Вʼячеслав Хостікоєв – один із найпомітніших акторів столичного Театру Франка. У його репертуарі – "Незрівнянна", "Кайдашева сім’я", "Наш клас", "Люкс для іноземців" та інші яскраві роботи. Окремою віхою стала роль Дем’яна Халявського у культовій "Конотопській відьмі". Водночас Хостікоєв – один із найвпізнаваніших голосів країни, топовий артист дубляжу. Представник відомої творчої династії, син легендарних українських акторів Наталії Сумської та Анатолія Хостікоєва.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA В’ячеслав Хостікоєв відверто розповів, чому "Конотопська відьма" стала феноменом театру, як дубляж перетворився для нього на справу життя, чому не боїться хейту та не надає надмірного значення формальностям у стосунках з обраницею – акторкою Анастасією Рулою. А ще – про родинні непорозуміння, мамин ювілей, досвід бізнесу у пластичній хірургії та пошук внутрішньої рівноваги.

– В’ячеславе, в чому секрет "Конотопської відьми"? Це справді найкраща вистава Театру Франка? Чому саме вона стала найвідомішою?

– На мій погляд, "Конотопська відьма" спрацювала тому, що всі елементи зійшлися. Режисура, сценографія, художнє рішення, музика, акторські роботи – коли кожен цех робить свою справу на максимум, виникає той самий ефект цілісності. Глядач це відчуває. Чи підозрювали ми, що вона так "вистрілить"? Якщо чесно – ні. Спочатку це була просто нова прем’єра в репертуарі театру. А потім щось клацнуло – і почалося. Черги, аншлаги, продаж квитків за кілька хвилин, перекупники. Дуже важливо й те, що театр правильно зреагував на хвилю популярності. Дирекція швидко зрозуміла: увагу треба спрямувати на щось більше. І вистава стала не лише культурною подією, а й майданчиком для допомоги військовим. Після показів ми проводимо аукціони, я веду збори. І, чесно, для мене це навіть важливіше за особистий сценічний успіх. Виставу зіграю будь-яку – це моя професія. Але коли популярність працює на щось більше – це цінно.

У випадку з "Конотопською відьмою" треба віддати належне і грамотній піар-кампанії. Бо можна бути геніальним актором, але якщо тобі не дають ролі – про тебе просто не дізнаються. Так само і з виставою: якщо її не підсвітити, вона може залишитися непоміченою. Але тут важливо й інше – піар не врятує слабку роботу. Можна кричати на весь інтернет: "Подивіться, це сенсація!" – а глядач прийде й скаже: "Ну, нормально". І все. А тут спрацював баланс. Сильна вистава – сильне просування. Не обійшлося і без магії, бо такий успіх не можна математично прорахувати. І повторити штучно. Чи це найкраща вистава театру? Я б не став так категорично формулювати. У Театру Франка величезна історія і вистави, які ставали легендами. Та ж "Кайдашева сім’я" – її грають уже майже два десятиліття, понад чотириста показів.

– Не секрет, що велику частину у вашому творчому житті займає дубляж. Чи цікавитеся тим, якими є актори, голоси яких ви озвучуєте, поза кадром? Чи дивитеся їхні інтерв’ю, намагаєтеся зрозуміти їх як людей?

– Дубляж для мене став буквально – школою акторської майстерності. Якби не він, я б не ріс так швидко професійно. У нас, на жаль, не такий широкий вибір ролей у кіно, як хотілося б. І через війну це ще відчутніше: хтось пішов на фронт, хтось виїхав, хтось просто поставив кар’єру на паузу. І я нікого не засуджую – кожен робить свій вибір. Це складна тема, вона точно на окрему довгу розмову. Я з великою повагою ставлюся до людей, які залишилися тут. Живуть, працюють, тримають економіку, культуру, побут. Вже не кажу про військових, волонтерів, лікарів – це взагалі інший рівень жертовності. У мене було багато дискусій із друзями, які виїхали. Вони кажуть: "Ти маєш поважати наш вибір. Ми нікому нічого не винні. Це наш шлях". І я відповідаю: так, це вибір. Але не можу поставити його в один ряд із вибором людини, яка йде на фронт. Це різні масштаби. Але не засуджую і не намагаюся когось переконати.

