Знакові імена дітей, журналістське минуле та сусідство з Бокланом та Хостікоєвим. Ірина та Назар Задніпровські розкрили сімейні таємниці

З Назаром Задніпровським – одним із найвідоміших українських акторів комедійного жанру – ми поспілкувалися на допрем’єрному показі сімейної комедії "Родичі", де він зіграв одну з головних ролей. Стрічка вже вийшла в український прокат.

Серед іншого Назар розповів OBOZ.UA про своє сьогодення та несподіване сусідство: його заміський будинок розташований неподалік від осель Анатолія Хостікоєва та Станіслава Боклана. На показ Назар приїхав разом із дружиною Іриною – теж акторкою. Поки чоловік відповідав на численні запити шанувальників сфотографуватися і медіа – поспілкуватися, Ірина відкрила нам непублічну сторону відомої родини: як після театрального вишу несподівано обрала журналістику, чому не наполягала, щоб син продовжив акторську династію, і кого з родини називає артисткою, яку неможливо ні з ким порівняти.

Ірина також пригадала, як Богдан Ступка посприяв її акторській кар’єрі, а Ірина Білик – стосункам з Назаром. А також розповіла про професійні зміни у своєму житті – через багато років повернулася на сцену Театру Франка, де вперше зіграла ще школяркою.

– Ірино, нещодавно бачила вас у виставі Театру Франка "King Лір! Версія", яку поставив Анатолій Хостікоєв. Ваш чоловік, актор Назар Задніпровський, уже 30 років виходить на цю сцену. Це означає, що в театрі з’явилося подружжя Задніпровських – чи поки що рано так говорити?

– Поки що в мене одна вистава, але подивимося, що буде далі (усміхається). Ми дев’ять місяців працювали над постановкою. Я жартую, що за цей час можна було дитинку виносити й народити. От приблизно так ми й "виношували" нашу виставу – довго, ретельно, з великою увагою до деталей. І нарешті на початку червня відбулася прем’єра.

– Назаре, а ви вже бачили "King Лір! Версію" з Іриною?

– Ні, не ходив (намагається бути дуже серйозним). Дружина мене запрошувала, а я: "Не піду". Вона знову – а я ні в яку! (сміється) Звісно, був. Я ще приходив на допрем’єрний показ.

– І які враження?

– Знаєте, це було на нервах. Багато сил вкладено: постійні прогони, репетиції… Я особливо переживав за Анатолія Георгійовича. Бо прем’єра – це завжди велике випробування, а тут він ще й сам виходить на сцену в головній ролі. Коли вистави вже пішли, з’явилися паузи між ними, він трохи відпочив, виспався – і тоді стало видно, наскільки виснажливим був підготовчий період. Йому справді було непросто.

– Назаре, а ви якось долучилися до того, щоб Ірина отримала роль у цій виставі?

– У неї випробувальний термін у театрі. Наш керівник Євген Миколайович Нищук сказав: "Зараз буде наступна прем’єра, її готуватиме Анатолій Георгійович". І режисер відгукнувся. Тим паче, ми сусіди по дачі (сміється). Але якщо серйозно, сусідськими стосунками не користувалися. Ба більше, коли купували будинок, навіть не знали, що будемо поруч із такими колегами. Просто так вийшло, що наші дачі розташовані недалеко одна від одної. Я вам більше скажу: там ще й Станіслав Боклан живе. Тож усе нормально в нас із сусідами (сміється). Щоправда, буваємо там дуже нечасто. Зараз у мене одразу два проєкти – "Будиночок на щастя", а щойно закінчили знімати "Скажене Різдво" у Юрія Горбунова.

– Юрій Горбунов розповідав нам в інтерв’ю, що на знімальному майданчику вас особливо бережуть через діабет – не дають перегріватися й перевтомлюватися, стежать, щоб вчасно відпочивали. Ви відчуваєте цю турботу?

– Ну, звичайно, відчуваю. І дуже ціную. Але й сам намагаюся бути максимально корисним у роботі. Думаю, мені це вдається – інакше не кликали би знову й знову. Ми вже не перший рік разом працюємо: і в серіалах, і в повнометражному кіно. Тому я розумію цю турботу і вдячний за неї. А зі свого боку викладаюся на роботі на повну.

– А взагалі, як вам живеться з цим діагнозом?

– Ну як… Я не дуже хочу про це говорити. Зараз просто роблю все можливе, щоб проблем було якомога менше. Це діагноз, який не лікується, але сьогодні є різні препарати, не тільки інсулін. Треба стежити за собою, думати про правильне харчування. Будемо режимити (усміхається).

