Блог | Перемир'я не буде: горять Ростов і Ярославль, Путін виходить із переговорів
Дві новини, які принесла минула ніч. Заради справедливості: заяви Кремля послідували дещо раніше. Однак суть обох, як власне і оголошеного Україною перемир'я, і перемир'я "від Путіна", одна – ініціатива на дипломатичному напрямі.
Спочатку передісторія
Задумайтеся: весь 2025 рік розмови про переговори йшли, фактично, за російської ініціативи. Так, Трамп грав роль "посередника", але йому потрібна РФ як партнер у питаннях КНР. Йому потрібні гроші і тут Кремль знайшов що запропонувати.
У результаті ми мали послідовно кілька "пропозицій". Які формувалися як під копірку: зустріч американців з росіянами (або телефонний дзвінок), після чого запрошення до розмови української сторони. Іноді м'яко, іноді у форматі спроб "доведення до виконання", іноді методом викручування рук.
Тобто ініціатива була (і поки що залишається) у Москви. Українська сторона намагалася переконати Вашингтон, що "росія не перемагає". Але навіть вироблювані з європейськими партнерами плани і позиції були не початковою концепцією Києва, а відповіддю на позицію або рамки, запропоновані Трампом. Який брав за основу пропозиції та концепції Москви.
У такому форматі успіх переговорного процесу є вкрай складним завданням. Адже твоя позиція свідомо програшна – ти відповідаєш на випади (пропозиції) противника. І не можеш змінити рамок обговорення.
Тепер 2026
2026 рік дещо змінив ситуацію. У березні-квітні стало очевидно, що щонайменше в питаннях ударів дронами і ракетами Україна намагається (не безуспішно) перехопити лідерство. У Росію почало прилітати багато і регулярно. На фронті Кремль не досяг масштабних змін – "тривають бої за Малу Токчмачку".
США та Ізраїль починають війну проти Ірану. Але, як з'ясовується, очікуваного венесуельського кейса Трамп не отримує. Ба більше, "парасолька безпеки США" над державами аравійського півострова виявляється не тільки не безумовною, а й дуже навіть дірявою. Війна затягується, причому до непристойності – Трамп змушений був навіть перенести поїздку в КНР (а це пріоритет, як ніяк). На цьому тлі починаються розмови про Україну та її можливості у сфері безпеки. Я не буду коментувати успіхи і неуспіхи нашого МЗС. Але постановка питання "чим може допомогти Україна" – це вже не "у Зеленського немає карт".
Теоретично, Путін на Іранській війні міг би отримати бонуси. І надати послугу Трампку. Результатом якої стало б "викручування рук" Зеленському. Йдеться про спробу Кремля стати "посередником" у розмові Ірану і США. Але формальне місце медіатора вже зайняв Пакистан. А, якщо говорити про непублічний обмін посланнями – Іран не надто прагне просити РФ про допомогу такими послугами. Швидше навпаки, Росія нав'язується на роль "листоноші".
Українське питання тим часом відходить у тінь, навіть не на другий, а на "третій і нижчий" план у сприйнятті Білого дому. При цьому на обговоренні, як і раніше, перебуває план Дмитрієва (чомусь званий планом Віткоффа), нехай і сильно змінений.
Але Трамп обмежений у часі. Якщо його переговорний трек не буде успішним, то ймовірна зміна формату. У вигляді створення нових рамок, де посередниками можуть бути не тільки США, а й ЄС і КНР. А отже, і "плани миру" формуватимуться заново. Без умовних "фондів на відновлення імені Трампа", зате, можливо, з механізмами потенційного тиску на обидві сторони.
Путін так само обмежений у часі – 20 вересня вкрай важливий день голосування в РФ. І відсутність динаміки на українському напрямі (у розумінні того, як і скільки триватиме війна) для нього ризикована. Нові можливі переговорні рамки (за участю ЄС і КНР) – невигідні.
Тепер про перемир'я і дати
З огляду на сказане ми мали різке пожвавлення російської дипломатії на американському напрямку. Це і чергова поїздка Дмитрієва (до речі, дуже навіть не безуспішна для РФ), розмови Лаврова і Рубіо і, зрештою, бесіда Трампа і Путіна.