Повертаючись до дубляжу, для мене він став тим місцем, де можу розвиватися навіть у цей складний час, в якому живемо. Це моя лабораторія. Ти маєш перед собою актора світового рівня – з його нюансами, ритмом, внутрішньою логікою. І вчишся. Розбираєш, як він мислить у сцені, як тримає паузу, як "ламає" інтонацію. Це постійний аналіз. Чи дивлюся я їхні інтерв’ю? Так, якщо мені цікаво зрозуміти природу людини. Але не завжди, іноді достатньо роботи в кадрі – там усе є.

Спочатку малим я просто працював, бо мені подобалося і в мене виходило. А потім помітив: одна головна роль, друга, третя – і ти вже поряд із мастодонтами, яких раніше сам слухав і захоплювався. І найприємніше – це зворотний зв’язок. Коли старший актор на студії зупиняє тебе: "Славчику, одну хвилинку, чув останню роботу – блискуче". І ти розумієш: це каже людина, яка записала сотні, а може, тисячі ролей. Зараз у мене за плечима теж багато робіт. Але продовжую вчитися. Бо дубляж – це постійний рух. Постійний контакт із сильними акторами.

– Чи є актори, до кого відчуваєте особливу симпатію?

– Напевно, один із найцікавіших – Тімоті Шаламе. Його кар’єра зараз летить як ракета, і це відгукується у мені, бо від того, скільки ролей він отримує, залежить і моя робота. Всі знають, що я працюю з його голосом. А персонажі, яких отримує цей актор, просто фантастичні. Це і головна роль у епічній сазі "Дюна", і в мюзиклі "Вонка". Або драматичного Генріха V в "Королі", впертого й амбітного монарха, який веде Англію на битву проти Франції, маніпулюючи при цьому підступними придворними. Кожна така роль дає неймовірну можливість розширювати твій акторський діапазон. І цей досвід потім можна застосувати й у нашому кіно, і в театральних роботах.

– А якщо говорити про заробітки: це хороші гроші?

– Якщо раз на тиждень прийшов, щось начитав – ні. В дубляжі ти більше вкладаєш себе, ніж отримуєш фінансово. Щоб заробляти умовні 20-30 тисяч гривень на місяць, треба реально крутитися. Бути в обоймі, працювати на кількох студіях паралельно, мати записи майже щодня. Я до цього прийшов не одразу. Понад десять років у професії – і лише потім відчув, що можу заробляти цим. Зараз працюю практично щодня. Іноді намагаюся буквально силою вписати собі вихідний у графік. Бо треба ще й жити. Мати свої інтереси, маленькі радості. Я, наприклад, дуже люблю геймінг. Комп’ютерні ігри для мене – це спосіб перезавантажитися. Але навіть щоб просто сісти за комп’ютер чи PlayStation, треба знайти для цього час. Але водночас розумію: займаюся тим, що люблю.

– Прочитала в одному інтерв’ю, що ви кілька разів думали піти з акторства. Якщо не ця професія – то яка?

– Напевно, бізнес. Мені це цікаво. Хоча зараз не вистачає часу. Але був період, коли серйозно занурився в цю сферу. Ми працювали з турецьким медичним центром естетичної хірургії – це клініка в Стамбулі, орієнтована переважно на міжнародних пацієнтів. Йшлося про відкриття представництва в Києві. Ідея була створити супровід: консультувати, пояснювати всі етапи, готувати людину морально й інформаційно, щоб чітко розуміла, куди їде, що буде відбуватися. У перспективі планувалося запрошувати лікарів сюди. Турецькі клініки, до речі, свого часу дуже грамотно спрацювали: зробили пластичну хірургію доступною – і запустили хвилю медичного туризму. До них поїхав увесь світ. Але з початком вторгнення реалізувати наші плани стало практично неможливо. Проєкт поставили на паузу.

Під час війни ми створили компанію – роздавали бронеплити, амуніцію, усе, що могли дістати й виготовити – деякі заводи давали безкоштовно комплектуючі. Тероборона, Нацгвардія – дуже багато підрозділів пройшли через нас. Пам’ятаю, ми тоді навіть у YouTube виходили в топ – просто тому, що запит був шалений. Людям потрібен був захист – і ми намагалися його дати. Але з часом стало зрозуміло: якщо тільки роздавати безкоштовно, то від компанії нічого не залишиться. Спробували знайти баланс: щоб працював магазин для тих, хто може купити, а частина прибутку пустити на виготовлення безкоштовних бронеплит для військових. Потім, слава Богу, держава поступово перекрила дефіцит амуніції. І в якийсь момент ми вже просто стали не так потрібні. Але роботи встигли виконати дуже багато. І найцінніше – вдячність військових. Звісно, були й ті, хто писав у коментарях, що ми бариги, що це просто магазин. Але пояснювати щось людям, які не хочуть чути, – марна справа.