– У "Будиночку на щастя" ви знімалися разом із Галиною Безрук, яка після початку повномасштабного вторгнення залишилася в Росії. Тривалий час вона не коментувала війну, а згодом в інтерв’ю російському пропагандистському ресурсу заявила, що не може обрати між Україною та Росією. Ви тоді сказали, що викреслили її зі списку друзів. Нещодавно стало відомо, що Галина розлучилася з чоловіком і вдруге стала мамою. Ви її привітали?

– Мені хтось розповідав, що вона розлучилася, народила другу доньку. Але ми з нею не спілкуємося, тому якихось привітань чи особистих повідомлень не було. Я бажаю, звичайно, усього найкращого її дітям. Але наші дороги розійшлися. Є речі, після яких уже не виходить повернутися до колишнього спілкування.

– Ірино, дозвольте поговорити про ваших із Назаром дітей. Готуючись до розмови з вами, я навіть прогуглила, що це за професія, яку обрав син – управління театральною справою. Це щось на кшталт театрального продюсера?

– У першу чергу, я думаю, що це театральний адміністратор. Це трохи інше, ніж продюсер. От коли ви приходите в театр, вас зустрічає адміністратор. Він організовує гастролі, продумує логістику: як актори доїдуть, де їх поселити, хто їх зустріне. Якщо театр їде на гастролі, адміністратор фактично супроводжує цю поїздку від початку до кінця. Тобто це людина, яка тримає на собі багато організаційних моментів, без яких театр не зможе нормально працювати. Я думаю, нашому сину це буде дуже цікаво.

– Не секрет, що Назар мріяв про акторське майбутнє сина. І це зрозуміло: батько Назара – народний артист України Лесь Задніпровський, дід Михайло Задніпровський – легендарний актор Театру Франка, лауреат Шевченківської премії, бабуся Юлія Ткаченко – теж народна артистка України та лауреатка Шевченківської премії. Прадід Семен Ткаченко, режисер і один із фундаторів Театру Франка, та прабабуся, акторка Катерина Рій-Ткаченко. Водночас Назар зізнавався нам в інтерв’ю, що бачив: Михайло не дуже тяжіє до акторства. Але проводив паралель із собою: свого часу він теж не мріяв про театральний виш, але рідні наполягли на вступі – і Назар цьому дуже вдячний. А ви якої думки дотримувалися?

– Я була на боці Міші. Ви розумієте, що це таке, коли людина боїться сцени, боїться виступати? У нього був такий досвід. Він дуже захоплюється барабанами, але для себе, для задоволення – не для сцени. Перед останнім дзвоником у школі я йому кажу: "Мішо, може, виступиш на своїх барабанах? Попроси свого вчителя, щоб ми орендували їх, привезли до школи – і зробіть класний виступ". Міша загорівся цією ідеєю. Нам усе погодили. Зібрали гурт: хлопці, які грали на бас-гітарі, електрогітарі, клавішних. Порепетирували – і вийшло два круті номери. А от ніч перед виступом… Міша не спав. Дуже хвилювався, не снідав – настільки були сильні нерви.

Так, він вийшов на сцену, зіграв, отримав оплески – кайфував від усього цього. Але тоді я ще раз подумала: ну навіщо людині така професія, якщо кожен вечір перед виходом на сцену треба буде боротися із собою? Навіщо себе силувати? Він знав, чого точно не хоче, але ще не знав, ким хоче бути. Тому ми разом шукали варіант, який був би пов’язаний і з театром, і з університетом імені Карпенка-Карого. Я розповіла йому, чим займаються театральні адміністратори, як це все працює. Мені здається, це справді цікава професія. І Міша погодився.

– Оця історія з барабанами стала переломною?

– Ні, я б не сказала, що вона стала переломною. Я просто знаю свою дитину, відчуваю її. Я ці барабани пропонувала йому ще за два роки до того. Він два роки думав, не хотів, а потім нарешті спробував – і йому дуже сподобалося. До того ж із першого разу в нього склався чудовий контакт із його педагогом. Вони півтора року займалися, і це була дуже хороша історія. Щоправда, зараз вона завершилася, бо хлопець, який його навчав, виїхав з України. Він сам із Маріуполя, вступив тут, навчався, а потім так склалися обставини, що поїхав. Зараз Міша барабанами не займається. Але я впевнена, що це його любов назавжди. У нього залишилася хороша база. Якщо він знову візьме палички до рук, думаю, дуже швидко все згадає – і класно залабає.

– Ваших дітей звати Михайло та Юлія – так само, як дідуся й бабусю вашого чоловіка. Цікаво, вам не було трохи образливо, що в іменах дітей перемогла Назарова родина? Не хотіли назвати когось на честь своїх рідних?

