Як пам`ятник Шевченку знайшовся
Журналіст Юрій Луканов – автор популярної провокативно-політичної збірки «Колода від Ющенка», став справжнім зрадником. Він припинив писати козюльки-епіграми, які невдовзі стануть хітом газетних кіосків Львова. Віднині автор пише козюльки в прозі. Постійно наголошує, що це чорний гумор і молить читачів не ставитися до нього як до описання реальної дійсності. Цікаво, що прозовою козулькою чорного гумору він відгукнувся на викрадення пам`ятника Тарасові Шевченку в Торонто так само оперативно, наче написав зовсім маленьку епіграмку. Хочеться вірити, що і великий твір буде читатися так само легко, як і малий.
Вночі Віктору Яновичу Уковичу приснився страшний сон. Він з останніх сил борсався у воді, намагаючись догребти до берега. Його весь час покривали хвилі, наче матюки, які вирвалися з гірницьких горлянок, коли шахтарям шостий місяць не виплачували зарплату. Вітер завивав так, як Наталя Повійтренко на антинатовському мітингу. Віктор Янович Укович уже почав жадібно, наче з похмілля, ковтати воду, і подумки прощався з життям. Аж раптом угледів на березі похмурого, вусатого чоловіка, який танцював на піску гопака і урочисто виголошував: «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива…». «Рятуйте!!!» - заволав Віктор Янович Укович так, що навіть вітер примовк перелякано. Чоловік продовжував гопакувати і виголошував іще урочистіше: «Додолу верби гне високі, горами хвилю підійма,,,», в той сам час він швидко витяг з кишені гумове рятівне коло, надув його і кинув потопаючому.
- Ну, братело, проси теперь, шо хош. Ты мне жизнь спас. Я для тя птичьего молока… Все в моих руках, Меня зовут Виктор Янович Укович. Можно короче Виктор Ян Укович.
Він рвучко обняв свого рятівника й хотів поцілувати. Але відсахнувся, бо відчув металевий холод.
- Так ты, блин, памятник? – по-доброму посміхнувся Укович, - Ты сатри, как мне повезло! Прямо, как у Пушкина. Я в школе по русской литературе проходил. Не читал, конечно, но училка рассказывала: там один от ожившего памятника со страху под землю с бабой проваливается. Но я проваливаться не буду, потому как бабы нет и вапще…я тя не боюсь. Совсем наоборот. Ты мне братом стал по гроб, - Віктор Ян Укович розгонисто зареготав. Він витяг з-за пазухи свого мокрого костюма пляшку горілки і шмат сала, - Давай выпьем за нашу дружбу. Сало от кабанчика, которого я сам недавно подстрелил. Аж в Белорусь ездил, потому как наших кабанчиков пацаны давно перебили уже.
- Братом став? Не боїшся? – перепитав Пам`ятник потойбічним голосом, - А дарма. Я теж нічого не боявся. А мене в москалі забрили, - Він зненацька ухопив Віктора Ян Уковича за горлянку і почав душити.
- Так нечестно, - прошипів Укович, - у меня обе руки заняты».
- А чого ж ти у воді кричав «Рятуйте», а не «Памагітє»? – весело питав Пам`ятник в своєї жертви, насолоджуючись її агонією - Знай я, що ти москаль…
- Ты кто? – продовжував хрипіти Укович.
- Я – Шевченко! – гордо сказав Пам`ятник.
Пам'ятник Шевченку у Польщі
- Андрей?
- Тарас!! – іще гордіше відповів Пам`ятник.
- За что?
- Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».
- Рятуйте!!! - вдруге заволав Укович, боячись випустити з рук на пісок пляшку, а особливо сало убитого ним кабанця. Він боявся, що сало впаде у пісок і його не можна буде їсти, - Я не москаль. Я русскоязычный украинец».
- Як понесе з України у синєє море кров ворожу… - не слухав вусань виправдань, хвацько підкручуючи однією рукою вуса, а другою продовжуючи кінчати свого ворога. На його вустах грала поетична посмішка, прикрита його пишними козацькими вусами.
