"Раніше російську в Торонто не чули". Василь Попадюк – про заможних українців на соціалці в Канаді, тестя Степана Хмару та страхи Василя Зінкевича

Василь Попадюк – музикант світового рівня, віртуоз-скрипаль, якого часто називають українським Паганіні. Народився та виріс в Україні, проте вже майже три десятиліття живе в Канаді. Його музика звучить на сценах багатьох країн світу, а час від часу він повертається на Батьківщину з концертами. Має дочок від шлюбу із Соломією Хмарою – донькою легендарного громадського діяча Степана Хмари.

В інтерв’ю OBOZ.UA Василь Попадюк розповів про нове покоління українців за океаном, поділився подробицями свого життя в Канаді та пояснив, чому не цурається того, що здобув першу популярність у Москві. Також він відкрив родинні сторінки – розповів, яким був Степан Хмара і що надихнуло молодшого сина політика, Тараса Хмару, піти на війну.

– Пане Василю, коли ми домовлялися про інтерв’ю, я, чесно кажучи, вже звіряла годинник з Оттавою, а потім раптом з’ясувалося, що ви в Україні. Де вас застало наше спілкування і що привело додому?

– Ми зараз у турі Україною – вже багато де побували, але роботи ще вистачає. Планую бути тут десь до кінця січня. Востаннє приїжджав торік. Чи змінилася Україна? Тут неймовірно талановиті люди, сервіс – просто суперовий, і їжа дуже смачна. Візьміть будь-що – усе на висоті. Навіть коли заходиш на японські суші, вони можуть бути смачніші, ніж у самій Японії. Піци – кращі, ніж в італійських закладах – повірте мені, був багато де. У Львові мій товариш відкрив грузинський ресторан – таке відчуття, що там готують краще, ніж грузини. Бо українці такі: вміють придивитися, як воно робиться, і зробити краще.

Але є один момент, який мене, чесно кажучи, гнітить. Заходиш у будь-яку кав’ярню чи ресторан – і всюди одне й те саме: Jingle Bells. Ну серйозно? Невже в нас немає гарних українських різдвяних пісень? Це ж якийсь комплекс меншовартості. Я від цієї пісні вже тікаю – куди не прийдеш, вона тебе знаходить. А у нас же море класних колядок! І Олег Скрипка співає, і Тіна Кароль, і багато інших виконавців. Я навіть зробив кілька зауважень. Учора був на Буковині – і знаєте, там після розмови почали зовсім інакшу музику ставити, змінили репертуар. Але потім заходиш у наступну кав’ярню – і знову те саме: тара-рара-ра. І що найцікавіше – не вірю, що, скажімо, в тій же Грузії так само. Там на свята точно звучить щось своє, грузинське.

– Розкажіть, будь ласка, як сьогодні живуть українці в Канаді?

– Українці в Канаді живуть уже понад 140 років. Перші приїхали ще наприкінці ХІХ століття – у 1893 році канадські агенти поїхали в Австро-Угорщину, бо значна частина українських земель була саме під Австрією. Набирали селян – будувати залізниці, працювати в сільському господарстві. Взагалі Канаді трохи більше ніж 150 років, а українці там – майже від самого початку. І мене, чесно кажучи, коробить, коли наших у Канаді називають діаспорою. Це не діаспора – це такі самі канадійці. Вони разом будували цю країну. Згадайте хоча б сенатора Павла Юзика – видатного українця, якого називають батьком канадського мультикультуралізму. Або Роман Гнатишин – українець, який обіймав посаду генерал-губернатора Канади. Та й загалом у політиці – чимало українців: члени парламенту, міністри, та ж Христя Фріланд. То яка ж це діаспора? Свого часу, до речі, зовсім трохи не вистачило – лише кількох голосів – щоб українська мова стала третьою державною в Канаді. Я навіть викладав у себе на Facebook фільм про українців Канади 1930-х років – і вже тоді вони говорили, що живуть там десятиліттями.

Зараз, із повномасштабною війною, приїхало нове покоління українців – вони інакші. І не можу сказати, що завжди в хорошому сенсі. Моя хвиля – так звана четверта. Ми ж самі себе будували в Канаді: починали з нуля, працювали. І багато чого досягли. Хтось колись клав підлогу, а тепер має власний бізнес у цій сфері; хтось працює в медицині, хтось – у ресторанах чи готельному бізнесі. У всіх свої історії, а я далі граю (усміхається). Тепер частина новоприбулих приїжджає з відчуттям, ніби їм усі щось винні. Одразу скажу: є дуже багато класних людей. Вчаться, працюють, беруться за будь-яку роботу. На них приємно дивитися. Але є й інші. Ті, хто приїхав із грошима, працювати не хочуть, зате беруть соціальну допомогу – з наших податків.