– Чесно, якось ні. Міша, покладу руку на серце, – одне з моїх улюблених імен. У мене хрещений Міша, і з цим ім’ям пов’язано дуже багато хороших спогадів. Тому я абсолютно не була проти. А коли народжувалася Юлечка, взагалі вийшла цікава історія. У мене був термін якраз на день народження Юлії Семенівни. І я Назару казала: "Я хочу, щоб у Юлії Семенівни був свій день народження, а в Юлечки – свій". Не хотіла, щоб вони святкували в один день, а кожна мала своє свято. І вийшло майже так: Юлечка народилася на два дні раніше. Ми тоді жили всією родиною з Назаровою бабусею. Щоправда, недовго – лише дев’ять місяців. А потім її не стало.

– У Театрі Франка розповідають, що Юлія Ткаченко була не просто акторкою, а артисткою з особливою сценічною поставою: аристократичною, стриманою, дуже дисциплінованою. Ви її такою пам’ятаєте?

– Юлія Семенівна – це справді була леді. Леді – з великої літери. І мені здається, що таких уже просто не роблять. У неї була якась своя особлива порода, внутрішній стрижень. Я навіть не можу її ні з ким порівняти. Для мене вона абсолютно унікальна.

– А Юлія-молодша буде акторкою?

– Не знаю, чесно. Я поки не можу цього сказати. Єдине, що можу розповісти: Юлічка дуже гарно малює. Дуже! У неї є свій стиль, своє бачення. Люди, які бачать її роботи, навіть не вірять, що це намалювала дитина. От нещодавно вона вперше подивилася "Титанік" і так ним вразилася, що намалювала той портрет Роуз, який у картині малював Джек. Вона, звичайно, може красиво змальовувати, але при цьому в неї вже є своє. Вона дуже класно малює. Ще Юля грає на фортепіано. Тут уже більше моя подача. Я їй завжди кажу: "Це ж так круто, так красиво, по-дівочому, дуже жіночно. Ти як леді – маєш виступати, показувати себе". А от чи буде вона акторкою – поки не знаю. Подивимося, куди її потягне.

– Іро, за професією ви теж акторка, але багато років не виходили на сцену. Підраховували, скільки минуло відтоді, як востаннє грали?

– Вперше я вийшла на сцену Театру Франка ще школяркою. Я тоді саме збиралася вступати до театрального університету. Але це дуже довга історія. Мій тато багато років працював у Театрі Франка, щоправда, не за творчою спеціальністю. Тому я фактично росла за лаштунками. Ходила на казки, на вистави, знала всіх акторів, а вони знали мене. Я була там своєю дитиною.

Коли я була в 11 класі, вже треба було вирішувати, куди вступати. А я знала вистави Театру Франка буквально напам’ять. І якось сказала про це Богдану Сильвестровичу Ступці – у нас із ним були дуже хороші стосунки. А він: "Хочеш вступати? Ходімо". І повів мене на репетицію "Короля Ліра", яку ставив Сергій Данченко. Богдан Сильвестрович тоді грав Ліра. Він сказав: "Я в перерві підведу тебе до Данченка і скажу, що ти наша театральна дитина, хочеш вступати і знаєш усі вистави. Якщо дасть добро – бігай у масовці". Так і сталося. І вже в 11 класі я вийшла на сцену в п’яти виставах. Я грала в "Білій вороні", "Майстрі і Маргариті", "Тев’є-Тевелі".

В "Енеїді" ми грали разом з Назаром. Там була сцена, де Еней спускається в пекло, а там душі померлих. А ми з Назаром самі придумали собі маленький етюд: він був ніби моїм чоловіком, а я його втопила в бочці з вином. Мовляв, за те, що зловживав, і потрапив у пекло. А я за те, що його вбила. Коротше, у нас із Назаром був свій маленький сюжет усередині вистави. Тоді ми ще просто дружили. У нас була одна лінія метро. Я їхала на Харківську, бо з батьками жила на Харківському масиві, а Назарчик виходив на Печерській. Тому ми часто їхали разом. Слухали Ірину Білик, обмінювалися касетами.

– А коли ви зрозуміли, що вже не просто друзі?

– Мабуть, коли була на третьому курсі університету. Назар на той час уже працював у театрі – він на вісім років старший за мене. Відтоді ми разом уже понад 20 років.

– На сцену після тих перших вистав ви більше не виходили?

– Ні. Так склалося, що після третього курсу моя викладачка сценічної мови Віра Мовчан після іспиту сказала мені: "Іро, у тебе дуже хороша сценічна мова. Ти можеш працювати на радіо, озвучувати вистави". І я почала шукати роботу. Так потрапила на "Наше радіо". Спочатку пішла працювати в ньюзрум, хоча паралельно ще навчалася на денному.

