"Міг би місяць мити йому вікна в хаті!" Андрій Черепущак – про порівняння з Данилком, розмови на кухні Єфросиніної та рятівний дзвінок Поплавського

Телеведучий і блогер Андрій Черепущак, більш знаний як Галицька Діва, – автор відео, що стабільно набирають мільйонні перегляди. У його просторі підписниці – "прекрасні куниці", ранок яких починається з ритуального "пішла жити то життя", а будь-яке минуле легко обнуляється під іронічне "забити на колишніх". Фірмові фрази блогера давно пішли в народ – їх використовують у сторіс, листуваннях і розмовах.

В інтерв’ю Андрій Черепущак відверто розповів про особисте: дитинство з бабусею та дідусем, страх сцени, який довелося долати перед багатотисячними залами. Про своє сьогоднішнє життя – в невеликій орендованій квартирі в Києві, яку свідомо не змінює. Окремо – про закулісся шоу-бізнесу, де він тримає дистанцію і майже не з’являється на тусовках. А ще – про дружбу з Марією Єфросиніною та мрію, заради якої, як жартує, "міг би місяць мити вікна Андрію Данилку". OBOZ.UA поспілкувався з блогером після зйомок нового проєкту SWEET.TV "Впізнай брехню", перші випуски якого вже доступні на онлайн-платформі.

– Споглядаючи за зйомками шоу, спіймала себе на думці, що найцікавіше не в тому, хто з зіркових гостей наймайстерніше бреше, а в тому, як неправдоподібно звучать реальні історії – зокрема і ваші.

– Так, я розповів одну абсолютно реальну історію – про те, як потрапив у СІЗО через розпивання алкоголю у парку. Було це давно. Я працював у рекламному агентстві, і ми часто їздили у відрядження до Харкова – до речі, дуже люблю це місто. Після одного робочого дня з коліжанкою вирішили розслабитися: пішли в парк, взяли пляшечку вина, якісь смаколики. Але ідилія тривала недовго: до нас підійшла поліція і нагадала, що розпивати алкоголь у громадських місцях заборонено. Ми, звісно, спробували якось домовитися, поговорити, але не склалося. "Присіли" в машинку і поїхали в СІЗО, як-то кажуть – до виявлення причини, обставин і наслідків.

І от там почалося найцікавіше: компанія була різношерста – від безхатьків до повій. І я, уявіть собі, розговорився з однією з дівчат, яка працювала в цій сфері. Ми так гарно поспілкувалися, що подружилися. Найсмішніше, що це правда: ми досі підтримуємо зв’язок. Вона мене якось знайшла, підписалася в соцмережах, і ми час від часу чатимося. Хоча провели разом у СІЗО всього години три-чотири. Але за цей час можна і подружитись, і закохатись, і розлюбити одне одного. І от що найкумедніше – у студії ніхто не повірив, що це правда. Усі вирішили, що вигадую. Тож мені вдалося всіх обдурити.

– А взагалі в житті ви можете обдурити?

– У школі й університеті щось подібне проходять усі: десь викрутитися, щось обійти, не доробити. Іноді здається, що простіше збрехати, ніж пояснювати. Але в якийсь момент чітко розумієш: якщо одному сказати одне, іншому – друге, а третьому – ще щось, врешті сам заплутаєшся. І рано чи пізно все одно вилізе назовні. Тому для себе вирішив: простіше й спокійніше говорити правду. Тоді не потрібно нічого пам’ятати, вигадувати чи викручуватися. Окрім того, ті, хто добре знає, читають мене моментально. Якщо раптом починаю щось недоговорювати, це видно по обличчю. Тому обдурювати я не вмію.

– Кілька разів бачила вас на зіркових заходах, зокрема на кінопрем’єрах. І щоразу помічала: навколо швидко збирається компанія – у вас чудове почуття гумору.

