Блог | Чи можна кардинально оновити українську владу без виборів?
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Із якоюсь дивною, якщо не сказати більше, неуникненністю в Україні знову і знову вигулькує тема виборів. Причому не стільки парламентських, скільки президентських. "Оновлення влади" – це гасло наразі підхопили найрізноманітніші політики й аналітики, щоби наче голоблею лупцювати ним як можновладців, так і тих експертів, що сумніваються у можливості чи доцільності проведення таких виборів під час війни. Аргументація залізна: без радикального оновлення горішніх поверхів влади ми не зможемо чинити ефективний опір рашистським агресорам. При чому оновлення не тільки персонального, скільки системно-структурного. І спробуй тут запереч...
Посутньо виборами переймаються й ті, хто заперечує їхню нагальність, мовляв, передусім мир за будь-яку ціну, а потім уже вибори. Переймаються і ті "булгаковці", хто характеризує чинну владу як покидьків і швондерів, і ті "антикорупціонери", які готові втопити у бруді визначних військовиків і виробничників задля абстрактної справедливості, і ті блогери, які топчуться немитими ногами по українській історії, перекреслюючи все позитивне та героїчне, і ті політики, які хочуть чи то будь-що повернути владні важелі, чи то негайно здобути їх, – й ім’я їм усім легіон. І всі вони, вкупі з певними "харошими русскімі", зачищають політичний простір для майбутніх виборів.
Хтось скаже: вибори? Так це ж добре, це торжество демократії! Проте насправді маємо зовсім інше. І нема особливого значення, для кого саме всі вони за конкретних умов зачищають цей простір, не важливі їхні суб’єктивні наміри, бо ж об’єктивно вони спільними зусиллями успішно розхитують і руйнують українське буття, нищать перспективи Української держави і перетворюють жадані ними вибори не на торжество народовладдя, а на щось прямо протилежне з непередбачуваними кінцевими підсумками.
До речі, в нашій новітній історії неочікуване на виборах уже не раз відбувалося. Так, у 1994 році після першого туру Леонід Кравчук здавався беззаперечним лідером, але в підсумку сталося те, що сталося (в тому числі, як хвалилися деякі учасники тодішніх процесів, завдяки потужним "вбросам правильных бюллетеней"). У 2004 році розігрувалася комбінація "Кучма-3" (згадайте, Конституційний суд визнав другий термін Леоніда Даниловича першим) – мовляв, нехай Ющенко та Янукович зійдуться у лютому герці, результати будуть скасовані, відтак Кучма виступить рятівником від хаосу і примирителем. У 2014 році Юлію Тимошенко не лише в Україні багато хто вважав приреченою обійняти посаду глави держави. Нарешті, вибори 2019 року, результати яких поставили країну на межу; очевидно, коментарі зайві…
А що сьогодні? "Вибори" без припинення бойових дій – катастрофа, їх не варто обговорювати, хоча Путін із Трампом можуть вимагати їх провести. Припинення бойових дій на кілька місяців чи на півроку не дасть легітимних виборів, бо навряд чи вдасться за цей час сформувати повноцінні списки електорату, організувати достатньо виборчих дільниць за кордоном і зібрати таких незалежних спостерігачів, які контролювали б і виборчу кампанію, і саме голосування, і підрахунок результатів. Але такі вибори не будуть визнані Росією та Білоруссю, які вимагатимуть участі у них мільйонів осіб, які колись були громадянами України, – і, можливо, Сполученими Штатами. Адже це несправедливо – позбавляти когось виборчих прав, чи не так? Хоча насправді європейська демократія після Другої світової війни втрималася та розвинулася якраз там, де певні категорії публіки позбавляли таких прав…
