Видео дня
Увага! Увага! Газова атака!
Щодня доводиться йти повз будинок, де працює наш Президент. І так уже не один рік. У четвер, проходячи, помітив автомобіль з російським трикольором. Наступного дня це авто знову з’явилося перед будинком. Це ще раз підтвердило думку про негаразди між нашими країнами. Як посол у минулому, хочу сказати: такі часті зустрічі першої особи держави з послом якоїсь країни є синонімом тривоги. Цікава деталь: машина російського посла була в межах режимної зони. В той же час машина ще якогось посла сиротинно стовбичила перед вратами президентського чистилища.
Мені вже довелось на шпальтах сайту розповідати про своє бачення причин цієї ситуації. Одразу засвідчу певну емоційність цієї публікації, хоча й спроба якогось аналізу була. Варто ще раз повернутись до проблеми. Адже стан речей у газовій сфері залишається складним, якщо не сказати архіскладним. Але на цей раз не будемо оперувати якимось масивами цифр. Бо саме така сторона цього питання здається насправді не найбільш значущою.
Те, що величина ціни газу, що поставляється нашими партнерами-росіянами, не є виправданою, вочевидь, зрозуміло навіть абсолютно невтаємниченій людині. Ціна для країн Балтії була 80 доларів за 1000 кубометрів газу. Зараз пропонується 110-120 доларів. Тобто вона збільшується десь в 1,5 рази. Для України пропонувалася ціна у 160 доларів. Тепер, «осердяся», росіяни ультимативно виставляють ціну у 220-230 доларів. Чому для нас – 220, а для прибалтів – вдвічі менше? Логіка тут не ночувала. Бо справа лежить в зовсім іншій площині.
Зараз стає невідпорним твердження, що найперше пошук істини лежить в політичному сенсі. Послухайте висловлювання відомих російських політиків. Дуже характерною бачиться позиція голови комітету Думи Росії з питань СНД пана Андрія Кокошина. Симптоматично, що зараз цим комітетом керує людина, яка все своє життя займалася військовими питаннями. Більше того, він деякий час був цивільним першим заступником міністра оборони. Тому такий вибір має певне забарвлення і краще пояснює зміни в позиції Росії стосовно України.
Кокошин ніколи не вважався знавіснілим яструбом російської політики. А тут ми почули з екрану телевізора граничний притиск. По-перше, його найбільше вивели з рівноваги питання військового характеру. Особливо висловлювання заступника голови секретаріату нашого Президента стосовно базування російського ЧФ. Пан Матвієнко, в недалекому минулому прем’єр-міністр Криму, таки добре наївся цією тематикою. Його реакція була суто інстинктивною. І, до речі, дуже близькою до істини, якщо не самою істиною.
Ще більше розгнівило пана Кокошина бажання України вступити до НАТО. Російські чиновники декілька останніх років уперто залицяються до цієї структури. Особливо їх інтересує питання технічної співпраці з військово-промисловим комплексом цього політичного утворення. В той же час подібні кроки України інкримінуються нам майже як факт зради.
Показовим було інтерв’ю каналу НТН відомої прихильниці екстатичного злиття наших трьох східно-слов’янських країн – пані Вітренко. Інтерв’юєрша затисла в куток пані Наталю питанням про відповідність принципам братерства бажань російського керівництва практично знищити українську економіку. Як тут Вітренко почала лити крокодилячі сльози над проблемами російського ВПК. Бачте, їм прийдеться вкласти величезні гроші, щоб замінити українських субпідрядників російськими виробниками. Подібна маячня нав’язується нею і панами-комуністами. Засади НАТО жодним чином не забороняють своїм членам виробляти військову продукцію в кооперації з іншими країнами. Хоч для потреб НАТО, хоч для продажу на сторону.
Україна вперто звинувачується у створенні антиросійських блоків на європейських теренах. Таке бачення української, але й не тільки української, ініціативи стосовно «Спільноти за демократію» жодним чином не відбиває дійсний стан речей. Я достеменно впевнений, що одним з найбільших бажань улаштовувачів була саме участь Росії у цьому заході. Те, що рівень російської зацікавленості обмежився десь на рівні радника їхнього посольства, говорить багато.
Головною метою утворення є намагання створити дифузійне середовище між країнами, новонаверненими в ЄС і НАТО та їх сусідами. Тому неучасть Росії суттєво зменшує можливість співпраці цих двох груп європейських країн.
Давній «прихильник» України, віце-спікер Держдуми Сергій Бабурін теж доклав свої п’ять копійок в розуміння причин газової атаки. На його думку, якби невідомо для чого не гралися з Кучмою в ціну за газ у 50 доларів, то давно вже Україна була б у міцних ЄЕПпівських обіймах. Якщо не тісніше. І він, мабуть, таки правий. Якби ігри у високу ціну почалися десь років зо два тому, Кучма вже точно здав би нас зі всіма нашими трубопроводами і заводами.
