Продана квартира, житло в оренду, кредити та несподівана правда про стосунки з Білик. Щире інтерв'ю з Дмитром Коляденком

Дмитро Коляденко – хореограф, співак і телеведучий. Понад 30 років на сцені. Незабаром, 22 липня, артист відзначить 55-річчя, а вже скоро глядачі побачать його в новій для нього ролі – Коляденко дебютує в містичному фільмі "Хатник".

В інтерв'ю OBOZ.UA Дмитро відверто розповів, чому все життя живе в орендованих квартирах, навіщо роздав сценічні костюми й чому їх тепер носить балет у мюзиклі "Кабаре". Зізнався, що продав квартиру в Сумах і з цих грошей повернув колишній коханій Ірині Білик борг, який не віддавав 12 років. Пояснив, чому вони з співачкою постійно то сваряться, то миряться, а також не виключив, що колись ще можуть знову опинитися разом. Крім того, артист розповів про сина Пилипа, його зворушливе камерне весілля, дружбу з ексдружиною Оленою Коляденко, панічні атаки перед виходом на сцену та бажання стати дідусем.

– Дімо, про те, що ви знімаєтеся у фільмі "Хатник", нам розповіла під час інтерв'ю акторка Лариса Руснак. Згадувала із теплотою про вас.

– Ларису Руснак я знаю багато років. Свого часу працював у Театрі Франка над виставою режисера Андрія Приходька "Маркіза де Сад". Лариса виконувала головну роль, а я був хореографом. Постановка пройшла з успіхом, а з Ларисою ми здружилися. Тому, коли на знімальному майданчику цього фільму раптом побачив її, був щасливий. Я не знав, що вона також бере участь у проєкті. Це була дуже приємна несподіванка. Минуло стільки років, а вона не змінилася. Така ж молода, красива, світла. Народна артистка України, акторка Театру Франка, а в душі – дитина. У неї неймовірна енергетика, поруч із нею дуже легко. Прямо під час зйомок запросив її на нашу виставу "Flambè", яку поставила Олена Коляденко.

І вона прийшла, подарувала мені розкішний букет квітів. До речі, той букет простояв майже два тижні. Я тільки воду міняв. Подумав: це справді подарунок від душі. Увечері ми ще зідзвонилися, Лариса сказала, що вистава справила враження. Хвалила: "Господи, як це круто!" Зізналася, що рідко ходить у театри, бо вважає, що найкращі вистави – у Театрі Франка. Але після "Flambè" щаслива. Мені було приємно не тому, що похвалили мене. Щиро радів за всю команду: за режисерку Олену Коляденко, за балет Freedom. Я з ними вже... Скільки? П'ять, шість... Ні, сім років працюю. Зайнятий у виставах "Шафа", "Кабаре", "Flambè". Вважаю, що Олена сьогодні – одна з найкрутіших театральних режисерок. Приємно, що вона носить моє прізвище. І я задоволений, що працюю у колишньої коханої.

Усе почалося дуже смішно. Одного дня Олена телефонує: "Дімоне, у тебе вдома багато сценічних костюмів?" Кажу: "Дуже! Правда, деякі вже на мене не налазять" (сміється). Вона тоді: "А речей із паєтками багато?" – "Та скільки завгодно". – "Можна ми з Дашею Білою заїдемо?" Даша – це головна художниця наших вистав. Вони приїхали, і почалося: "А можна це взяти? А це? І ось це?" Я дивлюся – серце трохи стискається. І тут подумав: "Треба відкривати просеко". Ми сіли, випили по келиху – і мені стало легше (сміється). Після того я вже віддав їм, здається, пів квартири.