Іще трохи і Віктор Ян Укович віддав би Богові душу. На своє щастя, він не додивився сон до кінця. Він прокинувся і одразу відчув, що йому смертельно хочеться пити, що в нього болить голова і що мучить колька в печінці. Високопосадовець опустив ноги з ліжка і намагався засунути їх у капці. В нього нічого не вийшло. Він мусив пальцями розвести повіки, бо самі собою очі не розплющувалися. Коли нарешті відкрив їх - побачив, що спав у валянках. На них були маленькі прапорці із багатьма зірками і невеликий, але красномовний напис „Made in USA”. Тремтячою рукою він набрав телефонний номер.
- Дуже перепрошую, - сказав у трубку хрипким голосом, - чи не мав би я приємність поспілкуватися з паном Ринітом Омлетовим?
- Витек, у тя че, крыша поехала?
Укович важко підвівся, помацав у себе над головою стелю, а тоді ще й подивився на неї.
- Не поїхала. Тільки протікає. А що?
- Чего это ты на державной мове вдруг?
- Ринітику! Дорогенький! Ось і я хочу взнати, що зі мною. Ми вчора багато випили?
- Да ты что!!! Ты ж пить и материться бросил, как только тя снова на должность назначили. И даже поэзию полюбил. А еще ты недавно указ выдал про начало великого поста. Пить в пост – Бога гневить… Грешно, твою мать!… Давай лучше о бабах…
- Стоячи?
- Нет, можешь сидеть. Тут вот к тебе женщина с косой придет…
- Ринітику!!! За що? Хіба це я в тебе «Короваріжсталь» відібрав? Хіба це я твого друга в сізо посадив? Я все, все для тебе зроблю. Ну хочеш «Укртелекрапкаком» приватизувати? Бери!!! За копійки віддам. А навіть копійок не треба. Бери задарма! Тільки не треба зі мною так…
- Ну, Витек, ты, наверное, Анны Ахметовой перечитался. Седня ты вообще странный. Юльку испугался…
- Ти про Юльку? А я думав ти про смерть. Вона ж теж з косою. - Укович важко опустив голову на широкі груди. - Ху, мені аж полегшало…
- Ладно. Сегодня пей «Боржоми». А мы потом добазарим. Все, брат, мне пора. Я сейчас решаю, куда мне деньгу потратить, которую мне за «Короваріжсталь» вернули. А «Укртелекрапкаком», конечно, хочу. Ловлю тебя на слове. Смотри мне…
Гудки в трубці кольнули мізки, наче оголошення результатів президентських виборів. Віктор Ян Укович вийшов на кухню. Його мучили сумніви. Якщо він кинув пити, то чого йому не тільки тіло ламає, а ще й сушить в роті? Підійшовши до водопровідного крану, рвучко відкрутив його і підставив склянку. Рідина, що полилася з крану, примусила його скривитися. Вона нагадувала лайно, бо мала коричневий колір. Тільки пахла добре. Це було явно не «Боржомі». «Треба міністра екології за, прости господи, яйця підвісити, - подумав він, - Геть екологію занапастив». Однак Укович не вилив рідину, бо вона якось дивно пінилася. Він нюхнув її, тоді лизнув язиком і почав згадувати хоч якусь молитву. По шкірі пішов мороз. У склянці шипіла «Кока-кола». Вона знову полилася, коли він відкрутив крани. З одного лилася холодна, а з іншого – гаряча. «З такою роботою, - вирішив Укович, - не тільки «Кока-кола», а й всякі біг-маки будуть ввижатися». Він напружився. Пригадав, на якій бік треба хреститися і осінив себе хрестом. Але клята «Кока-кола» не зникла із склянки. Відчинив холодильник несміливо – боявся, чи не вискочить звідти чорт. Але там було порожньо, наче у виборчій урні, коли всі бюлетені вже сфальсифіковано.
