"З танків лупили у наш будинок": єдиний український призер чемпіонату світу з боксу отримав пораду Усика, жив в облозі РФ і вимкнув колишнього росіянина

Боксер із Чернігова Данило Жасан, який три роки тому з родиною перебував в облозі РФ у рідному місті, став єдиним українським призером цьогорічного чемпіонату світу. На шляху до "бронзи" він за один раунд переміг колишнього росіянина, який отримав строк за наркотики, і лише прикре розсічення не дозволило йому вийти до фіналу. Хоча абсолютний чемпіон світу Олександр Усик був у Ліверпулі й дав Данилові пораду, як здолати молодого англійця.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Жасан згадав, як батьки були проти його занять боксом, розповів про перші важливі перемоги, життя в оточеному окупантами місті й виїзд під вибухи через поля, присутність на пологах і, звісно, першу медаль чемпіонату світу в Ліверпулі, де його підтримував Усик.

– Я на кожні змагання їду з думками про "золото". На кожні. У мене немає інших думок. Але на цьому чемпіонаті сталося, як сталося. "Бронза" – теж непогано в нашому випадку. Чесно кажучи, багато з ким із сітки вже зустрічався – чи то на зборах, чи у спарингах, чи на змаганнях. У принципі, я знав, як підійти до кожного. Крім першого суперника з Німеччини.

– То можна сказати, що він був для вас був сюрпризом?

– Ні, сюрпризом він для мене не став. Я просто його не знав. Як підлаштовувалися? Ми готувалися до цього чемпіонату тяжких пів року. Нас не було вдома, ми завжди на зборах – тут, у Києві, в Узбекистані, Іспанії чи Казахстані, де у нас теж проходила підготовка. Ми готувалися дуже довго до того чемпіонату. Тому налаштований був добре.

Й особисто я саме під кожного суперника не підлаштовуюся. Я виходжу в ринг і вже в першому раунді починаю бачити картинку бою. Тому що, наприклад, ти знаєш суперника і підлаштовуєшся під один стиль, під його роботу, а він щось нове вирішив показати, якось по іншому почав боксувати. І ти вже не знаєш, що робити. Тому маємо готуватися до будь-якого сценарію. І вже з першого раунду цей сценарій "прощупувати".

– А був такий суперник, якого тільки побачили й подумали: от із цим точно будуть проблеми?

– Ні, так не було. Я завжди виходжу з холодною головою і з гарячим серцем.

– Не можу не запитати про чвертьфінальний бій проти колишнього росіянина Георгія Кушиташвілі, який зараз виступає під прапором Грузії. Адже це була і принципова історія, і скандальна, оскільки після поразки технічним нокаутом у першому раунді він негарно говорив про вас та ображав лікарку, яка зупинила бій.

– Не хотілося б давати медійності цьому хлопцю з Росії. Що тут сказати... Він повівся не дуже добре щодо мене, щодо кожного українця. Й отримав те, на що заслуговував, уже в першому раунді. Хоча насправді хотілося б боксувати з ним далі. До того моменту я його вже добре прощупав. Навіть піймав невеликий кураж. Тому хотілося працювати далі, хотілося показувати більше та закінчити бій по-іншому.

Але лікар на змаганнях вирішив, що йому не треба продовжувати бій. У принципі, правильно вирішив, оскільки у нього вже було дуже велике розсічення. Ну, і сталося, як сталося.

– Після бою та образ із боку Кушиташвілі ви назвали його бійцем із сумнівним минулим. Що мали на увазі?

– Я не хочу пліткувати чи розповідати про минуле. Це можна знайти у відкритих джерелах. Просто скажу, що він відсидів у Росії за погані речі, яких ми не схвалюємо (у вересні 2020 року Кушиташвілі було засуджено до трьох років умовно за зберігання наркотиків та напад на співробітника Росгвардії).

– Добре, тоді давайте перейдемо до півфіналу чемпіонату світу, де ви були єдиним українцем. А тут ще й поєдинок проти господаря змагань. Зрозуміло, що був додатковий тиск.

– У півфіналі було важко. Трохи психологічно тиснуло, що я залишився один серед українців. Наче певний тягар відповідальності ліг на плечі. Але ми з ним впоралися. Вийшов і боксував непогано. Тільки у першому раунді я отримав розсічення. І в мене трошки кров'ю запливло око. Тому в першому раунді у мене була така плівка на очах. І тільки під кінець другого почав нормально бачити.

Третій раунд уже був розгромний на мою користь. Не вистачило ще одного (посміхається). Ще б четвертий раунд... Але непогано боксували. Ми з ним зустрічались раніше під час спарингів в Іспанії. Хлопець молодий, але він з того моменту дуже виріс. Я з повагою до нього ставлюся і, в принципі, приймаю все, як є. Могло б бути по-іншому. Ми вірили, що можемо завоювати "золото". Але склалося так, як склалося.

