Відео дня
Зовнішня політика України: від обману до зрадництва
Все повертається на круги своя. Цей образ мимоволі спадає на думку, коли спостерігаєш за зовнішньою політикою України. Протягом останніх 20-ти років регулярно лунають обіцянки змінити зовнішньополітичний курс відповідно до настроями українського суспільства. В. Ющенко, опіравшіся на підтримку виборців західних областей, був єдиним пострадянським керівником України, який під час своєї виборчої кампанії не спекулював на статус російської мови та економічної інтеграції з Росією. Однак і його не можна похвалити за чесність. Він, несмоненно, програв би з тріском президентські вибори, якби відверто зізнався, що збирається не тільки займатися інтеграцією України до Євросоюзу, а буде проводити демонстративно антиросійську політику, направленнную на формування і розпалювання конфлікту між Україною і Росією.
Зовнішньополітичний курс В. Ющенко приніс багато зла народу нашої країни. Він розколов українка суспільство змусив значну його частину прагнути до виходу з східно-слов'янського простору, не замислюючись про неминучі катастрофічних наслідках подібного кроку. Конфлікт, нехай навіть штучний, підриває взаємну довіру, препятствуюет взаєморозумінню, заважає усвідомленню спільних інтересів. На превеликий сожжаленію, В. Ющенко зумів домогтися багато негативного і згубного у відносно короткий термін.
Але приховане продовження зовнішньої політики В. Ющенко, що супроводжується міркуваннями про дружбу і стратегічних відносинах, може виявитися ще небезпечніше. Потрібно ясно розуміти, що цілі української олігархії залишаються незмінними, незалежно від того, хто перебуває при владі - Ющенко, Янукович чи хтось інший. Олігархічні угруповання, які захопили в результаті капіталістичних реформ економічне і політичне панування в нашій країні, хочуть зберегти за собою нішу постачальників промислової і сільськогосподарської сировини, отримавши доступ до фінансових ресурсів європейський і американських банків і фінансових корпорацій. А це, звичайно ж, неможливо без відповідної санкції політичного керівництва США та ЄС. Не варто забувати і про те, що українська олігархія і її ставленики у владі грубо порушують закон, насаджують корупцію, беруть участь у сумнівних угодах. А тому представники українського правлячого класу в будь який момент можуть стати об'єктом переслідування з боку правоохоронних органів США та країн ЄС і в результаті втратити свободу або втратити можливість користуватися прихованими в західних банках грішми і набутою за кордоном власністю.
Безумовно, правляча верхівка України також надзвичайно боїться соціального вибуху, а ще сильніше - організованого виступу мас під соціалістичними гаслами. Тому вона піде на поступки, коли побачить, що невдоволення її політикою може призвести до появи масового соціального протесту. Цим можна було б скористатися, примусивши В. Януковича, якого найбільші українські олігархічні угруповання поставили на чолі держави замість різко втратив популярність русофоба В. Ющенко, взяти на себе тверді зобов'язання по реалізації найважливіших геополітичних, соціальних та мовних вимог переважної більшості народу Україна. А для того щоб домогтися виконання передвиборчих обіцянок потрібно було сформувати широке соціальне рух, здатний тиснути на владу "знизу". Однак КПУ, в силу історичних причин, тимчасово захопила лідерство в лівому русі України, в силу зрадницької позиції вищої партійної бюрократії свідомо, виходячи з меркантильних інтересів, відмовилася скористатися можливостями, що з'явилися. В результаті зовнішня політика та соціально-економічний курс В. Януковича і його оточення швидко повернулися до принципів, закладеним при Ющенко. Вимоги і сподівання українського суспільства, на яких побудував свою передвиборчу програму В. Янукович, домагаючись влади, були цинічно проігноровані. І пряму відповідальність за це несе Симоненко і компанія, що зрадили заради власного благополуччя ідеали соціалізму і прихильників Компартії.
Чому ж закамуліфрованний антиросійський курс В. Януковича видається більш небезпечним, ніж зовнішня політика Ющенка, відкрито направленнная на перетворення України в периферію євро-аталантіческого світу?
