Відео дня
"Підступає клубок до горла". Віталій Ажнов – про пророчу розмову зі Ступкою, конфлікт із відомим режисером та Малевича, якого привласнила РФ
Віталій Ажнов – зірка столичного Театру Франка, яскравий кіноактор ("І будуть люди", "Гуцулка Ксеня", "Незламна", "Кава з кардамоном", восени відбудеться прем’єра "Малевича", де зіграв головну роль). Викладач з акторської і ораторської майстерності, диктор, віршоман. Вихопити Віталія на розмову – задача з зірочкою, однак OBOZ.UA вдалося вклинитися в непростий графік актора.
Ми зустрілися у скверику біля Театру Франка. Повз проходили перехожі, дехто з них зробив навіть не одне коло, аби ретельніше роздивитися актора, а Віталій – тихим голосом, видаючи емоції переважно рухами, то завмирав, то повертався всім тілом, розкидав руками, підіймався, палив, знову затишно розташовувався на лавочці – відповідав на наші запитання.
– Віталію, так склалося, що ми зустрілися напередодні вашого дня народження. Яким запланували завтрашній день?
– Намітив собі вихідний – а це велика рідкість. Насправді я не дуже люблю свій день народження. Напередодні починаю відчувати якийсь дивний стан – доволі сумний, депресивний. І я ніколи нічого не планую на цей день. Але якось так складається, що мене оточують прекрасні люди, і щось гарне відбувається спонтанно. Тому особливих задумів на завтра немає, але напевне щось цікаве буде.
– Щойно ви відіграли на сцені Франка чергову виставу "Лимерівна", яка має неймовірний попит у глядачів. Задоволені сьогоднішньою роботою?
– Я дуже люблю "Лимерівну". Це перша вистава режисера Івана Уривського в Театрі Франка. І вона має особливу енергію, шарм, атмосферу. Але зазвичай проходить, треба сказати, дуже по-різному. Сьогодні минула начебто добре. Хоча мені складно бути об'єктивним, бо я доволі самокритична людина. Це з першого погляду, можливо, здається, що зверхній, задоволений собою, але це не так. Проте ця самокритичність, постійні сумніви дозволяють не зупинятися, а рухатись і віднаходити щось нове.
– Робота в театрі, зйомки в кіно, викладання в театральному Карпенка-Карого, майстер-класи з акторської майстерності, курс із читання поезії, культурний подкаст "Ажнов шоу" – навіщо ви так себе завантажуєте?
– Через відчуття, що час невблаганний, і ми не знаємо, що буде завтра. Це з'явилося, безумовно, з початком вторгнення. І поступово почало загострюватися. Хочеться зробити максимально багато корисного. Митець – це ж місія, хоч би як гучно зараз це прозвучало. Хочеться бути істинним носієм своєї культури. І потім, знаєте, коли в мене випадає вихідний, я не знаю, що робити з цим часом (сміється).
– А побутове життя? Прибирання, готування – це ваша історія?
– У мене проблеми зі сніданками. Можу вперше за день поїсти о першій-другій годині дня. І оскільки майже завжди в репетиційному процесі, то це відбувається десь у кав’ярні цього району. А вдома бувають моменти, коли мені хочеться ввечері щось приготувати – я дуже люблю це. Не просто посмажити яйця, а зробити пасту з трюфелями чи якимось цікавим соусом. Качку можу замаринувати. Колись навіть голубці крутив.
– Восени планується вихід фільму "Малевич", де ви граєте головну роль – видатного киянина, художника Казимира Малевича. Ви презентували фільм на кінофестивалі "Молодість", дивилися картину разом із глядачами. Розкажіть про неї.
– Мені здається, що цей фільм дуже на часі. Ми знаємо, що за цього художника бореться не одна країна, а Росія якимось дивом оголосила його своїм. У фільмі є сцена, коли під час допиту від Малевича вимагали в анкеті вказати, що він росіянин. Однак той відмовляється, тому весь час казав, що він українець. У фільмі є паралелі з сучасним часом – це дуже цікаво. Але все одно у мене відчуття, що можна було зіграти ще краще (усміхається). Але зі мною таке завжди.
– А буває, що ви задоволені роботою на сто відсотків?
– Складно відповісти на це питання. Я завжди залишаю якийсь люфт для себе – хай хоч кілька відсотків. Інакше можна зупинитись у розвитку.
– Що буде, якщо зрозумієте, що все – стеля, далі нема куди рухатися?
