"Це дико – національний театр грає російською". Анастасія Рула – про мовні компроміси, свекруху Сумську та залаштунки "Конотопської відьми"

Анастасія Рула – акторка столичного Театру імені Івана Франка. На її сценічному рахунку – ролі в гучних виставах "Конотопська відьма", "Кайдашева сім’я", "Слуга двом панам", "Тев’є-Тевель", "Моя професія – синьйор з вищого світу". Ширшій аудиторії знайома за серіалом "Перші ластівки" – проєкту, який став справжнім соціальним явищем, відверто заговоривши про замовчувані сторони підліткового життя.

Нині акторка – серед центральних облич нового детективного серіалу "Справа НБР", який уже встиг викликати активні обговорення. Напередодні телевізійної прем’єри, що відбудеться 20 квітня на телеканалі ICTV2, OBOZ.UA поспілкувався з акторкою.

– Насте, ви граєте одну з головних ролей у серіалі, який виходить у широкий ефір. Перед телевізійною прем’єрою проєкт був представлений на платформі Світ ТВ – і встиг зібрати дуже схвальні відгуки. Розкажіть, яким був ваш шлях до цієї ролі?

– Усе почалося традиційно – із самопроб. Мене попросили записати відео – і я витратила на це майже цілий день. Хотілося знайти правильну інтонацію: зрозуміти, наскільки можу бути вільною в цьому матеріалі і в який бік рухатися. Коли запис відправила, мене запросили на ансамблеві проби. Ми працювали разом з іншими акторами, щоб зрозуміти, як складається команда, чи є між нами "хімія". Цікаво, що вже на першій такій зустрічі зібрався майже фінальний склад. Там були Іван Бліндер, Віра Кобзар, Даша Творонович, Стріла був – Сергій Стрельников.

– У серіалі "Справа НБР" ви граєте патологоанатомку Нелю. Що у ній зачепило?

– Вона заінтригувала мене відразу, бо це, мабуть, один із найскладніших персонажів у моєму досвіді. У Нелі – розлад аутистичного спектра. Я одразу почала шукати, як до неї підійти. Передивилася шведський детективний серіал "Міст" – багато в чому через особливу манеру поведінки головної героїні. А також серіал "Нетиповий" про хлопця з розладом аутистичного спектра. Потім знайшла YouTube-канал молодого чоловіка із синдромом Аспергера, де він відверто розповідає про своє життя. Хотілось показати мою героїню чесно – з її логікою, правдою і її травмою.

Дуже допомогла мама – вона працювала з людьми з розладом аутистичного спектра та синдромом Аспергера, тож я багато розпитувала її. Цікаво, що коли мама подивилася серіал, сказала: "Так, це може бути, але вона, можливо, говорила б повільніше".

– Ви з мамою близькі? Як часто спілкуєтеся, живучи в різних містах?

– Близькі, мені з цим пощастило. Ми часто телефонуємо одна одній, багато говоримо. Зараз ще й досить часто бачимося, бо моя молодша сестра вступила навчатися в Київ. Мама приїжджає, паралельно має тут свої справи – курси підвищення кваліфікації, майстер-класи. Тож ми маємо можливість проводити час разом. От буквально зараз вона знову в Києві. Мама мене підтримувала завжди. Бажання займатися акторством тягнеться ще з дитинства. Я постійно читала вірші, займалася в дитячому театрі, який, до слова, вела Світлана Дробот – мама відомого актора Марка Дробота. Саме вона стала моєю першою викладачкою. І вже далі цей інтерес логічно привів мене до театрального університету.

– Ми добре знаємо вас як акторку Театру Франка. А як щодо кіно? Ви ходите на кастинги, розглядаєте для себе активну кінокар’єру?

– Кіно мені дуже цікаве. Дуже хочу нарешті мати в доробку повний метр. Поки що одним із найважливіших і найзнаковіших досвідів для мене залишаються "Перші ластівки". Там я вперше зіткнулася з дуже ґрунтовним підходом до процесу: режисер Валентин Шпаков разом із шоуранером Євгенієм Туніком заздалегідь заклали репетиції перед зйомками. Для мене це було відкриттям. Бо зазвичай у серіальному виробництві приходиш на майданчик і відразу працюєш у кадрі. А тут ми збиралися, розбирали сцени. І в результаті, коли виходили на майданчик, розуміли, що від нас хочуть і як це має звучати. Мені здається, якби така практика була частіше, актори тільки "за" – це дуже допомагає. Сам процес був непростим – емоційно місцями навіть важким. Але водночас захопливим.

