Літературний конкурс. Чарка Адама

Ніхто не знав звідки він прийшов до нашої школи. Жив у малесенькій кімнатці зі старенькою бабусею, яку надзвичайно любив. У школі особливо зірок не хапав, оскільки весь час про щось мріяв. Інколи його ображали місцеві псевдогерої  і на його захист завжди ставали дівчата , бачачи безпорадну доброту у його блакитних глибоких очах.

Але по дорозі додому - його ніхто не боронив! Одного дня, його наздогнали декілька виродків з паралельного классу, вибили з рук старенький портфельчик, розкидали підручники у багнюці та стали насміхатися над ним. Я йшов трохи позаду і все бачив, але не встиг його захистити. Коли підбіг, то кров ударила мені в голову, як побачив, що Адам, намацавши окуляри, одягнув їх і, не звертаючи уваги на харчки, образи і сміх над ним, повзав у багнюці, збираючи підручники.

Не знаю, що зі мною трапилося, але до тями я прийшов лише тієї миті, коли зрозумів, що витираю Адамові книжки від бруду своєю сорочкою, а двоє кривдників розпластались у багнюці зі скривавленими пиками. В наш бік вже бігли якісь люди на допомогу, але я, міцно схопивши Адама за руку, хутко потягнув його у підворіття, звідки дворами  та закутками привів до себе в будинок, дав йому можливість  отямитись та змити бруд, а потім відвів додому, де його  бабуся, пошепки творячи над ним молитви, клала компреси на Адамове обличчя.

Я тоді вперше почув молитви, адже всіх нас влада ростила яничаро-піонеро-атеїстами, культивуючи культи Павлика Морозова і Брута.

З того часу Адама ніхто не чіпав і він продовжував жити своїм життям, інколи смішив клас відповідями невлад, а інколи примушував нас  принишкнути, коли відповідав з літератури, ботаніки, стародавньої історії або астрономії. Його знання були приголомшливо глибокі і навіть викладачі слухали його, відкривши рота. Часом на уроці літератури він міг говорити про милосердя і любов, читав вірші невідомих авторів, які просто вибивали нас на день із звичного життєвого сурогату  підліткового нігілізму і ми ставали на сотні років старіше, цитував Шекспіра (автора він назвав потім, бо ніхто з нас не читав і не чув про нього) і раптом замовкав і більше не відповідав на питання. Всі вже знали – чіпати його марно, Адам лише короткозоро дивився на нас, наче нікого не пізнаючи, безпорадно озираючись.

Особливо його любили школярі молодших класів, з якими він із задоволенням вовтузився, ми його навіть по-доброму називали «матусею».

Поступово наш клас дуже змінився, ми перестали чіплятися до інших учнів з паралельних класів, практично з усіх предметів стали відмінниками. Коли ми приходили вранці у клас, насамперед шукали поглядом Адама, від нього йшла до нас якась благодать і заспокоєння, деякі дівчата  пошепки взагалі ділилися фантазіями, що інколи бачать над ним якесь блакитне сяйво, а ми підсміювалися над ними; ще б пак, у Адама були закохані дівчата всього нашого класу, а дівоча фантазія у таких випадках невичерпна. У шкільній їдальні ми непомітно підсовували йому кращий шматок, хоча самі їли неситно. Ми навіть не відчували ревнощів до дівчат, хоча у нас, як і в будь-яких класах, були закоханості у своїх однокласниць – час такий був, прийшла пора закохуватися ... Адама любили і ми. Лише у цьому не зізнавалися, вважаючи це слабкістю для чоловіків. Одного дня Адам не прийшов до класу.

Усі немов з глузду зійшли, запитуючи про нього. Уроки було зірвано. Ми не відповідали викладачам, бездумно блукаючи по класу і не розуміючи, що з нами відбувається. Ніхто не знав, що трапилося з Адамом, але передчуття у всіх на серці були тривожні. Я зібрав делегацію з декількох учнів і ми пішли до нього додому. Квартира була опечатана якимсь папірцем і на ньому навіть була сургучна печатка.

Дивно...

Але що та печатка і папірець у нашому віці, коли зник наш друг!

Я заліз через хвіртку в кімнатку Адама – там був суцільний розгардіяш: усе поламано, шухляди витягнуті, подушки розпороті. Приголомшений побаченим, я виліз і вивів товаришів з парадного на двір  і лише там їм розповів про побачене. Повз нас йшла сусідка Адама, я підійшов до неї та запитав, що трапилося.

Та перелякано озирнувшись  навкруги, прошепотіла:

- Дітки, тікайте звідси. Немає Адама і бабусі його немає. Вночі їх забрало НКВС! - і хутко пішла до будинку, схлипуючи і хрестячись.

Нас наче блискавкою вдарило.

З того часу наш клас осиротів назавжди.

Через декілька днів мені наснився Адам: щось мені кажучи та протягуючи свій мідний хрестик на гайтані. Адам був увесь в якомусь блакитному сяйві і м'яко посміхався. Коли я спробував узяти його за руку, моя рука пройшла крізь нього і частина того сяйва перейшла на неї, а Адам повільно почав віддалятися, поки не перетворився на маленьку крапку-зірочку. Я прокинувся  серед ночі з легким смутком і спокоєм, я не знав, що це було, але припинив хвилюватися за Адама, мене наче загорнули в м'який кокон спокою.

Вранці я відчув щось тверде під боком, понишпорив руками і завмираючи від здивування, витяг з-під простирадла Адамів хрестик на гайтані. З того часу я його ніколи не знімаю.

