"Зупиніть Андрієнка, бо ця потвора виграє вибори!" Народний "довгоносик" України – про політичну авантюру, пророчі жарти та пенсію в 4 тис. грн.

Віктор Андрієнко – актор, режисер, сценарист і співтворець культового "Шоу довгоносиків", на якому виросло ціле покоління українців. Свого часу проєкт став справжнім телевізійним феноменом – його транслювали одразу чотири українські телеканали. У творчому доробку артиста – популярні телепроєкти, десятки ролей у кіно й серіалах, режисерські роботи, а також участь у створенні анімації "Острів скарбів", яка давно стала класикою.

В інтерв’ю OBOZ.UA Андрієнко розповів, чому "Шоу довгоносиків" свідомо закрили на піку популярності, згадав, як його неодноразово кликали до Москви та пояснив, чому свого часу отримав стійкий імунітет від політичного гумору. А ще – про "шахед", що впав біля його будинку в Києві, пророчі жарти "Довгоносиків", відмову від звання народного артиста та пенсію у чотири тисячі гривень.

– Пане Вікторе, "Шоу довгоносиків" днями святкуватиме 30-річчя. Вже готуєте святковий торт зі свічками?

– Ми не задумували гучних святкувань із нагоди ювілею "Довгоносиків" – настрій нині радше ностальгійний, ніж святковий. Зібратися всім разом майже нереально: життя розкидало нас по світу – хтось залишився в Україні, хтось живе за кордоном, а декого вже, на жаль, немає. Та й офіційних відеоархівів практично не збереглося. Тож кожен святкуватиме по-своєму – зі своїми спогадами, емоціями. Сяде у крісло, витягне ноги до блакитного вогника телеекрана, перегляне старі світлини, уривки програм і кадри, що дивом лишилися у приватних архівах шанувальників нашого, без перебільшення, безсмертного творчого доробку минулого століття. І, можливо, з легкою сльозою згадає щирих у своїй химерній фантазії "Довгоносиків".

Усі тодішні гумористичні проєкти з України – "Джентльмен-шоу", "Маски" – "колядували" на чужині. А тут існувало лише "Шоу довгоносиків". То був прекрасний час – своєрідний оксамитовий сезон творчого натхнення. Час, коли ти був не лише автором, а й критиком, цензором і власним "міністерством культури". Ми самі вирішували, що говорити й показувати глядачеві. І, маючи таку безмежну свободу, не скотилися ані до гумору "нижче пояса", ані до улесливого цілування влади в усі її демократичні місця. А вже після "Шоу довгоносиків" на екранах з’явилися "Каламбур", Сердючка Андрія Данилка, а ще пізніше, народилися всілякі Comedy Club та цілі гумористичні телеканали.

На жаль, цей світ уже покинули багато моїх яскравих колег: Петро Кузнєцов – наш довгоносий пілот-оператор, Микола Гудзь – той самий бармен, професор Фрейд, закадровий голос шоу, людина-гора Сашко Петриченко, екранний пожежник Толя Коханський… А пів року тому актор, бутафор та декоратор "Довгоносиків" Діма Тупчій (загинув у Києві під час російської атаки в листопаді минулого року. – Ред.). Саме він вигадав і створив усі наші безсмертні носи. Діма, без перебільшення, був генієм. Глядач бачив просто кумедні носи, але за тими кульками стояли роки технічної роботи й експериментів. Бо через той ніс треба було не лише дихати, а ще бігати, падати, кричати – і все це мало виглядати природно та гармонійно.

І Діма зробив це блискуче. Носи були легенькі, зручні – у них можна було працювати цілий день і майже не відчувати їх на обличчі. Більше скажу: навіть каву можна було пити – нічого не заважало. Хоча без побічних ефектів не обходилося (сміється). Поки існувало шоу, я нормально засмагнути не міг, бо через той ніс роками залишався білий трикутничок на обличчі – там, де його приклеювали до мого фейса. Але, до речі, жодного разу шкіру не попалили, бо на кіностудії Довженка тоді ще залишався хороший, хоч і радянський, клей. А коли запаси закінчилися, доводилося шукати аналоги мало не через Голлівуд.

– Така легкість у кадрі – це результат довгих репетицій чи все знімальній групі давалося з півоберту?