Нинішня українська влада прагне змусити суспільство повірити в те, що відновлення єдиного економічного простору України та інших східнослов'янських країн суперечить українським національним інтересам, а повернення до відносин стратегічного партнерства з Росією - принципово неможливо. При Ющенко йшлося виключно про позицію правлячої верхівки, яка всіляко намагалася представити справу так, ніби проти партнерських відносин з Росією виступає саме українське суспільство. До нещастя, є всі підстави побоюватися того, що подібна тактика виявиться більш ефективною, ніж політика Ющенка, і суперечності між Україною та іншими державами східнослов'янського простору в найближчі роки різко посиляться.
У результаті курс правлячої верхівки на перетворення України в периферію євро-атлантичного миру і плацдарм для геополітичної експансії США стане безальтерантівним. Боротьба проти нього для більшості ураїнських громадян втратить всякий сенс, оскільки буде дискредитовано головне геополітичне вимога українського суспільства, який бачить природну альтернативу євро-аталантіческім устремлінням олігархії в економічній інтеграції та зовнішньополітичному союзі з Росією.
Потрібно сказати, що для того, щоб продемонструвати нібито принципове розбіжність українських та російських інтересів обраний винятково сприятливий момент. У період глобального економічного спаду (а найближчим часом він буде тільки посилюватися) всі країни думають, перш за все, про захист власної економіки. З цією метою Білорусь, Казахстан і Росія вирішили об'єднати зусилля (перші кроки в цьому напрямку були зроблені ще до початку світової кризи) і створити єдиний економічний простір, що дозволяє сформувати стійкий внутрішній попит на промислову та сільськогосподарську продукцію, що випускається в цих країнах. Природно, подібний об'єднавчий проект має сенс тільки в тому випадку, якщо в рамках єдиного економічного постранстве будуть створені найбільш сприятливі умови для промислових і сільськогосподарських підприємств увійшли до нього країн. Тому формування ЄЕП ??зажадало створення Митного союзу.
З точки зору національних інтересів вступ України в ЄЕП і приєднання до Митного союзу було б цілком природним кроком. Українське суспільство добре пам'ятає, що Віктор Янукович під час виборчої кампанії взяв на себе відповідні зобов'язання. Але для української олігархії це стало б важким ударом. По-перше, вона побоюється конкуренції з боку економічних кіл, що володіють великими фінансовими ресурсами. Своє протистояння з російськими корпораціями українські олігархічні клани видають мало не за порятунок української економіки. Насправді, це боротьба виключно за власність та фінансові потоки, від результату якої не залежать ні економічне становище України, ні добробут українського суспільства. По-друге, українські олігархічні угруповання бажають напряму домовлятися з західноєвропейськими і американським корпораціями, керуючись лише власними потребами та інтересами. А після вступу до Митного Союзу це стало б неможливо. По-третє, відновлення виробничої кооперації з країнами східнослов'янського простору сприяло б відродженню високотехнологічних галузей української пормишленності, насамперед машинобудування. Але для українських олігархічних угруповань це означало б тільки можливий обмеження експорту промислової сировини заради задоволення внутрішніх потреб і неминуче підвищення вартості робочої сили. У розвитку сучасних галузей виробництва українська олігархія не зацікавлена, а тому для неї одна з найважливіших цілей ЄЕП - створення Митного союзу позбавлена ??якого б то не було сенсу.
При цьому всі розуміють, що російський ринок становить величезну важливість для українських промислових і сільськогосподарських підприємств, як для вхідних в олігархічні структури, так і відносяться до середнього бізнесу. Тому українське державне керівництво зажадало особливі умови торгівлі з країнами Митного союзу. Ця вимога принципово не здійснимо, оскільки воно суперечить основоположним принципам Митного Союзу, і українська правляча верхівка добре це розуміє. Висуваючи подібні умови, нинішня влада вирішує відразу два завдання: демонструє українському суспільству, що економічні інтереси України та Росії суперечать один одному, і шантажує Росію можливим охолодженням відносин, змушуючи йти на конфлікт заради збереження Митного союзу.
