Ющенко, якого я не дочекався

Я не Пономарьов, і тому чекати на Ющенка більше ніж півтори години не зміг. Він не знає куди подіти гроші, але й мої діти не голодні, бо їх ще не має. У нього не кидають камінь. І не тому, що він не може він їх догнати, а тому, що за нього це зроблять охоронці. Але йому співають пісні, пишуть листи, приносять подарунки. Щоправда передають їх через тих же охоронців.

Декілька сайтів повідомило, що на 17:14 біля Оперного зібралось близько 120 тисяч осіб. Саме у той момент я забив на усе це дійство і пішов геть. Та стільки осіб навколо себе я не помітив, ну тисяч 20, ну 25, але не 120. Звідки беруться ці цифри, не знаю. Хіба що, це сонм ангелів зійшов з неба і їх у екстренному порядку записали у лави осіб, львів’ян, українців та членів НСНУ. Тепер у всього небесного воїнства буде український паспорт. Бо те, що Ісус Христос народився на Галичині знають вже й немовлята. І нас буде уже не 47 мільйонів, а кількість, яку не підрахує і сам Ківалов. Отак одним вічем обігнали і Китай і Індію. А Томенко говорив про якийсь бейбі-бум. Раз! Раз! І в дамках.

Для мене усе розпочиналось у 15:45. Саме у цей час я вже був біля Оперного. Велика сцена, купа осіб з помаранчевими і малиновими стягами, були вишикувані організаторами у вигляді підкови. Напевне, щоб ангелам було легше сідати. Показують нудні виступи Президента, згодом Океан Ельзи тихенько не здається без бою.

На усіх плакатах, де повідомлялось про всенародне віче, чорним по помаранчевому був написаний великими буквами час моменту істини – 16:00.

Здається, прийшов вчасно. Багато студентів, багато депутатів, трохи п’яних, ще менше психічно хворих. Особливо на фоні простого люду вирізнялась тітка зі здоровенним червоним капелюшком, чорним волоссям, артистичними здібностями, млосною вимовою і прапорцем Євросоюзу. Неподалік, багряні як буряки, люди у шароварах, з вусами і файками фотографувались з веселими кобітами, за якими примруженим поглядом спостерігали короткострижені особи з пивом “Десант” у руках. На вільних від мас просторах гасали діти, лякаючи своїх мам, можливістю загубитись у натовпі, тобто бути вкраденим Бабаєм. Десь з боку “Челентано” елегантно випливла пара рафінованих американців з поляками. Посміхаючись своєю марсіанською посмішкою, вони намагались зрозуміти, куди потрапили, але, оскільки старі бабці не «дую спік інгліш», то вони наче гордо, наче флот Нельсона пошпацірували у нетрі помаранчевих прапорів у пошуках правди.

Охоронці відверто нудьгували. Поліціянти теж. Сек’юріті з Києва у стильних костюмах, ліниво намагались розглядати дахи і вікна навколишніх будинків, сподіваючись там побачити Жана Рено, або ж на крайній випадок Наталі Портман. Та ретельно оцінивши ситуацію, можна було зрозуміти, що стріляти, а ще краще втікати, можна було б лише з однієї точки. Приблизно 220 градусів на південний захід від сцени. Та кому це потрібно? Щоправда десь півгодини якийсь чоловічок щось підмітав на даху Приватбанку (з тієї точки дуже гарно проглядався під’їзд до Оперного з боку Добробуту). Хто це був? Не знаю. Хтось з СБУ? Кілер? Хто буде підмітати дах під час віче Ющенка??? Не буду далі про це писати, бо «Приватбанк» відразу ж асоціюється з Дніпропетровськом, а потім - з тещею Шона Карра.