– Просто ми так до цього ставилися – реально кайфували. Коли отримуєш справжнє задоволення від роботи, перестаєш рахувати години, дні чи місяці. Не думаєш про те, що в павільйоні взимку мінус 25, а влітку – плюс 25. Думаєш тільки: як вигадати класну дію, сильну репризу, смішний гег. Над нами ніхто не стояв із вказівками. Не було, як зараз, двохсот п’ятдесяти продюсерів. Усе народжувалося ніби за помахом чарівної палички. Клац – і щось придумалося. Клац – вже зняли.

Але за цією легкістю стояла абсолютна хімія – не лише між акторами й режисером, а між усією знімальною групою і навіть глядачами-зівaками, які приходили на зйомки. І досі дивуюся, чого ми не додумалися брати з них гроші – бодай латати дірки в бюджеті "довгоносого" шоу (сміється). Тоді зійшлося все: час, люди, характери, енергія. Таке неможливо прорахувати чи сконструювати штучно. У команді були різні люди – за віком, темпераментом, акторською школою. Але коли все це щиро сходиться в одній точці – виходить вибух. Таке трапляється дуже рідко.

Пам’ятаю, коли до нас прийшла Тома Яценко й дізналася, скільки заробляю за місяць, була шокована. Каже: "Я думала, це за один день". Але мене це абсолютно не бентежило. Як у старому анекдоті: "То ви ще й платити мені будете?" От приблизно так до цього ставився. Перші півтора року в мене паралельно була власна анімаційна студія, тож із фінансами проблем не виникало. Але одного разу партнер поставив умову: "Або студія, або "Довгоносики". Здогадайтеся, що вибрав. І вважаю, що не програв.

Зараз, звісно, часи вже інші. Змінилися люди, гумор, ритм життя. Деякі речі, які колись "вистрілювали", сьогодні вже так не зайдуть. Але "Довгоносики", як не дивно, досі працюють. Я інколи показую наше шоу молодим – реагують нормально, сміються. Хоча чудово розумію: сьогодні створити таке шоу практично нереально. Ми були занадто інтелектуальними для жанру ексцентричної телевізійної клоунади. Щоб уловити наші жарти, треба було щось читати, знати. Ми ж постійно гралися з підтекстами. От, наприклад: "Гоголь – перший український пожежник". Це ж відсилання до того, як він здуру спалив другий том "Мертвих душ". Або інший жарт тих часів: "На тобі, французику, сірнички – йди, столицю підпали". Ось такі в нас були – пророчо-інтелектуальні жарти.

– А ще ви якось сказали: "Коли клею ніс – я вже не Андрієнко". Це як у Данилка: переодягається в Сердючку – і вже інша людина.

– Так воно і є – і в мене, і в Данилка, та й у будь-якого актора у світі, який чесно ставиться до своєї професії. Коли заходиш в образ і зачиняєш за собою двері реального соціуму – ти вже не Віктор і не Андрій. І персонаж, у скафандр якого ти вліз, починає жити власним життям. Через це в мене була купа історій. Пам’ятаю, якийсь банк святкував корпоратив. І всім учасникам розважальної програми суворо заборонили спускатися зі сцени в зал до гостей. Але це ж було ще до того, як Андрієнку причепили ніс (сміється).

А з носом я вже в тому образі так загрався, що стрибнув зі сцени, підскочив до якогось столу й заволав: "О, дорогі наші клієнти! Гепнулися усі ваші проценти! Бо на хороші сбереженія ми гуляємо красивий день рожденія!" І – мерщій за куліси. А там на мене охорона й організатори: "Вікторе, ви що, здуріли? Це ж стіл VIP-клієнтів банку!" А звідки я міг знати? В той момент це вже був не я, а мій персонаж. І під час зйомок у кадрі відбувалося те саме: коли починається імпровізація – тебе просто несе. Ти раптом можеш ляпнути чи зробити таке, що вже за хвилину думаєш: "З якого переляку це взагалі зробив?"

– Чому "Шоу довгоносиків" закрилося фактично на піку популярності?

