Блог | Про тих, хто не хотів повторювати
У нашій родині війна ніколи не була героїчною легендою.
Не була приводом для гучних тостів, патріотичних гасел і парадного захоплення.
Вона була холодом. Голодом. Страхом. Мовчанням. Болем. Сльозами.
Вона була тим, про що намагалися не говорити — не тому, що забули, а тому що пам'ятали надто добре.
Мій дід, Михайло Васильович Цепенда, був мобілізований із Західної України і пройшов через ту страшну війну, його брат Степан загинув.
У дитинстві я не розумів свого діда.
Він зовсім не був схожий на сяючих фронтовиків, яких нам привозили до школи напередодні 9 травня — упевнених, красномовних, з історіями про подвиги та іконостасом орденів, що мав підтверджувати кожне слово. Вони розповідали, як знищували вогневі точки, як воювали з переважаючими силами противника, як із трофейного "Вальтера" збивали літаки. Обов'язково згадували вирішальну роль партії та уряду. Їхні промови були схожі на театральні монологи: благородна сивина, правильні інтонації, п'ять гвоздик у руках.
Це був образ еталонного героя.
Мій дід був іншим. Він ніколи не говорив про війну.
Якщо по телевізору починався фільм про героїчні фронтові будні — просто вставав і вимикав. Без роздратування. Без коментарів.
Одного разу я запитав:
— Діду, що ти найбільше запам'ятав про війну?
Він помовчав і відповів:
— Холодно було... І їсти дуже хотілося.
А потім додав, що ніколи не пив "наркомівські сто грам":
— Ті, хто пили, довго не жили.
Тоді мені здавалося дивним, що людина, яка пройшла війну, не розповідає про подвиги.
Пам'ятаю й інше своє дитяче запитання:
— А скільки фашистів ти вбив?
Дід задумався і тихо сказав:
— Сподіваюся, нікого.
Тільки через роки я зрозумів сенс цих слів. Зрозумів його ставлення до трагедії, в яку був втягнутий світ двома диктаторами, для яких людське життя було витратним матеріалом.
Для мене війна — це не кіно і не паради. Це обличчя моїх бабусь. Вони ніколи не говорили про війну голосно. Варто було лише запитати — і їхні обличчя змінювалися. Одна закривала обличчя руками і замовкала. Інша, кусаючи кулак, відверталася до вікна, ніби знову бачила те, що неможливо забути. Вони плакали мовчки. А потім, витираючи сльози куточком хустки, одними губами шепотіли:
— Лише б не було війни... У цих словах було більше правди, ніж у всіх маршах, промовах і салютах.
Пам'ятаю, як після чергової зустрічі з "еталонним ветераном" наша піонервожата — бадьора, гучна жінка років сорока — попросила клас розповісти про своїх героїчних дідів.
Але клас мовчав. Тому що в більшості з нас були інші діди.
Для них 9 травня не було святом.
Це був день пам'яті. День скорботи. День тих, хто не повернувся.
Дід мого приятеля в День Перемоги завжди їхав на дачу.
— Чому? — запитав я.
— Йому соромно бути живим перед тими, хто втратив рідних. Тоді я був шокований таким зізнанням. У цієї людини справді не виникло б бажання вдягати гімнастерку, обвішуватися орденами й медалями, горланити "Катюшу", ходити вулицями, вітаючи сусідів зі "святом", знаючи, що в однієї вбило дітей, в іншої не повернувся чоловік, а ось цей чоловік ніколи не побачить свого батька.
Згодом я зрозумів одну страшну річ.
Гасла на кшталт "Можемо повторити!" народжуються не в дітей та онуків тих, хто справді пройшов через це пекло. Їх вигадують люди, для яких війна завжди була гарною картинкою — з гвоздиками, маршами, парадами і правильними промовами начальників. Саме вони зрадили пам'ять мільйонів загиблих, перетворивши трагедію на свято. Саме вони вбирають дітей у пілотки, обв'язуються георгіївськими стрічками, перетворюючи пам'ять про війну на плакат, міф і привід відчути себе частиною чужого подвигу. Бажання "повторити", "дійти до Берліна" або "рознести Лондон" виникає тільки в тих, чиї сім'ї не лякалися листоноші, що йде до хвіртки, не ховали близьких у братських могилах, не жили роками з цим болем і страхом повторення подібного. Справжні фронтовики не хотіли нічого повторювати.
Вони надто добре знали, що таке війна. І розуміли головне: у війні не буває переможців.
А я розумію, що саме мої Діди Воювали.