Нинішній керівник Росії є представником нової генерації керівників в цій країні. Якщо єльцинська еліта складалася переважно з бувшого партійно-господарчого істеблішменту, то нові господарі землі російської – це великою мірою силовики. Насамперед представники КГБ. Вони більш ревно ставляться до імперських традицій Росії. Але бачать їх дещо в іншому ракурсі. Головними, на їх розсуд, маються економічні важелі тиску на країни, що вийшли із чрева СРСР.
До того ж зверніть увагу, що у керівництві сьогоднішньої Росії переважають вихідці з північної столиці. Після чи не 90-річної перерви пітерці вийшли на просценіум російського політичного спектаклю. Тепер нові керманичі хочуть відігратись за майже століття образливої вторинності. Тому їм так хочеться бути «первыми парнями» не тільки в їхньому селі, але і в околицях.
Підсумовуючи політичну сторону питання, слід зауважити, що чи не превалюючим в ньому є почуття образи з боку російського керівництва. Це ж скільки витратити зусиль на минулорічну кампанію в Україні. А скільки разів прийшлося приїжджати до України, аби довести свою «незацікавленість» у результатах цих виборів. Благословити одного з претендентів, коли той йшов «на рать». Та насамкінець поздоровити його після другого туру виборів з перемогою. І на тобі! У твердому осаді отримати облизня.
Зрозуміло бажання заробити якомога більше, притаманне будь-якому керівнику та взагалі людині. Тому прагнення росіян підняти ціну є логічним і, по суті, не підлягає обговоренню. Але коли і як? Дійсно, між двома господарчими суб’єктами – «Газпромом» і «Нафтогазом України» - є чіткі домовленості до 2008 року включно про незмінність нині встановлених цін на газ і відповідно його транзит. Але ще за часів Ющенка-прем’єра була підписана міжурядова угода з урядом Касьянова про щорічне врегулювання цін на наступний рік. Як мають діяти суб’єкти господарювання, якщо чиновники зверху не домовилися? Продовжувати працювати в старому режимі. А паралельно шукати компромісне рішення.
Російська сторона відкидає таку схему стосунків, хоча вона очевидна і безспірна. Росіяни також категорично виступають проти прив’язування тарифів на газ і транзит. При цьому вони посилаються на підпис України під Енергетичною хартією, яка це не вітає. Це дійсно так. Але чомусь вони сором’язливо замовчують той факт, що сама Росія цей основоположний документ не підписала. Тому така претензія з боку наших партнерів є абсолютно безпідставною.
Дивує інше. Чому так запопадливо говорить про неможливість підняття відповідно ціни на транзит наш прем’єр Єхануров? Що, йому хочеться бути правовірнішим за Папу Римського? То це зовсім не той випадок, коли мова йде про збереження юридичної цноти. Як-то він буде захищати наші інтереси у Москві при таких необачних підходах до базових принципів? Дуже цікаво.
Зрозумілим також є бажання російської сторони повністю підпорядкувати собі українську газотранспортну мережу і таким чином стати безроздільним господарем становища. Їм по суті вдалося це зробити з Білоруссю. До певної міри обломилося їм з прокладкою труби через Польщу. Досить довгі переговори стосовно створення газотранспортного консорціуму з нами не стали такими вже й успішними для росіян. Юридична сторона документів, як на мене, була врешті-решт вибудована таким чином, що це не дозволило б їм почувати себе повними господарями. Тому охолодження до цього проекту відбулося як з боку нового українського керівництва, так і у наших партнерів.
Хоча, не побоюсь бути облаяним. Ідея консорціуму варта уваги. Але в ширшому контексті. Тобто аби в ньому брали участь всі газодобувачі країни регіону (і Узбекистан, і Казахстан, і Туркменія). І разом з тим - всі покупці газу і транзитери. Але Росія цього явно не хоче. Вона погодилася на участь в консорціумі лише Німеччини.
А вона була дивно поблажливою до Росії за часів канцлера Шрьодера. Нинішня посада екс-канцлера викликає багато запитань у Німеччині. І не тільки там. Небажання бачити в цьому утворенні щось на зразок такого собі міні-газового ОПЕКу вкладається в загальні параметри нової зовнішньої політики Росії. Засадничим в даному випадку є принцип древніх латинян: divide et impera – розділяй і володарюй.
