Блог | Москва между Пекином и историческим упадком: геополитическое измерение «российско-китайского союза»

Китай руководствуется исключительно прагматичным балансом долгосрочных интересов, при котором экономическая рациональность четко подчиняется стратегической безопасности. Для Украины это означает, что привлечение Китая в качестве гаранта мира, надежного посредника или беспристрастного арбитра маловероятно.

Далее текст на языке оригинала

Після початку повномасштабної війни проти України Російська Федерація остаточно опинилася в ситуації, коли втратила можливість балансувати між Заходом і Сходом. Якщо протягом трьох десятиліть після розпаду СССР російська дипломатія намагалася проводити так звану "багатовекторну політику", використовуючи суперечності між світовими центрами сили, то після 2022 року простір для такого маневру майже повністю зник.

 Масштабні міжнародні санкції, політична ізоляція від демократичного світу, економічне відокремлення від європейських ринків та поступове руйнування відносин із Заходом поставили Кремль у становище, коли фактично єдиним стратегічним партнером залишився Китай.

Саме тому сьогодні Москва не бачить для себе реальної альтернативи орієнтації на Пекін. Російське тоталітарне керівництво дедалі частіше демонструє готовність погоджуватися навіть на відверто невигідні для себе економічні умови лише заради збереження китайської підтримки.

Це стосується експорту енергоносіїв, розвитку транспортної інфраструктури, використання китайських технологій, фінансових розрахунків у юанях та дедалі більшої залежності від китайської промислової продукції. Що свідчить про стрімке перетворення Росії на економічного васала Китаю та її глибоку інтеграцію в орбіту геополітичного впливу Пекіна.

Однак саме в цьому й полягає фундаментальна стратегічна помилка сучасної російської політичної еліти. У Кремлі, схоже, досі не до кінця усвідомлюють природу китайської зовнішньої політики, яка формувалася не десятиліттями і навіть не століттями, а тисячоліттями.

Адже китайська цивілізація історично виходила із власного бачення світового порядку, у центрі якого перебувала сама Піднебесна. Для китайської політичної традиції характерним є прагматизм, довгострокове стратегічне мислення та максимальне уникнення емоційної прив’язаності до союзників.

 І цей "китайський світ", замкнений сам на себе, історично сприймав інші цивілізації та народи  не як систему рівноправних партнерів, а як периферію, яка має добровільно визнати культурну та політичну вищість Китаю і підлаштуватися під його інтереси. 

У сучасному вимірі цей історичний код трансформувався у прагнення Пекіна побудувати новий багатополярний світ, де Китай знову займає центральне місце, а менші держави інтегруються в його економічну та технологічну орбіту через глобальні проекти на кшталт "Один пояс, один шлях".

Видно, що в Москві диктатору Путіну нікому тепер пояснити, що Китай ніколи не будував міжнародні відносини на основі романтичних уявлень про дружбу чи ідеологічну солідарність. Його зовнішня політика завжди ґрунтувалася на категоріях вигоди, стабільності та поступового нарощування власної могутності.

А те, що Китай протягом своєї багато тисячолітньої історії дружив насамперед із самим собою, значною мірою відображає логіку його стратегічного мислення. Для Пекіна будь-яке партнерство є лише інструментом досягнення власних національних інтересів.

І як би в Кремлі не намагалися інтерпретувати відносини Москви та Пекіну, проте сучасний "російсько-китайський союз" також не є винятком із цього правила. Попри регулярні заяви про "безмежне партнерство", між Російською Федерацією і Китайською Народною Республікою  існує очевидна асиметрія сил.

Китайська економіка у багато разів перевищує російську за масштабами, китайський технологічний потенціал стрімко зростає, тоді як Росія дедалі більше перетворюється на постачальника сировини та залежного споживача китайських товарів. А це ставить Москву в умови асиметричного нерівноправного  партнерства та підпорядковує її геополітичні інтереси стратегічним цілям Пекіна.

І дедалі частіше виникає враження, що Москва поступово втрачає суб’єктність у відносинах із Китаєм. Якщо ще десять років тому Росія прагнула позиціонувати себе як рівноправний центр сили у багатополярному світі, то нині вона дедалі більше виконує роль молодшого партнера, можливості якого визначаються готовністю Пекіна підтримувати його економічно та політично.

Особливу увагу привертає й той факт, що Китай фактично отримує вигоди майже від усіх наслідків нинішньої міжнародної кризи. Він купує російські ресурси зі значними знижками, розширює свою присутність на російському ринку після відходу західних компаній, зміцнює власну валюту як інструмент міжнародних розрахунків та водночас уникає прямого військового втручання у війну. Пекін отримує стратегічні переваги без необхідності нести значні політичні чи військові витрати.

Та якщо оцінювати ситуацію з довгострокової перспективи, можна стверджувати, що Китай використовує нинішню слабкість Росії для поступового розширення свого впливу на величезних територіях Північної Євразії. Особливо це помітно в Центральній Азії, де економічна присутність КНР уже значно перевищує російську. Дедалі більше держав регіону орієнтуються саме на Пекін як на головного торговельного та інвестиційного партнера.

Не менш показовими є процеси на російському Далекому Сході. Хоча питання можливих територіальних змін залишається предметом численних політичних дискусій і не має підстав для однозначних прогнозів, очевидним є інше: економічний вплив Китаю на цей регіон продовжує різко посилюватися. Населення багатьох прикордонних поки що російських територій скорочується, тоді як китайська економічна активність лише зростає.

