"Червона рута" в Криму, остання зустріч із "Дизелем" та огида до всього російського. Де зараз гітарист культового гурту 90-х The ВЙО Сергій Підкаура

Гітарист культового гурту 90-х The ВЙО та автор суперхітів Наталії Могилевської ("Відправила message", "Відірватись від землі"), Олександра Пономарьова ("Серце") та Tayanna Сергій Підкаура продовжує концертну діяльність. Проте тепер – без Мирослава Кувалдіна, який із початком повномасштабного вторгнення став на захист України.

В інтерв'ю OBOZ.UA музикант розповів, як The ВЙО приймали в Криму на фестивалі "Червона Рута 1995", яким було життя після розпаду "Території А", про стосунки з Наталією Могилевською та останню зустріч із Андрієм Яценком ("Дизелем"). Також Підкаура відверто зізнався, що думає про артистів, які мовчать про війну або досі ведуть соцмережі мовою ворога, які слова Михайла Хоми засуджує та як реагує на одвічне питання "чому не в окопі?".

– Пане Сергію, чула, що ви – людина настрою. Тож поцікавлюся: як ваш настрій сьогодні?

– Дякую за таке людяне та емпатичне запитання. Настрій гарний, чую приємний голос – що ще треба поету? (усміхається).

– Ви входите до списку найкращих гітаристів України. Чи відчуваєте цей статус і чи впізнають вас взагалі на вулицях? Наприклад, вашого колегу по гурту The ВЙО Мирослава Кувалдіна TikTok-блогерка нещодавно не впізнала й узагалі прийняла за іноземця. Виходить, сучасна молодь геть не знає тих, від кого фанатіли мільйони у буремні 90-ті?

– Так, я бачив те відео. Знаєте, з часом людина змінюється. Що ж до медійності, то в певний момент я відчув, що ця метушня не дуже пішла мені на користь. Воно, звісно, класно, коли впізнають на вулицях. Але в мене чимало популярних друзів-артистів, які іноді просто просять посидіти за кавою вдома, щоб сховатися від зайвих очей. Тому мене все влаштовує. Зрештою, аби стати медійнішим, треба більше рухатися. Часом мене впізнають, підходять, дякують за творчість. Це приємно. У відповідь зазвичай кажу: "У вас гарний смак".

Якщо говорити про наш внесок у музику, то дещо прикро, адже важелі популярності зараз змінилися. Я люблю виступати, без сцени просто не можу, але вся ця суєта – не для мене. Щодня виходити в TikTok, працювати на алгоритми – це теж робота, яка вимагає системності. А я по-своєму творчий, трохи безалаберний чи просто лінивий, і завжди списую це на творчу натуру (усміхається).

Але я розумію, що ви маєте на увазі: люди повинні знати своїх героїв. Коли я роблю сольний концерт, до мене приходять ті, хто знає майже всі мої пісні. Наприклад, Наталія Могилевська знає кожне слово, і, можливо, мені таких людей цілком достатньо. Зрештою, стадіони ми вже збирали, шанувальниць не бракувало – зірка 90-х, один із найкращих авторів 2000-х. Те, що зараз мене не "розбирають на цитати"... Що ж, у цьому теж є свій плюс. Можна спокійно викурити цигарку. Я чудово розумію, що це правила гри: завтра фанати шаленітимуть уже від когось іншого.

– У 2006 році в Наталії Могилевської вийшов україномовний альбом "Відправила message", автором хітів якого є ви. А от у вашого колеги Ігоря Балана тоді ж вийшов російськомовний альбом "Вьюга" ("Заметіль"). В інтерв'ю OBOZ.UA він пояснив це тим, що потрібно було просто "виживати", тому й писав російською. Вам не доводилося виживати в такий спосіб?

– Зараз мені все російське просто огидне. Але ще до війни я чудово розумів, що нам взагалі не потрібні всі ці Меладзе, "Любэ" та інша хрінь. У мене є пісні російською, але, щиро кажучи, вони виходили доволі кострубатими. Я україномовний автор майже від самого початку. Тому особисто в мене такого не було – щоб заради виживання доводилося писати російською.

– Як вдалося стільки років зберігати дружні стосунки з Наталією Могилевською? Кажуть, у неї доволі складний і вимогливий характер.

– Я вам відповім по-філософськи (усміхається). Пам'ятаєте мультфільм "Острів скарбів"? Там є персонаж Джон Сільвер, над яким стояли серйозні авторитети – наприклад, капітан Флінт. Усі боялися Флінта, а Джона Сільвера боявся сам Флінт. До чого я веду? У мене завжди була й залишається внутрішня свобода, і насправді Наталочка повсякчас прислухається до мене. Я належу до тих людей, які можуть сказати "ні". І вона так само.