І навіть у разі цілковито чесних і прозорих виборів, на підготовку яких піде рік, їхній найбільш імовірний результат не віщуватиме Україні нічого хорошого. Бо навіть якщо особисто Путіну В.В. жаба цицьки дасть, якщо до влади в Москві (уявімо!) прийдуть "харошие русскіє", якщо геронтократія у світі почне сходити на пси, і так далі, – все одно нікуди не подінуться ті 2/3 росіян, які схвалюють війну з Україною, нікуди не подінеться сталінський патріархат (себто РПЦ), нікуди не подінуться кримінально-олігархічний економічний імперіалізм і культурницький неоколоніалізм, хоча, можливо на якийсь час усе це послабиться (як-от у першій половині 1990-х), але буде дуже відчутним. Тобто у посутньо імперської й деспотичної Росії залишаться вельми потужні важелі впливу на українську спільноту (точніше, на певні її частини). На кого саме? На тих утікачів за кордон, які ходять до РПЦ (або "УПЦ"), на мільйони ухилянтів (тобто посутньо дезертирів), на "тутешніх", які готові жити за будь-якої влади, на прихильників "великой булгаковской культуры"), зрештою, на дезорієнтованих громадян, готових повестися на обіцянки "оновлення влади", "знищення корупції" та "довічного миру". А тепер прикиньте, скільки сумарно становитиме такий електорат…
Утім, справа навіть не в тому, що навряд чи такі виборці проголосують за героя війни чи за когось із представників чинної влади. Головна проблема в іншому: чи має Україна такий запас міцності, який дозволить їй витримати без оновлення влади ще пару років, необхідні для описаного вище варіанту (істотні зміни в Росії та підготовка до виборів в Україні). Інші варіанти виборів, хоч і займатимуть менше часу, дадуть іще проблемніші результати. Якщо, звісно, негайно не припинить існування російська держава як така, принаймні, у нинішньому її форматі. А це, на жаль, малоймовірно.
Відтак, видається, оновлення влади (як персональне, так і системне) шляхом виборів у найближчі часи нереальне. Проте і збереження чинної влади "до кращих часів", "до перемоги", "до еволюційної трансформації" тощо нереальне теж, бо це загрожує щонайменше неефективним управлінням – а ймовірніше тим чи іншим варіантом національної катастрофи, принаймні, тривалим соціально-політичним гниттям країни з неочікуваними вислідами.
Чи існують інструменти кардинального оновлення влади без виборів? "Картонкові майдани"? "Силова трансформація"? Проте чи буде нова влада законною та легітимною в очах більшості співгромадян і світу? Сумніваюсь.
Звісно, створення чогось на кшталт Комітету національного порятунку теж виключати не можна, та це можливо виключно в форс-мажорних ситуаціях, якщо конституційні органи влади не зможуть реально діяти. Слід розуміти: йдеться про виняткові обставини і тимчасові структури керування.
А разом із тим, як на мене, можливість оновлення влади, перетворення її на ефективну до виборів і поки що без виборів існує. Для цього потрібен перехід на конституційні норми управління, з урахуванням того, що під час війни, в "гарячій" чи "гібридній" її фазі все об’єктивно має зосереджуватися навколо Верховного Головнокомандувача – з урахуванням відомої максими, що "короля грає оточення", що "ефективних менеджерів" мусить підбирати не він особисто, а дієва еліта воєнного часу, яку, на щастя, Україна вже має.
Орган такого управління прописаний у статті 197 Конституції: це Рада національної безпеки і оборони України. РНБО "координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони… До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України" Всіх інших призначає глава держави. "У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України". Так, президент очолює РНБО і вводить її рішення у дію своїми указами, питання в тому, щоби він сформував склад цього конституційного органу не "під себе", а під реальні потреби країни. І не для того, щоб забезпечувати "дах" деяким "політичним пенсіонерам" з числа лідерів певних парламентських фракцій. РНБО повинна працювати на постійній основі, а не вряди-годи, замінивши такі структури, як-от Офіс президента та Ставку Верховного головнокомандування, які за Конституцією можуть бути лише консультативними, дорадчими та допоміжними органами і службами (ст.106, 28). Додам до цього, що сформована з еліти воєнного часу, при опорі на громадську думку, не під чиїсь особисті чи партійні інтереси, а для реалізації загальнонаціональних потреб, нова повновладна РНБО здатна зняти з порядку денного проблему якнайшвидших виборів, стати ефективним органом управління та змінити на краще політичну атмосферу в Україні.
Звісно, можуть зауважити, що все написане вище – утопія. Проте утопії бувають різними, передусім як деструктивними, так і конструктивними. Чи є оновлення влади шляхом переформатування РНБО конструктивною утопією? Принаймні, інші варіанти видаються куди менш реальними й ефективними.
