Чому у нормальному світі розганяють парламенти
Парламент потребує за собою контролю. Істина наче абеткова, але, схоже, не у нас. Чи можлива у "нормальній" республіці зі змішаною чи властиво парламентською формами правління ситуація, коли не передбачена сама можливість санкцій стосовно депутатів у разі неухвалення ними Державного бюджету, небажання ставити питання про затвердження урядової програми, відмову приводити до присяги суддів Конституційного Суду, за голосування методом "сам-п‘ять", ба, навіть за тотальну відсутність депутатів на робочих місцях в останні півроку їхньої каденції і в останні півроку президентського терміну – і так далі, і таке інше? Очевидно, що ні. Проте кажуть, що за Конституцією України в умовах демократії всі ці речі депутати можуть робити безкарно. А чи й справді так?
http://phl.com.ua
Насправді навряд чи десь у "нормальному" світі в Основному Законі передбачені всі конкретні ситуації, коли депутати можуть повести себе щонайменше безглуздо, а, можливо, й усупереч національним інтересам, отже, мусять дістати від глави держави щигля у вигляді розпуску парламенту. Скажімо, у Португалії 2004 року склалася критична ситуація. Коаліція правих партій, яка взялася за "шокову терапію" з метою оздоровлення економіки, спровокувала своїми діями тяжку соціально-економічну кризу: податки зросли, зарплати виявилися замороженими, приватизація невдалою, доходи населення різко впали, а безробіття зросло вдвічі. Відтак президент Жорже Сампаю безжально відправив уряд у відставку "з причини його некомпетентності" і призначив дострокові вибори. Поняття "некомпетентність уряду" як причина відставки в Конституції Португальської республіки відсутнє. Натомість там передбачена нормальна для змішаної форми правління загальна норма: президент може звільнити уряд тоді, і тільки тоді, коли це потрібно для забезпечення нормального функціонування демократичних інститутів (стаття 195.2). Відставка уряду не обов‘язково тягне за собою розпуск парламенту, але в цьому конкретному випадку президент Сампаю наполіг і на цьому; результатом стало подолання політичної кризи і формування нової парламентської більшості та уряду, яким громадяни довіряли.
А от у Конституції Польщі, яка пережила кризу 1993 року, коли президент Лех Валенса вступив у конфлікт із Сеймом і розпустив його, деякі ситуації чітко прописані. Скажімо, стаття 225 зазначає: "Якщо впродовж 4 місяців з дня внесення до Сейму проекту бюджетного закону він не буде представлений Президенту Республіки для підписання, Президент Республіки може впродовж 14 днів видати указ про скорочення строку повноважень Сейму". Так само чітко (і цілком слушно, враховуючи специфіку держави зі змішаною формою правління) виписаний і механізм формування уряду, у разі невдачі створення якого парламент розпускається. Спершу (стаття 154) уряд пробує формувати призначений главою держави прем‘єр. Якщо він не одержує підтримки з боку Сейму, то ініціатива переходить на бік депутатів – будь ласка, формуйте самі уряд і затверджуйте його програму, а президент із ним співіснуватиме. Не вдається? Другу спробу робить глава держави; якщо ж вона знов не одержує підтримки депутатів, тобто ані одним, ані іншим шляхом сформувати вищу виконавчу владу не вдається, президент розпускає такий Сейм (стаття 155).
http://phl.com.ua
Крім цього, глава польської держави має й ряд інших важелів впливу на Сейм у разі, якщо там виникне кризова ситуація. У Латвії, яка є типовою парламентською республікою (президент обирається Сеймом, і до цього лише на три роки), існує інша, не менш цікава система взаємовпливів та стримувань у повноваженнях депутатів та глави держави, і, головне, що знов-таки йдеться про захист інтересів виборців. Скажімо, президент виступає захисником законодавчих ініціатив громадян перед депутатами. Адже у Латвії не менше, ніж 1/10 всіх громадян може представити президенту республіки розроблений за громадянською ініціативою проект поправок до Конституції або законопроект; ці документи президент передає на розгляд Сейму. Якщо Сейм не підтримає проект, істотно його не змінивши, то він передається на народне голосування. Крім того, глава держави має право порушити питання про розпуск Сейму. У такому разі також відбувається народне голосування. Якщо понад половину учасників висловиться за розпуск Сейму, він вважається розпущеним; нові вибори мають відбутися не пізніше, ніж за два місяці з дня розпуску парламенту. При цьому повноваження його членів зберігаються до відкриття нового Сейму, але парламентські засідання можуть відбутися тільки з ініціативи президента і згідно із запропонованим ним порядком денним. Якщо ж під час народного голосування понад половина голосів подана проти розпуску Сейму, тоді втрачає свою посаду президент; Сейм одразу обирає нового главу держави, але тільки на той термін повноважень, який залишився у колишнього. Крім цього, звичайно, передбачена процедура розпуску парламенту за ініціативою самих депутатів.