Саме тому можна провести цікаву політичну аналогію. Якщо історично Російська імперія протягом століть розширювала свої володіння шляхом військової експансії та силового приєднання територій інших народів, то сучасний Китай дедалі частіше використовує зовсім інший механізм – економічне проникнення, інвестиції, фінансову залежність та контроль над стратегічною інфраструктурою. Це набагато дешевший, менш ризикований і часто ефективніший спосіб формування сфер впливу.

З цієї точки зору можна образно сказати, що Сі Цзіньпін очолив своєрідну історичну комісію з демонтажу імперських ілюзій сучасної Росії. Йдеться про поступове позбавлення її статусу великої глобальної сили, що століттями було одним із головних елементів російської політичної ідентичності.

В Пекіні чудово розуміють, що Росія є штучно створеною державою. А сучасна Російська Федерація успадкувала території, сформовані внаслідок багатовікової експансії Російської імперії та СССР, до складу яких увійшли землі багатьох різних народів із власною культурною, мовною та історичною самобутністю. Саме ця багатонаціональна структура тривалий час залишалася джерелом як сили, так і внутрішніх суперечностей.

Безумовно, що війна Росії проти України значно посилила ці внутрішні проблеми. Колосальні військові витрати, демографічні втрати, економічний тиск санкцій, технологічне відставання та дедалі більша централізація влади поступово підривають стійкість державної системи. При цьому регіональні еліти дедалі частіше змушені діяти в умовах скорочення ресурсів, що збільшує залежність від федерального центру.

Чи означає це неминучий розпад Російської Федерації? Історія знає чимало випадків, коли великі держави переживали глибокі кризи без втрати територіальної цілісності, так само як існують приклади і їхнього розпаду. Тому жоден із цих сценаріїв не можна вважати наперед визначеним. Хоча стає очевидно, що Росія входить у тривалий період системної структурної деградації, результати якої залежатимуть від поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників.

Для України принципово важливим зараз є інше. Незалежно від того, якою буде майбутня форма державності Росії, істотне послаблення її військового, економічного та політичного потенціалу об’єктивно зменшує можливості для ведення Москвою агресивної зовнішньої політики.

Саме тому стратегічним інтересом України є не лише демонтаж імперської структури Російської Федерації в її теперішньому вигляді, а формування такого міжнародного середовища, у якому ні Росія, ні жодна інша тоталітарна держава не матимуть можливості силою нав’язувати свою волю сусідам.

Після завершення російсько-української війни питання безпеки об’єднаної Європи визначатиметься не тільки майбутнім України у її складі, а й тим, якою стане сама Росія. Якщо вона збереже потворну реваншистську ідеологію та архаїчне імперське мислення, загроза нових конфліктів залишатиметься високою.

Якщо ж Росія пройде шлях деімперіалізації, депутінізації,  демілітаризації, дерадикалізації та деокупації  – повернення всіх загарбаних територій іншим державам (Україні, Грузії, Молдові, Японії), то це створить умови для її повернення до цивілізованого міжнародного співтовариства та побудови безпечного світу.

Однак сьогодні можна робити лише один висновок, Москва дедалі глибше інтегрується у сферу китайського економічного та політичного впливу, поступово втрачаючи простір для самостійної геополітичної гри.

У короткостроковій перспективі це дозволяє Кремлю хоч якось підтримувати функціонування своєї підірваної війною економіки та продовжувати своє самогубне  протистояння із Заходом. Проте в довгостроковому вимірі така модель дедалі більше нагадує не союз рівних держав, а відносини, у яких одна сторона визначає правила гри, а інша змушена до них пристосовуватися.

Історія неодноразово демонструвала, що імперії рідко руйнуються миттєво. Найчастіше їхній занепад відбувається поступово: спочатку втрачається економічна потуга, потім технологічне лідерство, далі – політичний вплив, і лише після цього стають очевидними геополітичні наслідки.

Чи стане цей процес незворотним для Московії, покаже час. Проте вже зараз очевидно, що центр тяжіння євразійської політики дедалі швидше зміщується від Москви до Пекіна, а це означає фундаментальну зміну балансу сил, наслідки якої визначатимуть міжнародну політику протягом наступних десятиліть.

Втрата Російською Федерацією статусу домінантного євразійського центру та її деградація до рівня молодшого партнера Китаю створює для України кардинально нову геополітичну безпекову реальність.

 З одного боку, тектонічне послаблення Москви об’єктивно знижує її довгостроковий наступальний потенціал, руйнує міф про "непереможну наддержаву" та відкриває для Києва історичне вікно можливостей для остаточної інтеграції в євроатлантичну архітектуру безпеки як невіддільного та сильного елемента оборони Заходу.

З іншого боку, перетворення Російської Федерації на ресурсний і технологічний придаток Пекіна означає, що майбутня деокупація, виплата репарацій, відбудова та безпекові гарантії для України дедалі сильніше залежатимуть від глобального протистояння США та КНР.

За такого розкладу суб’єктність України у світі посилиться лише за умови, якщо Київ зможе вийти за межі статусу одержувача західної допомоги, і утвердиться як самостійний стратегічний гравець, що здатний ефективно стримувати як прямі мілітарні загрози зі Сходу, так і приховану економічну та інформаційну експансію нової азійської сили.

Дослідження геополітичного трикутника між Пекіном, Москвою та Брюсселем свідчить про те, що Китай керується виключно прагматичним балансом довгострокових інтересів, де економічна раціональність чітко підпорядкована стратегічній безпеці. Для України це означає, що залучення Китаю як гаранта миру, надійного посередника чи безстороннього арбітра є малоймовірним.

Оскільки його політика щодо російсько-української війни визначається не нормами міжнародного права чи симпатіями, а прагненням використати Москву як стратегічний буфер і таран проти глобального домінування Сполучених Штатів, одночасно мінімізуючи власні економічні втрати від санкцій з боку Брюсселя.