«...Революція іде відтоді, з 65-го»

Рівно 40 років тому розпочалася перша хвиля арештів серед української інтелігенції

Видео дня

...Вони були молоді й розумні. Знали краще за членів Політбюро праці класиків марксизму-ленінізму і свято вірили вождям світового пролетаріату. Тоді, за що їх проти ночі чи на світанку у серпні -вересні масово арештували? Адже вони не мріяли стати дисидентами, а просто хотіли бути... українцями. Про атмосферу тих часів роз­повідають професор, історик Валентин Мороз та народний художник України Опанас Заливаха - жертви першої хвилі арештів.

—Чому, за що вас заарештува­ли?

Валентин Мороз:

— Почнімо з атмосфери того часу. Це було так. Коли знищи­ли підпілля ОУН-УПА, почалась інша епоха. Уже виросло нове покоління, представники якого вважали себе навіть марксиста­ми (як Дзюба). Ці люди були в опозиції і казали: за Леніна було так і так, то чому партія тепер не підтримує української мови й такого іншого? Тобто ми — комуністи, але українські комуніс­ти. І народилася ця нова епоха в Києві.

Такі люди, як Чорновіл, Стус або Дзюба, щиро, відверто, по-комсомольському казали: "Я не руйную системи, це ви руйнуєте її, а я хочу, щоб вона була нор­мальна! В Україні мусить бути Україна!" І глашатаєм того по­коління був Василь Симоненко. "Ради тебе перли в душі сію, ради тебе мислю і творю, хай мовчать америки й росії, коли я з Тобою говорю!" — це його звернення до України стало кредо покоління не з лісу, не з криївки, а людей з аспірантури, з академій. Ось яке товариство склалося!

І кагебісти не знали, що з нами робити. Бо всі цитували Маркса, Леніна (а Дзюба знав Маркса краще, аніж ідеолог ЦК КПРССуслов!). Але факт: коли таким людям дати хід, то вони розва­лять систему! Ми виграли на чому? Від XX з'їзду КПРС три­вала так звана хрущовська від­лига, створилася структура опо­зиції, але якоїсь єдиної ор­ганізації в нас не було. Ми писа­ли собі статті на захист україн­ської мови, культури.

Коли в 1965 році почалися перші арешти, то вже було запізно: одних заарештовували, другі почали щось писати і роби­ти, а найголовніше — був зв'я­зок із Заходом. Захід дієво під­тримав рух за людські права, під­тримав дисидентів, і ми опинилися в центрі світової уваги.

Дзюбина робота "Інтернаціо­налізм чи русифікація?" не мала аналогів ані в російському самвидаві, ані в єврейському. Вона стала візитною карткою руху всіх шістдесятників, не тільки укра­їнських. Хоча це ж був офіційний лист до ЦК КПУ, орієнтований на Леніна, Маркса, комуністичні документи двадцятих років — років українізації! Жоден самвидав не спромігся на таку виразну книгу!

Ось так логічно ми підійшли до 1965 року, коли сталися ті перші арешти шістидесятників, цілої епохи українського політикуму. Мене заарештували в числі пер­ших, 1 вересня 1965 року в Івано-Франківську. А судили вже в Лу­цьку на початку 66-го!

- Тобто арешти почалися тому, що ваше покоління треба було якось приструнчити?

Валентин Мороз:

— Неможливо пояснити сього­днішньому поколінню, за що нас позаарештовували. "За антирадянську агітацію та пропаган­ду". У Росії то була 70-та стаття, а в українському Криміналь­ному кодексі — 62-га. Якщо про­сто "антирадянська пропаган­да", то давали три роки, а якщо "з наміром зруйнувати існуючий лад", то перший раз — до семи років, а другий — до десяти. І ніхто не дискутував навіть з то­бою! Я казав: доведіть мені, що я маю намір зруйнувати цей лад. Я не маю причин бути дисидентом! Але мої аргументи ніхто не брав до уваги, слідчий казав, що "то само собою зрозуміло, що в мене намір був". Отака "советская логика", — ніякого доказу не треба, як вони вирішили зааре­штувати, то заарештують.

Опанас Заливаха:

— Уявіть собі, що в той час я ви­рішив стати укра­їнцем. Українцем стати можна було лише на Заході Ук­раїни, бо на Сході України, там, де я народився, на Хар­ківщині, україн­ської мови майже не було, хіба де-не-де ще по селах.