– Останнє десятиліття-півтора аматорський бокс жив від одного суддівського скандалу до іншого, через що опинився перед загрозою видалення з олімпійської програми, й навіть довелось створювати нову міжнародну федерацію. Як на ваш погляд, чи покращилася наразі ситуація на тих турнірах, де вам доводилось виступати?

– Наче покращилася, але на інших турнірах. Я не скажу, що на чемпіонаті світу хтось до когось ставився упереджено. Але мені здавалося, що у суддів, можливо, через те, що вони нові, не вистачало компетенції або досвіду. Ну, не може бути так, що три судді віддають одному, а два – іншому в таких раундах, де 10:8 і питань взагалі не мало б бути.

Не було такого, щоб якусь з країни вели. Я наче такого не помічав, коли дивився бої. Але в деяких поєдинках, зокрема й багатьох українців, виникали великі сумніви. Сумніви саме в компетенції суддів.

– На чемпіонаті світу в Ліверпулі був присутній і абсолютний чемпіон надважкої ваги Олександр Усик, який підтримував збірну. Якісь поради вам давав?

– Перед півфінальним боєм він сказав мені: "Бий по животу. Дуже сильно бий по животу". І підтримував нас. Взагалі Олександр Усик така суперпроста людина. Класна. Мені подобається, що у нас в Україні є абсолютний чемпіон світу у двох вагових категоріях – важкому та суперважкому дивізіоні. Це дуже велика мотивація для нас, що є такі люди. Вони приїжджають, вони дивляться на нас, вони підтримують.

– А після бою не сказав, мовляв, я ж тобі радив бити в живіт?

– Ні (посміхається). Він сказав, що я трішки пізно включився. Але на те були причини.

– З якими думками їхали з Ліверпуля додому?

– Чесно, були змішані почуття. З одного боку, наче показав найкращий результат серед українців, а з іншого – могло бути й ліпше. Я розумію, що міг виступити краще.

– Перша нагорода топтурнірів у 27 років. Чи не запізно, як ви оцінюєте? Бо дехто у цьому віці вже виграє олімпійське "золото" і переходить у професіонали.

– У всіх різний вік для досягнення успіху. Деякі рано стартують, і раніше згорають і згасають, а деякі починають пізніше й довше тримаються. Сподіваюся, я буду таким. Я себе відчуваю ще молодим, якщо що (посміхається).

– Звісно, у кожного своя історія. Хтось вистрілює ще до 20 років, а хтось – під 40. І таке буває. А як узагалі почався ваш шлях у боксі? Ви ж родом із Чернігова.

– У боксі я з 11 років. У мене друзі займалися, і я завжди теж хотів ходити чи на якийсь кікбоксинг, чи на бокс. А у мене батьки такого старого гарту – не дуже хотіли пускати мене на бойові види спорту. Мовляв, небезпечно, б'ють по голові. А мені дуже хотілося. Я прямо горів цим. І друзі мені якось кажуть: та ходімо з нами на тренування, а батькам скажи, що підеш гуляти.

Я так десь тиждень відвідував тренування. А потім розповів усе батькам, сказав, що мені все подобається. Вони відповіли: якщо подобається, то що вже зробиш, рік для себе позаймайся. Ну так от і затягнувся той рік.

– А яка була ваша перша важлива перемога чи якесь значуще досягнення?

– Напевно, це був 2016-2017 рік, коли я став срібним призером чемпіонату України серед дорослих. Турнір тоді відбувався у Харкові. Це дало мені таку впевненість, мовляв, я ж можу. І такий рівний бій був у фіналі. Дуже сильно допомагають із впевненістю наші тренери, які кажуть, що ви все можете. Вони дуже мотивують.

– До речі, з вами працює той самий тренер, який готував і Дмитра Митрофанова. Розкажіть трошки про цю співпрацю?

– У мене два основних тренери. Це Вадим Анатолійович Казанін і Корець Андрій Олександрович. Вони нас вели, знаєте, як батьки для всіх своїх спортсменів. Я не хочу перекладати відповідальність за своїх батьків. Вони у мене дуже чудові. Але тренери справді ставляться до нас, як до своїх дітей.

Я з дитинства пам'ятаю, як десь вберегли нас від небажаних програшів. Не пустили на змагання, мовляв, ти не поїдеш, і все. А я дуже хотів. Так хотів, що плакав: як це так?! А вони: ні, треба пропустити ці змагання. Тренери тоді розуміли, що я можу виїхати на турнір, програти сильно комусь – і все. Зірка згасла. Можна зневіритись і перестати займатися.

