"В Литві прапор України у кожному кварталі": зірка нашого баскетболу розповіла, як пережила зиму в Києві, важливий відбір на Євро і шанси на Олімпіаду

Сьогодні на номінально домашньому паркеті в Ризі жіноча збірна України проведе важливий відбірковий матч чемпіонату Європи-2027 проти Чорногорії, а серед нових лідерок команди – форвард "Будівельника", яка після повномасштабного вторгнення свідомо залишається вдома і мріє відібратись на Олімпіаду у баскетболі 3х3.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Ляшко розповіла про принциповість майбутніх поєдинків з балканською командою та Болгарією, родзинку нинішньої збірної України, як провела перші місяці повномасштабного вторгнення, як тренувалась цією зими в Києві і хто насправді підтримує Україну.

GGBET є титульним спонсором Федерації баскетболу України та жіночої національної збірної України. Кожен матч національної збірної — це подія, яку разом переживають мільйони українських уболівальників. Букмекерський бренд GGBET створений для тих, хто цінує реальні емоції та цінує унікальний ігровий досвід. Підтримуй Україну разом із GGBET!

– Анжеліко, якщо сьогодні наша збірна виграє у Чорногорії, а Болгарія переможе Азербайджан, Україна достроково гарантує собі вихід до другого раунду кваліфікації Євробаскета-2027. Наскільки берете до уваги усі ці розклади, коли готуєтесь до матчу?

– Якщо чесно, я взагалі зараз не думаю про розклади. Ми прекрасно розуміємо, що нам потрібно обіграти конкретно Чорногорію. Звичайно, буде дуже добре, якщо ми зіграємо всі три гри вдало. Ми цього прагнемо. Але основна увага у нас приділена команді Чорногорії.

– Раніше вважалось, що Чорногорія, як нащадок югославського баскетболу, є такою досить жорсткою, навіть десь бруднуватою командою. А як зараз? Що змінилося, на ваш погляд?

– Мені здається, що команда з Сербії значно жорсткіше грає. Але чорногорки не дають задню, скажімо так. В них також жорсткий баскетбол, але особисто я не бачу у них якогось дуже жорстокого. Я думаю, що з ними можна грати, як в захисті, так і в нападі, агресивно. І ми нічим не поступаємось ним у цьому напрямку.

– Але сербки все-таки жорсткіші?

– Я вважаю, що так. І у баскетболі 3 на 3, якщо брати конкретно хлопців. Вони дуже класно грають, дуже агресивно. Стосовно 5 на 5, то жіноча команда Сербії для мене найагресивніші в захисті. Але вони грають дуже командно, бо дуже важливо, щоб на майданчику всі 5 людей діяло агресивно і ніхто не випадав. І це дає перевагу. Тоді рефері, на мій погляд, якийсь фол їм не свистять, а дають грати у свою жорстку, агресивно гру.

– Україна не брала участь в Євробаскеті з 2019 року. Це якось тисне, особливо в наш час, коли, мабуть, кожному з нас хочеться, щоб про країну більше говорили, хочеться більше показувати себе за кордоном?

– Я не думаю, що тисне. Це більше гордість грати за Україну, виходити у формі національної збірної. Більше хочеться показати себе на міжнародній арені, адже за нами – наш прапор.

– У цьому відборі жіноча збірна стартувала з двох перемог у трьох матчах, поступившись Болгарії. Наскільки це було очікувано і на що ми були готові?

– Я думаю, що ми розраховували на три перемоги. Дві – це точно. Перший матч ми грали у Чорногорії, це було важко на їхній домашній арені, у присутності їхніх уболівальників. Але ми дотиснули їх і забрали перемогу. З Азербайджаном рахунок показав, що ми значно сильніші – 98:34. Стосовно Болгарії, думаю, що ми можемо їх перемагати. Так, програли багато (60:80), але не тому, що ми слабкіші, думаю, що справа була більше в психології. В Болгарії покажемо, що ця поразка на нашій арені була помилкою.

– Як жити, грати і грати в такому щільному графіку? Адже ви маєте провести три матчі за сім днів з перельотами і двома пересадками в Стамбулі. Ще й без справді свого майданчику.

– Можливо, це складно для когось, але я вже звикла до такого темпу за рахунок баскетболу 3х3, де зазвичай влітку я дуже часто їздила і мала дуже багато перельотів. Тоді я грала і за U-23, і за національну збірну, плюс ми мали додатково "мастерси". Тому для мене це нормально, звичайно, некомфортно, але вже звично.

– Останні кілька років у жіночій збірній України відбувається зміна поколінь, багато зіркових і досвідчених баскетболісток пішло, натомість з'явилося багато молоді. Яка зараз наша команда? У чому її сила, її родзинка?

– Звичайно, наша родзинка – це наш лідер, багаторічний капітан і зірка баскетболу Аліна Ягупова. Ми за нею, як за стіною. Вона була, є і залишається для мене особистою мотивацією. Мені дуже приємно грати з нею на одному майданчику, в одній команді. Знаючи, що вона поряд, стає психологічно легше. На мене це якось впливає.

У мене колись була мрія попасти у збірну і грати з Аліною Ягуповою. І вже другий рік поспіль я з нею на одному майданчику, за його межами, на тренуваннях. Я знаю, що молоді гравці, окрім мене, дуже розраховують на неї, як на моральну і психологічну підтримку. Дуже багато гравців хотіли би опинитися з нею в одній команді і представляти Україну на міжнародному рівні. Це як честь для нас, чесно кажучи.