Олена зізналася: "Ми хочемо зробити крутий мюзикл, але поки маємо обмежений бюджет". Зараз, коли приходжу на "Кабаре", сиджу в залі й усміхаюся. Думаю: "О, це мій піджак, он на артистові – жилетка. А це мої сценічні туфлі". Звісно, художники все переробили, щось дошили, змінили силуети, але я все одно впізнаю свої речі. Зате вдома одразу стало більше повітря. Реально ніби пів квартири звільнилося. Знаєте, я часом смітниках залишаю пакети – одягаю безхатьків (сміється). Дивлюся потім з балкону – іде чоловік: "Боже, це ж Коляденко!" Придивляюся – ні, просто бомж у моїх шмотках (сміється). А там не якісь випадкові речі. Багато костюмів від Олексія Залевського, інших українських дизайнерів, дорогі бренди. Але мені не шкода, навпаки, радію, коли бачу, що вони продовжують жити.

– А чому виносили речі? Бо їх занадто багато?

– Якось перед Новим роком друзі порадили: "Звільни простір, тоді з'явиться місце для нового". Мені це сподобалося реально, ще подумав: "Дімоне, он в Італії старі меблі викидають із вікон у новорічну ніч як символ розхламлення". І знаєте, це працює. А зараз узагалі війна. Куди мені носити всі ті блискучі костюми? І приємно, коли приходжу на "Кабаре" й упізнаю свої речі. А взагалі ця вистава – це дуже затратний проєкт. У ньому задіяні десятки людей: актори, балет, живий оркестр, технічна команда, звукорежисери, освітлювачі. Це величезна машина. Живий звук, складне технічне обладнання. Це справжній бродвейський мюзикл, поставлений за офіційною ліцензією, тому до якості дуже високі вимоги.

Так, квитки недешеві, але такі вистави дорогі всюди у світі. І водночас в Україні, попри війну, на ці постановки майже неможливо дістати квитки. Ми їздимо з гастролями Україною, і майже скрізь аншлаги. Під час війни працюємо навіть більше, ніж до повномасштабного вторгнення. Для мене це, чесно кажучи, досі трохи загадка. І водночас велике щастя. Мені здається, люди нині дуже потребують хоча б на дві години вимкнутися від того, що відбувається навколо – просто дати відпочити голові.

Я зараз у відпустці, в Києві, але майже не сплю. Постійно думаю: а раптом зараз прилетить балістика, ще й без тривоги. Психіка виснажена. Кажу собі: "Дімоне, ти ж у відпустці, відпочивай". А не виходить. І дуже багато людей живуть у такому стані. Працюють, сидять удома, перебувають у напрузі. Їм просто необхідний ковток повітря. Після вистав бачу усміхнені обличчя, люди діляться враженнями, знімають сторіз. Почали красиво вдягатися до театру, роблять зачіски, готуються як до маленького свята. Мабуть, у цьому і є магія театру.

– Цікаво, артист в Україні – це професія, яка дозволяє добре заробляти? Я бачила у ваших соцмережах дуже красиву квартиру. Це ваша?

– Ні, орендована. У мене ніколи не було власної квартири, все життя винаймаю. Це мій стиль життя. Я ще з молодості звик жити в орендованих. Коли ми були разом з Оленою Коляденко, теж винаймали. Нас тоді було багато: артисти балету, Олена, Пилип – наш син... У трикімнатній квартирі жили по вісім людей. Було весело (сміється). Потім ми переїжджали ще і ще. Коли розійшлися, теж залишився жити в орендованих квартирах. Сім років прожив біля метро "Золоті ворота", потім переїхав буквально поруч, в інший будинок, де минули ще майже дев'ять років.

Зараз – в іншому місці. Мені таке подобається, бо кожна квартира – це новий простір, новий інтер'єр, все нове. Он в Америці багато людей усе життя живуть в орендованому житлі, і це нормально. Мені не шкода платити за оренду. Я ставлюся до квартири як до своєї: доглядаю її, підтримую порядок, люблю, коли навколо красиво. Власного житла ніколи не хотів. А сьогодні, під час війни, тим більше. Ми ж бачимо, що може статися: за одну ніч люди втрачають домівки, на які збирали півжиття.

– Ви взагалі людина, яка любить усе планувати? Чи живете за принципом: сьогоднішній день – і цього достатньо?