Могилевська – професіоналка своєї справи, дуже ерудована, начитана, з нею завжди цікаво спілкуватися. Можливо, вона має специфічний імідж, який на когось діє інакше, але для мене вона – класна подруга, надійна партнерка та співавторка, з якою просто в задоволення працювати.

– Яким було ваше життя після розпаду "Території А"?

– Звичайне життя людини, яка приїхала свого часу підкорювати Київ. "Територія А" залишила тільки приємні враження, не було відчуття, що "в мене сьогодні щось було, а завтра вже нічого нема". Знаєте, як казав один мій приятель: "Коли закінчується одна подорож, починається інша".

– З ким із колег підтримуєте стосунки сьогодні?

– Скажу чесно: ми всі любимо одне одного, я це дуже відчуваю і щиро тому тішуся. Так було завжди, так є й зараз: Ігор Балан, Юрко Юрченко, Саша Войтович (гурт "Формула води") Оля Юнакова і мій покійний приятель Рома Матіяш із "Фантом-2". Коли Рома знав, що я приїжджаю на концерти, то завжди заїжджав за мною в готель, і ми вирушали десь відпочити...

Ми – ніби випускники однієї школи. З Юркешем (Юрком Юрченком) ми взагалі, як кажуть, нерозлийвода. Хоча зараз бачимося рідко, але завжди щиро раді зустрічі. Торік "Вхід у змінному взутті" покликав мене виступити з ними на фестивалі Atlas. І я точно знаю: якщо напишу чи зателефоную будь-кому з "Території А", мені одразу ж віддзвонять.

– Як ви відреагували на звістку про смерть Андрія Яценка, більш відомого як "Дизель" (засновника та лідера гурту Green Grey)?

– Дуже дякую вам за це запитання, тому що в мене й досі відчуття спустошеності. Чому? Бо багато років знав цю людину, стояв із нею на одній сцені й завжди захоплювався. В Андрія навіть шнурівки на кедах були зав'язані якось особливо. Це суперкрутий музикант.

За тиждень до трагічної події ми зустрічалися з ним у Дніпрі – приїхали на фестиваль "Покоління" Наталі Могилевської. Разом поснідали, поговорили... Я ще тоді зламав руку, бо грав із сином у футбол. І Андрій запитав мене: "Сергію, а скільки тобі років? Ми ж уже дорослі! Ми – дорослі малі...". Так посміялися, та й усе. А наступного тижня я відкрив телефон і побачив фотографії в чорній рамці. Стало боляче і страшно...

– Чи розмежовуєте ви особисте життя своїх колег та їхню творчість? Наприклад, після того як Олена Мозгова відкрито заявила, що роками страждала від домашнього насильства з боку колишнього чоловіка Олександра Пономарьова, для багатьох це стало шоком. Як ви ставитеся до таких ситуацій?

– Саме через невміння розмежовувати ці речі й відбуваються подібні скандали. Звісно, кожен має право когось засуджувати чи висловлювати власну думку. Я часто стикався з тим, що професіонал своєї справи в реальному житті може бути зовсім іншою людиною – він не зобов’язаний подобатися всім. Коли людина розуміє, що таке добро, а що – зло, але поводиться подекуди зневажливо, це ще можна списати на темперамент.

Проте в мене немає такого підходу: якщо хтось вчинив погано, то він одразу "погана людина". У кожного своя історія. І якщо хтось розповідає про невдале спільне життя, я розумію: це лише версія чоловіка, а в дружини є своя правда. Тому це дуже тонка межа, а медійні особи просто належать до тієї категорії, яку обговорюють найбільше.

– Чи засуджуєте ви тих артистів, які мовчать про війну?

– На початку повномасштабного вторгнення я дав собі слово: не таврувати людей одразу. Проте медійна особа має розуміти свою відповідальність не лише тоді, коли отримує "солодкі пряники" та високі гонорари, а й тоді, коли обставини вимагають виявити свою сутність і відреагувати на ситуацію. Ті артисти, які спочатку ніяк не зреагували, а згодом почали "ойкати", не викликають у мене засудження, але й поваги до них немає. Як казала моя мама: "Люди не такі дурні, як ти думаєш". І тут я маю на увазі виключно чоловіків.

