"Якого чорта Україна в Україні була заборонена?" Актор-воїн Володимир Ращук – про захоплення Іриною Фаріон, батька в Донецьку та будинок у Маріуполі

Володимир Ращук – актор театру та кіно ("Прикордонники", "Ворон та Воробйов", "Голова", "Відступники", "Конотопська відьма", "Позивний "Тамада", "Друзі за контрактом"), музикант, спортсмен. З початком повномасштабного вторгнення став на захист України. Наразі є офіцером управління батальйоном "Свобода" Національної гвардії України.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Володимир Ращук розповів про свої найстрашніші моменти на фронті, а також зізнався, як війна вплинула на його стосунки з дружиною – акторкою Вікторією Білан. Ще розкрив, чому понад два роки не спілкувався з батьком, який мешкає в Донецьку, та які думки досі тримають у рідному Маріуполі, де нікого з близьких не залишилося. Ми зустрілися з актором у кав’ярні столичного кінотеатру "Жовтень".

– Володимире, нещодавно ми записували інтерв’ю за цим же столиком, у цій кав’ярні з вашим колегою, актором Даніілом Мірешкіним, який теж воює, а в Києві перебував у відрядженні. Він прийшов на зустріч у цивільному вбранні, ви нині також. Чому?

– У мене стаж у війську з 24 лютого 2022 року. Кожен раз, коли приїжджаю додому, намагаюся сховати форму з очей, бо викликає певні переживання. Ми настільки просочені всім, що там відбувається, що не хочеться тягнути це в цивільне життя. Але, з іншого боку, на мені тактичні штани-карго, дуже функціональна рубаха, "лови" на ногах. Виходить, ніби і не хочу ходити у військовому, але все одно все довкола мілітарного крутиться (усміхається).

– Зараз ви перебуваєте у творчій відпустці, приїхали до Києва заради зйомок у картині "Каховський об’єкт". Важко було отримати дозвіл?

– За чотири місяці до початку роботи компанія Film.UA почала писати листи – спочатку в мою частину, потім головнокомандувачу Нацгвардії, для того щоб мені дали офіційне відрядження з фронту. І мене відпустили рівно на той термін, який знімається фільм.

Події у "Каховському об’єкті" відбуваються в наш час. Це перший український горор про зомбі. Знаєте, це парадокс: я ніколи не любив фільми цього жанру. Жахи – так, але це трошки інше, про зомбиків. А мені таке було нецікаве. Але коли запропонували, прислали сценарій, загорівся, як пацан. За сюжетом, українські військові знаходять секретний бункер після підриву Каховської ГЕС, де радянські науковці колись проводили експерименти над людьми, плануючи в штучних умовах вивести потужніших чоловіків-солдатів. І там оживають жахіття з минулого, з якими доводить боротися нашим героям. Я жартую, що в мене нічого не помінялося: на фронті вбиваю зомбі, і "на цивілці" – також.

Чи на часі такі картини? Мені здається, що людям зараз "грузитися" тим, у що вони і так сильно заглиблені – війну, обстріли, – важкувато. Я ненавиджу слово "втомилися", але погоджуюся з думкою, що дивитися документалку, хроніку – не завжди емоційно просто. А от така подача – це кайфово. Тому раджу обов’язково сходити на цей фільм, коли буде в прокаті.

Щодо доцільності ігрових фільмів під час війни, то хочу сказати ще таке. Коли ми забираємо гроші з війська і знімаємо ігрове кіно – це злочин. Якщо в нас все ж таки це збалансовано, як у нормальній, зрілій країні (а я хочу вірити, що ми туди рухаємося), то ігрове кіно вкрай необхідне для того, щоб не "поїхати кукухою". Я допускаю, що щось із того, що нині знімається, як любить говорити молодь, може вийти крінжовим. І це нормально, бо ми експериментуємо. Однак коли з’являються фільми типу "Раша гудбай", оце довбаний треш. Я з ним трішки пов'язаний, мав грати в цій картині роль, яка пізніше дісталася Андрію Ісаєнку. Відмовився, коли дізнався, що зніматиме Олексій Кирющенко (режисер народився і виріс в Україні, довго жив та працював у Росії. Співпрацює зі студією "Квартал 95", працював над серіалами "Свати", "Папік", "Родичі". Автор сценарію та режисер "Слуги народу". – Ред.). Треба сказати, що він дуже розумний, але ми знаємо, що це за пташка насправді.

– Олексій Кирющенко нещодавно заявив, що має український паспорт.

