Літературний конкурс. Безодня

…Нарешті він доповз до узлісся. Тепер можна було підвестися. Зігнувшись, короткими перебіжками він кинувся в зелену гущу. Його не повинні помітити, він відволік увагу тих, хто має його переслідувати. Хоча, коли спустять собак, то вони, звісно, візьмуть його слід. Але він тоді вже буде далеко. Через ліс протікає річка, він точно це пам’ятає. Зануритися у неї – і ти врятований, собаки не вчують твого запаху, не нападуть на слід. І він біг, розмахуючи на ходу важким заіржавленим ломом, ніби балансуючи ним. Швидше, швидше!

…Він понуро подивився на монітор і погладив неголену кілька днів щоку. За вікном займався сірий з рожевим ранок. У скляній вазочці іржавіли яблучні недогризки. На екрані монітора світилася яскрава картинка – він і вона, обнявшись, зі щасливими лицями. Перехожий, що увічнив їх на цьому знімку, так і сказав: "Зробіть щасливі лиця". Ми тоді не думали про те, що так само не можна увічнити щастя. Ми гадали, що це вже – навічно. Від першого несміливого доторку рук до розпашілого довгого поцілунку минула ціла вічність. І раптом вічність скінчилася. Сама вічність виявилася невічною. Де ти, моя вічносте? Він рвучко закинув п’ятірнею назад відросле волосся і знову свердлив очима екран, наче хотів висвердлити відповідь – одну всепояснюючу відповідь на всі незадані питання. Дві щасливі посмішки, увічнені на фото, свердлили йому серце.

…Невже погоня? Невже накриють? Невже не встигну дістатися до річки? Усе ж вірно спланував, не врахував одного – слабких легень, кволості, що оселилася в ньому після того, як колючий дріт різко урізав його волю. Він так про це мріяв, вірив без віри. Потайки збирав у сірниковий коробок порох, видобутий з набоїв, підбирав різні залізячки, навіть порожню бляшанку примудрився вкрасти. І вибухівку підклав з північного боку, а сам втік через західний, вибух пошкодив, знеструмив дріт, і коли всі кинулися до північного боку, він підняв ломом дротяну сітку при землі і проліз під нею. Невже ж ця така вдала втеча завершиться кулею в спину? На мить він зупинився і ще міцніше стиснув у руках іржавий лом.

…Як я на це сподівався! Думав, все буде сказано без слів. Думав, вона мене одразу зрозуміє. Ні, не було між ними холодної відстороненості, тієї зневаги, порожнечі, що виникає на місці розриву почуттів. Вона була до нього привітної і дружньою, як до усіх. І це було нестерпно: після тієї хвилюючої вічності – ставлення як до усіх. Це був удар під серце. Він кілька разів клацнув мишкою. Комп’ютер зіграв коротку кантату, в якій йому завжди чулося слово "піна-колада" і вимкнувся.

…Заглибивсь у ліс і перевів подих. Прислухався. Щось тріскотіло позаду. Сухі гілки під скрадливими кроками переслідувачів, мисливців за людиною? Чи то просто вчувається від втоми, знервованої напруженості? Він знов прислухався. Тріснула гілка (обламана вітром?) і стало тихо. Повільно рушив уперед. Позаду було тихо. Він народився не в цих краях, але вже добре знав, в якому напрямку село. Село! Воно було рятівним островом серед розбурханого війною океану страху, болю, переслідувань. Там свої. Захистять, сховають, не видадуть. Від близькості села, близькості свободи і безпеки йому паморочилося у голові. Лом все більше відтягував ослаблі руки. В уяві постала тепла селянська хата, звісно рідна, пощерблена дерев’яна ложка, запах борщу… От добре було б, якби рідна хата була в цьому селі, якби наче в казці, перелетіла сюди, до нього, і взяла б його в свої рятівні, материнські обійми. Він би ніколи більше не боявся за себе! Ніколи.

…Її День народження – це був шанс! Думав – все одразу повернеться на круги своя! Як я вибирав їй подарунок! Набрид продавщиці гірше манної каші – і все ж вибрав. Один флакон чого вартий! Витончений, світло-оранжевого кольору. Вдома ще й відшукав штучну трояндочку, не пам’ятаю, звідки вона в мене, приклеїв на коробочку… Нічого не допомогло. Не встиг доказати привітання – вона взяла дарунок, не дивлячись, черкнула губами десь біля вуха і зразу ж відволіклась на табунець свої веселих подружок. Тієї миті здалося, що серце падає і розбивається на дрібні скалки, ніби фігурний флакон.

…Оцей пагорб, за ним крутий спуск, лука – і село. Він встав відпочити, віддихатись, спершись на лом, як на костур. Мокрий одяг давив на плечі. Але страшна прірва лишилася позаду. Попереду було життя. Він чесно боровся зі смертю і чесно виграв життя. Востаннє озирнувся він назад… І просто в себе за плечем побачив жорстке, вилицювате обличчя і велетенський чорний кашкет, емблема якого – череп з кістками – сяйнула прямо в очі холодним блиском. Блиском смерті. Інстинктивно замахнувся він рукою, що судомно стискала лом – а розум уже волав від розпачу, бо розумів, що не встигне, бо вдруге сяйнуло в очі – холодним дулом вальтера. Перша куля врізалася у відведену для удару правицю. Лом випав. Він похилився. Друга куля ударила в шию, і він м’яко, повільно, майже не відчуваючи болю, ліг на траву. Все навколо раптово потемніло. Уже назавжди. Вже ніколи не буде йому світло. По нього прийшла безодня.

…Чому? Чому? Ах, кому я задаю ці питання? Навіщо я їх сліпо кидаю в порожнечу, ще більше мучачи себе? Ми уже в різних галактиках. Я не бачу її – переді мною чорна безодня. Я не чую її – звуки гинуть у цій безодні. Рука лягла на чоло. Ні! Не плакати! Наказую – не плакати! Перестань себе мордувати! І скажи – ти готовий кинутися у цю безодню… заради неї? Готовий? Го… Телефонний дзвінок ударив у нього, як сокира у молодий стовбур. Він притулив трубку до вуха і, ще не сказавши ні слова, почув таке рідне, таке необхідне зараз: "Привіт…" і коротке схвильоване зітхання. Її зітхання.

…Чомусь доля  милостивіша до тих, хто дивиться у безодню, аніж до тих, хто стає до неї спиною…