– Я живу сьогоднішнім днем. Захотів суші – купив суші. Захотів поїхати на шопінг – поїхав. Треба допомогти комусь – допоміг. Треба відпочити – відпочив. Я ніколи не жив за жорстким планом. Мені часто кажуть: "Треба відкладати гроші, створювати фінансову подушку". Я не вмію, от чесно.

– А кредити? Ви до них нормально ставитеся?

– Абсолютно (сміється). У мене зараз є кредитний ліміт – 76 тисяч гривень. Причому він у мене вже багато років, здається, ще з часів до ковіду. Я сто разів міг його закрити. Віддам – і він знову відкривається. Буває, закінчилися гроші, дивлюся – знову доступні 76 тисяч. Думаю: "Ну добре, пішли в супермаркет" (сміється). Це не мої гроші, але я знаю, що в будь-який момент можу ними скористатися, а потім повернути. Мені так психологічно спокійно. Чесно кажучи, не знаю чому, але комфортно жити з таким кредитним лімітом. Я обіцяв працівницям банку, що колись його закрию. Але поки що він собі є – і нехай.

– Який найбільший гонорар ви отримували? Не обов'язково розкривати, за що саме. Просто цікаво: яка найбільша сума була за один вечір?

– Знаєте, зараз, під час війни, не дуже добре говорити про кошти й хвалитися такими речами. Але для мене це були хороші гроші. Правда, не такі великі гроші, як для Олі Полякової чи Монатіка. Я не з того ешелону артистів.

– Це десятки тисяч доларів? П'ять, десять?

– Так, приблизно так. Для мене це були гарні гроші.

– А найбільша сума, яку довелося віддати, – це ті 5 тисяч доларів, які повернули Ірині Білик, що свого часу внесла перший внесок за ваше авто?

– Я продав квартиру в рідних Сумах і повернув їй ті 5 тисяч доларів – борг за машину. Не віддавав 12 років, але й вона всім казала, що купила мені авто! (сміється). А це не так. Віддав, а вона знову потім каже в інтерв'ю: "Так-так, я подарувала йому машину". Пишу: "Іро, ну я ж тобі віддав гроші. Це бачив і твій продюсер". А вона: "О, я вже заплуталася".

– Учора гортала Threads і натрапила на допис дівчини, яка, здається, раніше працювала із зірками. Вона запропонувала читачам назвати найлюдяніших українських артистів. Чимало критики дісталося Віталію Козловському, Насті Каменських, Потапу та Олегу Скрипці. Багато хвалили вас. Так само згадували Ірину Білик і Злату Огнєвіч.

– Напевно, це тому, що я ніколи не відмовляю людям. Де б мене не зустріли – на Хрещатику, в супермаркеті чи навіть коли виношу сміття, – якщо підходять: "Можна сфотографуватися?", я завжди відповідаю: "Звісно". Хоча в цей момент можу подумати: "Господи, Дімоне, ти ж не так одягнений" (сміється). Але це вже мої проблеми. Завжди погоджуюся, бо обрав таку професію, про таке життя мріяв.

Ірина Білик така сама. Ніколи не відмовляє ні в фотографії, ні в автографі. Ба більше – знаходить час поговорити. І не дві хвилини, а десять, якщо треба. Я не раз це бачив. Ми поспішаємо в аеропорт, на гастролі, часу немає, а Іра все одно стоїть і спілкується з прихильниками. Каже мені: "Дімон, я так люблю своїх фанів". І це правда. Я знаю й іншу історію. До однієї артистки підійшла дівчина, для якої вона була кумиром. Її плакати висіли в кімнаті, буквально виросла на її творчості. Дівчина дуже хвилювалася, попросила лише одне фото, а їй відмовили. Це був шок. Після цього вона якось підійшла вже до мене і вся тремтіла. Я запитав: "Чому ти так хвилюєшся?" А вона відповіла: "Бо мені одного разу відмовила улюблена артистка". Мені було так шкода її.

– Хто з колег по українському шоу-бізнесу вам сьогодні особливо імпонує?