Дуже доречна думка була висловлена в інтерв’ю газеті «Известия» Юлією Тимошенко. Вона стверджує, що однією з головних причин порушення газового балансу стали дії комерційних структур. Ті були залучені до обслуговування україно-російського обміну. До речі, він по цю пору виконується за схемою «транзит в обмін на газ». Щось подібне було на початку діяльності уряду Тимошенко. Але стосовно нафтових оборудок. Тоді голова уряду навіть вдалася до певних обмежувальних санкцій, щоб ввести справу у русло, вигідне державі. А не авторам досить простих, але злодійкуватих схем.
Дійшло навіть до того, що в Держдумі почали знову лунати заклики повернутися до старого принципу стягування ПДВ. Від схеми «за місцем призначення» до схеми «за місцем походження». Це теж свідчить про подвійність стандартів у ставленні до України. Простежується відверта позиція, на яку я вже колись указував: «А вы этих хохлов дустом не пробовали?»
Ну, і чи не найголовніша причина такої різкої зміни підходів лежить у площині конкуренції російських та українських товарів. Російська сторона хоче раз і назавжди покінчити з намірами українських виробників позмагатися з відповідними російськими виробниками.
Адже до останнього часу мала місце доволі дивна ситуація. Про неї говорив напровесні 2001 року прем’єр Михайло Касьянов. Його попрохали дати оцінку дієвості уряду Ющенка-Тимошенко. На що він зауважив приблизно так: «Україна в квітні мала приріст промислової продукції 20,3%, тоді як в Росії він сягнув позначки 4,5%». А далі головне: «І це при тому, що ціна 1000 кубометрів газу у нас (в Росії – В.К.) становить 10-12 доларів, тоді як у них вона дорівнює 40-45 доларам. Це свідчить, що Україна досягла значних успіхів. І що саме головне, на більш здоровій основі». Пан Касьянов дещо помилився. Вартість газу в Україні була більшою.
Тому мати весь час живий докір малої ефективності російської економіки її керівникам, відверто кажучи, набридло. Вони прийшли до висновку, що одномоментне підвищення ціни на газ поховає українських конкурентів. Звідси уперте небажання розтягнути це підвищення в часі. А раптом українці зберуться з розумом, перестануть влаштовувати бійки за гетьманську булаву. Оговтаються та пристосуються і до таких захмарних цін.
Панам російським начальникам порадив би викинути з їхнього лексикону термін «братский украинский народ». Так же фальшиво він звучить із їхніх вуст, що далі нікуди. Як кажуть у нас на Поділлі: «Пожалів Бог рака, то дав очі ззаду».
Нам же негайно треба вдатись до плану жорстких дій в царині енергозбереження. А головне, не менш жорстко його виконувати. Інакше нас чекають дуже лихі часи. І ні на кого не ремствувати, окрім як на самих себе.
Щонайпростіший приклад. Заходжу до московського метро. Вартість входу – 13 рублів. Якщо перевести ціну у київському метро на російські гроші, то це буде близько 2,85 рубля. Відчуваєте різницю – в 4,5 рази менше. Цікаво, при всій своїй тісняві київське метро виглядає охайніше. І реклами у нас не міряно. Приходиться крутитися. Та неможливо так знущатися над нашими транспортниками. Такий диспаритет цін колись таки поховає наше метро та інший транспорт.
Тому, якщо ми всі, як держава, хочемо вижити і пристойно існувати, маємо чесно дивитись людям у вічі. Говорити їм правду. Не робити ворогів серед друзів. І не загравати з відвертими ворогами. Мова йде про консолідацію всередині країни. Або про солідаризм, про який так багато було сказано на з’їзді БЮТу. І чого не міг чи не хотів ніяк зрозуміти Данило Яневський. У них взагалі на «5 каналі» останнім часом стало щось погано з розумінням досить простих речей. З чого б це?
Але якщо до справи, то опоненти НСНУ з табору біло-синіх не є врешті-решт ворогами самим собі. Тому таку вичікувальну позицію вони займають стосовно проблеми з газом. Бо свідомо і підсвідомо тепер розуміють, що повернення до дешевого газу не буде. Ні для кого в Україні. Москва, вона сльозам не вірить, і б’є з носака. Тому слід займати позицію не донецьку чи луганську, а державну. Інакше газова атака буде страшніше, ніж та, що була під Іпром у Бельгії в першу світову війну.
Одночасно нашому Президенту варто раз і назавжди усвідомити, що дружба з паном Путіним, рівно, як і з будь-яким іншим російським керманичем, - справа дуже і дуже хороша й потрібна. Але чомусь завжди наприкінці виявляється, що їхній «табачок завжди врозь». Як, до речі, і безоплатний сир, що у мишоловці. Що врешті-решт таки справедливо. До цих істин треба звикати, більше того, прийдеться звикнути. Іншого не передбачається.