– Ми самі це вирішили. Пам’ятаю, сиділи всі в кабінеті Віктора Приходька, і раптом хтось сказав: "Ми вже зіграли все, що знали. Далі почнемо ходити по колу". І це була правда. Бо все вже до нас написав дідусь Шекспір. У нього – приблизно три десятки головних сюжетних тем, які й досі грають: кохання, зрада, ревнощі, жага влади, хвороби, сімейні конфлікти, війни. Усі сучасні фільми й серіали так чи інакше крутяться навколо цих шекспірівських тем. Людство нічого принципово нового не вигадало – змінюються лише жанри, міста й час дії. І ми зрозуміли: якщо продовжимо "Довгоносиків", то рано чи пізно почнемо повторювати самих себе й перетворимося на пародію на власне шоу. Тому й вирішили: "Підемо із шоу-бізнесу, як The Beatles – на піку популярності".

І, думаю, це було правильне рішення. Треба не боятися змінюватися. Життя біжить надто швидко, і неможливо прожити в одному образі. Інакше виходить, як у старій театральній байці: "Сьогодні ювілей у нашому обласному театрі – 50 років виставі "Ромео і Джульєтта". І, як і пів століття тому, молодістю та свіжістю акторської гри нас вражають незмінні виконавці головних ролей – Іваненко та Петренко" (сміється). Треба змінювати формати. І я це робив. Закінчилися "Довгоносики" – почалося "Мамаду", потім були "Великі перегони", далі – "Весела хата", "Веселі усмішки", а згодом – "Велика різниця". Потім раптом з’явилася моя короткометражка "13-й кілометр", а далі – вже повний метр "Іван Сила". Ще раніше були анімаційні фільми та реклама, де я працював як продюсер і режисер, а у 2016 році – режисура анімаційних сцен у повнометражному мультфільмі "Микита Кожум’яка". Потім – книжки, аудіоказки.

Творчість – це не про те, щоб триматися за старе. Навпаки: інколи треба вчасно відпустити й вистрибнути з якогось проєкту, як із потяга, навіть якщо він досі має рейтинги. І чим швидше це зробиш, тим більше шансів знайти щось нове. А можливо – цікавіше й яскравіше. Ну от, наприклад, та ж "Велика різниця". Я ж до того взагалі ніколи не вважав себе пародистом. Але пропрацював у цьому телепроєкті з величезним задоволенням.

 У моєму житті є два абсолютно нереальні довготривалі проєкти – "Шоу Довгоносиків" і "Велика різниця". Ми не побили горшки, не розбіглися ворогами. Бо як зазвичай буває? Ще фільм чи серіал не закінчили знімати, а за час роботи вже починаються образи, сварки, хтось із кимось пересварився. А в нас усе було навпаки. Залишилися творчими друзями на все життя. Це ж фантастика. Я щаслива людина, бо мав шанс працювати – і досі працюю – з талановитими професіоналами.

– А де зараз ваші колеги по "Шоу довгоносиків"?

– Де зараз Валентин Опалєв чи Віктор Приходько – точно й не скажу. Вони ж люди світу: то Америка, то Європа. Але на Новий рік чи дні народження ми обов’язково телефонуємо одне одному. Валентин Опалєв щоразу заводить одну й ту саму пісню: "Давай знімемо щось яскраве, з гумором". Я відповідаю: "Давай". Трохи "познімали" в розмовах – і до наступного Нового року (сміється). А потім усе повторюється: "Вітаю! Ну що, давай щось знімемо!" Із Вітею Приходьком теж спілкуємося. У нього під Києвом своя студія – Victoria Film Studios. Там багато чого знімають, і мене іноді теж кличуть попрацювати. Зіронька мого серця – Тома Яценко – продовжує грати на сцені, працює в антрепризах, постійно зайнята. Ми з нею практично щодня переписуємося. У нас навіть є традиція – вітати одне одного з новим днем. Вася Бендас час від часу вискакує до мене на якісь зйомки чи озвучування, але надовго залишатися не може. У нього хвора мама, тому переважно живе у своїх Старих Кривотулах біля Івано-Франківська.

– А як вам теперішній гумор?

