Війна на Близькому Сході стрімко перейшла із фази взаємних ультиматумів і демонстративної ескалації до складної, багаторівневої дипломатичної гри, де кожна зі сторін уже намагається продати власну версію "перемоги". Ще вчора риторика балансувала на межі апокаліпсису – із заявами про можливе "знищення всієї цивілізації Ірану", а сьогодні лунають тези про "золоте століття" для регіону. Стрімкий розворот від погроз масованих ударів по цивільній інфраструктурі до оголошення 14-денного перемир’я виглядає не як стабілізація, а як пауза перед новим етапом торгу.

Відео дня

Формально сторони погодилися на деескалацію, але зміст іранського 10-пунктного плану свідчить про значно ширші амбіції Тегерана – від збереження контролю над Ормузькою протокою до фактичного перегляду всієї санкційної архітектури та ролі США в регіоні. У Вашингтоні ж, схоже, готові розглядати ці пропозиції як "робочу основу", що саме по собі вже означає зсув позицій. При цьому Ізраїль одразу окреслює власні "червоні лінії", фактично демонструючи, що єдина рамка перемир’я поки що не існує навіть серед союзників.

На цьому тлі активізація України на Близькому Сході, включно з візитами до Туреччини та Сирії, виглядає не випадковою: Київ намагається зайняти місце у новій конфігурації регіональних відносин, яка тільки формується.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– В останню годину перед закінченням ультиматуму Дональда Трампа, за яким мали відбутися бомбардування цивільної інфраструктури, США та Іран оголосили про згоду на припинення вогню на 14 днів. Що це взагалі було? Хто вийшов із цього із збереженим обличчям?

– Перше: у цьому сюжеті є речі суто кіношного характеру – і є реальні події. І ці дві площини треба чітко розділяти. Якщо говорити про "кіно" – ці всі Б-52, які нібито піднімаються, за ними – заправники, супровід і так далі – якщо це співставити з інформаційними повідомленнями, які паралельно йшли в Truth Social, стає абсолютно очевидно: жоден літак у небо не піднімався. Жоден. Бо паралельно вже йшли повідомлення про реакцію Трампа на сигнали з Ісламабада, Парижа, Ер-Ріяда, Пекіна. І видно, що він перебував у стані доволі серйозної нервової напруги – бо реакцію сторін було складно спрогнозувати. Але в цій історії є ключова фігура – начальник штабу пакистанської армії Асім Мунір. Це, по суті, "Трамп №2" у цій конфігурації. Людина, яку сам Трамп назвав "улюбленим фельдмаршалом" – щоправда, слово "улюблений" дуже швидко прибрали з офіційних повідомлень.

Мунір – людина, яка фактично шантажує прем’єра Пакистану Шахбаза Шаріфа. Формально він уже вийшов за рамки свого мандата головнокомандувача, але де-факто – це центр сили. І саме на нього спирається Трамп у цьому раунді переговорів. Далі – вся ця історія із залученням Китаю, Саудівської Аравії, Туреччини – це все елементи зовнішнього тиску, який доповнював те, що робив Мунір, ведучи переговори з Аббасом, міністром закордонних справ Ірану.

– Сам удар – він взагалі розглядався як реальний крок? Чи це з самого початку було виключено?

– Відповідь дуже проста: ніякого удару не планувалося. Літаки не заправлялися, бомби не підвішувалися. Подивіться звіти Армії оборони Ізраїлю за 5–7 число – там перелік уражених мостів і енергетичних об’єктів. У нормальній ситуації, якби операція справді готувалася, цей перелік з’явився б як результат удару США. Але цього немає. Відео, які поширювалися, зокрема в телеграм-каналах – не відповідають реальності. Якщо співставити їх у часі з повідомленнями з Truth Social – видно, що все це асинхронно. І головне: літаки не піднімалися в повітря. Реальним у цій історії був лише один фактор: в гру увійшов Пакистан. Ядерна держава. Причому держава, яка щойно проводила військові операції проти Афганістану – і продовжує їх. І тут важливо розуміти, хто такий Асім Мунір. Це людина без гальм. Абсолютний мілітарист. Йому не потрібно нічого, окрім війни. І не випадково Трамп настільки демонстративно з ним "дружить". Коли Мунір з’явився в цій грі – стало очевидно: сценарій може піти в будь-який бік. І сигнал був дуже чіткий: якщо Тегеран не погоджується – Ісламабад виходить із ролі посередника. А це означає: Пакистан може стати на бік США та Ізраїлю у війні. І от це вже – зовсім інший рівень ризику. Ключовий аргумент Муніра був простий: Іран почав обстрілювати сусідів. А це відкриває двері для відповіді з боку інших мусульманських держав.