– Але рідну мову досі не вивчив, правда ж? Коли мене почали переконувати в тому, що він, мовляв, стільки робить для України, запитав: а що конкретно? Почнімо з елементарного: він вивчив українську мову?

– Ви думали про те, що не відкидається ймовірність, що творці фільму запрошували вас у картину ще й тому, щоб потім повідомити, що у фільмі знімався актор, який нині перебуває на фронті.

– А такого зараз дуже багато, тому треба все фільтрувати. Моя перша вчителька з акторської майстерності колись казала: мусиш розуміти, що до акторів часом ставляться як до повій. І для того, щоб зберегти совість та честь, мусиш дуже перевіряти інформацію. Кар'єра, гроші, слава – це все перемелює настільки, що твоїм цінностям може просто не залишитися місця, так тебе юзають. Тому мені дуже боляче, що Андрій Ісаєнко та Катерина Варченко (зіграли у фільмі "Раша гудбай" головні ролі – Ред.) там залишилися зніматися. Я розумію, що у всіх свої обставини, але кожен із нас має вчиняти по совісті. Таке ігрове кіно – це злочин проти України. "Квартал 95", Кирющенко – всіх цих "творців" треба карати.

– У вас прекрасна українська мова, важко повірити, що розмовляти нею почали лише після російського повномасштабного вторгнення.

– Дивіться, як кажуть у моєму рідному Маріуполі, почну з-під Волновахи (сміється). Я розмовляв російською до 24 лютого 2022 року. Українську розумів, вивчав у школі. Хоча ви знаєте, з якого класу в нас почалися ці уроки? З дев’ятого. І один раз на тиждень. До речі, українську нам викладала фантастична педагогиня – Малишко Лідія Василівна. Просто шевченківський персонаж: сухенька статура, спідниця нижче колін, блузка, акуратна зачіска. В неї був дуже каліграфічний почерк, і вона дуже чисто розмовляла українською – прямо як у книжках. Причому була чи не єдиною жителькою Маріуполя, хто не переходив на російську навіть у побутовому житті. Мені здається, крім неї, там ніхто не розмовляв українською.

Лідія Василівна казала нам: "Дорогенькі мої, кожен українець, який себе поважає, має знати ну хоча б дві тисячі народних пісень". Уявляєте? І вона це промовляла так легко, ніби само собою зрозуміле. А я сидів і думав: "Ой на горі два дубки", "При долині кущ калини", "Там у вишневому садку" – все, більше нічого не чув. А тут "хоча б дві тисячі". А зараз у мене такі думки: наскільки ж наша культура величезна і глибинна, а ми часом такі дурні і неосвічені, бо не знаємо цього.

У Києві українську я постійно чув, бо моя дружина з Франківщини (акторка Вікторія Білан-Ращук. – Ред.). Зустрівся схід і захід (сміється). І вона вдома розмовляла українською. Але оскільки вся наша робота була російською (актори служили в столичному Театрі імені Лесі Українки. – Ред.), змушена була використовувати і російську.

Коли почалося вторгнення, ми мешкали у Вишгороді. І все, що відбувалося, – проходило у нас за вікнами. Над Київським водосховищем збили кілька гелікоптерів, проносилися літаки, все гуділо, дрижало. Я в той момент абсолютно чітко ідентифікував, хто на нас напав. А після Бучі, Ірпеня, Гостомеля (актор зі зброєю в руках брав участь у визволенні Київської області. – Ред.), після того що я побачив і пережив, присягнув собі, що ніколи ні з ким не розмовлятиму російською. Для мене це мова ворога, який ґвалтує, вбиває, руйнує. І він прийшов сюди для того, щоб знищити нас як націю. І забрати у нас найголовнішу ідентифікацію – мову. Зізнаюся, мені дуже важко буває в Києві, тому що багато хто продовжує тут розмовляти російською. Мене це сильно тригерить, раніше навіть агресував. Я не вірю в лагідну українізацію, вважаю, що закони щодо мови в Україні мають бути набагато жорсткішими.

Мій перехід на українську теж був непростим, якийсь час розмовляв як Азаров (усміхається), але все одно не повертався до російської. Навіть пам’ятаю таку історію: в Сіверськодонецьку ми стояли поряд з білорусами – полком імені Кастуся Калиновського. Комбат прийшов до нас для комунікації – крутий такий чоловік, з великою бородою, з кулеметом весь час ходив. Ми почали спілкуватися, він – російською. Я його запитую: "Друже, скажи, а ти мене розумієш?" – "Ну, звісно". – "А ти можеш говорити зі мною білоруською?" – продовжую. Так ми надалі і спілкувалися: він – своєю, я – нашою. І добре один одного розуміли. Кажу: "Що ви тут робите? Ви ж білоруси, а тут – Україна". "Ми боремося за вільних людей", – відповідає.