«Треба йти на вулицю щось шукати», - подумав він. Коли підходив до торговельного центру «Білий гусак» у центрі Донецька, де знаходився його улюблений генделик, мороз знову пішов по його шкірі: замість величезного «Білого гусака» стояли п`ять «Мак-Дональдсів». «Невже Україну вже продали? – подумав розпачливо, - А мені нічого не заплатили». Він хотів ще раз перехреститися, але знову забув, на який бік хрестяться. Тут нагодився чолов`яга, який повзав рачки біля його ніг з лупою в руках:
- Вибачте, будь ласка, чи не скажете ви мені, на який бік треба осіняти себе хрестом? – спитав Укович у нього.
- Какие люди!!! – закричав чоловік і пружиною підскочив на ноги, - Витек, газеты писали, что ты в Америку умотал. Как всегда, врали? борзописцы проклятые! Будь моя воля – посадил бы их всех!
Це був найбільший мент країни Василь Ушко.
- Нічого, ще посадиш, - добродушно усміхнувся Укович, - А я таки був в Америці.
- Неужто вернулся? А-а-а, вижу, вижу. Вон валенки себе привез, модные. Как в них ноги? Не потеют?
- Ти краще скажи, що ти тут робиш7
- Що роблю? Що роблю? – передражнив Ушко, - Не видишь, что ли? Следы памятника ищу! Не будь я Ушко, если не найду.
- А якого пам`ятника? Пушкіну?
- Вот деревня!!! – вигукнув Ушко, - Он же Пушкин. Он же русский поэт! Кто же ему памятник в Украине поставит?
- В нас тут стоїть. – заперечив Укович.
- А Пушкин разве жил в Донецке?
- Навіть на шахті працював. Про Стаханова чув? Так це Пушкін насправді. Герой праці.
- Кто бы мог подумать!!! Но я памятник Шевченко ищу. Его украли. Одни туфли остались. Наверное, из искусственной кожи были, износились быстро. А он сам из бронзы – как новенький.
- Пам`ятник Шевченку Андрію?
- Тарасу! В самом Торонте сперли. Аж в Канаде.
На цих словах Віктор Ян Укович, наче дон Жуан у Пушкіна, провалився під землю. Ні, вона не розверзлася під його ногами. Просто від почутих слів голова пішла обертом і він зробив крок назад. А там не було люка. Слава Богу – шахта виявилася не каналізаційною, а кабельною.
- Гражданин Укович! А ну признавайтесь, где вы были вчера с десяти дня до десяти вечера! – Закричав грізно Ушко, коли Укович виліз із люка. – Признавайся. Откуда у тебя валянки такие теплые, американские?
- Я сам хотів тебе про це питати. Бо у мене все з голови вилетіло. – сказав розпачливо Віктор Ян Укович, стукаючи себе кулаком по лобі. Лоб відповідав глухим, інтелектуальним звуком, - Ти узнай, Васю, а я тобі ці валянки подарую. Добре?
- Да за такие валенки я Родину продам.
- Батьківщину вже продали, - сумно зітхнув Укович, - Давай я тобі взамін версію скажу, хто пам`ятника потяг. Тільки нікому ні слова.
- Чтоб я сдох!!! Не будь я Ушко.
- Люки он покрали всі. Так тепер металевий брухт почали з-за кордону, з Канади, постачати для металургійних підприємств. Ну і пам`ятник прихопили заодно.
- Так кто же этот мерзавец, который поглумился над национальной святыней?? – запитав Ушко, нетерпляче потираючи руки, - Мы его быстро в кутузку. И не будь я Ушко, если он не заплатит за свое надругательство!
- Це власник газет, пароплавів, металургійних заводів Риніт Омлетов.
- А где тут кафе «Привокзальное»?
- Для чого воно тобі?
- Там вокзал рядом.
- Ти вже їдеш? А як же пам`ятник?
