Літературний конкурс. Ін'єкція байдужості

Я поховав її недалеко від свого будинку. Просто так: виніс її з дому, пройшов повз сплячого чергового, тримаючи в руках ще тепле тіло. Вийшов на вулицю. Була рання осінь. Ночі були прохолодними, подекуди з приморозками. Я поклав її під деревом, а сам почав копати яму. У мене не було заступу, все, що я взяв із собою – звичайну столову ложку. Копати було важко ще й через те, що земля вже була твердою. Адже це все-таки осінь. Ложка була алюмінієва і постійно згиналася. Я згадав як тримав таку ложку в своїх маленьких руках в дитячому садочку. Думав про те, чи хотів би повернутись назад, так далеко в минуле, знаючи усе, що я знаю зараз. Не наробити всіх цих помилок. Ні. Не хотів. Не бачив сенсу. Я вірив, що Бог, знав про все наперед. І що в його плани входила моя жорстокість і бездушність. Безглуздість усіх моїх діянь. Або ж мені просто лінь було б заново переживати таке нудне життя.

Копаючи, я не втомлювався, але яма, здавалося, не ставала більшою. Іноді я поглядав на неї (не на яму). Сльози на її щоках перетворилися на іній. Десь далеко в агонії бився ліхтар і той, іній виблискував на її обличчі з однаковою періодичністю. Мені не було шкода її. Вона знищила мій світ, а я виключив зі світу її.

Ложка зламалася. Я почав копати руками. Копав з таким натхненням, з такою віддачею, ніби від цього залежала доля чогось дуже дорогого мені. Відкидав корінці, чавив сплячі личинки хрущів. Мої руки перетворились на місиво, суцільний бруд. Суміш багна, комах і власної крові. Тоді мені пригадалися шкільні роки. У чотирнадцять років нам робили щеплення від правця. Розповідали про цю страшну інфекцію. Про її невиліковність і неминучу летальність. Також я згадав, що це був мій останній укол в житті. З тих пір мені не робили щеплень. А це означало що в цю мить я фактично чинив самогубство. Адже строк дії тієї ін’єкції вже давно минув. Він вивітрився з мого організму разом з дитинством. Розумієте, я усвідомлював усе це, але мені було байдуже.

Тільки вона, та, що лежала в кількох метрах від мене, лише вона мене зараз непокоїла. Потрібно було остаточно її позбутися. Тому я копав ту яму. Копав так, ніби прагнув дістатися незвіданого, небаченого до цієї миті скарбу. Я і не помітив як почало світати. Спочатку я сам заліз у яму. Вона була мені приблизно до поясу. Досить глибока, якщо врахувати, що копав я її без жодних допоміжних засобів. Чого мені не хотілось бачити зараз, так це її тіла і своїх рук, тому, доки ще було достатньо темно, я виліз із ями і пішов до неї. На мить мені здалося, що я поклав її значно ближче до себе, потім що вираз обличчя у неї став якийсь інший. Я почав себе заспокоювати. Я всього-на-всього людина, нам властиво перебільшувати, тим паче в подібних екстремальних умовах. Це нормально. Я нормальний, запевняв себе. Ніхто не ідеальний.

Я підняв її, міцно обхопив руками. Цього разу вона здавалася важчою. Опустивши її у яму, я зрозумів, що прорахувався. Могила не підходила їй за зростом. Але часу на виправлення не було. Я зігнув їй ноги, як тільки міг, і поклав боком. Тепер мені чомусь було соромно, тепер я вважав це варварством. Бо вона не любила лежати так. Ніколи їй так не подобалося, а тут вічність у цій позі. Втім, сподіваюсь, що вона вибачить мені, адже це я викопав їй могилу. Власними руками.

Закопав швидко. Зробив усе як треба. Не забув приховати сліди. Ідеально.

В таких випадках людей або не знаходять взагалі, або знаходять дуже швидко. Зазвичай це сусідські собаки або діти. Але так буває у фільмах. Не в реальному житті. Надто тривіально.

Тож я пішов додому. Але потім ще раз повернувся усе перевірити. Все було добре. Вдома я вперше побачив на що перетворились мої руки. Боліти вони почали приблизно через годину після того. Глибоких ран не було, лише подряпини, тому руки дуже пекли. Але я не переймався. Мені доводилося і гірше на цьому світі.

Розумієте, я невдаха. А вона була моїм єдиним надбанням у житті. Я не міг просто так її відпустити. Вона знала мене краще за будь-кого іншого. Всотувала ці знання усі чотири роки, що ми були разом. І потім сказала що йде. Наситилася мною, відібрала частину мене і захотіла зникнути з нею у невідомому напрямку. А я не лишаю свідків своєї слабкості. Я мав її контролювати, а вона не піддалася. Мені неможливим було б повернутися до минулого, знаючи, що у світі є хтось, кому відома моя таємниця.

Більше того, до неї я ніби був чимось штучним, несправжнім. Не міг сказати зайвого слова, зробити щось таке, чого ніхто від мене не очікував. Я вже встиг забути про те скло.

Скло, яке мені постійно доводилося вживати у їжу, задля профілактики потенційно можливих загострень цинічності і сарказму. Ним мене годувало суспільство. Потрібно було все прораховувати, тому що один кілограм скла приходився на десять кілограмів ваги. Щось на кшталт активованого вугілля. Скло, що застрягало у горлі, виключало не тільки сарказм із цинізмом, а й будь-які інші емоції. Відставляло їх на другий план. Ніби голод, не давало думати ні про що інше крім самого голоду.

А тут – вона.

Якось так склалося, що з самого дитинства, батьки вирішили, що я ні на що не здатен.

А вона відкрила в мені мої найкращі сторони. Тепер ви бачите чому я не міг її відпустити?