Через декілька днів я дізнався, що Адам у ту чорну ніч наснився всім моїм товаришам і дівчатам по класу .

Багато років по тому, якось риючись у старих архівах НКВС у пошуку інформації для нової книги, я знайшов наклеп на «ворога народу» - Адама Наливайко і його бабусю, вроджену стародавнього дворянського роду, цей рід майже  усім відомий, і я не буду його називати. З документів я з болем дізнався, що його бабуся померла на руках у сусідок по камері після допиту, а з Адамом трапилася цілком неймовірна історія. З матеріалів справи я з'ясував, що Адам, коли його привели на допит, нібито «зник на очах слідчого в якомусь блакитному сяйві, залишивши лише порожній одяг на підлозі..."

Розпочавши йти по сліду справи за допомогою знайомого в слідчих органах, я дізнався додатково, що факт зникнення Адама залишився нез'ясовним до кінця фактом; конвоїри підтвердили, що заарештований був приведений до кабінету слідчого і його звідти нікуди, і ніхто не виводив, а коли двері слідчого відчинили, почувши якісь підозрілі звуки, то знайшли того у стані ступору, безглуздо мацаючого  одяг ув'язненого. Грати на вікні були цілі... На запитання, що трапилось, слідчий або відповідав скреготом зубів або фразою: "Зник, розтанув, гад, у блакитному вогні..."

Більше у нього нічого не з’ясували  і поклали до психіатричної лікарні, звідки він вийшов через деякий час, почав жебракувати і помер біля порогу храму перед війною. Він навіть не міг туди увійти, страждаючи страшенним головним болем, лишень намагався переступити поріг.

Тоді ж пам'ять мені послужливо нагадала, про кривдників Адама, які його били: один перетворився на п’яничку  і наклав на себе руки, а інший з'їхав з глузду.

Саме їх прізвища стояли у наклепі в НКВС на Адама і його бабусю. Таким чином вони помстилися за своє приниження, бо наш клас оголосив бойкот, виказуючи свою зневагу до них всілякими способами, їх зневажали вчителі і тим змусили перейти в іншу школу, але і там їх переслідували невдачі у всьому, навіть після школи.

До цього часу я збираю залишки свого класу і пишу його незвичайну історію. У всіх у нас були свої неймовірні випадки у житті і ми лише один одному можемо їх розповісти, щоб нас не вважали божевільними...

Один одному - ми віримо!

Неймовірні історії: або на війні, або в експедиціях, або в побутових трагедіях, коли видавалося що все - кінець! – якась невідома сила рятувала нас і підказувала вірне рішення до порятунку, виштовхувала з води, з палаючого будинку, або, взагалі, деякі з нас могли опинитися у іншому місці і навіть іншій місцевості…   Одного з нас навіть розстріляли на війні за те, що він не покинув оперованого рядового заради пораненого генерала, за що останній особисто оголосив його ворогом радянської влади і підвів під трибунал, додавши гріхів... Та ось тільки кулі не заподіяли йому щонайменшої шкоди... Навіть шрамів не залишилося. Це мабуть геній Висоцького співав про нього:

«Но слышу: Жив зараза!

Таците в медсанбат,

расстреливать два раза

уставы не велят!»

Варто додати, що він став відомим хірургом і йому вдавалося виймати кулі без шкоди пораненим... Вже набагато пізніше ми дізналися про філіппінських хілерів, а у той час ми приховували свої здібності. Та і зараз не афішуємо, а робимо кожен свою справу і в цьому бачимо свою радість. Як свідчить стародавній самурайський закон:

«Роби, що повинен робити, а там - як буде!»

Але деякі речі - ми взагалі ніколи нікому не розповімо...

«Великі люди ходять непомітно» - прочитав я колись у одного філософа...

Борони Боже, ми не вважаємо себе такими з різних причин... Ми живемо своїм звичайним життям, сумлінно робимо свої звичайні справи, майже всі вже на пенсії...

Пройшовши через багато випробувань у житті, з нашого класу вийшло п'ять докторів наук, три академіки, письменник, поет, музикант, композитор, священик, декілька винахідників, актриси, співачки, вихователі дитячого садку, викладачі... навіть приборкувач, що працює з тиграми і левами є... Усі ми, коли збираємося разом раз на рік того дня, коли Адама забрали до НКВС, мовчки наливаємо чарку свяченого у храмі кагору, кладемо на неї чорний хліб із сіллю і чекаємо, коли чарка почне світитися блакитним сяйвом, і лише тоді мовчки п'ємо за Адама, розливши кагор по чарках, доливши їх .

Є ще одне – ніколи, нікому, окрім мене, не можна торкатися тієї чарки - вона просто обпалює руки інших. Це ми з"ясували експериментальним шляхом. Мабуть мене захищає те сяйво, що перейшло мені на руку, коли наснився останній раз Адам…

Коли у когось з нас особливі труднощі,  я опускаю на мить Адамів хрестик у чарку того, кому потрібна допомога, він її випиває і згодом проблема зникає або сама по собі  вирішується... Але це стосується лише нематеріальних проблем, про матеріальні навіть марно прохати - вино псується миттєво... Воно і зрозуміло – усі проблеми в душі і вона насамперед потребує допомоги.

Наші діти –звичайнісінькі добрі люди, а ось онуки у нас підростають цілком неймовірні, але це, швидше за все, наша дідівська сентиментальність і суб'єктивність.

Незабаром ми їх поведемо в один клас і одну школу...