І "жест доброї волі" від Росії – оголошення Путіним перемир'я. Важливий аспект – як і минулого разу "перемир'я" оголошує Путін. А Україна його виконувала раніше і, по ідеї, повинна була б виконувати зараз. Тобто знову питання про ініціативу в переговорах. Де в розумінні РФ і США є єдина сторона, готова пропонувати базу для розмови, ідеї перемир'я – це Росія.
Але трапляється несподіване для Кремля. Зеленський вирішує показати, що в таку гру з "перемир'ями" можна грати "у дві руки". Оголошує свої дати, де старт припинення вогню на два дні раніше. У Кремля вибір вкрай неприємний. Погодитися = розписатися (як це розумітимуть російське населення та еліти) у слабкості. Адже дрони і ракети летять, Туапсе і Пермь горять, паради скасовують. Не погодитися і наполягати на своєму – з великою часткою ймовірності отримати атаку 9 травня. Якщо не по Москві, то по кількох важливих об'єктах в інших містах.
Другий варіант бачиться Кремлю більш перспективним. Причина – необхідність якихось змін на фронті. У тому числі за рахунок непопулярних управлінських рішень. Наприклад, мобілізації. Про це писав нещодавно – лінк дам у коментарях. А для непопулярних рішень треба налякати населення ще більше. І зіграти в політичну мобілізацію на страху. Як це було перед другою Чеченською. А заодно спробувати підняти ставки на зовнішньополітичному тлі.
Що, в принципі, і відбувається. Путін, не чекаючи результатів "перемир'я", заявляє про вихід із переговорного процесу. Не логічно? Адже навіть оголошене ним перемир'я – частина переговорного процесу зі США та Україною. Тобто вийшов – обнулив і це питання. Ще один резон для України подивитися, де в Росії горить не так яскраво.
Але для Путіна альтернатива набагато гірша – втрата ініціативи в переговорному процесі означатиме, що можлива поява нових рамок для обговорень. Які спочатку формулюватимуться не в Москві. А отже, доведеться говорити "ні" на початковому етапі замість того, щоб звично міркувати "ми за мир, але в разі...".
Кремль намагається не просто повернути ініціативу, а й різко підняти ставки. Адже тема "Донбасу", без якої не складається "картина перемоги", яку можна представити населенню, з одного з обговорюваних пунктів переноситься в умови для просто початку розмови. Якщо восени це "обговоримо як і чи можливо", то зараз "спочатку Донбас, потім поговоримо".
Неприйнятні вже для України умови. З компромісами щодо територій без передання їх РФ безпосередньо, частина населення (не більшість, але істотна частина) могла б погодитися. А ось із виходом із Донбасу як "попередніх умов", унаслідок вимог Кремля – уже складно.
На що ж сподівається Путін?
На кілька речей. Це можливість зіграти в посередника між США та Іраном (все ж таки), на внутрішньоросійську мобілізацію суспільства через страх і, можливо, мобілізацію військову. І на спробу домогтися перелому на фронті до осені.
Альтернатива – активно розігрувати дипломатичну карту зі США. Адже для Трампа вихід однієї зі сторін з переговорів – провал. Перед поїздкою в КНР і проміжними виборами. А значить є шанс, що у Вашингтоні задумаються над "викручуванням рук" українській стороні. Такий підхід можливий і трек РФ буде розробляти.
Паралельно намагатиметься грати на внутрішньоукраїнському полі, на протиріччях всередині українського суспільства. Тим більше що українські політики з дивовижною завзятістю намагаються створювати конфліктні точки. Кремль просто спробує "розігріти" ситуацію.
І, нарешті, третє, хоч поки що й малоймовірне – масштабна катастрофа всередині України. Ядерний удар – навряд чи. А ось спробувати, наприклад, вдарити по всіх мостах через Дніпро, або взагалі зруйнувати одну з каскаду дамб – цілком імовірно. На жаль. Але тут Путіну все ж страшно. Перед можливою реакцією на зовнішньому полі. Тому цей напрямок поки що, скоріше буде елементом шантажу, ніж реальністю.
Літній політичний сезон розпочався. Для України він буде складним і динамічним. Але, на відміну від 2025 року, шанси перехопити ініціативу є. І вони чималі.