– Кілька кіноробіт за вашої участі, які переглядала під час підготовки до інтерв’ю, – російськомовні. Зокрема, в одній із них разом із вами знімається Даша Волга, яка виросла й навчалася в Москві, але живе в Новій Зеландії та відкрито підтримує Україну. Водночас є і Сергій Писаренко – він також виріс у Росії, тривалий час жив у Києві, мав тут дім, але після повномасштабного вторгнення повернувся до РФ.

– Як я ставлюся до цього? Категорично засуджую. Мовчання – це не нейтралітет, а теж позиція, яка фактично означає підтримку агресії. Щодо російськомовних робіт – це частина нашої реальності, в якій існували. Український ринок був іншим: більшість кіноробіт знімалися російською, і вибору не було. Більше того, мене, як україномовну, часто не затверджували – саме через акцент. Коли після закінчення вишу пішла працювати в Театр Лесі Українки, там увесь репертуар був російською. І мені довелося переучуватися – спеціально працювати над мовою, щоб "звучати правильно". Тільки на початку повномасштабного вторгнення насправді усвідомила: це дико – національний театр грає вистави російською. Добре, шо це вже не так.

Сьогодні все стало на свої місця. А тоді україномовних проєктів майже не було. Для мене переломним моментом стали "Перші ластівки" – це був мій перший великий україномовний проєкт. З’явилося відчуття свободи: що можна говорити так, як ти звик із дитинства, навіть із моїм хмельницьким суржиком – і це не мінус, а частина ідентичності. Я знаю акторів, які принципово відмовлялися від російськомовних проєктів. І я дуже поважаю цю позицію. Але коли ти щойно виходиш з університету, хочеш проявитися, набратися досвіду – а його в тебе нуль. Бо кіно в університеті майже не вчать.

– Ваш колега по Театру Франка Іван Шаран розповідав нам в інтерв’ю: "Дивно, що один із найвідоміших театральних вишів України, може бути настільки бідним у плані ресурсів. Якщо ви зайдете в те приміщення, то зрозумієте, що це не театральний корпус, не кіношний корпус, а якийсь крематорій, вибачте на слові. Нічого немає в плані технічного забезпечення. Я сам там провчився п'ять років. Але в нас жодного разу не було дисципліни з роботи перед камерою".

– У нас у дипломах написано "актори театру і кіно", але якщо чесно – з кіно ми мали хіба що історію кінематографу. При тому, що в університеті є окремий корпус, де знімають кіно, – ми з цими студентами не перетиналися: ні спільних занять, ні практики. Фактично єдиний шанс щось спробувати – це якщо тебе випадково хтось покличе на свою дипломну роботу. Він працює з актором, ти – з камерою.

Хоча купа можливостей – буквально перед носом. Маючи, наприклад, кіностудію Довженка, чому би не заколабити наш університет з нею? Так, там старе обладнання, але хоча би щось. Або залучати студентів на реальні зйомки – хоча б як асистентів чи спостерігачів, щоб вони бачили, як працює майданчик. Це мінімум, який можна зробити, але чомусь і цього немає. У результаті виходить, що всі ці техніки роботи перед камерою ти потім шукаєш сам: читаєш, дивишся, вчишся.

Це ж національний університет – могли би бути якісь зуми з коучами з-за кордону. Започаткувати систему, за якої після випуску акторів включали би в бази європейських кастинг-директорів – принаймні, щоб бачили й розглядали. Але в нашому університеті цього не роблять. Там багато чого потребує змін – і доволі серйозних.

– Цікаво, що коли запитуєш акторів вашого театру про друзів, часто чуєш: мовляв, на роботі їх немає.

– Насправді – чому ні, можуть бути. Зараз у мене є люди, про яких я точно можу сказати: це мої друзі. Але складність у тому, що ти постійно перебуваєш в одному й тому самому, дуже сталому колективі. Якщо провести паралель, припустимо, зі школою: там середовище змінюється – нові класи, нові люди. А в театрі ти роками, іноді десятиліттями, поруч із тими самими колегами. Є актори, які працюють разом по 30-40 років. У мене мало справжніх друзів. От є Марина Кошкіна. Наше тісне спілкування виросло з волонтерської ініціативи МУР, яку вона заснувала, щоб підтримувати творчих дітей.