– Актор Дмитро Суржиков, який, як і ви, народився та виріс у Маріуполі, в інтерв’ю нашому виданню розповідав, що його шлях до української теж був непростим. Мовляв, у Маріуполі російськомовність зашкалювала. Говорив: "У Києві працював у театрах, де вистави йшли російською. У 35 років прийшов до Молодого театру. Не буду приховувати, перейти на українську на сцені було випробуванням. Як артист ти вже сформований з технічного погляду – відчуття слова, звукоутворення. Але це відбулося". Дмитро також впевнений, що для масштабної українізації законів про мову недостатньо.

– Моя бабуся – гречанка, до шостого класу ходила в грецьку школу. У Маріуполі свого часу був і татарський навчальний заклад, а потім совєти їх прибрали – все зачистили. Вони все роблять за одним шаблоном десятиліттями – випалюють твоє, нав’язуючи своє. На окуповані території завозять свій контингент – дуже примітивний. Гастарбайтерів, людей, у яких немає освіти, зеків – і це дуже страшно.

– Прима столичного Театру імені Івана Франка, теж ваша землячка, акторка Тетяна Міхіна розповідала нам, як намагалася там зв’язатися з друзями батьків, однак їхні номери телефонів належать вже незнайомим людям. Вона підозрює, що це історія про те, як у квартири маріупольців заселяються росіяни. У вас хтось залишився там?

– Єдине – батьківський будинок. Мама, яка багато років мешкала в Греції, дуже багато грошей у нього вкладала, повністю реставрувала, мала заїхати влітку 2022 року. І це тепер її біль, а я не знаю, як їй допомогти. Зараз знайома здає його на умовах, що гроші залишає собі. Продати це житло, зрозуміло, проблематично. Можливо, якось будемо пробувати через тата, він мешкає в Донецьку. Батьки розлучилися, коли мені було шість років.

– Які у вас із ним стосунки?

– До війни були просто фантастичними, зараз – ні. Донбас сильно накачували – та й продовжують це робити – пропагандою. Я вам більше скажу: якби Путін не поспішав, а ще років п’ять почекав із вторгненням, то він зайшов би туди з парадом. Їхня пропаганда дуже якісно там працювала, вони ефективно підривали зсередини. З якогось часу ми з татом за взаємною згодою перестали розмовляти про політику. Коли він дізнався, що ми з дружиною були на Майдані, назвав нас "майданутими". Мовляв, вам грошей не вистачає чи що? Тобто в нього абсолютно інші реалії, розумієте? Я розказую, що по нас стріляють, а він: а чого ви лізете туди? Ось тому ми вирішили не чіпати цих тем.

А після початку повномасштабки я пішов до війська. Він не знав. Коли повернувся з Бучі, дуже важко переживав те, що там прожив. Зателефонував йому. І щось почали говорити про війну, я став розповідати про те, що бачив. Він: "А ти знаєш, що ваш танк розвалив мій будинок?". А наших військ там близько не було. Кажу: "А що на ньому написано?". "Ну, "Z" намальовано…" – відповідає. Відтоді ми не спілкувалися два з половиною роки. А десь місяців зо три тому знову зідзвонилися. "Як справи? Як здоров’я?", "Ти сам як?" – от така коротка розмова вийшла. Що я, офіцер Збройних сил України, буду розповідати далекобійнику, який возить у Москву медикаменти? Він фактично рятує солдатів, які прийшли вбивати сюди українців, зокрема – і його сина... Це просто треш, такого і ворогу не побажаєш.

До війни ми пропонували батьку переїхати до Києва. Я тоді саме купив ділянку за містом, хотів будуватися, однак не було часу займатися, а він у цьому розбирається. Кажу: "Поставимо тобі там готовий маленький будиночок – будеш жити, контролювати будівництво. Купимо мікроавтобус, хочеш у кіновиробництво водієм влаштую, працюватимеш". Але ця ідея йому не зайшла, і тепер возить медикаменти в Москву.

– Ваша дружина Вікторія в одному зі своїх постів в Instagram написала, що коли ви ухвалили рішення йти на війну, вона відчувала "страх, нестерпний біль, сльози, відчай, ночі без сну, хвилювання", але ніколи – образу, бо має велику повагу до вашого вибору.

– Я ще з 2014 року мав думки піти. Але, знаєте, тоді я все одно був ще малоросом, як не крути, незрілою особистістю. І навіть на початку вторгнення моє рішення – воно було більш інтуїтивним, ніж свідомим. А вже потім, дякуючи своєму підрозділу, а також тому, що в мене є Петро Миколайович Кузик (командир батальйону "Свобода", голова Київської міської організації ВО "Свобода" – Ред.) я дуже підтягнувся ідеологічно. Мені пощастило зустріти на шляху й інших знакових людей, які закохали мене в Україну.

А що стосується Вікторії, я тоді сказав їй лише кілька фраз. Перше, що запитав: "А якби ти була на моєму місці, як би вчинила?" Була велика пауза. А потім продовжив: "Якщо я не піду, як будеш потім на мене дивитися? Як будеш зі мною жити, знаючи, що під спідницею ховався?". І вона зібрала мені рюкзак.

– Після того як ви пройшли бої в Київській області і мали рушати на Донбас, ви з дружиною повінчалися. Чому виникло таке бажання?

–  Ми давно це планували, ще коли одружилися, та все не виходило, бо мріяли, щоб це було  щось особливе, з  традиціями. Надто довго готувалися, поки не почалася повномасштабна війна. Та й Віка вважала,, що так зможе краще мене захистити молитвами. Чи вірю я в це? Знаєте, у мене до Бога абсолютно дружньо-братське ставлення – це жартівник ще той (усміхається). А втім, мене не один раз рятувала його сила. Одного разу в Сіверськодонецьку, 13 червня 2022 року. За декілька днів до цієї дати мій побратим Сергій Кардан поїхав пригнати машину, яку нам придбали волонтери. Тим часом зустрілися біля нашого штабу моя дружина (вона займалася цією купівлею) і Надя – дружина мого побратима, спілкувалися. Віка каже: "Постійно молюся, у мене вдома все в іконах, ладаном житло пропахло". А Надя: "Я теж пробувала, але не виходить, не вірю в це". І вони розійшлися.

Кардан пригнав машину. А 13 червня у нас був бій. Ми працюємо, переміщаємося, я краєм ока бачу, як куля влучає в Сергія – він помирає. Згодом – у мене, але пролітає через руку і бік. Я лежу і думаю: от що це? Вважаю, що мене врятували молитви Віки. Бог допоміг, тому що вона вірила, просила. І таких моментів зі мною було багато.

– Ви допускаєте думку, що перевага в цій війні може повернутися не на нашу користь?

– Давайте апелювати до історії – таке вже було. Що може допомогти окупантам втримувати тут владу, хоч би як це зараз звучало нереалістично? Зрадники. Ми сильно недооцінюємо, навіть толеруємо всіляких арестовичів, труханових. Оцих недобитків партій регіонів, які сидять у Верховній Раді. Ми їх жаліємо, а вони просто піджали лапки і чекають. Це спрут, який за найменшої можливості знову заповнюватиме наші мізки пропагандистськими етерами із зомбоящика.

Ми розслабилися, як тільки трохи відійшла загроза. А якби зараз ворожі війська знову присунули до Києва – всі, як в лютому-2022, у кулак – це ми можемо. А якщо не вдасться стримати навалу – підемо у підпілля, в партизанщину. Але чому не включаємося в боротьбу весь час? Не вчимо уроки історії? Вона дуже карає за незасвоєні знання.

– До великої війни ви працювали в столичному Театрі Лесі Українки, який очолював сумнозвісний Михайло Резнікович, що не приховував любові до "русского міра". Важко було?

– Я ж вам розповідав: ми всі були тоді трішки малоросами. Скажу більше, я навіть вчився у майстерні у Резніковича. Він нам постійно розповідав, що московські театри – це велич, а наші – провінція. Це теж сіяло в душі якусь меншовартість. Але я ненавидів ту Москву всім серцем. Навіть коли після школи радили туди вступати, відповідав: тільки в Київ.

Коли ми з дружиною почали ходити на Майдан – це не дуже добре сприйнялося в театрі. Згодом Віку звільнили. Резнікович сказав: "Як до професіонала немає жодних питань – це особисте". Ну зрозуміло, ми ж проти Партії регіонів, до якої він входив.

Зараз, коли театр живе без Резніковича, мені дуже подобається, що нарешті там немає нічого російського. Навіть у назві. Леся Українка перестала перевертатися в труні. Ну за що їй було таке горе: Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки? От тепер це український театр. Я дуже тішуся, як він рухається вперед – прем’єра за прем’єрою. А щодо Резніковича, то дуже хочу, щоб він ще у в’язниці посидів – просто велике бажання, щоб так сталося. У мене немає до нього емпатії, бо зламав величезну кількість акторських доль.

Дуже радію за столичний Театр Івана Франка. Це велика удача – мати такий успіх глядача. Просто фантастика! І це знову ж таки відбувається через те, що ми нарешті відрізали пуповину від Росії. Подивіться, що відбувається з музикою, скільки нових митців з’явилося. І це така необхідність! У нас народжується те, за що можна вчепитися, бо своє. До цього українці на своїй землі довгі роки були в підпіллі. А якого чорта, вибачте, Україна в Україні була заборонена?

– В одному зі своїх інтерв’ю ви зізналися, що дуже любили Ірину Фаріон. Після загибелі її близька подруга Оксана Микитюк у розмові з нашим виданням розповідала, якою позитивною вона була в житті. Чому досі до цієї персони часом виникає неоднозначне ставлення через її категоричність?

– Ну дивіться, кожне інтерв'ю, яке виходить зі мною, теж якоюсь мірою радикальне. Я стверджую, що якщо ви не розмовляєте українською, то, вибачте, дегенерат. Той, хто не допомагає армії, хто не воює – не українець, не має права взагалі мати наш паспорт. Нас врятує тільки радикальна українізація – по-іншому ніяк. Чому так різко говорю? Бо мені болить, коли чую, наприклад, що в Україну приїхали 14 нових роллс-ройсів. Знаєте про таке? Не в Дубай, а в Україну – країну, яка перебуває у війні.

Ірина Дмитрівна теж завжди казала правду. І робила це не через якусь власну вигоду, а заради України. Вона намагалася відкрити очі. А радикально подавала якісь речі, тому що втомилася від того, що люди такі байдужі, неосвічені, розумієте? Мені боляче від того, що майже в кожній родині вже є загиблі в цій війні, але багато хто досі не включений у боротьбу, не розуміє найважливіших речей. А що казати про тих, які ховають під спідницями своїх чоловіків? І візьміть Ірину Фаріон, яка загинула сама за свої ідеї, а згодом і її зять на фронті. А скільки всього вона зробила – фантастична науковиця. Я б дуже хотів, щоб саме такі люди були при владі, бо це про Україну, а не про гроші, дерибани та компроміси. Але не всім хочеться про це чути. Тому і приплітається, що вона скандалістка і таке інше.

– Якими були ваші найстрашніші моменти у війні?

– Найстрашніше – це те, що в XXI столітті люди знають, що таке війна (довго мовчить). Коли над проєктом "держава" працювали покоління людей, вкладали в нього, а хтось приходить і просто вбиває, забирає життя. Ви уявіть, у часи Другої світової війни цей кінчений російський маршал Жуков заохочував підлеглих не шкодувати солдатів, мовляв, баби ще народять. Як таке в голову може влізти? А може, для якоїсь мами це єдина дитина? Може, вона її роками чекала, не могла народити? І ти просто так їй це кажеш? І зараз ми з російського боку чуємо подібні заяви. Це абсолютно цинічно, нелюдяно.

Війна – це дуже страшно. І сам факт того, що ми звикаємо до цього. От зараз дев’ять дітей загинули в Кривому Розі, а як реагуємо? Свічечку там у соцмережах виставили, провели день жалоби. Ми звикаємо до жаху. А світ не має так жити, бо він набагато цікавіший і різноманітний.

– Як війна вплинула на ваші стосунки з дружиною?

– З одного боку, наші почуття дуже загострилися. З іншого, ми зіткнулися з тим, що кожен раз, кожну ротацію з Києва їде одна людина і залишається – одна. А повертається зовсім інша людина, і зустрічає її – так само така, яка змінилася. І нам потрібно ніби знову знайомитися (усміхається). І це кожен раз велика робота. Психологічно, зізнаюся, дуже важко, тим паче, що ми обидва максималісти. Мені дуже непросто там, але і їй тут – в режимі постійного очікування, поставивши своє життя на паузу – це нелегко. Але вона дуже сильна, просто ге-ні-аль-на жінка (усміхається).

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з актором-воїном Даніілом Мірешкіним – про рідний Донбас, зміну імені та єдиний шлях до перемоги.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!