А Канада добре приймає: дає дозвіл на роботу, фінансову підтримку, житло, їжу. І виходить дивна картинка: людина на допомозі, а їздить на новій дорогій машині. Місцеві це все бачать. У мене навіть був такий випадок: нещодавно працював у Неаполі з концертами, підходять українці й кажуть: ми були в Канаді, взяли допомогу і повернулися назад. Похвалилися, так би мовити. А я думаю: це ж допомога з моєї праці, з податків, які мали йти на моїх дітей. Нікого не засуджую – хто я такий, щоб судити. Просто кажу, який вигляд це має збоку.

Раніше в Торонто російську мову не чули, а тепер – так. І це розмовляють українці. Знову ж таки нікого не звинувачую – багато хто приїхав із регіонів, де так звикли спілкуватися. Але тут є один показовий момент: коли люди влаштовуються на роботу, раптом дуже гарно переходять на українську. Швидко, без проблем. Тобто мову вони знають, вміють нею говорити – і не суржиком, а нормальною українською. Просто питання в тому, коли і де її обирають.

– Цікаво, чи чули ви новину про те, що Міністерство культури України вирішило прибрати ім’я композитора Петра Чайковського з назви академії, яку ви свого часу закінчили? Тепер вона називається Національна музична академія України – без згадки про Чайковського.

– Ні, чесно кажучи, не чув. Як до цього ставлюся? Ну, знаєте, Чайковський усе-таки походить з України. Він багато використовував у своїх балетах українську народну музику. Я навіть не знаю… Для мене він, без сумніву, залишається геніальним композитором. Щодо самої назви – не беруся сказати, правильно це чи неправильно. Але факт залишається фактом: Чайковський має українське коріння і жив задовго до комуністів та всього цього радянського контексту.

– Якби вас запитали: чиє ім’я, на вашу думку, могла б мати ця академія – кого б ви запропонували?

– Маєте на увазі українських діячів? Тоді, напевно, Леонтовича. Або Лисенка. Хоча в Києві є музична школа імені Лисенка. Леонтович – це людина, яка прославила "Щедрик" на весь світ.

– І це одна з новорічних пісень, яка мала б звучати замість Jingle Bells?

– Абсолютно.

– А як ви згадуєте столичну музичну школу імені Миколи Лисенка, де теж навчалися?

– Я вчився там дуже давно, але, знаєте, історії про мене ходять досі. Причому від тих людей, хто мене там не застав – прийшов років на двадцять пізніше. Проте розповідають, цитують. Кажуть, що хуліганом був. Так і було – не заперечуватиму. Але от, наприклад, покійний Жанович (Дмитро Жанович Антонюк – видатний український військовий диригент, худрук Київського муніципального академічного духового оркестру та головний диригент Ансамблю ЗСУ. – Ред.), старший за мене, але я його добре пам’ятаю. То він був справжньою грозою школи.

Але головне – наша школа тоді була абсолютно антирадянською. По-перше, там викладали педагоги ще дореволюційної формації, професори старої школи. Вони були вже літні, і радянська влада їм була, м’яко кажучи, до лампочки. Працювали не за гроші – жили музикою. Пам’ятаю, як мені знадобилася характеристика від піонерської організації. А ми сиділи й не могли згадати, імені кого вона взагалі. Настільки формально в нас існувала. Хтось навіть пожартував: може, імені Лисенка? У нас у школі все було про музику. Ніякої форми, довгі зачіски – і ніхто слова не казав. Школа підпорядковувалася Міністерству культури, всі інші – Міністерству освіти. Тому до нас і ставилися інакше, не так прискіпливо. Я добре пам’ятаю: коли помер Брежнєв, у всій країні плакали, а в нашій школі – чесно скажу – спостерігався якийсь навіть піднесений настрій.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що відомим вас зробила Москва, а не Київ. Чому так?

– Я працював там у музичному театрі під керівництвом Володимира Назарова. Це був театр музики народів світу – ніякої ідеології, суцільна творчість. Ми виступали переважно за кордоном, гастролі були настільки частими, що я, чесно кажучи, навіть не відчував, що живу в СРСР. У колективі були артисти з усіх республік і виконували ми дуже різну музику: я міг на один виступ відчути себе і українцем, і молдаванином, і вірменином, і циганом, а от росіянином – ніколи. У репертуарі був російський номер, у якому демонстративно не брав участі. Відбір до театру був особливий: брали музикантів, які могли грати на різних інструментах і адаптуватися до будь-якого стилю. Це був унікальний досвід, який дав мені дуже багато в житті.