Я сидів на підлозі у вітальні. Не знаю скільки часу, просто сидів і дивився у повітря. Прорізав поглядом дірку в інший вимір, так би мовити.

Задзвонили у двері.

Мені стало страшно. Тільки тепер, в цю мить всередину мене закрався страх. По природі своїй я боягуз. А якщо ти боягуз, то це назавжди, як не старайся змінитися. Іноді я вимикаю свої думки, при цьому послаблюється страх, але позбутися його остаточно не вийде ніколи.

Кожен мій нерв був натягнутий до максимально можливого. Кожна ниточка нерву, не товща за шосту гітарну струну. Не питаючи хто там, я відчинив двері.

Це прийшли вони. Вони – мої друзі. Через них я і вбив її. Вона хотіла піти від мене саме через них. І не тому, що вони були поганими, просто їх не існувало насправді.

Я намагався не зважати на них, дізнавшись що вони – плід виключно моєї нездорової уяви. Вони не зникали. Постійно ходили за мною, розказували різні історії. Кращих за них співбесідників, я не зустрічав ніколи к своєму житті. Це були цікаві люди, люди якими я завжди мріяв, але так і не наважився стати. Я не одразу помітив, що їх немає в дійсності. Дізнався лише тоді, коли мені поставили діагноз. Від тієї секунди я їх зненавидів. І вони мене також. Ніби паразити, що жили на тілі якоїсь тварини, ніби гриби, що обліпили дерево і всотували його енергію, висмоктували з нього життя.

Їх було двоє і вони постійно приходили. Чомусь, я був їм потрібен. Бовталися за мною ніби жерстяні банки, причеплені до автівки американських наречених. Я робив вигляд що їх не існує, але вони при цьому нікуди не зникали. Іноді вони заважали мені, починали голосно кричати. Як ті банки, тарахкотіли без упину, доки машина їхала. А я працював касиром. Часто, один із них, той, що був молодшим, ставав ззаду мене, і коли я перераховував гроші, починав голосно кричати:

«Сім, двааанадцять, сорок чотири» і так далі, щось на кшталт того, тільки щоб збити мене з рахунку. Йому це вдавалося. Тож з роботи мене вигнали. Крім того, мені постійно доводилося пити ліки, щоб заглушати їхні голоси. Одного дня їх не стало, я чекав тиждень, два. Нікого. Тоді  я вирішив, що все минулося і припинив приймати ліки, але вони знову з’явилися, майже одразу, тільки стало набагато гірше.

Раніше ми були друзями. Але вони зненавиділи мене після того, як я дізнався, що вони несправжні. Тоді я вже познайомився з нею і «друзі» відійшли на другий план. Так часто трапляється. Взагалі-то, як на мене, люди ставлять друзів на надто високу полицю своєї душі, присвоюють їм надто яскраву величину. А тим друзям, потім, тільки гірше з тієї висоти падати. Я так думаю, що друзі це люди, які потрібні тобі в певний момент, за певних умов. Ніби перехідний період між нічим і чимось більшим. Як тільки ти знаходиш це «щось більше», друзі одразу стають нічим. В моєму випадку вона стала чимось більшим і заповнила одразу всі порожні ніши. На друзів просто не було часу. Це ж зрозуміло. От тільки вони з тим не хотіли погоджуватися. А я дуже боявся, що вона дізнається, що почує як ми з ними говоримо, як я благаю їх зникнути з мого життя.

І вона, зрештою, почула. Одного разу прийшла додому раніше і стала свідком моєї із ними розмови. Чула як я говорив сам до себе: витримував паузи, слухав, сперечався. З ким? Адже нікого не було поруч зі мною. Спочатку вона взагалі нічого не зрозуміла, думала я жартую. Я і прикинувся дурником. Але згодом вони почали по-справжньому нам заважати. Після того як я дізнався про них правду, вони вже не покидали мене ні на мить. Весь час були поруч, ображали її, називали привокзальною курвою, лярвою яких світ не бачив. Тоді я починав кричати на них, вона чула і не розуміла. Їй було важко. І мені також. Та я не міг розповісти правду, втім, думаю вона і так здогадувалася.

Тому вона і вирішила піти. Просто одного дня дістала валізу і почала збирати речі. В моїй присутності. Це було помилкою. Ще з дитинства я бачив як у фільмах, побиті і принижені чоловіками жінки, одразу дзвонять у міліцію, в присутності тих самих чоловіків. Чоловіки в таких випадках скаженіють і не рідко одразу ж вбивають або зачиняють десь в підвалі тих жінок. Замість того, щоб дочекатися, коли чоловік піде і з’їхати собі спокійно деінде, написати заяву в прокуратуру і хай мерзотник поплатиться. Так ні. І вона туди ж. Розбудила мене, сказала, що не може більше так і йде. Одяглася, накинула зверху плащ, задзвеніла ключами.

Тоді я її і вдарив, так порадив мені один з моїх друзів, той, що був старший. Чим я її вдарив вже не згадаю, в коридорі, в нижній комірці шафи знаходились якісь інструменти. Але то був не молоток. Хоча може й молоток. Не знаю.

Сумніваюся, що мені вдасться уникнути правосуддя. Різниця тільки у тому, що в мене є ота сама довідка, яку видають психічно хворим. Тому я відбуватиму свою вічність у психлікарні. Суд так і постановить: «вічність у дурці».

І це не найгірший варіант.

Друзі зараз на кухні. Я чую їх голоси, як вони жартують. Сьогодні свято на їхній вулиці. Свято їхньої перемоги. Сподіваюся вони не залишать мене самого в тій вічності. Адже тепер, коли поруч немає її, вони знову стали мені потрібні.