Чому в СРСР підлогу фарбували коричневим кольором: є кілька причин
Навіть зараз, якщо зайти у приміщення в хрущовці або сталінці, яке не знало ремонту з часів СРСР, можна помітити всередині спеціфичний вигляд підлоги. Вона має червоно-коричневий, теракотовий чи рудий колір, ще й фарбоване покриття характерно блищить.
Сучасній людині може здатись, що такий вибір забарвлення був зумовлений якимись тогочасними дизайнерськими трендами чи естетичними уподобаннями. Проте на ділі радянським громадянам просто доводилось обирати для покриття підлоги емаль, що мала назву ПФ-266. З одного боку, до цього примушував дефіцит інших матеріалів, з іншого – прагнення до практичності. OBOZ.UA розбирався, у чому була причина такої поширеності коричневої фарби для підлоги.
Секрет формули ПФ-266
Головна причина масової появи коричневої підлоги криється у складі легендарної емалі ПФ-266 (та її попередниці ПФ-26). Вона десятиліттями залишалася головним оздоблювальним матеріалом у Радянському Союзі. Абревіатура "ПФ" означає пентафталева – це фарба на основі алкідного лаку, який виготовляли з додаванням рослинних олій (переважно соняшникової або лняної).
Сам по собі цей лак мав виражений брудно-жовтий або коричневий відтінок. Щоб перекрити таку темну базу і зробити фарбу, наприклад, білою, блакитною чи світло-зеленою, хімікам доводилося додавати величезну кількість дефіцитного і дорогого двоокису титану. Натомість для отримання фірмового рудо-коричневого кольору лакову основу змішували з дешевими й доступними компонентами: синтетичним оксидом заліза, кроною (жовтим пігментом) та сажею. Така суміш ідеально лягала на лак, не вимагала дорогих освітлювачів і мала феноменальну покривну здатність – вона зафарбовувала дерево з першого ж шару.
Зносостійкість та експлуатація
Друга причина – це надзвичайно висока зносостійкість такої емалі. В радянських квартирах підлогу зазвичай робили з простих соснових або ялинових дощок. Без захисного покриття м'яка деревина швидко псувалася, трухлявіла й стиралася. Тоді як емаль ПФ-266 після висихання утворювала на поверхні щільну, глянцеву і майже незнищенну захисну плівку.
Ця фарба ідеально підходила для умов масового використання: вона витримувала щоденне ретельне миття гарячою водою, не псувалась від додавання до води хлорки чи господарського мила, не злущувалася роками і захищала дошки від вологи та шкідників. Яскраві або світлі органічні пігменти в таких жорстких умовах швидко вицвітали б на сонці та линяли, а от залізоокисний коричневий тон тримався десятиліттями.
Абсолютна практичність у побуті
Не менш важливим фактором була побутова практичність коричневого кольору. На темній глянцевій поверхні практично непомітними залишалися дрібний пил, сухий пісок, сліди від мокрого взуття після дощу чи розводи від ганчірки. Крім того, коли під час пересування меблів на підлозі неминуче з’являлися подряпини, сколи або потертості, вони не так сильно впадали в око на темному тлі, як це було б на світлій емалі.
Радянська держава, керуючись принципами максимальної економії та конвеєрного виробництва, просто затвердила цю формулу на рівні державних стандартів (ГОСТів). Випускати мільйони літрів універсальної, дешевої та стійкої коричневої фарби було вигідно для бюджету, а для громадян це стало звичним стандартом надійності, який законсервувався в невибагливих інтер'єрах цілої епохи.
Раніше OBOZ.UA розповідав, які радянські господарські і не тільки лайфхаки дожили до наших днів.
Підписуйтесь на канали OBOZ.UA в Telegram і Viber, щоб бути в курсі останніх подій.