– Я завжди кажу: якщо смішно – значить смішно, і тут немає про що сперечатися. Але не все мені близьке. Глядач сам голосує – або гаманцем, купуючи квиток на шоу, або кнопкою на телевізійному пульті. Майже як на виборах. До речі, свого часу я так награвся в політичний гумор, що отримав від нього стійкий імунітет. Пам’ятаєте проєкт "Великі перегони"? Мене якось запросили до одного політичного штабу й попросили придумати щось під вибори. Ну, я й придумав концепцію, покликав колег – і ми запропонували її телеканалу "1+1". Тоді каналом керував Олександр Роднянський. До речі, назву програми ми вигадали разом із ним, і саме він запустив проєкт в ефір як продюсер. І тут ми теж були першими – до того в Україні не існувало сатирично-комедійного політичного шоу такого формату.

Моє завдання було придумати концепцію й зрозуміти, як усе це має працювати. Далі вже підключилися політологи, сценаристи, режисери. А мені кажуть: "Ну, якщо ти, Андрієнко, такий розумний – іди у кадр і грай". От довелося перевтілюватися у різних політиків. Тому вибачайте, якщо в Меркель чи Вітренко були волохаті руки – інших у мене не знайшлося (сміється). Як експеримент це було дуже цікаво. Але з часом політичний гумор перестав мене захоплювати. Я пішов із шоу – навіть гроші, які пропонували, не зупинили. Мені завжди подобалися візуальні історії й гумор, який живе довго – завтра, післязавтра, через десять років.

Серед сучасних стендаперів є дуже талановиті хлопці й дівчата. Але часто, коли в людини закінчується фантазія чи жарти, чомусь у хід одразу йдуть матюки. Хоча не треба сюди приплітати Леся Подерв’янського – це інша історія. Пам’ятаю, як він прийшов у Театр на Подолі читати свого "Гамлета". Один дуже відомий актор тоді страшенно обурювався: "Шекспір із матюками – це жах!" А потім сам від сміху сповзав на підлогу й реготав голосніше за всіх у залі. Бо Лесь – це окрема планета. Там є література, образність, точність і інтонація.

– Ви казали, що політика вас не цікавить. Але ж був момент, коли вам пропонували йти у Верховну Раду.

– Та то була радше авантюра й суцільний стьоб. Під час другого скликання Верховної Ради ми вирішили зробити одну із серій "Шоу Довгоносиків" про вибори. Та так загралися, що хтось здуру запропонував: а чому б не піти кандидатом у депутати – чисто для популяризації шоу? І понеслося. Написали програму – абсолютний абсурд, чисте "проти всіх". І тут телефонує Олександр Роднянський: "Зупиніть Андрієнка, бо ця потвора, не дай Боже, ще вибори виграє. І що ми тоді будемо робити?" (сміється).

А вже пізніше, за часів Януковича, до мене прийшли вже з реальною пропозицією. Як вони вмовляли, які гроші пропонували! Але я чемно подякував і відмовився. Тоді вони побігли до Данилка й почали вмовляти йти в політику Сердючку. Данилко спершу погодився, але ж усі пам’ятають, чим це закінчилося – довго він у тій історії не витримав. Навіть в УНІАН приходив у образі Сердючки – з гримом, костюмом, усім антуражем. А потім почалися дзвінки, погрози… Бо коли заходиш у політику, треба розуміти: там уже давно не жарти.

– Правда, що ви свого часу відмовилися від звання народного артиста?

– Розумієте, є актори в обласних театрах, які по десять-п’ятнадцять років чекають на це звання. Люди все життя проводять на сцені, тягнуть репертуар. А тут ти щойно отримав заслуженого – і вже за рік тобі дають народного. Мені здається, це не зовсім правильно. У свого друга, народного артиста Бориса Барського, коли отримав звання, запитав: "Ну і які привілеї, окрім народної любові, яка в тебе і так була?" Боря важко зітхнув і відповів: "Вітя, ти не правий. А безкоштовне місце на цвинтарі?" (сміється). Я кажу: "Старий жарт. Я це ще від Богдана Бенюка чув після того, як йому вручили народного.