– Ну, насправді в мене немає відчуття, що в будь-якої людини, незалежно від її професії, повинна бути стеля. Людський потенціал – він же безмежний, і ресурс безмежний. Однак я думаю, що якщо таке трапиться, то дуже би хотів це усвідомити в той момент. Можна ж засидітися, не відчути, а хотілося би вчасно піти із театру. Але я не знаю, що зі мною буде. Може, стану до останнього триматися?
– Ваш театр багатий на акторів, які служать тут десятиліттями: Хостікоєв та Сумська, Бенюк, Богданович, Задніпровський та інші. Чи думаєте ви про те, що працюватимете тут дуже довго?
– Якщо не втрачу внутрішній вогонь, бо акторська професія – це ж питання енергії. А ті, кого ви назвали, живчики, енерджайзери. Хто його знає, чи вдасться мені утримати таку іскру? Але знову ж таки скажу: ніхто не знає, чи ти зможеш усвідомити, коли почнеш внутрішньо згасати.
– Друзі в театрі потрібні? Ваш колега Олексій Богданович відверто зізнався нам в інтерв’ю, що не має друзів у театрі, те саме сказав і Остап Ступка.
– Друзі потрібні, але це доволі складний момент. Вони в мене є, але їх небагато. Це Акмал Гурєзов, Христина Корчинська. В нас часом дуже класні розмови відбуваються з Оленою Хохлаткіною. Режисер Іван Уривський – це людина, з якою завжди можна порадитися. Дружина його – Мальвіна Хачатрян. Давид Петросян, Дана Кузь. Це ті, хто найближчі. Чи можемо ми зустрітися десь не в театрі? Буває, але зараз таке вкрай рідко відбувається, бо у всіх життя просто несеться, багато справ.
– Не один рік вашим найближчим другом у театрі була акторка Світлана Косолапова, яка зі вторгненням переїхала до США.
– Це почалося ще в 2010 році, коли ми вступали в Карпенка-Карого. Я пам'ятаю, з'явилися там в один день, пішли разом у гуртожиток вирішувати питання, де ж будемо жити. Так і подружилися. До речі, повномасштабне вторгнення застало мене вдома у Світлани. Забіг привітати її маму з днем народження, а оскільки було вже пізно, заночував. Прокинувся о п'ятій ранку, вирішив, що треба сходити додому (а ми мешкали недалеко одне від одного), забрати документи.
Згадую, мене накрив дивний стан: йшов вулицею дуже повільно. Ніби в кіно: повсюди армагеддон, люди бігають, а я тягнуся, як затуманений. Прийшов додому, прийняв душ і все в такому гальмівному стані. Вийшов на балкон, зробив затяжку цигарки – і тут раз, моментально включився. Дуже швидко зібрав рюкзак. І повернувся в квартиру Світлани. Далі рушили до мене в Калуш (Івано-Франківська область): я, Світлана, Іван Уривський з дружиною. Там мій тато мешкає сам у трикімнатній квартирі, оселилися в нього. Повернулися навесні, почалися репетиції в театрі, пішли вистави.
– Цікаво, отака близькість з керівником, маю на увазі Івана Уривського, не заважає роботі?
– Ні, навпаки. Я вважаю, що створювати в творчості дистанцію – це щось із заскорузлої радянської системи. Питання субординації, звісно, має бути. Розуміння, що режисер – це керманич корабля. Але близькість якраз дозволяє створити кращий результат, як мені здається. Бо інколи в акторів теж виникають божевільні ідеї, які не можеш, скажімо, озвучити на репетиціях. А десь на каві – можеш поговорити.
І я вважаю, що нам усім дуже пощастило з Уривським. Він неймовірно обдарований, але і м'який, добрий. Мудрий, далекоглядний, стратегічний. Дуже харизматичний, сором’язливий певною мірою. А водночас складний – у хорошому сенсі слова. Так само і про Давида Петросяна можу розповідати. Коли репетирували "Слугу двох панів", не боячись, пропонували щось своє – це ж добре.
– Три роки ви працювати в театрі "Золоті ворота". Христина Корчинська, яка разом з вами та іншими акторами пішла звідти в Театр Франка, в інтерв’ю нам розповідала, що на неї досі ображається його тодішній керівник – режисер Стас Жирков. А про Івана Шарана, за словами актора, Жирков написав у соцмережах, що ніколи не подасть тому руки.