Про це практично відкрито заявив днями відомий політолог Володимир Фесенко. За його словами, сьогодні у відносинах між Росією і Україною намітилося "охолодження, що загрожує перерости в кризу". Очевидно, що українська влада не просто навмисно роздуває економічний конфлікт, відмовляючись приєднатися до Митного Союзу, вимагаючи для себе особливих пільг і привілеїв, а й прагне перевести протиріччя в політичну площину. Як своєрідний відповіді на створення Митного Союзу, українське державне керівництво демонстративно активізувало відносини з Північно-атлантичним альянсом. Російська влада розглядає НАТО як військовий блок, ворожий інтересам Росії. Тому будь-яке зближення України з НАТО сприймається в Москві вкрай болісно. Зрозуміло, що ніякої військової необхідності в такому зближенні немає, воно має політичний характер. Підкреслюючи своє прагнення до співпраці з НАТО, В. Янукович та його оточення провокують зовнішньополітичний конфлікт з Росією.
Показово, що на відміну від часів Ющенка демонстративне зближення України з НАТО поисходит непомітно для суспільства. Про нього, звичайно ж, добре знають експерти і політики, але воно не афішується і не рекламується. Співпраця з НАТО тепер потрібно правлячої угруповання не для розколу українського суспільства, а для створення грунту для зіткнення з Росією, яка має стати несподіванкою для більшості українських громадян. Вони повинні повірити в те, що ні союзницькі, ні партнерські відносини з Росією принципово неможливі. Для цього знову використовується міф про те, що для України першочергову важливість представляє європейський ринок, а тому економічна інтеграція з ЄС має нібито стати другорядним завданням української зовнішньої політики. Статистичні дані, правда, суперечать цьому твердженню. Сьогодні в зовнішньоторговельному обороті України частка країн ЄС становить близько 25%, а країн Митного союзу - близько 33%. Причому після входження в єдиний економічний простір експорт промислової продукції в Росію, Казахстан і Білорусь зросте, що сприятиме відновленню української промисловості. ЄС ми практично нічого, крім промислової сировини, запропонувати не можемо. Попит на нього в міру поглиблення глобального економічного спаду буде тільки знижуватися. Крім того, існує небезпека, що територія України буде використовуватися європейськими корпораціями для виробництва рослинної сировини для біопалива. У результаті буде знищений родючий шар грунту, а продовольча безпека нашої країни опиниться під загрозою.
Було б помилкою вважати, що, повернувшись до внешнеполтіческім принципам часів Ющенка, українська олігархія намагається вирішити тактичні завдання. Є всі підстави вважати, що це частина єдиної стратегії, спрямованої на те, щоб остаточно вивести Україну з восточнославняского простору, відокремити її від східнослов'янських держав і в галузі економіки, і в сфері культури. Саме цим пояснюється все сильніший тиск на Крим, який не тільки втратив на практиці всі свої Конституційні повноваження, а й ризикує втратити право відкрито заявляти власну позицію. Правляча верхівка повернулася до лінії Ющенко на витіснення російської мови з суспільного і державного життя. Громадські організації, що займали проросійську позицію, або розгромлені, або поставлені під контроль Партії регіонів і змушені займатися імітацією діяльності, дискредитуючи ідеї восточнославняского єдності в очах кримчан і українського суспільства.
Слабкість лівих сил, досі не оговталися від зради Симоненко, відсутність скільки впливових громадських організацій, готових відстоювати ідею економічної інтеграції з Росією та іншими східнослов'янськими державами, не дозволяють розраховувати на те, що нам вдасться в короткий термін зупинити руйнівний курс української влади . Тим часом, часу в нашому розпорядженні практично не залишилося. Остаточний вихід України з східнослов'янського простору може стати справою найближчого періоду. Тому КПРС приєдналася до декларації "Інтернаціональна Росія", що закликає доповнити програмні документи Загальноросійського народного фронту положеннями про захист багатонаціонального Російського світу, свободи і гідності всіх російських співвітчизників. Позиція державного керівництва Росії представляє сьогодні величезну важливість. Вона допоможе розвіяти ті міфи, які використовує правляча українська верхівка для розпалювання штучного конфлікту між Україною і Росією. Вона допоможе пробудити українське суспільство, яке, на жаль, вже змирилося з тим, що дані йому обіцянки були в черговий раз розтоптані олігархією. Але не можна допустити, щоб народ України байдуже стежив за тим, як прийшла до влади олігархічне угруповання цинічно зраджує національні інтереси.