Але знаєте, що цікаво? Коли я отримав звання заслуженого артиста, люди почали щиро дивуватися: "Як це – Андрієнко і без звання?" А потім одразу: "Тоді чого не народний?" До речі, ще за часів "Довгоносиків" у мене була кумедна візитка: "Народний довгоносик України". І це, між іншим, не я придумав. Мій друг Ігор Крикунов, керівник циганського театру "Романс", якось подзвонив, ми про щось творчо сперечалися, і він раптом видав: "Ну ти, народний довгоносик України!" Мені це так сподобалося, що надрукував собі таку візитку: "Народний довгоносик України". А нижче: "Телефон 01, 02. Факс 03" (сміється).

Звання заслуженого артиста я, чесно кажучи, отримав майже випадково. У якийсь час ми дуже багато працювали з Міністерством освіти та Міністерством культури над проєктами для шкільної програми. Почалося все з "Івана Сили". Моя дитяча кінострічка увійшла до шкільної програми. І це було логічно: сучасна українська історія для дітей, а такого контенту тоді катастрофічно бракувало. Далі – ще були спільні роботи.

І в цей період по телевізору вийшла програма з моїм інтерв’ю у потязі Київ-Маріуполь. Я тоді їхав туди зі своєю моновиставою "Чоловік перед дзеркалом". І під час розмови мене журналісти питають: "А яке у вас звання? Народний? Заслужений?" А я відповідаю фразою персонажа з "Довгоносиків": "Ще не народився той народ, який мене заслужив". Хтось у міністерстві це побачив і телефонує: "Вікторе, а у вас що, справді немає звання?" Ну і після того все якось закрутилося й матеріалізувалося.

До речі, одного разу мені вже мали дати звання заслуженого артиста. А напередодні я проводив 60-річчя Романа Балаяна, і Роман Гургенович особисто попросив мене вести вечір суржиком. Ну як я міг не виконати прохання майстра у його ювілей? А наступного дня в міністерстві культури зібралася комісія, яка вирішувала питання щодо мого звання. І одна дуже відома людина заявила: "Нехай Андрієнко спочатку вивчить українську мову, а тоді претендує на звання". Іронія долі в тому, що вже за кілька годин ми зустрілися з ним на вечері на честь Балаяна. Привіталися, і я тихенько прошепотів на вухо: "Знаєте, українську мову я знаю краще, ніж народний артист України Коля Басков" (сміється).

– Відомо, що знімаючись у шоу "Велика різниця", ви роками жили між Києвом і Москвою. І пропозиції залишитися в Росії надходили вам неодноразово. Чому щоразу обирали повернення додому?

– Так, пропонували. Але я ніколи цього по-справжньому не хотів. Для багатьох це виглядало як шанс: гроші, популярність. Але в мене завжди було відчуття, що це – не моя дорога. Я ж через це вже проходив. Ще у 1985 році, коли ми разом з Олександром Цекало та Лолітою Мілявською працювали в Одеській філармонії, вони запросили мене до свого майбутнього проєкту "Академія". Саша дуже вмовляв мене стати третім учасником їхнього шоу. Я відмовився, бо це означало б починати все з нуля. А в мене вже була дружина, маленька дитина, усе моє життя – у Києві. Потім ця історія повторилася ще раз. Цекало знову запропонував переїхати до Москви – вже як телеведучому: разом із Лолітою вести розважальну програму на телеканалі РТР. Я навіть підписав контракт з Ігорем Крутим. Саша тоді зрадів: "От і добре. Працюватимеш із Лолітою та ще й братимеш участь у нашому новому мюзиклі "Норд-Ост". Проходиш без кастингу, ми вже роль тобі підібрали". Але я знову відмовився. Хоча було незручно перед Сашею – він мене рекомендував. Але час показав, що ухвалив правильне рішення.

А вже коли почалася "Велика різниця", погодився якийсь час працювати там. В мене тут був дуже непростий період. Суцільні перепони. Усе, що робив, раптом ніби стало нікому не потрібним. А це страшне відчуття для творчої людини: твоїми ідеями користуються, твої речі цитують, але самого тебе ніби не існує. Наче ти порожнє місце. У якийсь момент відчув негласний бойкот. Усе це страшенно дістало. Я психанув, послав усіх і почав працювати на Першому каналі, мотатися між двома країнами. Але й тоді в мене не виникло бажання залишитися там. Моє життя – тут, родина – тут. Усе моє – тут. Навіть уже на початку великої війни мені пропонували виїхати – і до Європи, і до Америки. Я дякував, але відповідав: "Ні". Як уже складеться життя – так і буде. Але тут, вдома.