– Знаєте, насправді дуже рідко буваю на таких заходах. Був період – рік-два тому – коли запрошували буквально всюди: прем’єри, івенти, блогерські тусовки, якісь премії. Здавалося б, тільки ходи й світися. Але не ходжу. Розумію, що збоку може скластися враження, ніби в мене якась корона на голові. Насправді – ні. Просто не вмію і не хочу змушувати себе дружити з людьми, які не близькі. Для мене це як лицемірство. Прийшов, посвітив популярністю, роздав компліменти, отримав – мені це не органічно. Тим паче, неодноразово бачив, як це працює: коли підходили і казали, який я "хороший, талановитий". А через хвилини комусь іншому про тебе: "Щоб він здох". Тому для чого мені це? Але якщо якась подія, яка відгукується, або проєкт, який хочеться підтримати, – із задоволенням прийду.

– Ми звикли до вашого феєричного образу в кадрі. А який ви в житті, поза камерою?

– Такий самий. І на екрані, і в житті – одна людина. Але є нюанс: коли потрапляю у свою компанію, люблю слухати. Бо за день настільки виговорююся – у сторіс, відео, розмовах, що часом хочеться просто сісти й сказати: "Розкажіть, що у вас". І у цьому слуханні наповнююся. Історіями, з яких, можливо, потім народжуються нові відео. Бо, чесно кажучи, багато хто уявляє: щойно я заходжу кудись – починається цирк, клоун, одягаю носик, кидаю догори апельсинками. Так, це теж буває. Але якщо дати вибір – оберу бути слухачем. Я справді хороший слухач. З тих, хто не перебиває, дослухає до кінця.

– Ви ведете нотатки, де фіксуєте спостереження – от побачили в компанії чи навіть у кіно якогось персонажа, який чіпляє? Є якийсь зошит, система?

– Звісно, є нотатки в телефоні, блокнот – але я не з тих, хто все підряд дисципліновано записує. У мене – інакше. От, наприклад, поговорив із нашою консьєржкою – а вона абсолютно феєрична, дуже колоритна жінка – і в розмові раптом прозвучали два дуже влучні слова: хапаю цю фразу. І вже з неї починає розмотуватися півтори хвилини майбутнього відео. Тобто в мене немає такого – сісти й прописати сценарій від "а" до "я".

– Як це вдається – без "риби", прописаної структури? Може, з нею було б легше? Чи вам, навпаки, потрібен драйв невідомості?

– Ніякої "риби" в класичному розумінні в мене немає. Є, умовно, три жарти – і вже навколо них народжується монолог. А сторіс – це взагалі окрема історія. Який там сценарій? Як це можна прописати? Це ж чистий потік. Я просто вмикаю камеру – і в цей момент відкривається рот, і за хвилину вже є текст. Потім із цього потоку виринають окремі фрази, які чіпляються, залишаються. Так, наприклад, з’явилося: "Пішла жити то життя". Так народилися "мої прекрасні куниці". Це все не вигадується за столом. Воно вилітає випадково, між іншим. Я, чесно, ніколи в житті не думав про куницю як про щось сценічне. Я й слова цього толком не тримав у голові. Просто десь почув, десь вставив у розповідь – і воно прижилося. І тепер, бачите, вже має своє окреме життя.

– Звідки у вас такий гумор? Хто у роду так іскрометно жартує?

– У мене цікава родина. Бабуся – викладачка музики. Дідусь – учитель фізики, але при цьому надзвичайно творчий: співає в хорі, читає вірші, тонко відчуває слово і, до речі, теж уміє жартувати. Тому думаю, що це все – з тих коренів. А ще я був тим самим класичним "артистом із дитинства". Знаєте ці історії про лак для волосся замість мікрофона перед дзеркалом? У мене теж так було – тільки з антиперспірантом. Вмикав музику у своїй кімнаті – репетиційній базі ­– і виступав. І вже тоді бабуся казала: "Щось із тебе буде".

– Як у такого хлопця – артистичного, яскравого – могло не бути друзів у школі? Здається, ви мали б вести всі вечори, дискотеки, бути в центрі уваги. А вас, як розповідали в інтерв’ю, цькували...

– Вся ця сцена існувала в межах однієї кімнати. Я жив це життя наодинці: сам вигадував концерти, сам виступав, сам собі аплодував. А щойно виходив за двері – все змінювалося. Одразу занурювався в свою бульбашку, закривався, затискався. У школі не проявлявся – зовсім. Просто існував десь поруч. Хоча виділявся зовні. У мене мама все життя працює в Італії, передавала речі. І от уявіть: 90-ті, урок фізкультури – всі в однакових темних спортивних костюмах, максимум – із білою смужкою. А я приходжу в яскраво-червоному. І це вже, як та червона ганчірка, не завжди викликало симпатію.