– Але ці 10 пунктів, які Трамп подав як основу переговорів – вони ж не виглядають катастрофою для Ірану. Навпаки: Ормуз фактично лишається під контролем, санкції зняти, доходи від транзиту колосальні, проксі виводяться з під удару. Це якось не схоже на країну, яку "загнали в кут".

– Ті 10 пунктів, які зараз обговорюються – видно, що вони писалися буквально "на коліні", десь між Тегераном і Ісламабадом. Вони сирі, суперечливі і мають різні трактування. І другий момент: там немає жодного "повного відкриття Ормузької протоки". Там ідеться про якийсь "спільний контроль" – але незрозуміло, з ким саме: з Ісламабадом, Вашингтоном, чи з країнами Затоки. Тобто текст поспішний, і тому він зараз читається по-різному. Але Трамп, звісно, одразу подав це як власну перемогу.

Якщо подивитися на Тегеран – там теж святкують "перемогу". І це нормально для таких режимів: вони самі визначають, що є перемогою, а що – поразкою. Тому я б не орієнтувався ні на заяви Трампа, ні на заяви Тегерана. Орієнтуватися треба на позицію Ізраїлю. І от тут – ключове. Так, ніхто Іран у кут не заганяв. Це Трампу не було куди рухатися далі. Бо – повторюся – жодної реальної військової підготовки не було. Тому він почав це як "кіно" – і так само "кіном" це завершив. Ось і вся історія.

– Тоді ці 10 пунктів – це просто формальність? Старт, який нічим не завершиться?

– Це старт, який матиме зовсім інший фінал. І ще раз: орієнтуватися треба на Єрусалим. Нетаньягу говорить дуже чітко: для Ізраїлю ключове – відсутність ядерної, балістичної і терористичної загрози з боку Ірану. А тепер подивіться на ці 10 пунктів: там є лише "регульоване збагачення урану". Тобто фактично – легалізація мирного атому. А де гарантії безпеки для Ізраїлю? Їх там немає. Тому ця історія – ще дуже далека від завершення. А Трампу просто потрібно було поставити крапку і оголосити: "я переміг". Бо хто буде вчитуватися в деталі.

– Біньямін Нетаньягу сказав, що підтримує Дональда Трампа, але "Хезболла" залишається в планах знищення. Ізраїль буде спинятися?

– А що йому робити? Хоч якась допомога від США все-таки є. Хоч якась. Я вже не кажу про те, що він чітко дав зрозуміти: так зване "всеохоплююче перемир’я" – це дуже хитре формулювання. За цим формулюванням і текстом "десяти пунктів" ховаються політичні гарантії для "Хезболли" і хуситів. Це означає, що хаос у головах не тільки у Віткоффа, який фактично випустив ці питання з переговорного процесу – їх просто немає. А тепер ще ширше – які репарації? Хто зараз про репарації говоритиме? В ситуації, коли сторони розійшлися – і ще й на два тижні? І хто кому платитиме? Тобто, по суті, ми маємо справу з театром. Кіно, яке ми подивилися за 48 годин – із режисурою Дональда Трампа, який одночасно виконував усі ролі: і головнокомандувача, і президента, і міністра, і навіть речника. І на цьому можна ставити крапку. Бо насправді нічого не змінилося.

– Що протягом цих двох тижнів, на вашу думку, відбуватиметься?

– Ізраїль буде воювати – бо для нього це питання життя і смерті. Дональд Трамп продовжуватиме свою комедію – і далі "крутитиме кіно". Іран – заліковуватиме рани і готуватиметься до наступного етапу війни. Китай і Росія – нарощуватимуть допомогу Ірану. Паралельно посилюватимуться механізми взаємодії Тегерана з Москвою. Тобто фактично відбуватиметься не зупинка війни – а нарощування потенціалу для її продовження.

Якщо умовно перенестися в Ісламабад і подивитися на ситуацію з точки зору Хаменеї – ми бачимо інформаційні вкиди про його стан, про напівживий чи напівмертвий статус. Це не випадково. Бо в Ірані все замикається на одній фігурі. А зараз на поверхні – міністр закордонних справ Аббас. Але це представник світського уряду. А де клерикальна вертикаль? Її немає в публічному просторі. А це означає, що Іран зараз у фазі розминки. Ми навіть не бачимо фігури, яка реально ухвалює рішення або веде переговори від імені системи. Пезешкіан, Аббас – це вітрина. Реальна влада – в іншому місці. І ці люди – просто крайні в будь-якій ситуації.

– Тобто ці 14 днів – це фактично пауза на перегрупування і Трамп не зможе вийти з війни?