– У мене та сама історія, причому зовсім нічим не виправдана. Мій театральний батько і людина, яку дуже люблю, ким захоплююсь, – Дмитро Богомазов, мій викладач в університеті (нині – режисер-постановник Театру Франка. – Ред.). Але так склалися обставини, що тоді Дмитро Михайлович був режисером Театру на лівому березі Дніпра. А Стас мені запропонував піти в "Золоті ворота". І в мене були дуже класні часи з цим театром – робота з прекрасними, молодими режисерами, які нині дуже відомі. Але, знаєте, я весь час відчував від Жиркова якусь зарозумілість, навіть токсичність до Богомазова. І це все транслювалося в мій бік, бо я його студент. Я взагалі не знав, як на таке реагувати.
Але питання не в цьому. Люди зростають, життя триває, хочеться йти далі. А у Стаса було якесь хворобливе сприйняття всього цього. Окрім того, занадто високий рівень егоцентризму. Але в будь-якому разі я вдячний йому за можливість попрацювати у театрі "Золоті ворота".
– Що ви думаєте з приводу того, що Стас Жирков виїхав вже від час великої війни за кордон і не повернувся в Україну?
– У мене немає, чесно вам скажу, бажання про це думати. Не хочеться на таке розмінюватися – хоч би як пафосно це зараз прозвучало.
– Ви справляєте враження вразливої людини. Можете, якщо потребують обставини, бути різким?
– Так, можу. Це певною мірою моя захисна реакція через те, що вразливий. У мені немає фізичної агресії, але може виникнути як прояв захисту. Однак мої колючі жарти чи слова – це лише тоді, коли виправдано. І я дуже тішуся, що навчився визнавати власні помилки – якщо розумію, що було занадто, обов'язково перепрошу.
– Як ставитеся до хейту?
– Хейт – це нормально. Щоправда, я ніколи не зазнавав якоїсь публічної масштабної агресії, хоча ніхто від цього не застрахований. Але поодинокі випадки, безумовно, були, однак на таке просто не звертаю уваги. Чому? Дивіться, в чому справа: лише ми знаємо правду про себе, правда ж? Коли ти добре знаєш себе, то що тобі до тих, хто намагається зіпсувати життя, на щось провокує? Ти сам прекрасно розумієш, де не дотягнув, схибив, де вийшло одноманітно. А от критика – це інше. Я створив поле, близьке мені (і це не кілька людей) – така собі фокус-група моїх нових ролей, ідей. Можемо сидіти, пити чай, а я раптом почати розповідати і спостерігати, як реагує людина: запалюється, підхоплює розмову чи навпаки. І роблю висновки.
– Акторська заздрість – відчуваєте таке на собі? Христина Корчинська розповідала нам в інтерв’ю, що коли прийшли в Театр Франка, вас добре прийняли, але додала, що "старші актори не розраховували, що ми так міцно закріпимося, розростемось у репертуарі".
– Класно сказано! (сміється) Мені здається, що такі моменти існують у будь-якому колективі, особливо якщо він великий. Є певні несприйняття тих чи інших моментів. Є ревнощі в театрі – до режисера, до ролей. Чимало всього іншого. Але мої інші види діяльності дозволяють мені дивитись на це все трохи ніби збоку, тому вкрай рідко на таке рефлексую.
– Після закінчення театрального вишу вам запропонували викладати, цим ви займаєтеся і зараз. Не виникало незручностей через невелику різницю у віці зі студентами?
– Ну, це відчуття було, але зараз я вже думаю про те, що навіть деякою мірою десь відстаю від покоління, яке нове приходить. У них такі цікаві всякі штуки спостерігаю (усміхається). Дуже часто згадую свій тупняк, коли після одного заняття мені студенти показали схрещені вказівний палець і великий. Перепитав: що означає? Кажуть: та це ж форма сердечка, швидке послання на прощання. І в такі моменти розумієш, що вже трохи запізнюєшся (сміється). Навіть інколи помічаю на поклоні після вистави, що з глядацької зали посилають такі сердечки.
Повертаючись до віку, тут же ж питання не в тому, щоб викласти який матеріал з книжки. Творча професія багато в чому ґрунтується на власному досвіді. Так, можна порадити, яку літературу прочитати, викладати за книжкою, але важливіше – інтуїція, відчуття, бо маєш справу з психофізикою людини, а це непросто.
– Університет Карпенка-Карого з недавнього часу стрясають публічні скандали через харасмент з боку викладачів до студентів, що боляче б’є по репутації вишу.
– Так, а що, замовчувати все це? Але щодо репутації вишу – це доволі складна річ, бо вона, знову ж таки, залежить від людського фактору. І тут є питання. Але ми обов’язково прийдемо до прозорої, якісної та відкритої комунікації, дуже сподіваюся на це.
– Під час вашого навчання в театральному спостерігалися подібні історії?