І якщо чесно, вже давно не сприймаю хейт болісно. От вам показова історія. У нас був великий благодійний тур за кордоном. Поїхали з виставами, збирали кошти для України. Привезли 4 мільйони 700 тисяч гривень. Я особисто продавав лоти на аукціонах, спілкувався з людьми, мотивував. Працювали місяць без зупинки. І що бачу в медіа? Перший заголовок: "Хостікоєв – нащадок відомої родини – покинув Україну". Велике фото. І все. Ніхто не розбирається, куди, навіщо, на скільки і з чим ти повернувся. Інша історія: з’являється новина, що я в Лондоні під час іншого туру отримав нагороду від Валерія Залужного. І понеслося – "ухилянт", "живе в Британії", "горя не знає". Мене записали в ухилянти... Ти дивишся на це і просто розумієш масштаб абсурду. Масштаб небажання вникнути бодай на хвилину глибше. І в якийсь момент для себе вирішив: не буду витрачати енергію на те, щоб щось доводити. Якщо людина хоче розібратися – знайде інформацію. Якщо не хоче – пояснення не допоможуть. І це не моя відповідальність – переконувати тих, хто не хоче чути.

Можливо, мені ще з дитинства було легше виробити імунітет. Бо ще з садочка й школи відчував або особливе ставлення, або особливо негативне – через родину. І тоді дуже рано зрозумів: буде непросто. І все залежатиме від того, як сам до цього ставитимешся. Батьки мене виховали так, що мені не цікаво жити з відчуттям комусь щось доводити. Я дивлюся на світ через інший фільтр. І тут мені, до слова, ще дуже допомогли буддистські лекції та практики, які озвучую українською. Це з’явилося в моєму житті на початку повномасштабної війни. Ці практики – про внутрішню рівновагу. Про те, що ти не можеш контролювати чужі думки, чужі емоції, лише – свої.

Коли живеш під прицілом постійної уваги, на тобі завжди більше, ніж просто власні вчинки. Є ще родина, її історії, її вибори. У моїх братів і сестер по-різному склалася доля. Є двоюрідна сестра, яка зараз у Росії. І автоматично частина інформаційного шлейфу зачіпає й мене. Коли я давав інтерв’ю, яке згодом завірусилося, бачив доволі провокативний заголовок (два роки тому В'ячеслав дав інтерв’ю Rostyslove Production, де зізнався, що не розуміє позиції двоюрідної сестри Антоніни Паперної, яка залишилася в Москві та мовчить про війну. – Ред.). Але розумію, як працюють медіа: заголовок має зачепити. Не ображаюся на журналіста. Проте є важлива річ: я відповідаю не за заголовок, а за свої слова, які казав в інтерв’ю. Якщо хтось щось не так зрозумів – готовий пояснити.

– Ви спілкуєтеся зараз із Тонею?

– Ні. Нічого не змінилося з часу того інтерв’ю – на жаль, ми не спілкуємося. Хоча я б дуже хотів. Я не знаю всіх обставин її життя. Але я брат, я тут, в Україні. І мені природно хотілося б чути від сестри якісь слова, бачити якусь позицію, розуміти, що вона думає. Але я також розумію, що там, де вона є, будь-яке слово може мати наслідки. І, можливо, саме тому мовчання – це теж її спосіб виживання. Я намагався писати їй – ще до того інтерв’ю. Відповіді не було.

– А після інтерв’ю ви не намагалися знову зв’язатися?

– Ні. Я бачу рівно те саме, що бачать усі: якісь новини, заголовки, фрагменти життя, які підхоплюють медіа. І знову ж – гучні формулювання, оцінки, ярлики. Це боляче читати. Бо для мене вона – не заголовок. Для мене вона – та сама сестра, з якою ми влітку бігали на дачі, гралися, сміялися. І в цьому сенсі всередині мене нічого не змінилося. Я думаю, що десь глибоко і для неї теж. Це дуже складна тема. Тут немає простих відповідей. Є війна, є обставини, є тиск, є страх. І на тлі всього того, що зараз відбувається в країні – втрат, трагедій, боротьби – історія нашої сім’ї виглядає лише фрагментом. Найголовніше зараз – щоб закінчилася війна. Щоб ми вистояли. Щоб було менше жертв і більше можливостей захищатися. А все інше… Буде можливість поговорити – я готовий.