– Мені здається, весь український шоу-бізнес завжди був найкращим. Так, хтось успішніший, хтось менш успішний, але всі працюють, стараються, шукають нове. Подобається, що в нас багато молодих артистів. Роблять класні шоу, знімають якісні кліпи, вкладають у творчість власні гроші. Все непросто, але вони не здаються. А потім дивлюся на наших ворогів. Старі, заіржавілі, співають під фонограму, не мають сміливості сказати правду про війну, мовчать або підтримують агресію. Для мене вони більше не авторитети.

– Ви так емоційно говорите про Росію, але ж народилися саме там. Чи залишилися там родичі?

– Я народився в Сєвєроморську, це Мурманська область. Але це була випадковість. Буквально через кілька місяців лікарі сказали батькам: "Терміново їдьте в тепліший клімат". Так ми перебралися до Сум. Тож із Росією мене нічого не пов'язує. Я був там немовлям – місяць, два, може, три. Нічого не пам'ятаю, нікого там не знаю.

– А чому батьки опинилися так далеко від України?

– Працювали. Пізніше батьків направили до Монголії. Тато був начальником великого будівництва, мама теж працювала там. Потім до них приєднався мій брат, я залишався тут – вчився в театральному училищі. Уся моя родина певний час жила в Дархані. А я дуже люблю Суми, це моє місто. Там минуло дитинство, народився мій син. Там поховані мама, тато і брат. Коли приїжджали на гастролі, завжди знаходжу час, щоб поїхати на кладовище.

Ми не раз грали в Сумах уже після початку повномасштабного вторгнення. І щоразу це непросто. Повітряні тривоги лунали чи не щогодини, і я щоразу думаю: "Невже ми сьогодні взагалі зможемо зіграти виставу?" В Сумах у нас був найменший зал серед усіх гастролей – приходить приблизно 70% глядачів. Але я розумію людей. Якби тривога звучала щогодини, я й сам, мабуть, десять разів подумав би, чи йти до театру. І попри все люди таки приходять.

– Ви хвилюєтеся перед виходом на сцену?

– Дуже! Помічник, який працює зі мною вже два роки, постійно дивується: "Що з тобою? Ти вже стільки років на сцені". Але не має значення, де я – на телебаченні, на концерті, у театрі чи на знімальному майданчику, перед кожним виходом буквально трусить. Я можу два дні перед виступом нічого не їсти, майже не спати. І, знаєте, з кожним роком це чомусь не минає, навіть посилюється. Наша професія – дуже стресова. Постійно думаєш: аби все вдалося, аби не підвести, аби добре заспівати, добре зіграти. Доводиться допомагати собі. Валідол, іноді – анаприлін, якщо сильна тахікардія чи починається паніка. І знаєте, що цікаво? Щойно починається вистава – усе минає. Наче хтось вимикає той страх.

– Хочу запитати про вашого Пилипа. Дивишся на нього – і навіть не віриться, що він син того Дмитра Коляденка, якого ми звикли бачити на сцені: голосного, епатажного, експресивного. Пилип зовсім інший – спокійний, делікатний, інтелігентний. Як вам з Оленою вдалося виховати такого сина?

– Не знаю... Мабуть, усе починається з любові. Ми з Оленою жодного разу його не били. Я ніколи не піднімав на нього руку, не принижував, не обзивав. Навпаки, завжди казав: "Люблю, пишаюся тобою. Ти молодець, талановитий, трудяжка". А ще на мене дуже вплинув один випадок із дитинства. Мені тоді було років десять чи дванадцять. Я загрався з хлопцями на вулиці й не почув, як мене кликав батько. Він підійшов і сильно вдарив мене по голові. Я пам'ятаю той удар досі. Перед очима все засвітилося, ніби іскри полетіли. І тоді подумав: "Коли в мене буде син, ніколи не підніму на нього руку". І дотримався обіцянки.