– Ніколи! У нас якраз майстерня була побудована на тому, що найголовніше – це супровід тебе як творчої особистості. Тебе направляють, заохочують прояв до свободи, тобі допомагають, підказують, але не ламають.
– Яке ваше ставлення до ситуації, що склалася в Молодому театрі, коли десятки акторів наважилися публічно виступити проти режисера Андрія Білоуса (митця звинувачують у непристойній поведінці щодо колег, а також студентів Карпенка-Карого, де викладає. – Ред.), але згодом він повернувся на роботу в театр (також днями стало відомо, що Білоусу присвоєно вчене звання доцента кафедри в університеті. – Ред)?
– Це болюча тема. Вчинок акторів – якраз і є проявом свободи. Інша річ – як прореагували далі. Мені здається, все це повинно вирішуватися не лише на рівні столичного департаменту. Це питання рівня міністерства культури, бо ми говоримо про культуру загалом. Але ж наразі триває розслідування, і будемо сподіватися, що справедливість переможе.
– Не секрет, що в театральному колі вас порівнюють із дуже самобутнім актором Віталієм Лінецьким, а ще пророкують у майбутньому славу Богдана Ступки, відзначаючи схожість психофізики. Що відчуваєте, коли таке чуєте?
– Я відчуваю в такі моменти величезний рівень відповідальності. Навіть інколи трошки підступає клубок до горла, тому що мені б дуже хотілося досягти такої майстерності. Богдана Ступку я бачив лише один раз – тут, у коридорі Театру Франка. Ми прийшли зі Світланою Косолаповою на його виставу, а він перед початком пробігав коридором. Зупинився: "Ви студенти театрального? Скоро будете тут працювати". І пішов далі. Це не вигадка – прямо така фраза була сказана. Ми стояли, поглядаючи йому вслід, – усміхнені, перелякані, здивовані, захоплені.
А Віталій Лінецький якось прийшов до нас, студентів, на тренінг, його запросив Дмитро Богомазов. І в мене під час заняття сталася травма з коліном. Все життя пам’ятатиму момент: він мене виносить на руках з другого поверху до "швидкої". А потім одного разу ми бачилися на пероні вокзалу, я їхав додому на Франківщину. І ще раз – напередодні його загибелі, ми знімалися в одній картині.
– Хто з сучасних театральних акторів, на ваш погляд, справедливо входить до десятки найкращих?
– Олег Стефан, Олена Хохлаткіна, Тетяна Міхіна, Ольга Голдіс, Христина Корчинська, Акмал Гурєзов, Олег Стальчук… Боюсь, когось зараз забуду, а потім будуть ображатися. Дуже багато зараз яскравих акторів на сцені. І приємно, що якщо раніше більше говорили про кіномитців, то зараз ситуація стала збалансованішою. Театральних артистів активніше запрошують до якихось колаборацій. Ви бачили Хохлаткіну в рекламі одного з ювелірних брендів? Розкішна! До речі, вона, по суті, моя перша театральна мама – грає її в "Лимерівні". У нас дуже емоційний зв'язок, пані Олена дуже сучасна і легка людина. Як вона реагує на світ – це неймовірно, там такий вогонь всередині!
– Так сталось, що ви у студентські роки втратили маму…
– Мій день народження почав відрізнятися саме після цієї трагедії. Вже не мав запалу святкувати, бо поряд немає людини, яка подарувала життя. Це сталося раптово в лютому 2014 року. Хвороба серця. Чи приходить мама до мене у снах? А мені не сняться сни, принаймні я їх не запам’ятовую. Але знаю, що якщо хтось каже перед виставою "Боже, допоможи нам", я можу сказати "Мамо, допоможи". Тато пишається мною, безумовно. Він поки не приїздив на мої вистави в Київ, але бачив "Марію Стюарт" у Львові. Я маю ще старшого брата, він мешкає в Калуші, у нас хороші стосунки. Він бачив мої вистави в Києві.
– Я, як і багато хто з глядачів, які люблять Театр Франка, в захваті від вистави "Калігула". Скажіть, ваш Калігула змінюється? Він такий, яким ви його уявляли з самого початку?
– Ні, звісно, він змінюється. Ми дорослішаємо, тому це впливає на виставу, бо вона так зрежисована Іваном Уривським, що багато чого побудовано на акторах. Для мене ця постановка – не просто про бажання Калігули дістати у власність Місяць, не тільки про політику, не лише про тиранію чи кохання. Вона про свідоме глибинне відчуття самотності. Бо будь-яка людина по життю, як мені бачиться, самотня. Але ми всіляко намагаємося це відчуття приховати, мінімізувати. І останнім часом мене це якось… не те що тривожить. Я розумію та відчуваю оцю самотність прямо свідомо. І вона дуже резонує саме з цією виставою.