На четвертому курсі в мене, до речі, було багато ролей у студентських постановках – чимало головних. Колеги пішли мені назустріч, і я стала журналісткою вихідного дня. А потім почалася Помаранчева революція, і я вже працювала кореспонденткою звідти, передавала новини з Майдану. У якийсь момент мені стало просто не до театру. Я тоді була впевнена, що радіо – це назавжди. Мені здавалося: ось моя історія, я знайшла своє місце. І з театру тихенько пішла. А вже потім дуже шкодувала, бо повернутися, коли робиш таку велику паузу, непросто.

І от торік, наприкінці вересня, у Театрі Франка було прослуховування. Я подала документи. Назар знав, але я принципово не просила його мені допомагати. Я була 65-ю у списку на акторів другої категорії. Приїхала в театр о дев’ятій ранку і чекала своєї черги майже десять годин. Аж о сьомій вечора мене нарешті покликали виходити на сцену. І саме в цей момент почалася тривога. Над театром збивали "шахеди". Після десяти годин очікування я думала тільки про одне: "Боже, тільки б зараз усе не зупинилося". У мене за ці десять годин було, мабуть, п’ятдесят відтінків емоцій.

Назару сказала, щоб він не приїжджав на прослуховування. Мені дуже хотілося, щоб усе було чесно. Бо я багато років була просто дружиною Назара Задніпровського, мовляв все зрозуміло з нею. Я пам’ятаю, що на прослуховуванні було багато франківців. Вони сиділи в залі, їм було цікаво. Хтось проходив повз і питав: "Ти що тут робиш?" А я кажу: "Ну, подала документи". Потім: "А коли ми тебе вже побачимо?" – "Ну, коли дійде моя черга". І коли я нарешті вийшла на сцену, у залі, звісно, були знайомі обличчя.

Після прослуховування мені сказали: "Ви дуже довго до нас ішли". Словом, поки що в мене такий випробувальний термін. Роль у класній виставі. А як я себе там показала – це вже вирішувати глядачам і керівництву театру.

– До речі, чому в соцмережах ви – Ірина Аврамець. Залишили дівоче прізвище?

– Коли я створювала Facebook, була в декреті й думала, що повернуся на "Наше радіо". Дуже багато людей знали мене саме як Ірину Аврамець. А коли ми з Назаром одружувалися, я спочатку вирішила взяти подвійне прізвище. Коли подавали заяву, я так і написала. Назар був не проти. Але коли почув, що першим буде моє прізвище, трошки, скажімо так, засмутився (сміється). І коли ми вже приїхали розписуватися, я сказала: "Добре, викреслюйте моє прізвище. Буду брати його".

– На початку нашої розмови, коли Назар розповідав, що зараз у нього дуже багато роботи, ви додали, що він фактично вже живе на роботі.

– Його справді зараз часто немає вдома. Приїжджає ввечері, стомлений. Йому треба викреслити з голови весь текст, який був сьогодні, і вивчити вже текст на завтра. Але це специфіка його роботи. І це прекрасно, що я теж із цієї професії й усе це розумію. От дивіться: зараз у нас на годиннику 19:33. А о 5:50 ранку я за ним закрила двері. Він сам собі готує сніданок, любить яйця "в мішечку" – це вже багаторічна традиція. Тобто прокидається ще раніше, щоб зробити собі саме той сніданок, який хоче. І от о 18:25 він зайшов у квартиру. Я напрасувала йому одяг, він перевдягнувся, і ми поїхали сюди. Тобто його робочий день досі триває. Додому повернемося пізно, а завтра в нього знову знімальний день.

– Як ви згадуєте період, коли Назар фактично не жив удома, а весь вільний час проводив біля хворої мами – акторки Зої Сивач?

– Зараз є професійна медсестра, яка постійно перебуває поруч і доглядає за нею. Але коли в неї вихідні й вона їде додому, тоді Назар на цей час переїжджає до мами.

– А як її здоров’я? Як узагалі протікає хвороба?

– Мама хворіє з 45 років. А зараз їй буде 75. Офіційний діагноз – розсіяний склероз. Вона у важкому стані, але стабільному. Мама під хорошим наглядом.

– Насамкінець, розкажіть про свою дачу під Києвом: ходите до відомих сусідів у гості?

– На дачі є будинок, є земля. Городини поки не маємо – просто немає часу. Я була повністю віддана репетиціям до початку червня і прогонам вистави. Потім у нас вийшло майже чотири вистави поспіль. Та ми навіть не знали, що Анатолій Хостікоєв та Наталія Сумська живуть десь поряд. Я Анатолія Георгійовича лише один раз зустріла біля магазинчика – це було років два тому. В гостях не бували – не у них, ні у Станіслава Боклана. Ви знаєте, ми настільки рідко там буваємо, що коли з’являємося, то люди, мабуть, думають: "О, вони ще тут живуть!" (сміється).

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з легендарною телеведучою Тетяною Цимбал – про сучасне ТБ, часи шаленої популярності та життя після слави: "Може, я піду з цього інтерв’ю?"

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!