Коли Пилип був маленьким, ми багато працювали. І я, і Олена постійно були на гастролях, у репетиціях. Пилип часто їздив із нами, буквально виріс за лаштунками, як циганчатко. А потім настав момент, коли сказав: "Краще залишуся вдома". Я навіть жартував: "Мабуть, сидить там й дроч*ть (сміється). А потім виявилося, що він годинами за музичними інструментами, вигадує мелодії, робить аранжування, пише музику. Тоді зрозумів: головне – не контролювати дитину щохвилини, а довіряти, давати свободу. У Пилипа вона була завжди. І, мабуть, саме тому він виріс таким, яким є сьогодні.

– Пилип одразу сказав вам, що одружується? Чи це стало несподіванкою?

– Ні, для нас із Оленою це не було сюрпризом. Бабусі не сказав, а ми знали про їхнє рішення.

– Яким було їхнє весілля?

– Знаєте, я за своє життя провів і відспівав на сотнях весіль. Бачив дуже дорогі, дуже гучні святкування. Але весілля Пилипа стало для мене найкращим. Нас було шестеро: наречений, наречена, батько, мати, друг Пилипа – Діма Каднай і його собака. Святкували на дачі в Олени. Вона все організувала сама: запросила ресторанне обслуговування, красиво накрила стіл. Без сукні нареченої, без сотні гостей. До того ж одразу після розпису припало велике християнське свято, коли святкувати не заведено. Тому зібралися через день.

Але саме тому все вийшло таким справжнім. Це була тепла сімейна вечеря при свічках, із дуже смачною їжею, довгими розмовами. Не було ведучих, конкурсів, танців, артистів. Ми просто були разом. Я, чесно кажучи, плакав від щастя. Згадували, яким маленьким був Пилип, говорили тости, слухали джаз, виходили в сад. Була весна, усе навколо зеленіло. Олена створила неймовірну атмосферу – дуже красиву, стильну. Було багато квітів. У неї взагалі прекрасний смак. Так само, як у її виставах. Для мене це було найкраще весілля, яке коли-небудь бачив. І я його не забуду ніколи.

– А яка ваша невістка?

– Вона чудова – талановита й дуже творча. Працює стилісткою-перукаркою, робить зачіски артистам першого ешелону, бере участь у зйомках кліпів. Працювала над нашим "Кабаре" – відповідала за зачіски всіх акторів і балету Freedom. Дуже працьовита. І найголовніше – щиро підтримує Пилипа – допомагає йому. Ми її дуже любимо – вона завжди з нами. І я щасливий, що поруч із моїм сином саме така людина. І він її дуже любить.

– Ви вже готові стати дідусем?

– Давно! Я Пилипу постійно кажу: "Тобі з 18 років можна займатися сексом. Я хочу бути дідусем!". А він відповідає: "Батьку, ну я ще попрацюю". Нема, щоб: "Батя, я стараюся!". Я би тоді знаменитою фразою Януковича: "Ну добре... А я – в Туреччину" (сміється).

– Менш ніж за тиждень вам виповниться 55 років. Уже знаєте, як святкуватимете? Любите гучні дні народження?

– Не хочу загадувати загадувати, не люблю шуму. І зараз такий час, що що все це недоречно. Великого святкування точно не буде. Якщо складеться, планую поїхати до дитячого табору "Разом!" у болгарському Кітені. Уже кілька років їжджу туди підтримувати українських дітей. Там запланований благодійний сольний концерт, майстер-клас, а ще я працюватиму в журі дитячого фестивалю.

– А загалом любите дні народження?

– Ні-ні! І з кожним роком усе менше. Не люблю навколо себе зайвого шуму. Мені набагато більше подобається дарувати свято іншим – співати, працювати – від цього отримую значно більше задоволення, ніж від власних урочистостей. Хоча на 50-річчя запросив Олену Коляденко. І цей день народження мені дуже сподобався, бо вона мені подарувала тисячу доларів. Відкрив конверт – аж очі на лоба полізли. Кажу: "Олено, це що таке?" А вона: "У тебе ж ювілей". Я тоді подумав: "Боже, ну все! Олену треба запрошувати на кожен день народження" (сміється). Ми душевно посиділи втрьох із Пилипом. Ще кликав Біличку, але вона знімала кліп й не змогла приїхати. Я сказав: "Ну добре, наступного разу".