Так само можна, звичайно, сказати і про інших лідерок нашої збірної – Міріам Уро-Нілє, Таню Юркевічус. Це люди, за якими я тягнусь, особливо Міріам. Вона моя подруга і за межами майданчику, і на ньому. Ми з нею разом граємо і в 3х3. Вона взагалі моя постійна опора і підтримка.

– До речі, я знаю, що ваша мрія – потрапити на Олімпіаду в баскетболі 3х3. А в 5х5 – це нереально?

– Чесно, навіть ніколи не задумувалась про Олімпіаду у 5х5. Просто я завжди більш була у збірній в 3х3. Наприклад, після того, як я попала на юнацькі Олімпійські ігри в Буенос-Айресі, то у мене з'явилася мета потрапити і на дорослі. І коли ми проходили кваліфікацію на Париж-2024, всі думки були лише про те, щоб тільки потрапити туди. Це було дуже важко, і, на жаль, ми не пройшли. І після того, як ми не змогли відібратися на Олімпіаду у баскетболі 3х3, я розумію у 5х5 потрапити туди ще важче.

– Коли баскетбол 3х3 почали включати до програми топових турнірів, з'явилися чемпіонати світу і Європи, Україна виступала успішніше, була серед світових лідерів, ставала призеркою Європейських ігор, дійшла до фіналу світової першості-2016. Але потім наче пригальмувала на фоні низки інших країн? На вашу думку, чому так сталося?

– Коли ми займали призові місця, я була ще мала, але, звичайно, слідкувала. Мені здається, коли це тільки почалося розвиватися, команди не були такі технічні. Ніхто до кінця не розумів, як грати. Це було щось нове.

З часом баскетбол 3х3 змінювався, ставав сучаснішим. І коли інші країни та команди змогли це підтримати, реалізувати і розвивати, ми, виходить, десь зупинилися, бо, можливо, не думали, що воно так швидко буде змінюватись і що інші країни теж забажають отримувати призові місця на міжнародній арені 3х3, змагатися на "мастерсах", брати участь відборі на Європу та світ. Десь ми проґавили момент, коли інші країни й команди ставали краще. А тепер женемося за ними.

– Не може не запитати й про баскетбол під час війни. І почнемо з того, де ви зустріли повномасштабне вторгнення?

– У 2022-му я якраз завершувала чемпіонат України у складі команди "Київ-Баскет". Ми його не закінчили, почалась війна. Я була тоді в столиці. Десь два-три місяці я пересиділа під Києвом. Потім подзвонив тренер Володимир Холопов та запропонував поїхати у збірну. Я тоді ще якраз мала змогу грати у U-23. Збори були, якщо я не помиляюсь, в Італії.

І він якось зібрав нас. Це було, звичайно, дуже небезпечно. Ми їхали через зруйновані на той момент міста – Бучу, Гостомель. Мені було страшно навіть виїжджати. Але тренер був на такому якомусь азарті, на такому позитивному адреналіні, що зумів змотивувати і мене. Я вирішила: а чого не спробувати?

Так, було дуже страшно, я не розуміла, що відбувається. Особливо, як ми будемо їхати. Але я дуже люблю 3х3 і довірилась Володимиру Михайловичу. Ми виїхали, дорога була важка, довга. Але ми дісталися Італії, готувалися до кваліфікації на чемпіонат Європи. Не пройшли, на жаль.

Потім все літо я відіграла у U-23. Ми міняли країни, нам дуже допомагали. Володимир Михайлович знаходив різні місця, де ми могли перебувати. І за це йому величезна вдячність. Він взявся за нас і був для нас як батько на той момент. Це дуже довга історія, але я завжди згадую її з теплом.

– Ви й досі залишаєтесь в Україні, виступаєте за "Будівельник". Що найважче?

– Рівень баскетболу. Якщо ми беремо конкретно спорт. Для мене морально і психологічно найважче, що рівень баскетболу дуже сильно впав. Багато хто запитує мене, чому я не їду. Я відповідаю, що просто не хочу. І людям складно це зрозуміти, але у мене так. Важко, звичайно, особливо ця зима. Якщо ми візьмемо такі побутові моменти, то світла не було, опалення, плюс все інше. Але я вже звикла.

– Як готувалися?

– Важкі умови, але тренувались. Холодно було. Але Віталій Миколайович також підготував нас морально. Вдягатися тепло, чайочок на тренуванні і – працювати. Працювати і тільки працювати. Щоб я думала "все, капець", не було. Такі умови, що ми зробимо? Це мій вибір залишатися в Україні. Тому я не маю права жалітися.

– Суперниці, з якими ви граєте, колеги з-за кордону розуміють, через що ви проходите? Ви це якось обговорюєте?

– Дивлячись де. Наприклад, Латвія, Литва, звичайно, розуміють. Це наші країни, вони нас підтримують. Коли ми гуляємо по Ризі, завжди бачимо щось українське – прапори майорять або зустрічаємо людей.

Так само і в Литві, де взагалі у кожному кварталі висить український прапор. І звичайні люди нас підтримують, і тренери. Я особисто спілкувалась з представниками баскетболу 3х3, і вони дуже сильно нас підтримують. Ми сиділи, і вони прямо хочуть про це розмовляти. Я бачу, що вони щиро стривожені цією ситуацією. І, звичайно, вони бажають, щоб війна швидше закінчилася.