"Боялась повертатись в Україну": найкраща гімнастка країни згадала важкий вибір після вторгнення, перше за 28 років "золото" Євро та віру Дерюгіної

Зірка української художньої гімнастки Таїсія Онофрійчук запалала минулого року, коли вона здобула першу нагороду дорослого чемпіонату Європи, а потім сенсаційно стала лідеркою збірної і поїхала на Олімпіаду-2024 замість уже досвідченої і титулованої Вікторії Онопрієнко. І хоча у Парижі-2024 16-річна киянка через помилку посіла 9-те місце, стала справжнім відкриттям змагань. А вже у червні 2025-го принесла Україні перше за 28 років "золото" Євро в особистому багатоборстві.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Таїсія згадала свої думки, коли почула про участь в Олімпійських іграх, розповіла про передчуття перед історичною Європою і переломний момент після повномасштабного вторгнення РФ, коли було дуже страшно повертатися в Україну.

– У своїх інтерв'ю Ірина Іванівна Дерюгіна наголошувала, що був украй важкий період, коли почалось повномасштабне вторгнення, – ви і ще чимало гімнасток поїхали з країни. Можете згадати буквально, як це було для вас?

– Коли 16 лютого заговорили про те, що ось-ось почнеться війна, ми переїхали до бабусі та дідуся на правий берег, щоб потім не їхати через міст, коли розпочнуться військові дії. Тому 22 лютого в нас уже всі речі були зібрані, й от у той день я прокинулася о 5 ранку, тому що мене будить мама, ну і пролунали вибухи.

Я дуже чітко пам'ятаю цей момент, тому що за день до того у мене була така тривожність. Я навіть не знаю, як це пояснити. Я сильно плакала й була дуже стривожена. Мама навіть дала заспокійливе, і воно трохи допомогло. А зранку прокинулася і просто не розуміла, що відбувається.

Ми одразу виїхали спочатку у Вінницю, там перебували три дні, лунали постійні тривоги, ми постійно спускалися в підвал. А ще у нас були кішка та тхір, через яких ми дуже хвилювалися. Потім поїхали на тиждень до Львова. І якраз говорили, що тварин не можна вивозити за кордон, і ми дуже-дуже сильно непокоїлися за них і ще й через те, кому віддати на випадок, якщо не пропустять. Але дякую, що пропустили.

Так, ми виїхали до Польщі, де я перебувала місяць, а потім Ірина Іванівна зв'язалася з дідусем. Тато взагалі не хотів, щоб ми так швидко поверталися додому, мовляв, залишайтесь за кордоном хоча б на перші три місяці повномасштабного вторгнення. Ми багато говорили про це. Я теж дуже боялася повертатися в Україну, але погодилась.

Тато був на той час у Львові, і мене забрали дідусь і бабуся, а мама й сестра залишилися в Польщі ще на місяць. Ми виїхали, я проплакала всю дорогу, тому що мені було дуже страшно. Я зустріла тата й сильно розплакалася, тому що думала, що ми більше не зустрінемось, оскільки тривала війна. А наступного дня я вже була на тренуванні.

Перший час у Києві я постійно дуже тривожилася, боялася засинати, боялася за тата. Ми саме готувалися до чемпіонату Європи серед юніорів, дуже завзято тренувалися. І коли вже приїхала мама з сестрою, то мені стало трохи спокійніше. Ми виїхали на чемпіонат Європи, але до цього ще був Кубок світу, і там пройшов невеличкий збір з високою стелею, дуже гарними умовами. І було спокійно дуже.

– Пам'ятаєте, як уперше повернулись до Палацу спорту після перерви? Які були думки, відчуття?

– Це був Кубок України, я виступала у двох видах, але змагання пройшли для мене дуже погано, оскільки були моменти хвилювання, було важко психологічно. І я дуже погано виступила. Скажу, що я взагалі ніколи ще так не виступала й дуже сподіваюся, що не буду. Насправді мені було дуже соромно, тому що я представляла збірну на Кубку України, і так невдало виступала.

Але потім у нас був клубний чемпіонат світу в Японії, в Токіо, а до цього ще збір – нас запросили в Такасакі. І там дуже велика арена, просто вау! Там ми готувалися десь трохи менше ніж місяць, а потім відбувався клубний чемпіонат, і я там виграла "золото" й довела, що можу виступати гідно.

– Ірина Іванівна розповідала, що саме після повномасштабного вторгнення РФ і повернення в Україну в вас прокинувся лідер, і вона це побачила. А особисто ви відчули, коли це сталося?

– Напевно, це була середина того сезону, коли я зрозуміла, що можу виступати на високому рівні, що можу представляти Україну дуже гідно. Я старалася на кожному змаганні виборювати медаль. Я собі говорила: все, я без медалі не поїду додому. І насправді по одній медалі точно привозила з Кубка світу. У мене був вдалий етап Кубка світу в Баку, я там виборола одразу три нагороди.