– Ми познайомилися і домовилися про інтерв’ю на прем’єрному показі фільму "Мавка. Справжній міф". На заході були присутні Ольга Сумська та ще одна ваша двоюрідна сестра – Ганна. Ви з ними бачилися там?

– Ми спілкуємося, але бачимося рідко – у кожного своє життя. З Анею я більше спілкувався раніше. Коли вона вчилася в театральному, приходив на її покази. Вона дуже гарна, така природна, з широко відкритими очима – видно, що взяла найкраще і від мами, і від тата. Я щиро бажаю їй, щоб навіть у цей складний час вона змогла знайти себе і реалізуватися. Вірю, що попереду в неї багато успіхів.

– Вона зараз потрохи залишає акторство на користь бізнесу.

– Знаєте, до акторської професії ніколи не пізно повернутися. Якщо зараз у неї немає бажання, головне – щоб вона була щаслива.

– Ще вона нам сказала в інтерв’ю: "Я буду першою мільйонеркою в нашій династії".

– Якщо це так – чудово! Впевнений, що вона дуже яскраво продовжить історію нашої родини.

– Ви не підтримуєте зараз колишніх теплих стосунків з Ольгою Сумською? Чому?

– Ну, не скажу, що ми не пересікаємося, просто кожен займається своєю справою. Я не бачу конфлікту – можливо, просто сталося непорозуміння. Може, ми не до кінця зрозуміли одне одного. І я знову повторю: відповідаю за ті слова, які говорю. Але не можу відповідати за те, як їх інтерпретують. Бо одна справа – прочитати гучний заголовок й одразу зробити висновок. І зовсім інша – послухати повністю інтерв’ю, вникнути в контекст. Я зазвичай не дозволяю собі когось ображати чи навішувати ярлики. Це не моя позиція. Мені й тоді, і зараз прикро, що взагалі виникла така ситуація.

Так, у мене є певні питання – до сестри, до друзів, які по інший бік кордону. Це правда. І, можливо, з часом ми зможемо їх проговорити. Але нікого не звинувачую. І тим більше не намагався публічно засудити. Я за адекватну розмову, але якщо не виходить, то краще поки залишити все, як є. Я знаю, що ця тема дуже "гріє" вуха дуже багатьом. А що ж ви там – чи спілкуєтесь, чи не спілкуєтесь? Ну, припустимо, ми вже спілкуємося. На що це впливає? Це допоможе нам якось виграти війну? Ні. Тому чесно не розумію, от чого це така актуальна тема.

Що стосується примирення, розкажу одну історію. Якось ми всі їхали на гастролі – тоді ще дідусь був живий, царство небесне, і бабуся, автобусом. Всією родиною грали виставу "Моя професія – синьйор із вищого суспільства". І сталося так, що посварилися – конфлікт був страшений. Довга пауза, тиша… А потім хтось несподівано заводить пісню. І буквально за кілька секунд весь автобус підхоплює. І ось так, майже магічно, ми помирилися. Це мені завжди нагадує: інколи потрібен просто маленький момент, щось спільне, щось живе, щоб розтопити навіть великі образи.

– У квітні ваша мама, народна артистка України Наталія Сумська, святкуватиме ювілей. Чи готуєтеся до цієї дати? Можливо, вже обговорюєте, як плануєте її відзначити?

– Була одна розмова. Точніше, я про це сказав: "Оце ж буде ювілей". А вона: "Так, котечко, ну ювілей… і що?" І я зрозумів, що для неї це не про гучність і не про статус. Зараз узагалі змінилося відчуття свят. Колись, у мирні часи, пам’ятаю, як святкували батькові 50, 60 років, це були великі події. А тепер, думаю, якщо щось і буде, то камерне, інтимне – для своїх. Та й якщо чесно, ви колись бачили гучні святкування ювілеїв Наталії Сумської? Хоч колись? От і я про це. Вона не з тих людей, які привертають увагу до себе датами чи титулами. Якщо б їй хотілося – вона могла б організувати будь-яке святкування. Але їй це не потрібно.

Зараз мама більше переживає не за святкування, а за те, що відбувається в країні, на фронті. Її думки там. Я намагаюся якось відволікти, запропонувати щось приємне – навіть були мрії поїхати кудись далеко разом. Не зараз, колись. Але якщо для людини це не є принципово важливим – значить, так і має бути.