Дружу з Катериною Артеменко. З початком повномасштабного вторгнення її чоловік, актор нашого театру Захар Нечипор, долучився до сил оборони. З лютого 2023 року він у статусі зниклого безвісти – і ми всі дуже сподіваємося, що він у полоні та живий. У нашому репертуарі є вистава "Музи не мовчать" – це фактично концерт, з яким актори спочатку їздили на фронт, а згодом він переріс у повноцінну виставу. Катерина часто згадує там Захара, у програмі є пісні, присвячені йому. Його ролі в театрі зараз ніхто не замінює – з поваги. У виставах "Співай, Лоло, співай" і "Безталанна" він був розподілений разом з Акмалом Гурезовим, він грає їх зараз сам – без другого складу. Ми всі чекаємо, що Захар повернеться.

– Часом, дивлячись на акторів на сцені, ловлю себе на думці: за цією легкістю і впевненістю часом стоять зовсім інші обставини – хвороби, виснаження, особисті труднощі. Але глядач цього не відчуває.

– Нещодавно ми повернулися з благодійного туру з "Конотопською відьмою". Місяць їздили за кордоном: 8 країн, 16 вистав – фактично 16 "Конотопських відьом" за 27 днів. Це багатенько, скажімо так. Зазвичай вистави розподіляються в репертуарі і можуть іти раз на місяць, але тут усе інакше: інколи випадає до десяти вистав за місяць, інколи більше – як складеться. Якщо говорити про хвороби, то найгостріше це відчувалося саме з "Конотопською відьмою". Через щільний графік її часто ставили, а це ще й збігалося із сезонами застуд. Вистава вокально складна – постійне навантаження на голос, і працювати в такому стані непросто. Бувало, що хворіли одразу обидва склади, і тоді ситуація виглядала так: хто менш хворий – йде на сцену.

– Не секрет, що ви багато років у парі з актором В'ячеславом Хостікоєвим…

– Він у своїх інтерв’ю постійно трохи "додає" нам стажу (сміється). Насправді ми разом із 2013 року – тобто вже 13 років. Але цю ж цифру він озвучував ще три роки тому.

– Як ставитеся до того, що ви поки що не одружені офіційно?

– Я ніколи не мала потреби визначати себе через статус "чиєїсь дружини". Для мене значно важливіше залишатися собою – рівною партнеркою поруч із коханою людиною. І для Слави це так само принципово. Якщо одного дня ми вирішимо оформити наш союз юридично, то зробимо це. Мене часто запитують: "Тобі з цим комфортно?" Так, абсолютно. Це наше спільне рішення, яке відповідає тому, як ми будуємо стосунки. Для нас справжню цінність має не формальний статус, а те, що є між нами.

– А рідні як реагують?

– Якщо чесно, вони вже втомилися щось коментувати (усміхається). Вони вже нічого не кажуть, лише запитують, коли будуть нащадки. Я відповідаю просто: всьому свій час.

– Чи робив вам Слава пропозицію?

– Я не прихильниця обручок з камінням, розкішних свят чи білих суконь. І він це знає. Для мене справжньою мрією було б не гучне весілля, а спільна подорож до Непалу. Але поки триває війна, це неможливо — з багатьох причин, і передусім із поваги до тих, хто сьогодні бореться за Україну. Водночас ми не перебуваємо в якомусь підвішеному стані – і для мене, і для нього все зрозуміло.

– Ви розповідали, що був період, коли ви розійшлися. Це була перевірка почуттів?

– Так, це було на самому початку – ще на першому курсі, нам було по 17. Ми тоді вирішили, що, мабуть, не підходимо одне одному. Розійшлися десь із жовтня до квітня – перезимували окремо (сміється). Цікаво, що між нами не було кохання з першого погляду. Навпаки – спочатку він мене дратував. Слава дуже відкритий, активний, постійно з усіма комунікує, жартує. І коли ти його ще не знаєш, цю відкритість легко сприйняти насторожено: мовляв, чого він до мене весь час говорить, що йому потрібно, навіщо це? А він просто такий – щирий і дуже живий. Так сталося, що він обрав мене в пару для етюду.

А в мене тоді був непростий період: відрив від дому, нове середовище, великі очікування – і багато внутрішньої напруги. Ми вийшли на сцену, й етюд не склався. Викладачі почали казати, що ми "не розвиваємо подію", і я це дуже болісно сприйняла – розплакалася. Пам’ятаю, підійшла до нього після й сказала: "Вибач, будь ласка, що я все зіпсувала". А він саме тоді в мене й закохався – так мені розповідав. А я вже згодом роздивилася його по-справжньому.

