"Невже за стільки років нічого не дійшло?" Марина Кошкіна – про толерування російської мови в Києві, окупований дім та зґвалтування в кадрі

Марина Кошкіна – одна з найяскравіших зірок сучасного українського театру й кіно. Провідна актриса столичного Театру імені Івана Франка. Яскрава кіноакторка – "Із зав’язаними очима", "Будинок "Слово". Нескінчений роман", "Дві сестри", "Захар Беркут", "Кіборги", восени відбудеться прем’єра "Малевича" та картини "Каховський об’єкт", де зіграла головну роль.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA акторка відверто розповіла про рідне місто, що нині під російською окупацією, про дім, у який заселилися загарбники, і про втрати, які неможливо виміряти. А ще – про пам’ять, мову і акторство у часи війни.

– Ви народилися та виросли в Кремінній на Луганщині, яка зараз перебуває під окупацією. Чи маєте змогу отримувати якісь новини звідти? Чи залишилися у вас там рідні чи знайомі?

– Так, у мене там бабуся – мама моєї мами. Вона не захотіла виїжджати. Ми дуже рідко виходимо на зв’язок – можливо, раз на кілька місяців. Це все надзвичайно складно, але я живу надією, що ми обов’язково побачимось. У мене є там друзі, залишились їхні батьки, ми намагаємось підтримувати зв’язок. Але, чесно кажучи, розповідаючи про своє буття, ніхто не вдається в деталі. Люди бояться, бо живуть у постійному страху, за ними слідкують – і будь-яка зайва інформація може становити загрозу. Тому я знаю дуже мало про тамтешнє життя.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в будинку вашої бабусі оселилися російські окупанти.

– Так, це будинок моєї бабусі по батьковій лінії. Її вже немає – померла. Але житло залишилося, і ще на початку окупації туди заселилися російські військові. Можливо, й досі там живуть. Чи знаю я, що зараз з будинком? Насправді мені не так болить за самі речі. Хоча знаю, що багато чого було вкрадено, винесено – про це розповідали люди. Але найбільше щемить душа саме за дім, бо там залишилося дуже багато пам’яті – речі мого батька, бабусі, старі світлини, які, на жаль, ми не встигли забрати.

Знаєте, чомусь починаєш усвідомлювати важливість пам’яті вже тоді, коли щось втрачаєш. Зараз, як ніколи, розумію, наскільки важливо мати бодай одну річ, яка нагадує про близьких. Яка грітиме, даватиме силу. Як та дівчина з Одеси під час обстрілу – пам’ятаєте, відео облетіло соцмережі? Вона вибиралася з квартири за допомогою рятувальників через вікно, і єдине, що вхопила з собою – портрет бабусі й дідуся. Вони її виховували – і це було для неї найдорожче. Побачивши відео, я зразу подумала про свій дім. Про те, що не встигла забрати. І пообіцяла собі: повернуся, заберу, збережу.

– Телеведуча Надія Матвєєва, яка народилася та виросла в Криму, розповідала нам в інтерв’ю, що є особливі місця в рідній Керчі, за якими сумує. Що б хотіли побачити, коли приїдете в Кремінну?

– Найперше пішла б на кладовище – до бабусі, тата. Пройшлася всіма знайомими місцями – де жила, де вчилась. Зайшла б до своєї школи. Пішла б у ліс, якби це було безпечно (наскільки знаю, зараз там багато замінованих територій). Спустилася б до річки. А далі просто ходила би містом. Тут, у Києві, вже звикла скрізь їздити машиною. А там ми все життя ходили пішки. Не тому, що зручно – просто на маршрутку чи автобус треба були гроші (усміхається). Тому звикли обходити все ногами. Ти йшов, зустрічав знайомих, сусідів. Місто хоч і невелике, але жило з тобою разом. Я мрію знову вийти – і йти, як колись. Пішки, знайомими вулицями, де кожен крок – спогад.

– Де вас застало повномасштабне вторгнення? Чи були ви готові – мали "тривожну валізку", відчували, що таке можливо?