– Трамп не перегруповується, а усе більше грузне в цій історії. І зверніть увагу на аморальність його поведінки щодо ключового союзника – Ізраїлю. Спробуйте поставити себе на місце Ізраїлю. У вас такий партнер – і що він робить? Він веде переговори, робить гучні заяви, щось "планує" – але все реальне навантаження лежить на Ізраїлі. Від бойових дій до ресурсного забезпечення – усе на Армії оборони Ізраїлю. А Трамп – просто заповнює ефір. Інформаційними хвилями намагається впливати на реальність. І це виглядає відверто аморально. А тепер подивіться на наслідки. Для Нетаньягу і для Ізраїлю ідеальний сценарій – це світський Іран без ядерних амбіцій. А що маємо зараз? Навіть у "десяти пунктах" – ядерний потенціал зберігається. Про балістику – взагалі жодного слова. Натомість – фактичні гарантії існування "Хезболли" і хуситів. Добре, що хоча б ХАМАСу там немає. І от коли це усвідомлюєш – стає зрозуміло: це дуже небезпечна конструкція. І ми, на жаль, добре знаємо, що означає мати такого партнера, як США. Коли ти залежиш – і водночас тебе можуть публічно принижувати. Але Трамп цього не розуміє. Він просто далекий від цього.

– Тобто, війна продовжиться?

– Вона і не зупинялася. Ізраїль правильно робить, що продовжуватиме війну. Щодо прямої участі США – так, вона може бути частково призупинена. Але це не означає, що зупиняться диверсійні операції, розвідка, дії за межами фронту. Це все продовжиться. І дуже швидко ми побачимо, як Іран почне відновлювати свій військовий потенціал. І це – головна загроза.

– Що стосується ролі Китаю? Багато хто зазначав, що Пакистан не просто так включився досить активно на цьому етапі – за ним, мовляв, "стирчать китайські вуха". З іншого боку, Росія і Китай заблокували резолюцію ООН, коли Глобальний Південь напередодні виніс питання Ормузької протоки.

– Процедура в Раді Безпеки ООН – це пробний камінь. Монархії Перської затоки зіграли абсолютно грамотно – вони запустили цей механізм, щоб чітко побачити: де Росія і де Китай. І відповідь вони отримали – обидві країни на боці Ірану. Крапка. Більше нічого не потрібно було доводити. Для мене це ще й доказ того, що у Вашингтоні сидять люди, які не до кінця усвідомлюють масштаб проблеми, в яку потрапили США. Бо після такого голосування в Раді Безпеки всі заяви Трампа про "контроль ситуації" виглядають як відверте знущання. Це ж офіційна позиція – Пекін і Москва будуть нарощувати підтримку Тегерана. Тобто ми бачимо зміцнення цього блоку – а Трамп у цей час розповідає, що "все під контролем".

Далі – більше. Виходить, що переговори ведуться без Ізраїлю, бо "манхеттенський король" вирішує всі питання самостійно. Ну що ж – дякуємо за кіно, пане Трампе. Бо, окрім кіно, тут поки нічого немає.

– Дональд Трамп і держсекретар Марко Рубіо заявляли, що після завершення іранської історії США займуться "переформатуванням" своєї участі в НАТО. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте в Вашингтоні, зустрічатиметься з Рубіо, Венсом, самим Трампом. Чи варто очікувати негативного сценарію? Чи може Трамп реально послабити участь США в НАТО?

– Перше – давайте розділимо позицію Трампа і позицію Сполучених Штатів. Це не одне і те саме. Я не чув від жодного серйозного американського посадовця, що США можуть вийти з НАТО. Але дії Трампа – так, можуть створювати такі ризики.

– Чого реально можна очікувати на цьому напрямку?

– Виведення військ із Європи. І це не новина – це планувалося ще раніше. Незалежно від заяв Трампа, цей процес триватиме. Більше того – він може піти далі і поставити питання про виведення ядерного компоненту стримування. А це вже дуже серйозно. Бо витрати на ці системи – колосальні. Зверніть увагу: вже зараз три стратегічні напрямки фактично перейшли під управління європейців. Американський офіцерський склад там мінімізований. Тобто Європа поступово перебирає на себе відповідальність.

Формально вийти з НАТО Трамп не зможе. По-перше – закон. По-друге – рішення про вступ приймав Конгрес. І ще важливий момент: США є депозитарієм Вашингтонського договору – тобто саме вони зберігають ратифікаційні документи. Це означає, що вони не просто учасник – вони фактично адміністратор цієї системи. Тому сценарій буде інший: Європа буде автономізуватися. Закривати ті "дірки", які залишатимуть США. Не випадково Німеччина прискорює реформу армії. Бо, наприклад, у Польщі і Румунії розміщені дві американські дивізії – понад 20 тисяч військових. І якщо їх виведуть – їх треба кимось замінити. І, судячи з усього, саме ці підрозділи – перші кандидати на виведення.