Знаєте, таких різних ситуацій було чимало. І вони завжди допомагали нам усім по життю. Це ж не тільки в спорті. Ми як одна велика чернігівська боксерська родина. І вони нас знають із таких маленьких-маленьких.

– Чи є якісь свої ритуали перед боєм чи перед змаганнями? Адже спортсмени досить забобонні люди.

– Так, комусь треба тільки з лівої ноги, наприклад, виходити в ринг. А я, навпаки, стараюсь бути незабобонним. Адже раптом ти зайдеш із правої випадково і помітиш це. Що робити далі? (Сміється) Це ж будь-яка ситуація може статися. Тому я для себе навіть іноді спеціально щось змінюю перед поєдинками. Наприклад, перед одним поголився, а перед іншим – ні.

Я міняю щось, щоб не зациклюватися, не ставити себе в рамки. Я не вважаю, що мають бути якісь ритуали чи рамки.

– Ви виграли чемпіонат України 2023 року, але ваша категорія 85 кг була неолімпійською, тому й не брали участі у відборі на Ігри в Париж-2024. А не було думок або скинути вагу, або піднятися і таки поборотися за ліцензію?

– Є таке бажання, але треба робити все з розумом. Скинути до 80 кг я вже точно не зможу. Тому що 92 кг – це моя міжсезонна вага, а 85 кг – робоча. Якщо дисципліновано робити вагу, то це неважко і я дуже добре почуваюсь. А ближче до наступного олімпійського відбору, можливо, у 90 кг буду переходити. Певний план є, але жодної конкретики – подивимось, як воно все піде.

– Деякі бійці збірної України вже пробують себе у профібоксі.

– Хочеться теж спробувати власні сили у професіоналах. Чекаю на пропозиції.

– На початку повномасштабного вторгнення РФ Чернігів став однією з фортець, яка стримувала окупантів. Ви перебували в той час у місті з родиною?

– Так, повномасштабну війну я зустрів у Чернігові. Прокинувся зранку через дружину, яку розбудили батьки та сказали, що війна почалася. Вона мені теж каже: "Війна". А я, якщо чесно, одразу не міг повірити: "Що ти таке сказала? Та я спати хочу". І знову лягаю. А вона кричить, мовляв, війна, війна!

Тоді мені вже дзвонить батько та просить забрати маму з роботи, бо вона не може доїхати: "Почалась війна. Там паніка в усіх людей". Я виїхав уранці за мамою, а вона працювала у нічну зміну. І тут розумію, що на дорогах багато машин, усі метушаться, всі заправки забиті автівками. Думаю: "Ну, блін..." І от так прийшло усвідомлення, що справді війна.

Але до цього я вважав, що це неможливо. XXI століття, цивілізований світ – ну яка війна?! Спочатку були думки, що, може, кілька днів щось там протриває, а потім усе минеться. Але бачите, як сталося.

І ми майже до кінця облоги Чернігова залишались у місті й виїхали в кінці під обстрілами, тому що дружина в мене вже дуже боялася. І це зрозуміло, бо всі боялися. Вже такий нестабільний нервовий стан був у багатьох родичів. І довелося мені вивезти всіх до Хмельницького.

– Але ж під кінець облоги там узагалі було дуже складно виїхати. Тоді казали, що залишалась лише одна дорога. І та – дуже небезпечна.

– Так, ми виїжджали тією однією дорогою. У мості, через який вона проходила, – дірка. Їхали полями. А ще й по боках гримить, вибухає. Я їду на машині, яка на ладан дихає, 120 кілометрів на годину полем. Ну, знаєте, було так... атмосферно (сумно посміхається). Але виїхали.

А потім, коли вже відійшли, ми не спішили повертатися. Ще десь з місяць побули в Хмельницькому й повернулися в Чернігів. І я вдячний усім, хто мені допомагав у той момент.

– У той момент не було думок: усе, який бокс, тут хоч би вижити?

– Були. Але коли повернулися додому, то подивились: наче все ж нормально, можна і продовжувати.

– Можна і під обстрілами тренуватися...

– Ну так. Але можна продовжувати жити. А ми з дружиною ще й купили свою квартиру в кредит за два місяці до повномасштабної війни. На околицях Чернігова. І в наш дім так нормально прилітало. Нашу квартиру, слава Богу, не зачепило, але в наш дім і з танків лупили, і так прилітало. У нас квартира розташована на першому поверсі зі сторони двору, а восьмий, дев'ятий сильно постраждали. Але, слава Богу, вже все відремонтували, люди живуть, і все добре.

– А ви де весь цей час перебували?

– Ми в батьків жили, в центрі міста. Там більш-менш спокійно було, але теж біля будинку, метрів за двісті, прилітало – й утворився такий величезний кратер.

– Але я бачила відео і знаю з розмов із друзями, як у такий критичний момент чернігівці об'єднувалися й допомагали одне одному.