В іншій парламентській республіці – в Італії – наприкінці лютого цього року спалахнула чергова політична криза після того, як Сенат (верхня палата парламенту) не підтримав резолюцію довіри уряду Романо Проді. Не вистачило лише двох голосів; засідання Сенату було терміново перерване, президент держави Джорджо Наполітано розпочав екстрені консультації з політичними лідерами країни стосовно долі уряду. Як відзначали італійські аналітики, глава держави мав кілька варіантів: найрадикальніший серед них – розпуск парламенту й оголошення нових виборів – це право надає йому стаття 88 Конституції Італії ("Президент Республіки може, заслухавши голів палат, розпустити обидві палати чи одну з них"). Іншими варіантами були: повторне голосування за резолюцію; формування нового уряду Проді; віднаходження нового прем‘єра у лавах парламентської більшості; призначення уряду, який би складався з технократів і з існуванням якого погодилися б як праві, так і ліві депутати. За кілька днів криза була розв‘язана: депутати не захотіли йти на дострокові вибори або віддавати виконавчу владу безпартійним технократам, і при повторному голосуванні Сенат більшістю у п‘ять голосів підтримав уряд Романо Проді, який, у свою чергу, зобов‘язався прискорити проведення ряду економічних реформ; загроза виборів сприяла згоді у лавах урядової коаліції. І, нарешті, про те, які права щодо парламентів мають конституційні монархи. Попри поширений міф про політичну безправність царствених персон, це зовсім не так. Скажімо, у середині 1970-х генерал-губернатор Австралії (діючи від імені британської королеви, бо ж номінально Австралія – домініон Великої Британії) навідріз відмовився призначати прем‘єром надто радикального лідера партії-переможця парламентських виборів. Почався великий політичний скандал, були навіть намагання змінити державний статус Австралії, але врешті авторитет королеви Єлизавети переважив, відбулися дострокові вибори, які назавжди відсунули тамтешніх радикалів з числа соціалістів на політичний маргінес (після такого уроку лідери австралійського соціалістичного руху якось само собою перестали захоплюватися небезпечними соціальними експериментами). Те ж саме британська королева в принципі може зробити і в метрополії, але тамтешнє політичне життя не потребує кардинального втручання глави держави. Проте такі речі зазвичай зафіксовані в Основних Законах конституційних монархій; так, Конституція Нідерландів у статті 64 твердить:
"1. Кожна з палат може бути розпущена за указом Короля.
2. Указ про розпуск повинен передбачати проведення нових виборів палати і її скликання не пізніше, ніж через три місяці".
http://phl.com.ua
Іншими словами, глава держави є глава держави, котрий обов‘язково має певні права та обов‘язки стосовно парламенту. І якщо королі у конституційних монархіях вважаються символами національного суверенітету за правом народження та традиції, то всенародно обрані президенти у багатьох республіканських конституціях спеціально охарактеризовані як незалежні від парламенту носії суверенної волі виборців; власне, і там, де главу держави обирає чи то парламент (як-от у Латвії) чи колегія виборців (як-от в Італії), він теж представляє, хоч й опосередковано, інтереси всіх громадян країни, всієї нації, і саме в цій якості спілкується з депутатами.
На загал же дострокові вибори – це політичний інструмент, а не стихійне лихо. У разі, якщо контакт між владою і суспільством втрачений, якщо влада неефективна, якщо вона почала працювати не на громадян, а на себе, дострокові вибори стають одним із головних засобів відновлення нормального функціонування владних механізмів. Тільки у країнах “третього світу” дострокові вибори можуть справді стати (але далеко не завжди) предметом гострого конфлікту між владою та опозицією, і це зрозуміло: той, хто опинився біля бюджетної годівниці, хоче якомога довше не віддавати бодай якийсь кусень хліба своїм опонентам, опоненти ж хочуть забрати все собі. Але ж хіба Україна – це тропічна Африка?
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників