Перший мільйон, тиск зіркової династії та зустріч із коханням. Як живе молодша донька Ольги Сумської, яка пішла з акторства у бізнес

Ганна Борисюк, донька відомого зіркового подружжя Ольги Сумської та Віталія Борисюка, теж пішла шляхом творчості, обравши акторство. Але восени минулого року стало відомо, що вона залишає професію і розпочинає власну справу. Ганна зайнялася розробкою спортивного одягу, заснувавши власний бренд.

Ми поспілкувалися під час прем’єрного показу фільму "Мавка. Справжній міф", який відбувся у столичному Палаці "Україна". Пізніше по секрету дізналися, що свого часу Ганна теж пробувалася на одну з ролей у цю стрічку. Проте, схоже, зовсім не шкодує, що не пройшла проби.

– Аню, що зараз відбувається у вашому житті?

– Я пішла з професії. Це рішення не було спонтанним – воно довго зріло. Але, чесно кажучи, реальність виявилася трохи складнішою, ніж уявляла. Хоча сам перехід у бізнес стався органічно. Просто в якийсь момент зрозуміла: треба пробувати щось інше. Це був такий собі виклик на тлі тих подій, які тоді переживала. Хотілося перевірити себе в новій ролі, подивитися, чи зможу. У мені завжди була ця внутрішня двоїстість: з одного боку – добре на знайомій території, з іншого – постійне відчуття, що хочеться інакшого. Мені складно давалися остаточні рішення, довго зважувала, аналізувала, сумнівалася. Але саме цей крок став певним порятунком – зник простір для нескінченних вагань.

– Ваша мама, розповідаючи нам в інтерв’ю про ваше нове захоплення, зізналася, що допомогла вам фінансово розпочати справу. Також згадала, що поруч із вами – подруга-однокласниця, яка підтримує.

– Так, це правда. Мама мене дуже підтримала – і морально, і фінансово. Без неї усе було б складніше. Подруга теж підставила плече – коли починаєш, така підтримка безцінна. Але далі починається інший етап – просування. І тут уже все значно складніше, бо конкуренція величезна. Ринок переповнений, вибір у людей шалений, і в цьому різноманітті дуже непросто знайти свою нішу. До того ж зазвичай за подібними проєктами стоїть команда. А я поки що – "і швець, і жнець, і на дуду грець". Майже все роблю сама. Хоча, якщо чесно, інколи так навіть простіше. Мені складно делегувати, впускати когось у процес – я перфекціоністка.

Від кого в мене цей хист до дизайнерства? Думаю, від бабусі по татовій лінії. Вона була конструктором одягу, усе життя пропрацювала на київській фабриці "Дана". Я змалку бачила тканини, лекала – і, мабуть, щось тоді вже відкладалося всередині. А пізніше, мені здається, просто прокинулися гени. По суті, це така сама творчість, як і акторство. Просто інший спосіб самовираження. І зараз мені важливіше не стільки акторство як професія, скільки артистизм – вміння відчувати, бачити деталі – це ж усе можна реалізовувати не лише на сцені. Чи повернуся до акторства? Не знаю. Можливо, але поки маю сумніви. Інколи здається, що це зовсім не моє. Хоча вистави в мене час від часу бувають.

Можливо, на мене якось вплинув університетський досвід – не знаю. Проте не хочу ні на що перекладати відповідальність. Бо, погодьтеся, якщо ти справді палаєш професією, тебе ніщо не зупинить – ні обставини, ні страхи. Просто зараз такий етап у моєму житті: хочу більшого.

– Як поставилися до вашого рішення піти з акторства батьки?

– Абсолютно нормально. Вони як ніхто знають, що це за акторський шлях – красивий зовні й дуже непростий зсередини. Окрім того, вони бачать, що мені хочеться відійти від статусу "донька відомих акторів". Бо в наших реаліях це часто сприймається як певна спекуляція: мовляв, усе з нею зрозуміло. Постійно виникає відчуття, ніби ти щось маєш доводити. Не просто робити справу, а ще й переконувати всіх, що ти тут не через прізвище. А я не хочу нічого доводити. Я приходжу займатися творчістю. Але творчість – це не те, що миттєво вимірюється й одразу всім очевидне. Її треба виборювати. І в якийсь момент я зрозуміла: мені не цікаво.

З іншого боку, неймовірно щаслива, що народилася саме в цій родині. Для мене велика честь – бути частиною акторської династії. Але в нас у сім’ї немає цієї сакральності, мовляв, якщо не продовжуєш професію – зраджуєш традиціям. Я по-своєму продовжую цю історію. Просто в іншій формі. І, можливо, це прозвучить амбітно, але хочу стати першим мільйонером у цій династії. Не знаю, звідки в мене це. Зараз мені найбільше потрібні віра і чітке бачення. Розуміння, куди йду. І, звісно, амбіції – а вони в мене великі. І саме вони часто заганяють у фрустрацію. Бо коли планка висока, а реальність диктує зовсім інші темпи й можливості, виникає внутрішній конфлікт. Ресурсів – менше, ніж потрібно. І сил інколи теж бракує. Проте я все одно намагаюся.

Хто мене підтримує, коли непросто? Якщо чесно – насамперед я сама. Батьки, звичайно. Мій хлопець допомагає. Але фундамент усе одно всередині. Я усвідомила, що маю бути своєю ж опорою. Люди тягнуться до тих, у кому є внутрішній стрижень. Навіть якщо зовні ти вразливий, навіть якщо не здаєшся сильним. Я взагалі думаю, що слабкість – це дуже цікава річ. Її можна прожити як прокляття, мовляв, мене недооцінили, образили, кинули. А можна як точку росту. Бо сила не з’являється на порожньому місці. Вона народжується там, де колись було відчуття безсилля, самотності. Ти проходиш через це, тобі болить, а потім виростаєш. І тоді те, що колись здавалося слабкістю, стає паливом для руху.

– Аню, якщо не дизайнерство, то на чому, на ваш погляд, ви можете заробити перший мільйон?

– Ну, спочатку потрібно просто собі дозволити не керуватися страхом, не керуватися жадібністю. Не йти в бізнес заради грошей, бо нічого не вийде. І навіть якщо й вийде, це не дасть відчуття наповненості. І навіть пішла не задля того, щоб довести собі щось. А заради того, щоб побачити справжню себе. У якийсь момент ти просто відчуваєш цю лінію – свій напрямок. Внутрішній спалах, який не сплутаєш ні з чим. І все, ти йдеш за цим покликом. Це шлях не може бути легким. Коли важко, коли через сльози, через невпевненість, через сумніви – тоді набуває ваги. Ти ростеш у процесі. Для мене це взагалі радше квантовий стрибок, ніж поступовий рух. Я розумію, що для великого результату потрібні й великі ресурси – і фінансові, і внутрішні. Потрібно багато грошей, багато віри в себе. Але це теж накопичується.

– Чи приносить ваш бізнес прибуток уже зараз? Ви живете за його рахунок? Чи, можливо, вас підтримують батьки?

– Поки що бізнес не приносить прибутку. Якщо чесно – продажів ще фактично не було. Тобто зараз я з нього нічого не отримую. Живу наразі за рахунок вистав – акторство мене все ще годує. І, звісно, буває, що допомагають батьки – не приховую цього. Це підтримка, за яку вдячна, але розумію, що це тимчасово. Бізнес я планую перезапустити – вже по-справжньому, системно. Не розраховую на швидкий ефект: розумію, що це може зайняти рік, два. Можливо, й більше. Але хочу вийти потужно. Умовно кажучи, не дряпати скелю, а вдарити так, щоб відколовся великий шмат. І водночас я реалістка: усі підприємці, з якими говорила, зізнаються, що проходили часом через страшні збитки. Ні в кого не було з першого разу якогось казкового зльоту – аж такого успішного успіху. Бо ніколи такого не стається одразу. Потрібен час.

– Як вам фільм "Мавка. Справжній міф"?

– Фільм, насправді, повернув віру в українське кіно. Абсолютно нові обличчя. Я впізнаю людей, з якими навчалася в університеті, на одній паралелі. І дуже рада за них. Передусім тому, що завжди вірила в цих людей. І тепер бачу, як вони реалізуються – і на сцені, і на екрані. Також бачу, як ми наближаємося до нових наративів, як позитивно змінюється ставлення до українських акторів в Україні. Думаю, з часом з’являться потужні профспілки, які захищатимуть права акторів і режисерів. Бо це не те, що дуже нестабільна професія – у ній весь час було мало захисту, мало відчуття надійності.

– Аню, як давно бачилися зі старшою сестрою Тонею, яка зараз перебуває в Росії?

– Ми дуже давно не бачилися – ще з початку повномасштабного вторгнення. Племінникам зараз вісім і п’ять років, і дуже боляче спостерігати за ними лише через відео, бачити, як швидко вони дорослішають. Хто для мене Тоня? Моя друга мама. Звісно, ми й подруги, і так теж можна сказати, але вона завжди була для мене значно більше. Мама частіше спілкується з нею, а мені не завжди легко ділитися емоціями на відстані – значно простіше вживу. Я сподіваюся, що колись ми дозволимо собі повірити в більше – у зустрічі, у спільні моменти, у просту можливість бути разом. Знаю, що не пробачу собі, якщо цього не станеться. Я не заводжу багато друзів поза сім’єю. Мої друзі – це моя сім’я.

У мене насправді дуже мало подруг – від сили три. Є одна, яка найближча. Ще одна – теж дуже хороша подруга, але вона зараз за кордоном. Ми навчалися разом – спершу у школі, потім в університеті. Це люди, яких я знаю давно, з якими є історія. Я нікого не підпускаю близько. Довіряю тільки своїй родині. Мабуть, такий у мене характер, бо дуже чутливо бачу людей. Люди бувають різні – сьогодні одні, завтра інші. І я це помічаю. Ціную якість, а не кількість.

– Ви згадали про хлопця. Хто він? За професією – актор?

– Ні, він не актор. Але поки не хочу багато про особисте розповідати – бережу цю свою частину. Ми зустрічаємося уже пів року, живемо разом – я з’їхала від батьків. У нас усе дуже просто, скромно, без пафосу: ми тільки-но почали будувати спільне життя, вчимося бути поруч у побуті, у планах. Водночас ми дуже схожі – у цінностях, у темпі.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором В'ячеславом Довженком та його обраницею Світланою – про їхню історію кохання: 20 років різниці, орендоване житло і подарунок колишній.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!