– Оце мені дуже сподобалося, що в Чернігові всі дуже сильно об'єдналися, всі щось шукали, розвозили. Я коли у перший день війни вранці виїхав, устиг заправити машину повністю газом і бензином. І вистачило на багато кілометрів. Ми і коктейлі молотова робили, і якусь там гуманітарку знаходили – де якісь продукти продаються – і привозили у бункер, дітям. Усі щось робили.

– Як швидко змогли повернутися до тренувань?

– Я ще в Хмельницькому почав готуватися в одного тренера. Мені допомогли, впускали в зал. Але тоді, наче й тренуєшся, але ж – війна, і що далі робити? Незрозуміло. Не було ніякої впевненості. Але коли вже повернувся до Чернігова, одразу прийшов на тренування – і готувалися й далі.

– Як готуватися в Чернігові? Адже до кордону з Росією дуже близько – трохи менше ніж 90 км.

– Коли ми гуляємо з дитиною і собакою та чуємо, як дзижчить і підлітає цей мопед-шахед, то йдемо й переховуємося в підвальних приміщеннях. Магазини у нас там є в підвалах. Пішли, перечекали, вийшли. Гуляємо далі.

До речі, зараз нас уже переселили, але до цього зал наш був у бомбосховищі. Тобто тренувалися ми все життя в бомбосховищі. Тому там було спокійно. Але то таке. Адже це ми були в укритті, а дружина з дитиною – вдома.

– Ви одружились буквально напередодні повномасштабного вторгнення, а дочка народилася вже у 2024 році. Важко було наважитись стати батьками під час війни?

– Насправді ми хотіли раніше, але ж війна... А потім подумали: а що вже чекати? Скільки вона буде продовжуватися? Треба якось жити далі.

– Родина для кожної людини, зокрема і для спортсмена, – це його тил, його підтримка. Можете розповісти про своїх найрідніших людей – батьків, дружину, доньку.

– Мої батьки – звичайні робочі люди. Зараз мама працює у "Сільпо". Батько має дві вищі освіти, але за фахом ніколи не працював. Наразі у нього є своя невеличка команда, і вони займаються внутрішнім ремонтом.

– До речі, як вони змирилися з тим, що ви таки стали боксером?

– Довго звикали, роки три-чотири. Але коли почалися перші результати, перші важливі перемоги, то вже змирилися. Вони ж бачили, що в мене характер такий непростий. Зі мною дуже не посперечаєшся у таких питаннях.

– Дивляться ваші бої?

– Дивляться. Батько, до речі, більше переживає, ніж мама. Дружина теж дивиться бої. Вона в мене вірить завжди.

– Бути дружиною боксера, взагалі спортсмена, – це теж певний виклик. Як познайомилися? І як узагалі вона адаптується до того, що вас часто немає вдома – регулярні збори, постійні змагання?

– Так, бути дружиною боксера – це дуже великий виклик. А познайомилися ми з нею в компанії друзів. Вона сказала, що я їй сподобався. Вона мені теж. І якось так сталося, що разом почали свій шлях. Переїхали разом на орендовану квартиру. А в кінці 2020-го я зробив пропозицію.

У дружини день народження 31 грудня, якраз на Новий рік. І у цей день я вирішив освідчитись. Спочатку – подарунок, а потім уже пропозиція. Теж сиділи в компанії друзів, і вийшло прикольно. Їй сподобалося. А трошки більше, ніж за пів року, ми вже одружилися. Вона просто довго готувала весілля (посміхається).

– Є з дружиною якісь свої сімейні традиції? Особливо, коли повертаєтесь після змагань чи зборів?

– Ми завжди стараємося кудись виїжджати разом. Любимо їздити гуляти до Львова, де спокійніше. Адже дружина переживає – вона постійно в Чернігові з малою.

– Як ви ставитесь до своїх батьківських обов'язків? Перепеленати, нагодувати?

– Все роблю. Нічого не цураюся взагалі. Я був присутній у палаті під час пологів. Мені навіть було цікаво.

– А чи залишається у вас час на якісь хобі?

– У мене дуже багато захоплень було до родини. Я з дитинства і в баскетбол, і в футбол граю, дуже полюбляю активний відпочинок, зокрема лижі. Але зараз на все це немає часу, бо наразі моє найголовніше хобі – це моя родина й моя донька. Хочу її розвивати, хочу приділяти їй більше уваги, адже дуже часто немає вдома, тому у вільний час хочеться бути зі своєю любою донькою і дружиною.

– До речі, а в Усика не було пропозиції побігати разом у футбол, адже він теж грає?

– Та, трошки різні покоління... (Посміхається)

– Думаєте, що не витримає?

– Може, й так (сміється).

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!