– Мирослав Кувалдін гостро зреагував на слова Михайла Хоми про те, що творчим людям не місце на фронті: "Не можна кидати дельфінів у пісок, а антилоп у море".

– Мирослав має повне право так говорити, тому що він зараз військовий і п'ятий рік дружину бачить один раз на рік. Я також засуджую ці слова, розумного в них нічого немає. Можна було сказати по-іншому. Я розумію, що він мав на увазі, але так не говорять. Тому я за Мирослава в цій ситуації однозначно.

– Ви на свій рахунок ці слова не прийняли?

– Я до цього спокійно ставлюся. Якщо хтось мені захоче щось пред'явити, то відповім. Колись Юрко Юрченко написав про велике поле для хейту: "Чому не в ЗСУ? Якщо в ЗСУ, то чому не в окопі? Якщо в окопі, то чому живий?!". Зараз так можна "насипати", що не буде кінця-краю.

– Як ставитися до тих, хто веде соцмережі російською мовою або досі не оновив їх на українську?

– Я вважаю, що в обох ситуаціях це звичайнісінька лінь. Людина, яка розуміє і бачить ситуацію в країні, коли над нею летять ракети, могла б напружитися і зробити так, як має бути. Тому я засуджую такі речі. Бо як цьоматися та виставляти фоточки – час є, а як сторінку переробити – то немає?

– Ви завжди були україномовним?

– Скажу вам, що я ще дуже круто володію "кобеляцькою мовою" (усміхається). Це коли кажеш: "Скільки тобі год", "Ікарус" (автобус), "цвіти" (квіти). Не порівнюю себе з Лесем Подерв'янським, але дозволяю іноді висловлюватися саме "кобеляцькою мовою". Практично я й не спілкувався російською. До війни в Києві були стандартні шаблони, та зараз їх більше немає. Іноді в побуті щось може проскочити, але не більше.

– Яким вам запам'яталося 24 лютого?

– Я був одним із тих, хто не вірив, що Росія нападе, – наївна людина, насправді. Пам'ятаю, як ми поверталися з гастролей, і в мікроавтобусі виникла дискусія, я казав своїм друзям-музикантам, що цього не станеться. Та 24 лютого мене розбудила дружина: "Київ бомблять". Тоді в першу чергу я запитав, чи малий ще спить. Ми сіли з нею на кухні й вирішили, що я відвезу їх на захід України до родичів. Потім дружина з сином машиною виїхали до Польщі.

Повернувшись до столиці, я волонтерив, але не люблю розповідати про це, тому що робив, як і всі.

– Гурт The ВЙО брав участь у Національному відборі на Євробачення 2018 із реггі-піснею "Нґа-Нґа", але не пройшов до фіналу. Чи було відчуття поразки?

– Ми знали, що не пройдемо до фіналу. В шоу-бізнесі ми давно і чудово розуміємо, як усе влаштовано, тому просто брали участь.

– Зараз стежите за Євробаченням? Уболівали за Leleka, яка представила Україну цього року?

– А як же не вболівати? Я вболіваю за всіх наших: спортсменів, музикантів. Я стежу за такими речами, тому що це колосальна праця, недоспані ночі, і це заслуговує на повагу – тим паче представляти нашу країну.

– Чи маєте улюблену пісню серед тих, які написали?

– Ні, всі мої пісні – це мої діти, яких я люблю однаково.

– Як зараз минає ваше творче життя? Бачила, що іноді виступаєте з дружиною (Наталією Лей).

– Я дуже сумую, коли довго не виходжу на сцену. Плануємо кілька концертів у серпні з Наталею Могилевською, з Наталією Лей, а також із Мирославом братимемо участь в етнофестивалі. Дружина досі пише пісні на три куплети. У цьому є певний жарт, тому що зараз такий час, що ніхто три куплети вже не слухає (усміхається).

Я великий шанувальник тонкого гумору й вважаю, що гумор – це інтелект. Я завжди був тим, хто підбивав колег жартувати одне над одним. Наприклад, ми могли домовитися й підходити кожні десять хвилин до Олександра Пономарьова зі словами: "Сашко, ти такий молодець, так поправився! Одразу видно – сімейна людина, дружина годує!". На п'ятій людині замість поважного Олександра Пономарьова ми вже бачили розгубленого хлопчика, який бігає і питає: "А що, я справді поправився?" (сміється).

Але зі мною буває важко, бо я перфекціоніст. Виховувався в сім'ї десантника, де взуття завжди мало бути чистим. Я не уявляю, як це – мати неохайний вигляд. У мене вдома все й завжди лежить на своїх місцях.