До кінця року Трамп може спробувати це зробити. А далі – політичний фактор. Якщо він провалиться на виборах, ця політика згорнеться. Але до того моменту ми можемо побачити серйозну внутрішню кризу в США. Бо Конгрес буде блокувати ці рішення. Це може призвести навіть до процедур імпічменту. І в дуже емоційному, конфліктному форматі – між Білим домом і Конгресом. Зверніть увагу, як уже зараз окремі губернатори – Пріцкер, Ньюсом – починають говорити про можливість застосування 25-ї поправки. Ця тема може лише набирати обертів. І питання буде лише в тому – чи знайдеться в уряді людина, яка запустить цей процес. Поки що там домінують лоялісти Трампа. Але політика – це динаміка. І сюрпризи ще будуть.

– Марк Рютте тоді їде, щоб виграти час? Бо, як ви зазначили, Європа заповнює прогалини – але ж не заповнила. І цей процес триватиме не місяць, а роки.

– У нього дві функції. Перша – це діалог із Дональдом Трампом, віцепрезидентом, ключовими фігурами. Він хоче зробити зріз ситуації і донести бачення того, що Європа планує робити. І Рютте вміє це робити – його чують, у тому числі і Трамп.

Друга – це участь у засіданні Більдерберзького клубу. 8–9 числа він працює з адміністрацією США. А 10–12 бере участь у зустрічі клубу. Зараз багато говорять, що Більдерберзький клуб може взяти на себе якусь політичну роль – ні, не візьме. Це не його функція. Але ті люди, які там зберуться, будуть коригувати свої підходи до глобальних процесів – енергетики, тарифної політики, інфраструктури. Вони прекрасно розуміють: і російсько-українська війна, і війна на Близькому Сході – це пожежі, які швидко не загасити. Тому вони працюватимуть із наслідками – цінами, логістикою, новими енергетичними коридорами.

Зверніть увагу – нинішня конфігурація Туреччина – Україна – Сирія є дуже серйозною заявкою. Вона вже виникала раніше під час криз у Перській затоці. Якщо напруга на Близькому Сході зростатиме – ці коридори почнуть формуватися швидше. І тут важливий момент – ми весь час говоримо "Китай, Китай", але насправді ситуація поступово обмежує Китай. Один маршрут – через Росію – фактично заблокований війною. Другий – через Близький Схід – також нестабільний. Сирія, яка потенційно увійде в нову безпекову систему, теж не буде відкритою для Китаю. Фактично залишається Африка – але там також достатньо передумов для нових конфліктів.

– Щодо Сирії та Туреччини, які ви згадали. Президент України нещодавно відвідав ці країни. Наскільки ці візити важливі?

– Тут є кілька ключових факторів. Перший – енергетичний. Йдеться про відновлення ідеї газотранспортного коридору: Катар – Саудівська Аравія – Йорданія – Туреччина – Сирія – Європа. Цей проєкт не новий. Він уже існує на рівні технічної документації. Другий фактор – безпековий. Це формування нової Чорноморсько-середземноморської системи безпеки. І тут ключові гравці – Україна, Туреччина, Сирія. Зверніть увагу –у заяві генерала Келлога Україна вже фігурує як ключовий безпековий партнер. Ердоган дуже прагматичний. Він не випадково запросив Зеленського і фактично показав йому цей напрямок. Мовляв – ось можливості, ось Сирія – працюйте. Сирія давно зацікавлена в Україні. І це не тільки політика. Це економіка, військова співпраця, інженерія. Сирійську армію потрібно відновлювати. Інфраструктуру – також. Російські бази звільняються – їх треба кимось заповнювати. І Україна тут має потенціал. Я вже не кажу про порти. Сирійські порти фактично відкривають вихід до Африки. І це стратегічний ресурс.

– Але ж сирійське керівництво неодноразово контактувало з Москвою. Це нічого не дало Росії?

– Якби ці контакти дали результат – не було б візиту Зеленського до Дамаска. Це означає, що відбувається зміна курсу. Перед цим Ердоган кілька разів говорив із Путіним. І, очевидно, обговорював і газові маршрути, і перспективи російської присутності в Сирії. Але результат ми бачимо. Зеленський у Дамаску. І причому з повною підтримкою турецької сторони. І тут важливо сказати прямо – Сирія давно чекала Україну. Багато секторів її економіки історично пов’язані з Україною. Це геологорозвідка, нафтогаз, інженерні проєкти. Українські фахівці там працювали десятиліттями. Єдине питання – чи здатна сучасна Україна повернутися до цієї ролі? Бо потенціал є. І в економіці, і в гуманітарній сфері, і в оборонній співпраці. І навіть на символічному рівні – в Сирії досі можна побачити вантажівки КрАЗ. Вони працюють десятиліттями. Як для США символом є Ford чи Mercedes – так для Сирії український КрАЗ залишається символом співпраці.