубільці, Микола Миколайович так і не вивчив. І якщо з представниками "свого" племені він, запам'ятавши кілька слів абияк порозумівся, то тубільців із сусідніх племен він не розумів, утім як і вони його. Залежно від ступеня прийняття Миколи Миколайовича тубільцями змінювалися й прізвиська, які вони йому давали, і якщо спочатку його називали "людиною у футлярі" – через одяг, що закривав майже все тіло, то згодом він перетворився на "місячну людину". Сам Маклай казав, що тубільці вважали, начебто він звалився до них із Місяця, але сучасні науковці пояснюють, що в такий спосіб вони пояснювали його світлий – схожий на місячний – колір шкіри.

Не тільки Нова Гвінея

Загалом у Новій Гвінеї Миклухо-Маклай побував тричі, у перших двох прожив серед тубільців загалом по року, а в перерві побував в Індонезії, Китаї та Гонконзі, де вирішив вивчити вплив на організм опіуму. Для експерименту він за три години викурив 27 (!) люльок цього наркотику, а потім описав свій стан – прострацію і тривале запаморочення – у своїй роботі "Досвід куріння опіуму".

Під час другого року життя в Новій Гвінеї Микола Миколайович розбив біля своєї хатини невеликий город, на якому вирощував дивовижні для тубільців овочі – кукурудзу, гарбуз, кавуни, огірки. З його легкої руки вони перекочували в раціон місцевих жителів, а сам мандрівник перетворився для них на "велику людину", про яку стали складати легенди. Їдучи з Нової Гвінеї, Маклай, бачачи повну беззахисність тубільців перед рабовласниками, які активізувалися, навчив їх елементарним правилам безпеки – хоча б ховатися, якщо з'явився біля берега незнайомий корабель. Після другого відвідування Нової Гвінеї Миклухо-Маклая деякий час прожив в Австралії, де одружився з дочкою прем'єр-міністра колонії Новий Південний Уельс Маргарет Робінсон-Кларк.

Нездійснена мрія

Третій приїзд до Нової Гвінеї дуже засмутив Миклухо-Маклая: за час його відсутності там відбулося кілька воєн між тубільними племенами, і колись квітуча місцевість була розорена. Але працьовиті місцеві жителі активно відновлювали свої селища, і Миклухо-Маклая, відпливаючи додому, мріяв про те, що незабаром повернеться, цього разу – назавжди. Але його планам не судилося збутися: подорожі в країни з несприятливим для європейців – жарким і вологим – кліматом не кращим чином позначилися на стані його здоров'я. Микола Миколайович сильно схуд, постарів і ослаб, і незабаром після повернення він помер від онкологічного захворювання. Йому, як свого часу і його батькові, був лише 41 рік. Вдова Миклухо-Маклая пережила чоловіка на 48 років, більшу частину свого життя – до революції 1917 року – вона отримувала пенсію в 5 тисяч рублів, яку оплачували їй зі своїх особистих коштів російські царі.