– То ви ідеальний чоловік?

– Знаєте, є один мінус. Я буваю емоційно нестриманим (усміхається). Можливо, це не зовсім правильно, але я можу прийти, поглянути, розвернутися і піти. Хоча перед цим пів дня випрасовував собі одяг, готувався.

Окрім цього, я дуже уважний до деталей. Можливо, я вже багато разів про це розповідав, але коли придумував пісню "Відправила message" (а тоді ще не було такої кількості iPhone з великими екранами), пам'ятаю, як ішов вулицею й уважно спостерігав за людьми – так, щоб ніхто цього не помітив. І побачив дівчину, яка дуже довго писала повідомлення. Я приблизно зрозумів її історію: вчора в неї все було добре, а на прощання їй сказали класичне "зідзвонимося вранці". Та ніхто їй не зателефонував – так буває в житті. І тому з'явилися ці рядки: "Які дві різні ночі – щаслива і страшна, відправила message, як море на весь екран...". Бо я на власні очі бачив, як вона писала, писала, писала...

– У 1991 році, коли розпався Радянський Союз, вам було 18. Саме тоді ви створили гурт The ВЙО. Читала, що Мирослав прийшов до вас зі своїми текстами. Це правда?

– Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів бути артистом. Цю внутрішню силу ніщо не могло зупинити, і вона зрештою проявилася у вісімнадцять років. Мирослав тоді ходив Кобеляками в джинсах, порваних на колінах, був дуже просунутим у музиці, тож ми знали один одного заочно. Джон (як його називали) міг на якийсь футбольний матч зібрати купу людей і вигукувати речівки. Вечорами молодь часто збиралася з гітарою в різних куточках міста. Одного разу ми перетнулися на посиденьках. А згодом — пам’ятаю як зараз — дзвінок у двері. Відчиняю, стоїть Мирослав із гітарою і каже: "Привіт, давай разом грати". Я погодився. Якось так усе й закрутилося.

Наші стосунки зміцнив один дуже прикольний випадок. У Мирослава був день народження, і я розумів, що треба щось подарувати, а за душею – ні копійки. Моя мама тоді працювала директоркою промкомбінату. Мабуть, до неї колись звертався по допомогу місцевий священник і на знак подяки подарував гіпсове погруддя Ісуса Христа. Я вхопив його і побіг до Мирослава. Коли він побачив цей презент, то сказав: "Це ж тепер на все життя!" Я тоді від зворушення навіть просльозився.

– Андрій Капраль згадував, що вокальну формацію "Піккардійська терція" не надто привітно зустріли на "Червоній руті 1993" в Донецьку. А от гурт The ВЙО став лауреатом цього ж конкурсу у 1995 році в Криму. Як там приймали вас?

– Перший для нас фестиваль "Червона рута" пройшов у 1991 році в Запоріжжі. Ми з Мирославом там лише підтанцьовували, але встигли познайомитися з багатьма артистами. Пам’ятаю, стоїмо на перекурі, і Тарас Чубай каже: "Хлопці, закінчується фестиваль, ми роз’їжджаємося і навіть не знаємо, в яку країну повертатимемося..." (фестиваль "Червона рута" відбувся в Запоріжжі з 9 по 18 серпня 1991 року напередодні путчу та розпаду СРСР. – Ред.)

Уже в 1993-му ми познайомилися з Віктором Павліком, хлопцями з "Нічлави", "Братами Блюзу" та багатьма іншими. І лише у 1995-му самі стали лауреатами, отримавши премію в жанрі танцювальної музики. Тоді я вперше побачив хлопця під творчим псевдонімом Андрій Кіл – це був Андрій Кузьменко ("Скрябін").

"Червона рута" – це фестиваль, який запалював зірки. А коли в Україні не стало подібних фестивалів, прийшло розуміння: всі, хто був до нього дотичний, – справжні боги. Як на ті часи, там була просто колосальна концентрація україномовного контексту!

Щодо того, як прийняли в Криму... На площі в нас кидали підшипникові кульки, а хлопцям із гурту "Новий світ" узагалі розбили пляшкою брови. Зараз бачу в новинах їхні черги за бензином і думаю: от нехай вигрібають! Хто винен, що в них так засмічені мізки? Я добре пам’ятаю тих неприємних тіточок біля центрального входу сімферопольського залізничного вокзалу. Коли вони чули українську мову, то сичали нам услід: "А чого ви приїхали?". Кожен намагався щось ляпнути у наш бік. Але вже тоді я чудово розумів: це були звичайні заздрощі, бо ми просто талановитіші.

