І
Серце в грудях скакало, мов навіжене, ніби фанатичний спортсмен на батуті за тиждень до Олімпіади або більярдна куля після потужного удару дилетанта. Страх стокілограмовою вагою притис Велиславу до ортопедичного матраца. Кудись почали зникати молекули кисню, волосся на голові ворушилося, наче від потойбічного леготу. Складалось стійке враження чиєїсь незримої присутності у кімнаті. Свідомість гарячково шукала можливі виходи із ситуації. Довгастий мозочок пропонував голосно закричати і наглухо вкритися ковдрою. Надниркові залози працювали на повну потужність, викидаючи в організм понаднормову кількість адреналіну. Кажуть, з лікувальною метою. За вхідними дверима хтось продовжував нав’язливо тиснути на ґудзик дзвінка. Яке, виявляється, щастя, що він півроку не працював, і от, в першу ж ніч після ремонту маєш – непроханий гість.
За якийсь час, притлумивши почуття тривоги, жінка, мовби на ненависних протезах крадькома підійшла до дверей. Затамувавши подих вона вслухалася в тишу по той бік заліза. Дзвінки припинилися. Скидалось на те, що той, хто так її перелякав, знав – вона вже тут, за кілька дюймів від його маніакальних думок. Руками закінченого п’яниці вона відхилила забрало вічка і глянула на сходовий майданчик. Там абсолютно нікого не було. Серце, як град по черепиці, стукало по ребрах. “Що за бісівня?" — вже навіть трохи розчаровано видихнула жінка, зробила кілька гучних кроків на місці і за мить знову глянула у вічко. Порожнеча. Хтось, мабуть, помилково підняв її серед глупої ночі з ліжка. Не встигла вона ще добре відірвати око від скла, як її вхідний інформатор завів свою нехитру мелодію. Жінка знову прикипіла до вічка, незважаючи на жах, який шматував її тіло і душу. По той бік пусткою гуляв тільки вітер. Ну от і кінець гри – сталося те, чого вона найбільше боялася.
Опанувавши себе, Велислава навшпиньки пробралась на кухню, ввімкнула світло і, зачинивши за собою двері, кинулася знищувати залишки шоколаду, що мирно мерзли собі в холодильнику, очікуючи ранкової розправи. “Це має допомогти, це мусить допомогти!" – ніби молитву проказували тремтячі солодкі губи. Годинник показував чверть на третю. До ранку ще ген як далеко. Але вона мусить витримати, вона сильна, вона зможе. Жінка заварила міцнющої кави, запах розійшовся всією квартирою, перебиваючи сморід вологого склепу, що чітко вчувався їй останніх кілька хвилин. Щоб не збожеволіти від страху Велислава ввімкнула радіоприймач, що вже не раз рятував її на цій території, щоправда, від нудьги. “Egles" розпинались про сумнозвісний готель. Жінка спробувала вийти на іншу хвилю. Дикторка бадьорим голосом тарабанила останні новини. “Хай буде це, воно більше привертає увагу, аніж музика", — вирішила перелякана ласуня, намагаючись увіпхати у вуха інформаційний непотріб. “Вчора о дев’ятій годині вечора поблизу станції Великі Горяни зійшов з колії пасажирський потяг “Львів-Прага". За попередніми даними еменесників внаслідок катастрофи загинуло щонайменше двісті осіб. Близько півтисячі людей з травмами різної важкості доправлені до клінік міста Львова. Причини трагедії залишаються наразі нез’ясованими. Нові подробиці чергової залізничної аварії слухайте вже у вранішніх випусках новин..."
“Господи, не може такого бути! — Велислава зблідла, кава з філіжанки розхлюпалася по столі. — Люди! Простіть! Я не хотіла. Отче наш! Ти, що є на небесах..." — ревно заходилась промовляти ритуальні слова жінка після свіжої порції неспокою. Навряд чи від кави на її чолі з’явилися крупні з горошину краплі холодного поту. Відразу після “Амінь" вона кинулась шукати подібних повідомлень в інших діапазонах, проте зі всіх вітчизняних станцій линули лише пісні або ж передачі еротичного змісту.
Біля четвертої її почало клонити на сон. Пульс стабілізувався. Велиславу навіть почало переслідувати відчуття, що всі ті переживання на ділі були несправжніми. Вона обережно прочинила кухонні двері й, ще не вимикаючи світла, рушила, куняючи, дорогою до спальні. Майже навпомацки жінка дійшла до нічника, включила його й тут таки завмерла, як загіпнотизована. Посеред ліжка, поверх ковдри, лежав, мирно посапуючи, абсолютно голий чоловік. Перший переляк змінився цікавістю. Тіло незнайомця було молоде і дуже красиве. Широкі рамена свідчили про силу і впевненість сплячого, а пружні ягодиці підкидали дров під казан, що починав розжарюватись внизу живота молодиці.
Коли невдоволений тьмяним світлом лампи красень розвернувся і ліг на спину, те, що варилося в котлі почало голосно клекотати. Велислава не втерпіла і ніжно торкнулася рукою кумедного хоботка. Він припіднявся, перелякано принюхуючись до чужого тіла, і, перш, ніж встиг затрубіти тривогу, його покрила тепла й волога прірва ночі.
ІІ
— Отче, я б хотіла отримати прощення гріхів від Господа.
Велислава, смиренно опустивши долу очі тихо підійшла до старенького священика, що саме готувався до ранкової відправи. Вина за принаймні половину людських страждань завмерла на блідому лиці молодої жінки. Не треба було бути психологом, щоб зауважити – цю людину направду, мов п’явки висотує збентежене сумління. Він мовчки глянув на неї своїми світлими, майже прозорими очима і сумно кивнув у бік сповідальниці: “Ходімо".