- Какой памятник?.. А-а-а, памятник! Так его уже все равно на переплавку пустили. Так что нет смысла его искать. А про Валенки не переживай из-под земли достану информацию. Не будь я Ушко! - віддавши честь і гарикнувши «Служу народу Украины!», він рушив стройовим кроком до кафе «Привокзального».
Віктор Ян Укович побачив Богу Когесникова, який зі скорботним обличчям клав квіти до пам`ятника Пушкіну. І тут Віктора Ян Уковича втретє за цей день пробрав мороз. На місці пам`ятника Пушкіну стояв Тарас Григорович Шевченко. Той самий, який цієї ночі ледь не відправив Уковича до праотців. Укович зразу здогадався, що це той самий, з Торонто.
- Бога! - запитав він , - а кому це ти квіти кладеш?
- Пушкину, - серйозно відповів Когесников.
- Хіба це Пушкін? – здивувався Віктор Ян Укович
- А кто же это? – презирливо подивився на нього Бога, - Не Шевченко же какой-нибудь.
- Це таки Шевченко і є. – сказав Укович насмішкувато.
- Это Шевченко? – перепитав Бога менш упевнено.
- Ти подивися, які в нього вуса. Хіба у Пушкіна були вуса? Ти подивися, що він навіть трохи лисуватий. А Пушкін же був кучерявий.
- И правда, - на мить розгубився Бога, - А я думаю, что это у меня в мозгах всякая хрень с утра крутится. Вроде того, что: «Як умру, то поховайте…». Нет, чтобы: «Я вас любил. Любовь еще быть может…». – він на мить замовк, а тоді легко прийняв рішення: - Ну ничего. Усы мы ему отпиляем, волосы завьем и будет, как настоящий Пушкин. Нам главное русский язык защитить от всяких там. – він зневажливо подивився на Віктора Ян Уковича.
До них зненацька стрімко, наче радянська міжконтинентальна ракета. підлетіла Наталка Повійтренко. Не звертаючи жодної уваги на Когесникова, вона міцно ухопила за руку Віктора Ян Уковича і заверещала:
- Ты что наедине с Кондолизкой Рирайс делал? Признавайся. Развратничал?
- Тихо, тихо, тихо, - прошепотів Укович, приклавши пальця до губ, і перелякано озираючись навколо. – А то ще жінка почує.
І тут Уковича наче вдарила блискавка. Він усе згадав. Вони сиділи з Кондолізкою на самоті, вона йому білозубо посміхалася, наливала віски і просила підписати заяву про вступ до НАТО, бо без України НАТО, як без води, - ні туди і ні сюди. Вона підсовувала йому апельсинів на закуску. І лиш тепер Укович усвідомив, що вона сама їх не їла. Після десятого апельсину він підписав заяву про вступ до НАТО. А Кондолізка подарувала йому валянки і обіцяла поставити у Донецьку пам`ячник Шевченку для підвищення патріотизму шахтарів.
«Апельсини були наколоті», - скорботно здогадався Віктор Ян Укович і, не звертаючи уваги на викривальний вереск Наталі Повійтренко, сумно побрів до найближчого «Мак-дональдса». Там він побачив групу шахтарів за столом, які весело розпивали пляшку віскі «Столичне». На етикетці був зображений Білий дім, а в одному з вікон його Президент США привітно махав рукою. Укович попросив у земляків налити скляночку. Щойно він випив і занюхав рукавом як хтось його посмикав за цей рукав.
- Владі мір Владіміровіч! – зрадів, було, Укович і зупинився на півслові.
Пукін. стояв і мовчки дивився з докором. Він їхав машиною до Брюсселя дорогою заскочив до Донецька. Укович зогадався, що Пукіну все відомо. Його розвідка працювала відмінно.
- Хочете канхветку фірми «Київ з понтом»? – запитав Укович Пукіна і витяг цукерочку з кишені.
Пукін мовчки похитав головою і так само мовчки вийшов. А Віктор Ян Укович закусив канхветкою наступну чарку.
Читайте також: У Канаді на металобрухт вкрали пам"ятник Шевченку