– Хто вплинув на ваше становлення?

– Взагалі, чим я справді пишаюся в житті, – це мої друзі та вчителі. Друзів люблю за те, що вони приймають мене таким, яким я є. А щодо вчителів... Коли я пішов до Кобеляцької дитячої музичної школи, то потрапив до викладача, який постійно повторював: "Сергію, чому ти ноти граєш так технічно? Де ти в Кобеляках живеш? Там же є яр, на берег якого можна вийти й помилуватися неймовірним краєвидом! Іди подивися, а тоді повернешся і зіграєш мені це". Саме тоді я зрозумів, що ноти мають бути "смачними", що їх можна ніби "потримати в руках", а вже потім "відпустити".

Пізніше інший мій учитель, Микола Гармаш, завжди казав, що я артист і маю все робити красиво. А нині вже покійний Іван Коржок у ті роки збирав навколо себе талановиту молодь і ставив нам платівки із закордонною музикою, яка теж сильно на нас уплинула. Ще я грав на танцях у місцевому будинку культури, і наш художній керівник Володя Будко навчив мене працювати в колективі.

Якщо сучасні батьки знайдуть для своїх дітей таких педагогів, які так само віддано служать своїй професії, як мої вчителі, – це буде неймовірно круто!

– Як професійний музикант як ви ставитеся до музики, створеної штучним інтелектом? Хто з молодих виконавців став для вас відкриттям?

– Моє головне відкриття щодо ШІ полягає в тому, що коли слухаю третю таку пісню поспіль, у мене починає боліти голова. Штучний інтелект – це лише інструмент, який має допомагати людині, а не замінювати її.

У нашому житті було чимало кубиків Рубика, спінерів тощо – я й до штучного інтелекту ставлюся приблизно так само. Користуюся ним, бо маю добірку пісень, а сам технічно не настільки підкований, як студійні музиканти, тому завантажую туди свою музику. Проте я розумію: мине ще зовсім трохи часу, ми награємося з ШІ, і тоді живе виконання під акустичну гітару чи віолончель продаватиметься в шоу-бізнесі вп'ятеро дорожче.

Скажу так: ми недаремно лупали цю скалу. Мені надзвичайно подобається свобода думки нових музикантів, те, як вони працюють. Я й сам пишу музику та тексти, можу створити пісню, де трохи заграватиму з аудиторією заради популярності чи комерції, але те, як зараз виглядає молоде покоління, мене дійсно захоплює. Подивіться, вони збирають Палаци спорту! Це конкуренція, це високий рівень. Мені, наприклад, дуже подобається гурт Ziferblat – це справжнє мистецтво!

– Свого часу вам вдалося подолати шкідливі звички. Які поради ви дали б молоді з власного досвіду?

– У своєму житті я перепробував майже все, але так склалося, що саме алкоголь почав зводити мене з розуму, тому я від нього відмовився. Буду дуже радий, якщо молоді люди прислухаються до моїх порад, але розумію: людям властиво набивати собі гулі. Якщо у вашому житті є проблемна історія, потрібно звертатися до фахівців. Уже 17 років я взагалі не вживаю алкоголю. Свого часу пройшов програму "Дванадцять кроків", бачив людей, яких привозили і яким залишалося жити лічені місяці, а потім вони поверталися до життя, і ми з ними ще списувалися та зідзвонювалися. Єдина шкідлива звичка, яку досі маю, – це паління.

– Найкращі ваші спогади за 35 років Незалежності?

– Я не зможу відповісти на це запитання. Мені хочеться сказати фразу про "золоті часи", коли фанати перевертали мікроавтобуси, коли дівчата по пів дня чекали на мене на Березняках, де я винаймав квартиру, і передавали через когось торти. Я можу про це згадати, усміхнутися, але сказати, що тоді було краще? Сьогодні мені 53 (музикант відзначає день народження 21 липня. – Ред.), і мені подобається, як я виглядаю – маю кубики на пресі. Я завжди хотів мати юний вигляд, саме такий, як зараз (усміхається).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з музичним продюсером та автором пісень Morphom – про співпрацю з росіянами, перехід на українську та невідоме про Михайла Клименка: "Краще говорити суржиком, ніж мовою меншовартості".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з фронтменом рок-гурту Mad Heads Вадимом Краснооким – про життя на колесах у Канаді, "зраду" Потапа і ненависть до СРСР: "Ви з України? А українська мова існує?".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!