– Ви зараз спілкуєтеся з Іриною Білик? Бо складається враження, що у вас постійно так: то миритеся, то сваритеся...

– Так і є (сміється). Ми то миримося, то сваримося. От, наприклад, півтора року взагалі не спілкувалися. А нещодавно зустрілися в Чернівцях, на хрестинах сина Аліни Гросу. Я знав, що Іра теж буде. І мені передали, що вона сказала піарнику мене не підпускати: "Щоб у метрі його не було". Але я не люблю бар'єрів. Купив букет квітів, підійшов до неї: "Привіт". Вона усміхнулася: "Привіт". Ми обійнялися – так і помирилися. Мені здається, ми постійно поводимося як діти в пісочниці: "Дай машинку". – "Не дам". "Дай ляльку". – "Не дам". Посварилися, помирилися – так усе життя. І, мені здається, нам це потрібно.

– А теоретично ви ще могли б знову стати парою?

– Так, коли будемо зовсім старенькими. Вона буде вільною, я буду вільним. Хто знає? У житті всяке буває. Життя – річ непередбачувана.

– Хто мав би зробити перший крок? Ви чи вона?

– Ну, звісно, я. Я ж чоловік. Хоча, якщо чесно, зараз узагалі хочу знайти нове кохання.

– Тобто зараз ваше серце вільне?

– Мене часто запитують: "Коляденко, з ким ти спиш?" А я жартую: "Я сплю з Богом". Я живу сам. У мене є робота, друзі, праця. Але немає поруч людини, яку кохаю. Я мабуть вже старий! Ні?.. Тоді не знаю, чому так. Можливо, тому, що такий час. Коли в країні війна, життя ніби саме вирішує, що тобі дати. Мені дали роботу. І я за це дуже вдячний. Але стосунків хочеться. Раніше дуже через це переживав. А зараз – уже ні. Зрозумів, що мені комфортно самому. Можна сказати, став таким собі добровільним пустельником.

Мені подобається тиша. Люблю готувати, люблю, коли вдома затишно. Запрошую друзів, Пилипа, у мене завжди свіжі квіти, гарний аромат у квартирі, собачка підстрижений. Іноді навіть думаю: "А мені ж добре" (усміхається). Я ще захопився картами Таро. Роблю розклади, і вони весь час "кажуть" мені одне й те саме: "Іди своєю дорогою, не поспішай, набирайся мудрості. Усе прийде вчасно". І знаєте, я в це вірю. Взагалі намагаюся думати тільки про хороше. Бо якщо постійно чекати поганого – воно й прийде. Впевнений, що ще закохаюся. Що ще даруватиму подарунки, кохатиму й буду коханим. Буду вранці варити своїй половинці еспресо. Усе ще буде, просто не треба квапити життя.

– Дімо, а як ви сьогодні згадуєте того Дмитра Коляденка, який викидав дивани з квартири Ірини Білик, різав її сукні? Що б ви сказали тому собі?

– Я б сказав: "Дімоне, ти поводився як дурник". Ти був ревнивий, запальний, злий, часом – навіть нікчемний. Матюкався, кричав. Ну навіщо? Але знаєте... Я ще тільки вчився жити. Хоча, якщо чесно, мені здається, треба ще й Ірину запитати. У мене є відчуття, що їй це все дуже подобалося (сміється). Бо коли між людьми є справжні почуття, там буває все: і любов, і ревнощі, і сварки, і шалені примирення, і секс. Коли ти робиш такі вчинки, ти живий, ти не сіра миша. Я тоді був дуже емоційним. Та й зараз таким залишаюся, але вже переважно на сцені. А вдома інший – тихий, домашній, спокійний. Майже як мій Пилип.

– А Ірина за ці роки змінилася?

– І чого їй змінюватися? Вона завжди була прекрасною. Це я був дурнем.

– Якби можна було повернутися назад, ви б щось змінили у ваших стосунках?