І цьому ще посприяв інститут, у якому я навчався в Ленінграді — разом з німцями, словаками, по­ляками, албанцями. У розмові одна словачка якось сказала: "Па­насе, а до якої культури ти нале­жиш? Яке твоє національне мис­тецтво?" А я трохи розгубився, ду­маю, яке ж моє національне лице в мистецтві? Ото був перший по­штовх. Тому після роботи в Тю­мені я приїхав у Станіслав (Івано-Франківськ. — Авт.) і спробував прописатися. "Зачем вы приехали в Западную Украину? Кто вас сюда направил?" - стали мене питати. Я відповів, що приїхав вдоскона­лити свою українську мову. То мене більш як півроку не пропи­сували — міліція вважала, що я кимось "засланий". У Києві, в майстерні Алли Горської, ми пи­сали диктанти, які нам читала Надійка Світлична, — бо всі дуже погано говорили українською мо­вою, вона у нас була засмічена сур­жиком.

Коли я приїздив до Косова, то чув про себе: "Та то приїхав один совіт". А коли приїздив до ро­дичів на Харківщину, то казали: "А, то західняк, бандерівець!" Ось так я відчув, що не дуже про­сто бути українцем в Україні. Так було колись, і так є тепер.

Через якийсь час у мене зроби­ли обшук. Я їздив до Києва, при­возив до Франківська вірші моло­дого Симоненка, Ліни (Костенко. — Авт.), Драча, купував укра­їнські книжки — Стефаника та інших, аби відчути мову. І якось мені принесли, як і іншим хлоп­цям, телеграму. Постукали. Я при­чинив двері, дивлюсь — чобіт хро­мовий, кажу: "Зачекайте, я одягнусь". "Нічого-нічого, вдягнете­ся!" — І почався обшук. Показа­ли, правда, постанову. Години за дві до мене зайшов Іван Світличний. "О, іще один є!" — зраділи ті. Під час обшуку в мене вилучили самвидавівські праці, фотоплівку з книжки чи то Донцова чи то ще когось — словом, було що взяти... Івана повезли в один бік, мене — у другий, ми з ним попрощалися. Іван каже: "Тримайся, Панасе!" Я кажу: "Тримайся ти, будьмо!" І так ми розійшлися... А потім мене привезли до табору.

— Як ви сприйняли цей різкий поворот у житті — тюрми, табори?

Валентин Мороз:

— Так, нас заарештували, засу­дили, привезли в табір, але не було відчуття пригніченості. Це було майже свято! Бо ми щось робимо, бо нарешті щось діється! Ми в тій атмосфері 60-х років жили як на крилах — уявіть собі, ніхто про арешти не думав. Ми всі були гу­манітарії, ніхто з нас не був у яко­мусь підпіллі, то все були профе­сура, письменники, артисти, і ніхто не думав про арешти... І коли ми приїхали у табір, то ми там були господарями, а не наглядачі чи КДБ! Усі ті українські політв'язні доси­джували свої 25 ро­ків, уже старі, зму­чені, — і нарешті знову щось є! Ота­ка тоді була атмос­фера! Старі вміли у лісі воювати зі зброєю в руках, а ми вміли писати. Стара ж табірна система відвикла відновлювати папери, то ми писали і передавали свої праці на побаченнях з дружи­нами на волю. Поки начальство схопиться, то на Заході вже ви­йшла робота! Так що КДБ трохи заґавилося!

Опанас Заливаха:

— Нам були байдужі арешти! А коли мене привезли до табору, то цікавою була сама тема зустрічі. Українські в'язні заварили чай, сіли в кружечок, одне горнятко по колу, і — "ну, розкажи, хто, що, навіщо і на скільки?" Українці в зоні чулися досить підкованими ідейно, бо були хлопці, бандерівці, з УПА, патріоти України, котрі сиділи років 15 — 20 до нас, а ми продовжили естафету. Вони каза­ли: "Ми думали Україна придав­лена мовсковським чоботом, а, слава Богу, приходять нові хлопці, молоді, наша справа рухається!"

Сьогодні у людей є хліб на столі і до хліба. Треба за націо­нальну сутність братися, за на­ціональний дух. Ми ще в дорозі. Але те, що відбулася Помаран­чева подія означає, що з'явилася якась вища сила, яка скликала людей докупи, об'єднала і всели­ла якусь надію.

— Як будете відзначати цей сво­єрідний ювілей?

Валентин Мороз:

— Треба відзначати перемогу Ющенка, Помаранчеву револю­цію, інші наші перемоги. А відзна­чати дату свого арешту? Слухайте, та ще Швейк казав: "Як було, так було. Але ще ніколи так не було, аби якось не було!"

Надія БОДНАР, «Експрес»

www.expres.ua