Українці за кордоном — як пенсіонери вдома

Українці за кордоном — як пенсіонери вдома

Якраз десять років тому я мав яскраву пригоду, яка дозволила в цьому переконатися наочно. Це сталося в Празі. Напередодні візиту до Києва тодішнього чеського Президента Вацлава Гавела я був у чеській столиці, аби зустрітися з ним і підготувати матеріал до газети, де я тоді працював. Тож до української імміграції моя поїздка не мала жодного відношення.

Видео дня

Поселившись у готелі, я мерщій вийшов до міста, бо мені не терпілося побачити якусь із історичних пам’яток Праги. На вулиці я вирішив розпитати про її місцезнаходження у перехожих. Чеської мови я не знаю, тому звернувся до пражан українською — сподівався, що зрозумію іншу слов’янську мову так само, як розумію, наприклад, польську. Коли двоє чоловіків відповіли на моє запитання, то зразу в голові промайнула здивована думка: «Мови наші схожі, але ж не настільки, щоб я без жодних проблем розумів всі слова і звороти». А наступної миті до мене дійшло — мені відповіли українською. Отож, перші ж люди, яких я зустрів у Празі, — були моїми співвітчизниками, українськими нелегальними заробітчанами, яких на той час там було, якщо не помиляюся, двісті тисяч. Тоді я написав не лише про чеського Президента, а й про українських заробітчан у Чехії. Гадаю, що відтоді кількість наших за кордоном тільки збільшилася.

фото Державна прикордонна служба УкраїниПеребуваючи в Європі чи в Північній Америці, я майже завжди випадково зустрічаю українців. Торік в Парижі біля Собору інвалідів познайомився з колишньою вчителькою французької з Коломиї, яка у Франції працює нянькою. При ній був предмет її опіки — хлопчик років трьох.

Фахівці називають різні цифри громадян нашої країни за кордоном — від п`яти до семи мільйонів. Недивно, що перед кожними виборами політики починають опікуватися їхніми проблемами. Перед президентськими «нашоукраїнка» Оксана Білозір їздила у гості до наших співвітчизників за межі України. Тепер ось Юлія Тимошенко оголошує, що скоро фільм зніме про заробітчан. Партія регіонів щось там балакає про права українських громадян у Росії. Така увага пояснюється дуже просто — за кордоном не просто громадяни наші, а голоси, які визначатимуть долю окремих політиків і цілих політичних сил. А коли врахувати, що вдома залишилися родини заробітчан, то зрозуміло, що цих голосів стає чи не півкраїни.

Поки політики показово дбають про заробітчан, — тим часом цивілізовані стосунки України у галузі трудової міграції існують із старих, відповідно багатих, членів ЄС лише з Португалією: підписано відповідну міждержавну угоду. В інших країнах «цивілізованого» Заходу не поспішають легалізувати відповідні відносини . Думаю, що пояснюється це вельми просто: громадянам цих країн вигідно наймати на роботу нелегалів, які раді працювати за копійки, які не мають жодних прав, яких легко викинути з роботи.

Пригадується, живучи і працюючи (легально) в Канаді, я витратив масу психологічних зусиль, щоб витравити з себе комплекс неповноцінності. Він виявлявся нібито в дрібницях, але суттєво псував мені настрій і життя. Це видасться смішним але, наприклад, заходячи в супермаркет, я тривалий час почувався бідним родичем, який серед суцільного достатку, про який Україна в 1993 році могла тільки мріяти, повинен демонструвати, що нічого не збирається тут красти. Певне, то було щось від загальної радянської атмосфери, котра на рівні підсвідомості вкладала у голову, що ми комусь щось винні і завжди перебуваємо під підозрою. Отож, мусив вичавлювати з себе совка по краплі.

Я відчував таке, маючи контракт і право на роботу. А уявляєте як почувається наша людина, яка працює нелегально? Що в Монреалі, що в Торонто, що у Римі на П`яза дель Монте, де збираються по вихідних українці, я чув одне й те саме: наших мають за людей другого сорту. Навіть коли вони освічені і добре виховані — це іноді викликає не повагу, а роздратування. Отож, наша людина боїться очі підвести догори, аби її не вирахували і не викинули з країни, як нікчемне кошеня. Такий стан і в нас самих посилює відчуття другорядності і виробляє відповідне ставлення з боку іноземців. А імідж країни як другорядної дуже дорого коштуватиме нам. З державою-нелегалом не будуть розмовляти серйозно. І нічого дивуватися, що нас то запрошують до Європейського Союзу, то кажуть, що нам варто почекати. Як ми себе поставили — так до нас і ставляться. І тут звичайними балачками про увагу до заробітчан з боку політиків справу не виправиш.

Недавно прозвучали слова начебто не абстрактної турботи, а конкретна пропозиція: повертатися українським будівельникам з-за кордону, щоб споруджувати об`єкти до «Євро 2012». А мені пригадалася розповідь українського іммігранта в Канаді Бориса Пилипенка. Його дід також виїздив до цієї країни. Заробив грошей і повернувся додому на Хмельниччину. Він там збудував дім і почав свій селянський бізнес. Але держава в кінцевому підсумку вислала його кудись на північ. Сьогодні, звісно, на Північ ніхто не відвезе. Але де гарантія, що поверненців не використають на роботі і не викинуть потім, як непотріб? Боюся, що таких запевнень ніхто не дасть. Тим більше, що ні в кого з наших нема ілюзій: їх закликають повертатися не через почуття національної солідарності, а через те, що «нашим» можна платити менше, ніж «їхнім».

Отож, всі рухи наших політиків відносно заробітчан за кордоном аж ніяк не спрямовані на вирішення проблеми, а нагадують передвиборчі підвищення пенсій і соціальної турботи про ветеранів праці, які значно слабшають після потрапляння бюлетенів до урн. Правда, в цьому випадку — урн за межами країни. Ото єдина відмінність.