– Звідки в неї стільки енергії? У "Кайдашевій сім’ї" вона ж фактично не сходить зі сцени – і витанцьовує всю виставу, і вступає в натуральні бої з невісткою. Тримає темп до останньої хвилини.

– Це питання, на яке я сам досі не маю відповіді. Спостерігаю за нею з дитинства і щиро не розумію, як це можливо. Де той невичерпний колодязь сил? Іноді жартую: "Мам, ти десь знайшла чарівну воду? Може, п’єш її потайки в парку?" Вона сміється. Я ж звик усе аналізувати – людей, їхню психологію, способи відновлення. Бачу, хто як відпочиває, хто чим надихається, хто звідки бере ресурс. А тут – парадокс. Я не можу розкласти це на формули. Можливо, справа у внутрішній дисципліні, характері, вмінні не розмінюватися на дрібниці. А може, це просто її природа – такий темперамент. Може, колись мама розповість, у чому її секрет.

– Ага, а ви потім нам розкажете. Так сталося, що ми всі дуже мало знаємо про вашу старшу рідну сестру Дарину.

– Вона певний час працювала в дубляжі, і в неї були справді хороші роботи. Зокрема, озвучувала принцесу Таміну у фільмі "Принц Персії: Піски часу". Якщо не помиляюся, працювала і над фільмом "Милі кістки", та й загалом мала чималий досвід у цій сфері. Просто життя іноді розставляє свої акценти. Трапляються періоди виснаження, моменти, коли може банально не вистачити внутрішнього ресурсу. І тоді людина ніби відходить убік – так складається. Мені завжди хотілося, щоб вона була щаслива й займалася тим, що приносить їй радість. Зараз виховує доньку. Як усім, їй непросто – особливо в теперішніх реаліях, особливо на лівому березі Києва, де вони з донькою мешкають.

Я дуже хочу, щоб Даша знайшла в собі сили рухатися вперед, повертатися до своїх мрій. Але зрештою, все залежить від неї самої. Можна створити будь-які умови, допомагати, підтримувати – мама робить усе, що може. Але остаточний імпульс має народитися всередині самої людини. Щиро вірю, що настане момент, коли Дарина відчує, що хоче повернутися – в кар’єру, в наш театральний, серіальний, дубляжний світ.

У мене є ще брат – Георгій, син тата від попереднього шлюбу. Він прекрасний, я його дуже люблю. І бажаю найкращих звершень, які взагалі можливі в акторському мистецтві. Тому що він набагато талановитіший за мене. Я бачив, як працює на сцені, яка у нього енергія. Він успадкував від батька набагато більше, ніж я. У нього теж є роботи в дубляжі, і я щиро фанатію від того, що він робить.

Мені хочеться, щоб на нього звертали більше уваги. Бо актор, яким би сильним він не був, усе ж формується ролями. Саме ролі відкривають його глядачеві. І я дуже хочу, щоб у Георгія були великі, глибокі ролі – такі, які дозволять усім побачити, наскільки він талановита, світла й сильна людина. Я впевнений, що його час ще прийде. І що все, що мало з ним статися в професії, обов’язково наздожене.

– Цікаво, ви берете зараз участь у кастингах, робите самопроби?

– Якщо чесно, на певний час трохи втратив до цього інтерес. Був період, коли мені хотілося дистанціюватися від кіно. Зараз можу сказати, що поступово повертаюся в кінопростір – уже з іншим настроєм і внутрішнім станом. Я суттєво змінився навіть зовні. У "Скаженому весіллі" ви бачили мене зі 116 кілограмами, а сьогодні я важу 82. Паралельно глибше занурився в дубляж. Бо це ті ролі, яких ми тут часто не отримуємо. І мені дуже імпонує середовище: актори, режисери, сам процес. Це окремий всесвіт. Театр теж активно розвивається в моєму житті. Але при цьому не виключаю повернення до кіно.

– Що б ви порадили глядачам обов'язково подивитися з ваших робіт у театрі?

– Без вагань – "Люкс для іноземців". І кажу це не лише як актор, залучений до вистави. Я вперше побачив як глядач – грали інші актори. І пам’ятаю дуже чітко відчуття після фіналу: ніби побував на якомусь фестивалі. У кращому сенсі – було таке відчуття радості, піднесення. Хотілося щось робити, творити. І я досі не можу до кінця пояснити, як це працює. Як батько це робить – як режисер. Як вибудовує ці емоції, паузи, акценти.