Уважно вислухавши сповідь Велислави отець витримав невелику павзу, усвідомлюючи наскільки важливою буде для неї його відповідь і лагідно промовив:
— Дитино моя! Кожен з нас все життя несе свій хрест. Його вага є ані більшою, ані меншою, аніж ми можемо знести. А стражданням треба навчитися навіть радіти. Чим більше ми вистраждаємо, тим більшою буде наша слава у вічності. Найгірше – байдужість, у вас її немає. Моліться і віруйте. “Не лякайся, тільки віруй", — казав Ісус Яірові, — будьте з Богом, і Бог буде з вами. Ідіть, промовте молитву і чекайте причастя.
Велиславі відчутно полегшало. Вона була втомленою, але мало не щасливою, так, ніби з довгої виснажливої мандрівки повернулася додому, де її чекала любляча рідня. Вона відчувала – Господь любить її, хоч віра її не була ще такою міцною, як би їй того хотілося.
Вона з насолодою вслухалася в кожне слово Святої літургії, картаючи себе за те, що так мало часу знаходила раніше для розмови з Богом. Спрагла душа, наче губка вбирала в себе звуки, освячені Святим Духом, що плавно линули з хорів до купола, а звідтіль золотим дощем падали на прихожан.
І раптом вона побачила його – диявола, що вчорашньої ночі запалив у ній вогонь пекельної пристрасті. Він стояв у передніх рядах потилицею до неї, але жінка могла заприсягтися, що це був він. Коли, ставлячи на собі хрест, чоловік злегка обертався в профіль, вона зверху до низу покривалася гусячою шкірою, так, ніби їй за комір хтось заливав крижану воду. Думки її плуталися, вона розсіювала увагу. Вартувало Велиславі на мить повернутися до молитви, як красень зник. Жінку аж пересмикнуло. Вона в сум’ятті розглядалася на різні боки, тремтячи всім тілом, наче позбулась чогось такого, від чого мало б залежати все її подальше життя. Аж тоді, коли почала втрачати памороки, вона зауважила знайомі плечі, що протискалися до виходу. Забувши про причастя, Велислава кинулась навздогін.
Кілька разів чоловік зникав за рогом якогось будинку, аж поки захеканій молодиці таки вдалося спіймати втікача.
— Стій, — несподівано гупнула вона його кулаком у спину. — Перестань мене переслідувати, — з не награною злістю демонструвала жінка чудеса жіночої логіки.
Здивований чоловік розгублено розводив руками, пояснюючи далеко не красуні, яка щойно вийшла з крамниці, вочевидь, дружині, що цю божевільну він вперше бачить. Спантеличена дружина вимагала пояснень:
— У чому справа? Ви коханка?
— Так! Тобто ні. Він просто мене переслідує... — Велислава в розпачі закусила тремтячу нижню губу. — Я вас... я вас усіх знищу! — заверещала по павзі, виставляючи на показ власне безсилля. Сльози, як з-під крана хлюпали щоками.
— Ет, і розвелося вар’ятів, — знизавши плечима обачно віддалялось на безпечну відстань подружжя.
Велислава чудово розуміла, що візиту до психіатра їй не уникнути.
ІІІ
— Боже мій, невже сама Велислава Віттер? Радий, радий! — погано ховав фальшиве захоплення лікар, припрошуючи чергову відвідувачку до кабінету. — Читав, читав, аякже. Каву, чай? — запопадливо пропонував він популярній письменниці, що так несподівано вперто наполягала на сьогоднішній зустрічі, посмакувати гарячий напій.
— Нам, знаєте, психіатрам без знання літератури ніяк. Саме там парадний вхід до глибин людської підсвідомості, чи не так?
Велислава байдуже кивнула головою на знак згоди. Пусте базікання доктора їй не подобалось.
— Але і вам, літераторам, без заглиблення в психологію, а то й в психіатрію, не обійтись? Отаке-от замкнуте коло виходить. Сковані одним ланцюгом, як той казав, — скорчив ескулап хитру чи, навіть краще б сказати, огидну посмішку. — Я так розумію, саме професійна цікавість вас і привела до мене? — Він запитально глянув на жінку, на мить набравши ділового серйозного вигляду.
— На жаль, ні, — коротко, як сокирою відрубала та. — У мене проблеми.
Доктор обережно зняв маску гостинного паяца і заховав у шухляду.
— Я вас слухаю.
Велислава про всяк випадок ретельно оглянула кабінет.
— Вже доволі тривалий термін мене переслідують мої герої.
— Тобто? — лікар зацікавлено нахилився ближче до пацієнтки.
— Вони нахабно вриваються в реальність. Я перестала контролювати ситуацію. Я живу в стані перманентного страху.
— Ви можете пригадати з чого все почалося?
— Напевно, ні, — Велислава замислилась. — Завжди, коли я закінчувала епізод смертю чи бодай просто каліцтвом героя, мене не відпускало переконання, що я допускаю ці речі на гранично близькі до себе відстані і рано чи пізно цю межу буде перейдено. Але я переконувала себе, що інакше писати не зможу, мене цікавлять саме такі непрості, небезпечні теми, які здатні лоскотати людині нерви. Таке балансування мене інтригувало, аж поки я не зрозуміла, що з творця перетворююсь на жертву власної фантазії.
Доктор розуміюче похитував головою.
— Зрозуміло. Гадаю, ви знаєте, що незадовго до смерті хворий Бальзак теж вимагав, щоб до нього привели Б’яншона, бо тільки він міг би його врятувати.
Лікар вперше з часу початку її розповіді посміхнувся. Велислава пильніше приглянулась до обличчя психіатра і вражена заклякла. На неї, відверто глузуючи, дивився доктор Юнг, роман про якого вона розпочала писати минулого тижня.