Коли між нами все тільки починалося, він нічого прямо не говорив. Просто знаходив приводи приходити в гуртожиток: нібито поспілкуватися, познайомитися з усіма. І я пам’ятаю один момент дуже чітко. Після сильної зливи повертаюся з університету – мокра до нитки, втомлена, заходжу в кімнату… А там сидить Хостікоєв на моєму стільці. Я жила тоді разом із Наталкою Бабенко. І вона так радісно: "А він у гості зайшов!". Я тоді подумала: "Супер! Тільки хотіла поплакати сама в кімнаті!". Після цього ми вийшли на балкон і довго говорили – про музику, кіно, якісь свої речі. І в цій розмові вже почало з’являтися щось більше, ніж просто знайомство. А потім він ще й залишався ночувати в гуртожитку – просився до хлопців. І я тоді ще думала: от дивна людина. Має ж можливість спати не з тарганами, а в київській квартирі.

– Цього року у вас ювілей – 30 років. Як зазвичай святкуєте такі події: збираєтеся вдома чи віддаєте перевагу якимось виходам?

– Об 11:00 дякую мамі за те, що я є. Останніми роками якось само собою склалася гарна традиція: влаштовуємо ранкову зустріч у жіночому колі. Якщо дозволяє погода, виїжджаємо на природу. І це для мене не про формат, а радше про стан – про людей поруч. Компанія не є сталою – вона змінюється, розширюється, хтось не може доїхати, у когось справи.

– А вдома свята влаштовуєте? Може, й сусіда запрошуєте – відомого автогонника та телеведучого Олексія Мочанова, який живе поверхом вище?

– Та ні, це більше Славин друг. У них свій такий клуб за інтересами: машини, мистецтво. Часто десь перетинаються, зависають разом і говорять про щось своє, зрозуміле тільки їм.

– Насте, якщо говорити про матеріальну сторону: у вас є власне житло чи доводиться знімати?

– Живемо у квартирі Слави, тож у цьому плані все стабільно.

– А робота акторки – це про хороші гроші? Чи можна прожити, якщо основна робота – це театр?

– Складне питання. Я не можу дати однозначної відповіді, бо все дуже відносно. Є люди на державних посадах, які заробляють значно менше. Наприклад, моя мама працює в держсекторі – і її дохід нижчий. У бабусі – пенсія. До того ж зараз усім непросто: війна, постійне зростання цін. Це як на Хрещатику блогери запитують: "Скільки вам потрібно для комфортного життя в Києві?". Кожна людина відповідає по-різному. Комусь достатньо 20 тисяч гривень, а іншому потрібно 100. Багато залежить від способу життя: чи є машина, скільки витрачаєш на транспорт, які щоденні витрати. Наприклад, поки я ремонтувала свою маленьку Toyota, постійно користувалася таксі – і в якийсь момент зрозуміла, що витрачаю більше, ніж якби їздила на власному авто.

– Як ви познайомилися з батьками Слави? Хвилювалися?

– Так, звісно, хвилювалася. Перше знайомство з його мамою, Наталією В’ячеславівною, залишило тепле враження. Вона приходила до нас на курс, спілкувалася зі студентами – з першої зустрічі відчулося, наскільки вона до нас відкрита, сповнена якоїсь ніжності до нашого курсу і до університету. Тому все відбулося природно. З Анатолієм Георгійовичем ситуація інша – навіть не можу пригадати чіткого моменту знайомства. Напевно, це сталося тоді, коли він відновлював виставу "Сеньйор з вищого світу": ми всім курсом прийшли підтримати Славу і Наталку Бабенко, які грали у виставі, на прем’єрі. І саме там, здається, вперше по-справжньому познайомилися.

Чи спілкуються мої рідні з батьками Слави? Там, мама може інколи навіть сама зателефонувати Наталії В’ячеславівні. Коли приїжджає – зустрітися. Чи натякає Наталія В’ячеславівна на онуків? Вона делікатна в цьому питанні: не тисне, з повагою ставиться до нашого права мати власну думку і робити свій вибір. А от моя бабуся – зовсім інша історія. Вже має двох правнуків від моїх двоюрідних братів, тож у її уявній черзі логічно наступна – я. Інколи сміюся: "Бабусю, ну куди ти коней так гониш?" А вона у відповідь: "Вже час, має бути".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з В'ячеславом Хостікоєвим – про родинний розкол, бізнес у пластичній хірургії та болючі публічні ярлики: "Ця тема "гріє" вуха багатьом".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Театру Франка Дмитром Рибалевським – про відмову грати військових, пророцтво Ступки та виховання чотирьох дітей: "Батьків, які спілкуються російською, вважаю вбивцями".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!