– Цікаво, росіяни, з якими ви колись працювали, телефонували вам після вторгнення?

– Справа в тому, що коли "совок" розпався, всі роз'їхалися. Ми спілкуємося, половина живе в Іспанії, хто – в Америці, хтось повернувся додому і живе, наприклад, у Баку. Та й театру цього вже немає. Народний артист Росії Володимир Назаров – відомий антипутінець. У нього забрали все, навіть театр – врятуватися вдалося лише втечею. Він сам із Дніпропетровщини. Зараз живе і працює в Україні. Отримав паспорт. Він патріот України.

Окрім колег-музикантів у Москві, я мав там друзів. Зокрема – художник такий відомий є Нікас Сафронов. Він телефонував мені кілька разів, але розмови ні про що. Каже: "Може, коли-небудь ми знову побачимося". Ну я не знав навіть, що на таке відповісти.

– Чим займаються в Канаді ваші доньки?

– Софійка вчиться в університеті – на психолога. Катруся ще в школі, їй 15 років. Фортепіано обидві покинули – не захотіли займатися. Ну, я не сперечаюся, хоча, знаєте, музика дітям корисна, вона розвиває мозок і так далі. Але чесно кажу: не хотів би, щоб вони стали музикантами. Це складне життя для дівчат. А найстарша донька, Моряна, стала акторкою і живе в Квебеку.

– Мало відомо про ще одного вашого родича – брата вашої дружини Соломії та сина видатного українського дисидента, Героя України Степана Хмари. 23‑річний Тарас Хмара добровільно мобілізувався до лав Збройних сил України – про це стало відомо кілька місяців тому. Розкажіть про це більше.

– Він рвався у ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення. Справді рвався, його навіть не пускали, наскільки мені відомо. Він хороший хлопець. Дуже хороший. Соломія його дуже любить. І він рвався, бо дуже багато знав про свого батька Степана Хмару, слухав його поради та знав шлях. Як пояснити його вибір? Це виховання. Виховання Степана Хмари. І Соломія така сама патріотка. Це сім’я патріотів, їхній батько був справжньою глибиною, пророком. На жаль, багато хто не чув його слів, але зараз усе, про що він говорив, відтворюється з вразливою точністю.

– Яким був Степан Ількович у звичайному житті?

– Дуже класним. Простим, любив природу, любив готувати. Був надзвичайно культурною та вихованою людиною. Дуже добре ставився до своїх дітей – Романа, Соломії та Тараса. Поважав українські традиції і завжди намагався підтримувати їх у родині. Це видно і по Соломії, і по інших – всі діти в нього пішли. Виховання там було серйозне, справді українське. Час від часу він приїздив до нас у Канаду, але частіше ми їздили до Києва. Усім родом ми бачилися на 80‑річчі тестя у 2017 році.

– Цікаво, чи стежите ви за заявами Дональда Трампа щодо його позиції у війні Росії проти України, з огляду на те, що живете в Канаді – сусідній зі США країні?

– Ну, знаєте… Як сказав президент Віктор Ющенко, нещодавно дивився його інтерв’ю: демократія програє. На жаль, це чиста правда. Канада теж ставиться до Трампа неоднозначно, але що зробиш. Демократія програє. І не тільки демократія – здається, людство загалом. Музику вже пише штучний інтелект. Ви помітили, що навіть молодь зараз із задоволенням слухає твори 70-80-х років минулого сторіччя? Бо там справді цікаві мелодії, музиканти працювали душею. А нині комп’ютер напише за вас, Google відповість на будь-яке запитання – вчителі майже не потрібні. Ми всі деградуємо, і дуже швидко.

– А ви можете відрізнити музику, яку написав ШІ, від тієї, що написала людина?

– Якщо музика написана непрофесіоналом чи штучним інтелектом, то відрізнити її складно. Але якщо це щось на рівні Еніо Морріконе – ШІ таку музику не створить. Я особисто не користуюся штучним інтелектом у творчості, ніколи туди не заходив.

– У січні ви теж святкуватимете ювілей – 60 років. Любите свої дні народження?

– Я їх ненавиджу! Ніколи не святкую. Що святкувати, ще один рік до кінця, чи що? Я всім кажу, що в мене в цей день запланований концерт – багато працюватиму, треба зосередитися, тому не до розваг.

– Це дуже нагадує позицію Василя Зінкевича. Його колега й товариш Дмитро Гершензон розповідав нам в інтерв’ю, що пан Василь не любить, коли його вітають із днем народження. А коли була жива його мама, тікав до неї в село й просто не брав слухавку.