У будинку № 22 помітили молодого чоловіка, який фотографував осіб з помаранчевими прапорами. «Диверсант», подумали наші славні правоохоронці. І відразу ж пішла команда вияснити, що то за підозрілий тип. Через декілька хвилин, поліціянти послані за ними, матюкались по раціях, бо, виявляється, вони заблукали у джунглях львівських двориків: хижі ліани обплітають їм руки і ноги, піраньї львівської каналізації вгризаються у їх берци, а безсоромні мавпи кидають у них гнилими бананами. Отак. Завдяки мамі-природі, загадковий фотограф зробив свою чорну справу і пішов на каву. Спітнілі поліціянти важко дихали, облизували губи язиком і товклися своїм пузом один до одного, сублімуючи потребу випити гальбу доброго пива та сходити у туалет. Оскільки з самого ранку їх тримали у машинах, за гратами і не давали навіть відгукнутись на поклик природи.

Львівські охоронці у рагульських куртках турецького виробництва стояли навколо Оперного, не підпускаючи нікого за десять метрів до місця подій. Час від часу кричали мешканцям навколишніх будинків, щоб ті не відкривали вікна і не стовбичили, виглядаючи гаранта Конституції. Знову ж таки, живий ланцюг немодно зодягнутих людей був розставлений таким чином, що одразу було зрозуміло, з якого боку приїде Президент. А Президент вибрав собі східний, захищений від сонця бік, і тому кількість оточення на одний квадратний метр там значно перевищувала кількість своїх західних побратимів.

20 хвилин. 30 хвилин. 40 хвилин. Нікого не має. Десь, відгороджений від люду залізними парканами, Яворівський піарився на старих бабусях, жалісно підбігаючи на благальні заклики останніх. Кендзьор щось говорить крізь зуби. Пану Батенку, після випадку з політехнікою, певне сам Олійник обстриг вуса. Такий собі аналог армійської дисципліни і вірності партійним ідеалам. Сам Президент вуса не запускає, а тут бачиш-но!

Охоронці запустили телеоператорів, попередньо перевіривши їх кишені та відеокамери на наявність автоматів, фаустпатронів, балістичних ракет і наркотиків.

Нарешті приїхав Віктор Андрійович. Та замість того, щоб привітатись з піплом, швиденько прошмигнув в Оперний разом з придворними боярами.

Ще 15 хвилин. Народ терпить, п’є пиво, фоткає двері театру і театральні міни один одного. Плакати закликають посадити бандитів у тюрми. Бабцям хочеться плакати від відчуття, що за п’ятдесят метрів від них дихає Ющенко.

Він не винен це все його оточення Він нічого не знає це все вони ці гади обступили Його але нічого Він звільнив тих і тепер почне працювати тепер Він покаже я піду до нього хоч денщиком буду йти попереду і казати Йому шо то за люди ні Ющенко нічого не знає а шо той Ющенко ні Він нічого не знає скільки ми будемо чекати тут є наші депутати ми їм і передамо ми ж їх вибирали як не захочуть це якийсь психоз підходь до пожежної машини на куті ми тебе там зустрінемо прошу пані може ще раз поїдемо на Майдан та ні що ви куди нам Він і без нас знає що робити навіщо ми будемо Йому заважати

«РАЗОМ НАС БАГАТО! НАС НЕ ПОДОЛАТИ!» - Вибухнули Гринджоли з динаміків. Люди спохватились. Почали виглядати Президента. Діставати фотоапарати, мобільні телефони з зумом. На хіт Євробачення 2005 року ніхто не звертав уваги, тобто, не підспівував. Ющенка НЕМА.

Залунали ФАНФАРИ (чит. Попередній абзац)

Петриненко заспівав “Україно”. Тихо, як у танку. Ні Президента, ні його дружини. Діти кричать про чупа-чупси.

О 17:15 пішов геть. Наскільки я розумію людську мову, 16:00 – це четверта по обіді. Якщо люди про щось домовляються, то вони це роблять.

Цікаво, чи вибачився Ющенко за своє спізнення. Чи він так не вважає? Чи що таке для нашого Президента 1,5 години у вічності дня шостого, місяця жовтня?

Олександр Ковальчук, «ВГОЛОС», 07.10.2005 10:09:37