А потім Ірина Іванівна сказала, що я їду на Олімпійські ігри в Париж, і для мене це був трошки шок, оскільки на той момент я не була лідером збірної. Десь за три дні мав відбутися чемпіонат України, але я постійно думала тільки про це: Олімпіада, Олімпійські ігри, мені 16... Але я вірила, що добре підготуюся.

До Олімпіади-2024 ми готувалися в Ужгороді, ми часто готуємося в цьому місті, тому що там спокійніше та ближче до кордону, завдяки чому ми швидше виїжджаємо.

– А як Ірина Іванівна вам пояснила, чому саме ви? Пам'ятаєте, який у вас був діалог?

– Точно діалог не пам'ятаю. На той момент я розуміла, що можу поїхати, але не вірила, тому що для кожного спортсмена Олімпіада – це дуже високий рівень. Я дуже непокоїлася протягом тривалого часу, я дуже хвилювалася, оскільки на мене лягла вся відповідальність. Адже у Франції я єдина виступала в особистих змаганнях, і ще були групові.

Коли ми прибули в Париж, я просто не могла повірити, що буду змагатися на Олімпійських іграх.

– Як вам підтримка глядачів? Казали, що вона була неймовірною.

– Дуже класно! Я вперше почула, як вболіває просто весь зал. І потім я це відчувала та виходила на килим дуже горда. Скажу, що я, напевно, не переживала під час кваліфікації, але хвилювалася у фіналі, оскільки розуміла, що я можу взяти медаль.

І потім протягом дуже тривалого часу я шкодувала, що могла здобути нагороду, але не допрацювала ментально, напевно. Оскільки в іншому в Парижі я була дуже добре готова. Просто треба було виступити як у кваліфікації, але я про це не повинна була думати, а просто бути в моменті. Тобто не думати про медаль, взагалі ні про що не думати, просто виходити й робити, що треба, і все.

І потім ми були на трибунах з Іриною Олегівною під час фіналу у групових вправах, і просто мурашки по шкірі бігли під час кожного виступу – настільки відчувалась підтримка залу. Це просто кайф, дуже класно!

– Що тренери казали вам після Олімпійських ігор? Треба ж було якось обговорити виступ, щоб пройти цей етап.

– Так. А потім у нас ще був виступ в Японії на клубному чемпіонаті світу, де я ментально недопрацювала. І я теж проговорила це все: що я відчувала, що я думала на той момент. Усе прописала і зрозуміла свою помилку, усвідомила, що я не так зробила.

– Тобто все впиралося в ментальну складову?

– Так.

– На жаль, у вашому виді спорту поступово повертають на килим у "нейтральному" статусі представників країн-агресорок – росіянок і білорусок. Як тут варто реагувати, як ви до цього підходите?

– Так, на деяких змаганнях є нейтральні спортсмени, але ми стараємося віддалятися від них, менше потрапляти на очі й узагалі не контактувати з ними.

– А вони намагаються розмовляти з вами чи якось зачепити?

– Непевно, ні. Але ми просто дуже віддаляємося від них, щоб не мати з ними жодних контактів.

– Чемпіонат Європи-2025 став для вас тріумфальним. З якими думками їхали й коли зрозуміли, що перемога у багатоборстві вже ваша?

– Коли ми виїжджали на чемпіонат Європи, у мене було спокійно на душі. Я вірила, що зможу взяти золоту медаль у багатоборстві. Але, можливо, трохи не до кінця. Однак я сподівалася на це. Мене не покидали думки, що от у 17 років я можу стати чемпіонкою Європи.

Поділ пройшов для мене не дуже гарно, і тоді я подумала, що все (посміхається). Але він не показує, як надалі ти виступиш. Головне – відчути ці емоції, цей стан на килимі, на змагальному килимі. Й у день багатоборства я не дуже нервувалась. Я старалася заспокоювати себе, не думати, як я виступлю, просто бути в моменті, не думати про медалі, що і хто там зробив чи не зробив.

Я старалася зовсім не дивитися на інших гімнасток. Тільки я, предмет і тренер. Найбільше нервувалася, напевно, під час вправи з м'ячем, тому що були слизькі руки й дуже важко мені дається цей м'яч. Але я хочу ще вдосконалювати їх, як і всі програми, щоб іще краще й стабільніше виступити на чемпіонаті світу-2025.

– Зараз, коли вам уже спокійніше жити в Києві та здобули чимало важливих перемог, які є складнощі?

– Важко йде підготовка навіть після такого вдалого чемпіонату Європи, тому що я вже показала свої програми й розумію, що гірше зробити вже просто не можу. Тож треба ще набагато більше працювати, ніж до чемпіонату Європи, щоб набагато ліпше виступати у майбутньому та гідно представляти Україну.