– Ні, чесно, взагалі не думала, що така біда станеться. У мене нічого не було готово. Напередодні повномасштабного вторгнення перебувала не в Києві, ми проводили акторський тренінг. Поверталася потягом. Мені написав мій друг, актор Олександр Рудинський: скасували виставу, бо запроваджено воєнний стан. Я не могла повірити, кажу: "Та ну, не може бути". Потяг ще й затримали десь на п’ять годин, усі кудись телефонували, потім зв’язок взагалі зник – тотальна паніка. Ніколи цього не забуду… Коли нарешті потрапила додому, мала одну думку: наша велика родина має зібратися разом. Це вдалося. Перші дні ми всі гуртом ночували в укритті. Почалося нове життя – в умовах війни.

– Ви з родини, де дев’ятеро дітей, – це вражає. Як це – бути найстаршою серед стількох братів і сестер?

– З наймолодшим братом у мене різниця аж 20 років. Коли ходила з ним гуляти, всі думали, що це мій син. У віці, коли моя мама вже мала чотирьох дітей, я ще тільки починала жити самостійно. Але загалом велика родина дуже формує. Ти вчишся ділитися з дитинства. У мене це залишилося й досі – потреба щось дарувати, віддавати. Ти не звик мати щось "своє". Навпаки – ти з усіма, разом, ділиш все. Хотілося іноді свободи, але звик, що ти постійно не один. З іншого боку, ми все робили теж разом. У нас була велика господарка, жили у приватному будинку. Мама завжди давала якісь завдання: поки не зробите щось на городі – гуляти не підете.

До повномасштабного вторгнення у нас була традиція – на кожен день народження, опівночі, ми приїжджали до іменинника з тортом, кульками, свічками. І, звісно, хтось потім отримував тортом в обличчя (усміхається). Зараз складніше – моя мама, молодші брати й сестра знайшли тимчасовий прихисток у Брюсселі. Але ми намагаємося зберігати близькість. Я нещодавно була в них – і це дуже сильне відчуття, коли бачиш родину після довгої розлуки.

– Не секрет, що російська довгий час була вашою рідною мовою. Яким був ваш шлях до української?

– Так, я тривалий час розмовляла російською. Але коли вступила до університету, потрапила в майстерню Богдана Бенюка – і він нас українізував. Я полюбила мову, прийшло щире бажання говорити українською. Зараз для мене це болюче питання. Я мрію, щоб російська якнайскоріше зникла з нашого простору. Щоб люди не користувалися нею, розуміли, наскільки це важливо. Бо за мову вбивають. І вбивали століттями. Якби я ще раніше так глибоко, як зараз, знала історію нашої України, історії тих, хто боровся за мову, хто віддавав за неї життя – набагато раніше зробила би цей вибір. На жаль, я усвідомила це пізніше. Але добре, що це сталося.

Мені страшно чути російську від дітей – дуже багато хто в Києві нею розмовляє. Коли стикаюся з цим, так боляче стає, всередині просто плачу. Не розумію: чому батьки це допускають? Невже за скільки років до них нічого не дійшло? І не знаю, що з цим робити. Можливо, потрібно запровадити жорсткіші правила, бо лагідна українізація, на жаль, подіяла лише на тих, хто дійсно цього хотів. У моєму оточенні чимало людей, які розмовляли російською до великої війни, а зараз – виключно українською. І це реально – було би тільки бажання. Не вірю в те, що "дуже складно", бо "все життя говорив російською". Для мене це вже давно не працює. Після трьох років повномасштабного вторгнення так точно. У цьому плані я дуже жорстка. Наразі, якщо до мене звертаються російською – відповідаю українською. І дуже часто люди переходять. І у мене тоді виникає запитання: "Ти ж знаєш мову, чому ж не використовуєш її в повсякденному житті?" Мені соромно за таких людей.

– Ви певний час працювали в Молодому театрі, яким керував режисер Андрій Білоус, якого звинувачують у сексуальних домаганнях, аб’юзі та зловживанні владою щодо підлеглих та студенток театрального вишу, де викладає. Ви пішли звідти через це?