– О, дядя Вася – це надзвичайно цікава людина. Я його пам’ятаю ще з дитинства, він дружив з моїм батьком (Василь Попадюк-старший – відомий сопілкар, був учасником хору ім. Григорія Верьовки, керував знаменитими "Троїстими музиками". – Ред.). Пам’ятаю, як тато завів мене до нього в гримерку – я був малий і просто остовпів. Побачив "намальованого дядю" – він був у сценічному гримі. Для мене це стало шоком, який запам’ятався на все життя. Ми й зараз із паном Василем дуже добре спілкуємося. У нас бували спільні концерти в Україні, в Канаді та США – ні, на жаль, він не літає. Не те щоб не любить – він принципово не літає літаками, у нього фобія.

Це людина дуже неординарна. Він може сказати: "Все, зустрінемось у Торонто", – і ти вже наперед знаєш, що цього ніколи не буде. Або: "Зробимо спільні концерти в Америці", – і ти знову розумієш, що ні (сміється). Він такий, знаєте, трішки фантазер. Але при цьому надзвичайно цікавий і дуже талановитий. Справжній скарб України. Я, до речі, не люблю довгі телефонні розмови – більше переписуюся в месенджерах. Але вам відкрию ще один секрет: якщо зателефонувати Василю Зінкевичу, то розмова триватиме щонайменше три з половиною години. Можна поставити телефон на гучний зв’язок, зварити борщ, ще щось зробити – Василь Іванович дуже любить говорити.

Геніальний, дуже класний, і за це йому можна пробачити всі інші складнощі. Так, із ним непросто домовлятися про виступи – але це реально. Ми мали спільні концерти в Палаці "Україна", їх організовував Юрій Квеленков – колишній продюсер і ексчоловік Катерини Бужинської. Юрій знає, як до нього подзвонити і що сказати. Є коло людей, яких Василь Іванович чує і до яких дослухається. Якби я організовував йому концерти, то, чесно кажучи, дуже б переживав – бо він людина непередбачувана, рішення та домовленості можуть змінитися в будь-який момент. Але думаю, що мені він би не відмовив. Просто в Україні я не займаюся організацією концертів, а в Канаду він не приїде.

До речі, ви знали, що Адріано Челентано теж не літає? Ні за які гроші. Я чув, що Путін його дуже любить і свого часу мріяв запросити, і той ніби був не проти – але не вдалося домовитися, саме через страх польотів Челентано (співак виступав у Москві всього один раз – у 1987 році, з того часу від виступів відмовлявся, бо страждає на сильну аерофобію. – Авт.).

– Чи спілкуєтеся ви з нашими артистами, які приїздять із гастролями до Канади?

– Так, ми нещодавно організували концерти з Олександром Пономарьовим та Михайлом Хомою. Вони дуже популярні в Канаді, а також у США – у Чикаго та Нью-Йорку їх тепло приймають. Можна сказати, що це найпопулярніші українські артисти за кордоном. Попит на них дуже великий, бо зараз там багато українців. За кілька благодійних концертів у США зібрали… я навіть боюся називати цифру: 180 тисяч доларів (понад 7,6 мільйонів гривень)! З канадських виступів точних сум не знаю, бо вже поїхав з концертами до України, а підрахунки ще велися.

Олександр – великий мелодист, мені дуже подобається його творчість. Справжній професіонал і людина з душею, це відчувається в кожній пісні. Михайло під час війни відкрив новий бік себе і перейшов на більш мелодичну манеру, але глядачі пам’ятають і його минулі хіти, коли виступав як Дзідзьо. Виходить, ви запрошуєте Михайла Хому – і фактично отримуєте двох артистів (усміхається).

– А ви ніколи не думали про іншу професію, тільки – музикант?

– Ну, штангістом точно б не став (сміється). Я з родини музикантів, тому і в моєму житті поступово прокладалася така стежка. Чи прибуткова ця професія? Тут треба бути або на самій горі, або краще не братися. Якщо ви соліст, то можна жити, все нормально. У мене все окей.

– Чи доводилося вам коли-небудь шкодувати про те, що майже 30 років тому виїхали з України?

– Звісно, у Канаді жити легше. Можливо, не так цікавіше, але справді легше. І важливо пам’ятати: я виїжджав не з тієї України, якою вона є сьогодні. Це була, по суті, радянська Україна – з браком можливостей, із труднощами заробітку, зовсім інші часи. Чи думав повернутися? Там – мої діти, там значна частина мого життя. За ці роки Канада теж стала для мене домом. Але якби Україна тоді була такою, як тепер, я не поїхав би звідси ніколи. Сьогодні це зовсім інша держава.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народною артисткою України Людмилою Смородіною – про поїздку зі Ступкою до Москви, сусідство із Зеленським та Пугачову в Києві.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!