Зараз вистава набула глибших барв – бо ми всі живемо у воєнній реальності. У ній прямо не йдеться про війну, але є один момент наприкінці: актор грає на саксофоні – без слів, без пояснень. І ти все розумієш. У залі тиша така, що її можна фізично відчути. І кожен чує щось своє. Мені здається, це і є сила театру – коли музика, пауза, погляд говорять більше, ніж монолог. "Люкс для іноземців" раджу побачити обов’язково. Це вистава, що буквально витягує з повсякденності. Вибиває з замкненого кола новин, тривог, страхів.

Там є фраза, яку дуже люблю: "Життя – це карнавал. На ньому може статися все, що завгодно. Ми страждаємо і плачемо від щастя. Кричимо від болю. А потім витираємо сльози – і знову кидаємося у вир карнавалу. І так буде завжди. Бо життя – це мить і нескінченність". І це правда. Колись в одному інтерв’ю Алан Рікман, якого пам’ятаємо як професора Снейпа з "Гаррі Поттера", сказав просту, але класну річ: "Це життя – для вас. І це роман. Насолоджуйтеся ним. Це найкраще, що ви можете зробити".

– Ваша обраниця – теж акторка Театру Франка Анастасія Рула – до слова, одна з головних героїнь нового гучного серіалу "Справа НБР". Коли весілля?

– Насправді весілля в нас уже було – якщо рахувати по суті, а не по документах. Ми разом понад 12 років, і для мене це набагато вагоміше за будь-які формальні процедури. Щодо офіційного оформлення – у мене, можливо, трохи своє ставлення до цього. І мені завжди було цікаво: чому двоє людей вважаються чоловіком і дружиною лише після розпису? А якщо вони разом багато років, живуть одним життям, підтримують одне одного, кохають – це що тоді? Репетиція? Для мене все стало очевидним у той момент, коли я закохався в Настю. Ще тоді для себе все вирішив. Ми сім’я – і це не залежить від штампа в паспорті.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в школі розмовляли російською – це так незвично.

– Так, це правда. Але треба розуміти контекст. Це був той вплив, який тоді ніхто особливо не пояснював. Не було цієї чіткої розмови про наративи, про вибір мови як позицію. Просто так склалося середовище – і ти в ньому ростеш. Я дуже вдячний нашим шкільним викладачам, зокрема пані Світлані Цивун, яка плекала в нас любов до української мови. Вона була неймовірна. І я не бачу сенсу демонізувати своє минуле. Так, я говорив російською. Але питання ж не тільки в мові як інструменті. Питання в тому, що в тебе в голові зараз: хто ти, яка твоя культура, чому її намагаються знищити і чому ти не можеш із цим погодитися.

Проблема ж не в тому, що існує російська мова. Проблема в імперській ідеології, яка через культуру й мову намагається витіснити інші. Ми ж бачимо, як це працює: спершу "ваша мова не модна", "ваша культура другорядна", а потім – "давайте краще нашу". Так зникають інші мови, стираються ідентичності. І ми не проти російської як такої. Якби вона жила у своєму середовищі й не намагалася домінувати – не було б цього спротиву. Але коли під виглядом культури приходить знецінення і тиск, тоді природно виникає захист.

Водночас я вважаю, що все треба робити розумно і по-людськи. У нас багато російськомовних людей, які воюють, волонтерять. Може, не з цього варто починати – вказувати їм, якою мовою говорити. Є іноземці, які нас підтримують, – їм же ніхто не висуває ультиматумів. Мову треба плекати. Її треба вирощувати в людині, щоб вона сама захотіла перейти, щоб це було внутрішнє рішення, а не страх чи сором.

І якщо говорити ширше – всі ці особисті теми, хто з ким посварився, хто якою мовою говорив у школі, – вони насправді другорядні на фоні того, що відбувається. Найважливіше зараз – зберегти голову холодною і не втратити людяність. Бо тільки світло й адекватність можуть перемогти темряву. І дуже хочеться вірити, що людству вистачить розуму не заходити в нові глобальні катастрофи. Ми вже проходили через світові війни – і щоразу казали "ніколи знову". Хотілося б, щоб цього разу справді так і було. А для нас – усе просто: Україна має вистояти, перемогти і жити своїм життям без нав’язаних "старших братів".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Театру Франка Дмитром Рибалевським – про відмову грати військових, пророцтво Ступки та виховання чотирьох дітей: "Батьків, які спілкуються російською, вважаю вбивцями".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!