– Ця самотність вам подобається? Чи це вимушений стан?
– Це дуже цікаве запитання. Я думаю, що, напевно, це мій свідомий вибір. Бо питання ж не в родині, не в сім'ї. Питання у внутрішній гармонії. Часто задумуюся: а що ти робиш у театрі? Репетируєш, граєш ролі, гориш ними. Тобі подобається аншлаги, глядачі, миті вистави – це як наркотик. І все це (я кажу зараз про себе) якраз компенсує відчуття самотності. А потім пізно ввечері виходиш з театру, думаєш: щойно ти був не сам, а зараз знову сам. І вже начебто нікому не потрібен. Ти їм віддав, вони взяли і ми попрощалися.
– Як ви почуваєтесь у відвертому образі Калігули? Підбори, панчохи, відкрита сукня – вам комфортно у цьому всьому?
– Цього потребує образ, але ми дуже багато думали щодо доречності цих сцен. Робота над виставою йшла ще до початку вторгнення, прем’єра відбулася в перші місяці великої війни. Але це ж питання не епатажності постановки, а важливий момент у контексті цієї вистави. Тому, власне, ми колегіально все-таки наважилися на це. Чи комфортно мені в такому образі? Ну спершу було важко. По-перше, я комплексую досі стосовно свого тіла. А по-друге, це акторський виклик.
– Нещодавно в прокаті пройшла еротична картина "Морена" за вашої участі. Легко погоджуєтеся грати в таких картинах? Ваш колега Олександр Рудинський на прем’єрі картини "Дві сестри" розповідав нам, що сцена сексу в стрічці між ним та головною героїнею спала на думку режисеру просто на знімальному майданчику, і актори зіграли її без репетиції.
– У "Морені" в мене немає еротичних сцен. Як я ставлюся до таких епізодів? Для мене, щоб роздягтися перед камерою, треба розуміти, що це дійсно потрібно. Якщо на благо картини, творчий поклик – то я погодився б.
– Чим ви готові пожертвувати заради хорошої ролі? Наприклад, погладшати на багато кілограмів, враховуючи, що якийсь час боролися за струнке тіло?
– Я погодився би на таку роль, бо знаю шлях назад (сміється). І ще на багато іншого погодився би. А от у поганому кіно, знаєте, такому пустенькому, не буду грати навіть за дуже хороший гонорар. Не хочу розмінюватися.
– Зараз ви продовжуєте контролювали вагу? Знаю, що на перше заняття своїх сценічних курсів ви приносите торт для майбутніх учнів. Самі куштуєте?
– Ви така дивовижна інтерв’юерка, скільки про мене знаєте (усміхається). У їжі стримую себе досі, торт іноді куштую. Зараз ми в театрі працюємо над новою постановкою "Арлезіанка", прем’єра якої запланована на початок червня. Там у мене дуже гарний персонаж, вже починаю прямо любити його. І от там запланована одна сцена з елементом роздягання (видам невеличкий спойлер), тому я зараз намагаюся себе тримати. От відбуду день народження, а опісля буду дуже категоричний до себе.
– Усе інтерв’ю уважно розглядаю ваш образ, у якому дуже багато деталей. Хочеться побути зараз трохи Ніколасом Кармою, що відомий блогом "Скільки коштує ваш лук?"
– На мені пальто з шерсті – воно із секонд-хенду. Не можу сказати, що заглядаю в такі магазини часто, але є люди, які знаходять для мене там цікаві речі. Пальто однотонне, і щоб не було надто тривіальним, його розрізали по спині і зшили красивим швом білими нитками. Дуже люблю аксесуари, віддаю перевагу українським брендам. Срібний ланцюжок з конвертиком – подарунок від моїх учнів. Ми зараз вивчаємо епістолярний жанр – листи, щоденники відомих українських діячів. І от зробили мені такий презент, всередині – крихітний лист.
Мій светр – це Avant Toi, дуже якісний, щоправда, недешевий. Шапка – найзвичайнісінька, єдине – купую завжди такі, які не треба натягати на вуха – з дитинства цього не люблю. Але мама натягувала (сміється). Щоб, знову ж таки, не виглядало нудно, начепив на шапку аксесуар – великого жука. О, ще шкарпетки – вони з люрексом, двосторонні. І черевики – вінтажні Buffalo.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Оленою Кравець – про складні стосунки з соцмережами, повернення в "Квартал 95" та чарівну фразу від страхів.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!