– Ні-і-і. Це було дуже цікаве життя. Так, непросте. Але я ні про що не шкодую. Мені навіть здається, що Ірка також, бо їй точно не було нудно (сміється). Ми жили дуже весело. Хотілося б ще раз прожити ті емоції. Я взагалі люблю, коли люди кохають одне одного. Так, вони можуть посваритися, можуть помиритися. Але мир завжди кращий за війну – отак скажу. Зараз я бажаю Ірі зустріти нову любов, бажаю багато творчості, кайфувати від того, що вона вільна. А там – побачимо. Я нещодавно прочитав її інтерв'ю, де сказала: "Я до колишніх ніколи не повертаюся". Подумав: не кажи "ніколи".

– Оце була би бомба – така новина!

– Не знаю. Зараз у мене бажання такого немає. Іра дуже багато працює, я – теж. І не думаю, що це зараз потрібно: йде війна. Але – може, колись потім. Уявляю: Іра буде жити десь біля океану, телефонує: "Колядешо, приїжджай". Я приїду. Ми сядемо, відкриємо пляшку просеко, обіймемося, згадаємо молодість, посміємося над усіма нашими історіями. А далі... Як Бог дасть. Звісно, якщо вона буде вільною. Якщо ж буде щаслива з іншим чоловіком – тоді тільки порадію за неї.

– Про що ви найчастіше говорите із сином телефоном?

– Якщо чесно, я взагалі не люблю довго розмовляти телефоном. З вами ось балакаю – це, мабуть, уперше за місяць так довго. З Пилипом у нас розмови короткі. Він постійно на гастролях. За весну й літо – тури, тури, тури. Я іноді телефоную Олені й питаю: "Де Пилип?" А вона сміється: "Та він уже десять днів у турі. Навіть до Києва не заїжджає". У нього зараз дуже насичений графік. Новий проєкт Phil It, аншлаги. Возить із собою музикантів, танцівників, технічну команду, світло. Буває, набираю його, а він: "Тату, на репетиції" або "Зараз на концерті". Але є одна річ, яка мене тішить: він завжди відповідає на мої повідомлення, передзвонює.

Нещодавно купив йому футболку, там напис "Коляденко". А потім уже врубався, що на ній логотип Adidas. А він же співпрацює з Puma і не може з'являтися в одязі іншого бренду (сміється). Він мені дуже делікатно відповів: "Дякую, татусю, люблю тебе. Але цю футболку краще носи сам". А вона на мене маленька! Ну, нічого.

– Хто для вас Олена Коляденко сьогодні?

– Нещодавно вона приїжджала до нас у Львів. Ми там два дні грали "Шафу" і "Flambè" на сцені Львівської опери. Ми всі сиділи просто на сцені, і вона почала говорити. Зверталася до кожного окремо, дякувала, згадувала якісь моменти. Потім дала слово мені. Я вийшов, сказав лише: "Я вас усіх люблю". І почав плакати. Дивлюся – і Олена плаче. Знаєте, я дуже їй вдячний. Сім років тому вона подзвонила мені серед ночі: "Дімо, треба рятувати виставу. Актор звільнився за два дні до прем'єри. Ти зможеш?". Я відповів: "Зможу". Так почалася моя нова театральна історія. Мені дуже приємно, що вона запрошує мене у всі свої постановки.

Сьогодні Олена для мене і режисерка, і керівниця, і дуже близька людина. Так, вона мені начальниця, але водночас – моя подруга. Ми можемо привітати одне одного з днем народження, поспілкуватися по-дружньому. От нещодавно я майже місяць випитував, що їй подарувати. Вона не могла визначитися. А потім каже: "Хочу кепку від Руслана Багінського". Я пішов у ЦУМ, купив цю кепку. І тепер мені приємно бачити, що вона її носить. І Олена, й Ірина – неймовірні жінки. Талановиті, сильні, вони мами. Я прожив з Оленою одинадцять років, з Іриною – п'ять. І, чесно кажучи, поки що не зустрів людини, яка могла б їх замінити.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з телеведучою Катериною Осадчою – про жорсткі правила у своїй родині, повернення сина з-за кордону та хейт у соцмережах: "Щось пішло не так, розумієте?"

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!