– Чи спілкуєтеся ви зараз з Олександром Цекало?

– Нещодавно я написав Івану Урганту. Попросив передати Саші, що загинув його друг – Діма Тупчій, з яким вони колись разом навчалися у цирковому училищі й працювали на естраді. І Ваня мені відповів, що все передав. Я подякував – і цього достатньо.

– Як ви думаєте, чи можливі нормальні стосунки між нашими країнами – бодай колись у майбутньому?

– Слухай, я не пророк. І, мабуть, ніхто до кінця цього не знає. А знаєте, що цікаво? Наприкінці 2013 року мою кінострічку "Іван Сила" показували в Москві на дитячому кінофестивалі – українською мовою. Мій співавтор Ігор Письменний робив синхронний переклад під час показу. Але так заговорився, що раптом сам перейшов на українську. Тобто почав перекладати з української… на українську. Потім схаменувся й каже в мікрофон: "Стоп, там же інші слова мають бути!" А за мить додав: "Я бачу, що і так усе зрозуміло. Бо хорошому кіно переклад не потрібен".

– От зараз багато говорять про те, що "Острів скарбів" було б класно перекласти українською.

– Сьогодні мені якраз телефонували з цього приводу. І я сказав: "Давайте". Але тут є кілька моментів, які спершу треба пройти. Перший – юридичний: розібратися з правами. Є композитор, є автори текстів, є люди, які стояли біля витоків проєкту. Усе це потрібно нормально узгодити. Тим більше, що українська версія фактично вже існує. Усі пісні давно перекладені українською мовою. Свого часу в Київському театрі оперети вже йшла вистава українською. Тобто матеріал не треба вигадувати з нуля – він уже готовий і чекає свого часу. Тому якщо від мене буде потрібна якась допомога – я тільки "за".

– Коли готувалася до інтерв’ю з вами, мала розмову з колегою-журналісткою, і вона, дізнавшись про нашу зустріч, сказала, що ви сусіди по будинку й важко пережили зиму – ваш будинок був без опалення…

– "Шахед" упав просто між будинками – на нашій алеї. І, чесно кажучи, могло бути значно страшніше. Його фактично зупинили дерева. Якби не вони – навіть не хочу думати, що могло б статися. Хоча й без того наслідки були важкі: усе побило, потрощило… Дуже непроста історія. Та й що тут деталізувати? Хто таке пережив – той зрозуміє без зайвих слів. Але знаєш, що мене вразило найбільше? Те, як об’єднався весь будинок. Люди почали допомагати одне одному так, як, можливо, у мирний час ніколи б не допомагали. Десь у бабусі прорвало трубу – всі одразу прибігли. Треба було утеплювати дах – працювали разом. Створили спільну групу в соцмережах, координувалися, підтримували одне одного. 

І не уявляєте, які люди тоді почали з’являтися. Першими приїхали хлопці-метробудівники – допомогли просто неймовірно. Потім рятувальники з Вінниці. Після них – хлопці з Миколаєва. А коли ми зібрали гроші, щоб хоча б якось віддячити, вони відмовилися. Сказали: "Вам ці гроші потрібніші". Я тоді зрозумів: людяність нікуди не зникла. І я безмежно вдячний усім службам і всім людям, які були поруч. Бо не знаю, як би ми це пережили без підтримки.

– Скажіть, а в матеріальному плані вам зараз легко живеться, враховуючи, що роботи у вас і тепер чимало?

– Ну, роботи вистачає – це правда. Але, по-перше, далеко не вся ця зайнятість приносить гроші. А по-друге… Ну якось живемо. Як і всі – тримаємося, крутимося, намагаємося не втрачати оптимізму. А в крайньому разі – ще й пенсія є (сміється).

– Вона така, як заслуговуєте?

– Ну, якщо мені дали чотири тисячі гривень пенсії, значить, мабуть, саме стільки я й "заслужив" (усміхається). Але, попри все, вірю: усе буде добре. Усім – миру і добра!

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з Пилипом Іллєнком, сином Юрія Іллєнка – про маловідомі сторінки з життя легендарного батька: дві дати народження, істерика Москви та похорон за власним сценарієм.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!