– Ні, я пішла не через це. Чи чула я раніше розмови про його поведінку? Так, чула. Але, погодьтеся, не мала права говорити про це публічно – це могли зробити лише самі постраждалі. Я щиро вдячна всім, хто наважився заговорити. Завдяки їм справедливість нарешті почала перемагати. І Білоус має бути покараний за всі свої вчинки. А нам треба взагалі усім зробити висновки з цієї історії – всім театрам. Мені здається, це для всіх дуже гарний урок. І тим часом почали говорити не тільки про Білоуса – про інших режисерів та викладачів.

– Як ви згадуєте навчання в театральному? Акторка Катерина Тишкевич нам в інтерв’ю розповідала, що майбутніх артистів у виші "ламали через хребет", через що багато хто взагалі не пішов у професію.

– Скажу так: мені пощастило – мала хорошу майстерню, чудових викладачів. Але те, що в театральному ламають психіку студентів, – це правда. І, як на мене, більшість проблем іде зверху. Мені пропонували йти викладати, відмовилася. Там настільки все просякнуто Радянським Союзом, що здається, час просто зупинився. Потрібні кардинальні зміни – вони не те що назріли, перезріли вже.

А студенти в них неймовірні – талановиті, відкриті, глибокі. Дуже хотілося, щоб театральний університет був зацікавлений у їхньому розвитку. Організовували поїздки на театральні фестивалі – щоб бачили, як працюють театри у світі. Щоб надихалися, порівнювали, зростали. Для цього треба шукати фінансування, спонсорів, створювати програми. Але головне – мати бажання. І треба переглянути саму структуру навчання. Подумати: що дійсно важливо, а що лише формальність. Наприклад, коли я навчалась, у мене був вокал – один чи два рази на тиждень по 20 хвилин. Це ж ні про що, бо актор має бути універсальним – повинен володіти тілом, голосом, емоцією. І коли людина приходить в університет, платить такі гроші за навчання, то має отримувати необхідні знання.

Повертаючись до скандалів, пов’язаних із домаганнями та аб’юзивною поведінкою, хочу сказати одне: в інших країнах, якщо студент подає скаргу на таке – реакція миттєва. Там студентів справді поважають. А у нас під час розслідування скандалу з Білоусом виш нагородив його черговим науковим званням. Це – ганьба.

– Марино, ви вже двічі ставали лауреаткою "Золотої Дзиґи" – головної національної кінопремії, яку називають українським аналогом "Оскара". Цікаво, ви зберігаєте ці нагороди на почесному місці чи не надаєте їм особливого значення?

– Статуетки стоять у мене вдома на поличці. Наразі мене номінували вже втретє – за роль у фільмі "Будинок "Слово". Нескінчений роман". І це, звісно, дуже приємно. Як ставлюся до нагород? Це радше приємна подяка за роботу – не більше. Я не надаю цьому якогось надзначення. Але в моменти, коли виснажена, коли здається, що всередині згасає вогонь – відзнака може підтримати, дати сили рухатися далі. Водночас дуже обережно ставлюся і до похвали, і до критики – від глядачів чи будь-кого. Якщо чесно, я сама можу розкритикувати себе так, як ніхто інший не зробить (усміхається). Але останнім часом вчуся і хвалити – це важливо. І, насправді, набагато складніше, ніж критикувати.

– Коли погоджувались на роль у фільмі "Будинок "Слово". Нескінчений роман", вже знали всю цю трагічну історію про письменників того часу?

– Я знала про період Розстріляного Відродження, але саме завдяки фільму змогла глибше зануритися в цю тему. І зрозуміла, наскільки це був болючий етап нашої історії. Але і дуже важливий, тому що саме завдяки людям, які боролися за нашу ідентичність, за нашу мову, за історію, літературу, я зараз маю можливість піти в книгарню, придбати книгу нашою мовою і не боятися. Завдяки тим людям, які боролися за нас.

Так само ми зараз маємо робити, як би складно не було. Часом не можеш спати всю ніч через обстріли, але все одно йдеш на сцену. Хоч би наскільки морально виснажений, фізично знесилений – виходиш і граєш. Бо глядач приходить. Я отримую дуже багато повідомлень після вистав. І це не просто "дякую за гру", а справжні листи – щирі, глибокі, з емоціями. Люди пишуть про те, що відчули, як вистава їх підтримала. Для багатьох театр зараз – це точка опори. А це для мене величезний показник нашої незламності. Тому наступне покоління, думаю, пам'ятатиме, що ми робили все, щоб воно жило вільно.

– У фільмі "Будинок "Слово". Нескінченний роман" є надзвичайно емоційно важка сцена – зґвалтування вашої героїні. Як ви приймаєте для себе рішення брати участь у таких сценах? Що для вас важливо під час зйомок?

– По-перше, я розумію, що ця сцена була необхідною – вона допомагає глибше розкрити історію, викликати сильні емоції, показати, що насправді переживали люди в той страшний час. Моя Галя – молода кухарка у їдальні Будинку "Слово", і вона теж стала жертвою системи. По-друге, в кадрі – не я, а моя героїня. Тому це не настільки важко емоційно, як може здатися. І мені пощастило з партнером – актор Дмитро Олійник був дуже уважний, ми все обговорювали: "Тобі тут комфортно? Можна я візьму тебе за руку ось так?". Я впевнена, що незабаром і в нас у кіно обов’язково будуть працювати спеціальні координатори – як це роблять за кордоном. Там перед зйомками таких сцен актори проходять тренінги, аби не травмуватися, навчитися довіряти партнеру, розуміти свої кордони. Бо як би не було, якщо тебе хтось торкається – це все одно фізичний контакт, усе відбувається насправді.

І, на жаль, історія знає багато випадків, коли зйомки ставали моральною чи навіть фізичною травмою. Наприклад, як у фільмі Бертолуччі "Останнє танго в Парижі" – головна акторка тільки зараз змогла зізнатися, що на майданчику сталося зґвалтування. Тоді про якісь інтимні межі з нею ніхто не говорив. Переконана: акторам потрібні лекції з сексуальної освіти ще в університеті. Щоб молоді люди розуміли, що таке згода, де межа, що є неприпустимим. Бо приходять юні хлопці й дівчата, заглядають викладачам у рота, виконують усе, що скажуть. Кажуть бути оголеним – буде голим, бо думає, що так треба.

Я вступила до вишу з другого разу. Може, ще не була повністю дорослою, але характером міцна. На моєму шляху ніколи не було якихось двозначних "пропозицій" – може, тому що я бойова й мною важко маніпулювати. Я рідко кому дозволяю себе образити. А якщо хтось таке робить, то можу відповісти дуже грубо. Але люди різні, не кожна дівчина це може. А актор – дуже залежна професія. Багато хто боїться заперечити режисерові, сказати "ні", бо ж можна втратити роль. Я давно для себе вирішила: не боятимусь, буду чесна з собою. І, якщо треба, захищатиму колег – навіть якщо мене потім назвуть конфліктною. Бо в творчості найголовніше – особистість. А якщо ти будеш боятися бути собою, погоджуватись на те, чого не хочеш – хіба це правильно?

– На прем’єрі фільму "Дві сестри", де ви зіграли одну з яскравих ролей, нас із вами познайомив Олександр Рудинський. Представив так: "Моя найкраща подруга". Відомо, що творчих колах справжня дружба – це рідкість. Нам в інтерв’ю це підтверджували ваші колеги по театру: Олексій Богданович заявив, що акторство – професія "дуже амбітна, заздрісна, нетерпима", а Остап Ступка стверджує, що "в театрі не може бути друзів – лише колеги по роботі".

– Знаєте, у кожного свій шлях. У мене самої в театрі не так вже й багато друзів – є колеги, з якими приємно працювати. З Сашком Рудинським ми дружимо ще з університету, хоч навчалися в різних майстернях. І якось так склалося, що вже понад десять років тримаємо цю дружбу. Я дуже її ціную. От ми зараз з вами розмовляємо, а він вже надіслав мені відеоповідомлення. Дуже радію його успіхам, щиро ним пишаюся.

– Цей рік для вас дуже урожайний: глядачі побачать на екрані щонайменше в чотирьох нових фільмах, зокрема в картині – "Малевич", про яку багато говорять ще до офіційної прем’єри.

– Це надзвичайно значущий фільм. Ми вже показували його в рамках кінофестивалю "Молодість" – тоді відбулася наша перша прем’єра. Також я їздила з цією стрічкою до військових, і для мене було надзвичайно цінно почути їхні думки. Багато хто навіть не знав, що Малевич – наш митець. Для багатьох він досі асоціюється виключно з "Чорним квадратом", але мало хто розуміє, ким він був насправді. Цей фільм допомагає переосмислити: це український художник, і його ім’я має звучати в нашому культурному просторі. Нещодавно на одному з показів я розмовляла з хлопцем, який сказав дуже влучну річ: "Так, це історія про Малевича, але насправді – про всіх митців, яких вкрала Росія".

І справді – на місці Малевича в цій стрічці можна уявити будь-кого з тих творців, які боролися за право існування української культури, виступали проти системи. Вони віддавали за це своє життя, майбутнє. Слова того хлопця мене вразили. Це була глибока думка: фільм не лише про одного художника. Це про національну пам’ять, про нашу культуру, яку так довго знищували, і яку ми зараз відновлюємо.

– У жовтні на широкі екрани вийде ще одна картина, де у вас головна роль – фантастичний горор "Каховський об'єкт" (за сюжетом, після підриву ГЕС наші військові знаходять закинутий радянський бункер, де свого часу проводили експерименти на людях. Марина грає військову з надприродними здібностями, яка змушена боротися із зомбі, виявленими там. – Ред.) Ваш колега по знімальному майданчику Володимир Ращук в інтерв'ю нашому виданню розповідав, що це зовсім новий жанр для нас.

– Чесно кажучи, я вагалася, розглядаючи пропозицію. З одного боку, було страшно погоджуватись, адже, як правильно сказав Володимир, це нове для нашого кінематографа. Окрім того, мені здавалося, що часу на підготовку замало для фільму такого рівня. З іншого боку, ніколи не працювала в жанрі горору, і вся ця зомбі-тематика була мені цікавою, хоч і незрозумілою (сміється). І стала справжньою творчою пригодою.

Були люди, які мене відмовляли. Говорили: "А раптом нічого не вийде? Це ризиковано" Але вирішила не слухати нікого. Я з тих, хто не боїться ризикувати. У нас було півтора місяця на підготовку. Їздили на полігон (моя персонажка мала вправно стріляти й виконувати численні каскадерські трюки), працювали з військовими. Зібралася класна команда: Олександр Яцентюк, Михайло Дзюба, Володимир Ращук, я і наш режисер – Олексій Тараненко. Оператор був неймовірний – В'ячеслав Раковський. На самих зйомках часу було обмаль – лише 23 зміни, графік шалений. Але завдяки тому, що ми провели ретельну підготовку, встигли зробити багато. Думаю, це буде справді цікаве кіно.

– Хочу вас запитати ще про таке: нещодавно розгорівся скандал зі львів'янином Назарієм Гусаковим, хворим на спінальну м'язову атрофію, якого підозрюють у можливому шахрайстві та відмиванні коштів, що донатили українці на лікування. У вас була схожа історія, про яку писали в медіа: до вас в Instagram "постукалася" жінка, яка представилася переселенкою з Херсонщини з дитиною. Просила гроші на евакуацію, казала, що в скруті. Згодом виявилося, що це – шахраї. Після таких випадків не опускаються руки?

– Ні, бажання допомагати не зникло. Якщо чесно, я навіть тішуся, що попри все зберегла наївність і довіру до людей. Дуже хочеться, щоби ця надія, ця віра й любов залишались у мені. Бо правда в тому, що хтось і справді може бути у великій біді, а ти, обпікшись, можеш не допомогти тому, хто дуже потребує. Моя мотивація допомагати – залишилася. І, думаю, вона надовго. Адже коли велика війна закінчиться, у нас ще буде дуже багато роботи – допомагати одне одному відновлюватися.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою Театру Франка Віталієм Ажновим – про пророчу розмову зі Ступкою, конфлікт із відомим режисером та Малевича, якого привласнила РФ.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!