І, на жаль, подібне часом досі працює: варто тобі трохи вирізнятися – одягом, поведінкою – стаєш мішенню для уваги. Не завжди доброї. Але хочеться вірити, що це змінюється. Що колись інакшість перестане бути проблемою. Коли я закінчив школу і приїхав вчитися у Київ, мені стало легше. Пам’ятаю один момент майже фізично: виходжу на Хрещатик – і бачу людей, які ще яскравіші за мене. І найголовніше – на мене ніхто не тицяє пальцем. Думаю: "Господи, так можна просто йти, і на тебе ніхто не дивиться?"

– З однокласниками ви зараз якось перетинаєтесь? Ті, хто колись дозволяв собі образливі слова – присутні у вашому житті?

– Наші дороги розійшлися – і, мабуть, це природно. Але знаю: вони дивляться. Підписані, стежать, підглядають за життям через екран. Я такий собі думаю: "Ну, прекрасно, дивіться".

– У попередніх інтерв'ю ви відверто розповідали про родину – зокрема про тата і той брак емоційного зв’язку в дитинстві, можливо, він якось відгукнувся на сказане вами?

– Це питання для мене ще не закрите. У нас поки не відбулося тієї самої розмови. Він нічого мені прямо не говорив. Але впевнений, що інтерв’ю бачив. Я свій крок зробив: проговорив це вголос, відкрито. А тепер – ніби його черга. Я не тисну, чекаю. Якщо в нього з’явиться бажання – поговоримо. Він уже понад 15 років живе за кордоном, а такі речі й не народжуються в телефонних розмовах. Для цього потрібна жива зустріч. Ми на зв’язку, у нас усе нормально. Але розмови по душах – її ще не було.

– А мама? Ви розповідали, що в дитинстві у вас не було звичних днів народження через те, що вона далеко.

– Це для неї болюча тема. Вона це вже прожила, багато відплакала. Знаєте, сьогодні всі дуже "пропрацьовані": навколо коучі, психотерапевти – і ніби кожен знає, як жити, як виховувати. А тоді… Люди жили, як уміли. Мої батьки, дідусь, бабуся – вони не ходили до психологів. Дідусь із бабусею працювали, щоб було щось у мами. Мама – щоб було у мене. Вона поїхала за кордон, коли я був в другому чи третьому класі. І якби не працювала там – у мене не було б дуже багатьох можливостей. Не переїхав би у 17 років до Києва. Я ж із заходу України – там це взагалі типова історія: чи не кожна третя жінка за кордоном. У мене була прекрасна атмосфера вдома з дідусем та бабусею. Мене любили, приділяли увагу – як могли, як вміли. Тому мені немає на що злитися.

– Ви часто їх бачите? Їздите в гості?

– Я якраз зараз тут. Випала можливість – взяв і приїхав. Їм уже по 80, той вік, коли кожна зустріч має особливу вагу. От сьогодні грав із дідусем у шахи. Він у мене – окрема історія: спортсмен, шахіст, чемпіон, вигравав різні турніри. І при цьому – залізна дисципліна: щоранку обливається холодною водою, робить зарядку, відтискається. Я інколи думаю: от би мені ті гени. Бо в нього – тільки один полікований зуб, всі інші свої. Не сивіє, брюнет. У них велика родина була – 12 дітей. І от із цього всього коріння – така міцність.

– А ви можете в нього виграти в шахи? Чи це без шансів?

– Сьогодні знову грав – і ні, це неможливо. Завжди програю. Але, по-перше, я вчуся. Кожна партія – це як маленький урок. А по-друге… Це ж не тільки про перемогу. Це про час разом. Яка в мене бабуся? Така ж – домашня, затишна, як то кажуть, хранителька вогнища. Вони обоє дивляться мої відео. У них є телефони, інтернет – і Instagram, і TikTok. Навіть слідкують за іншими блогерами.

– Якщо вас зараз запитати: хто ви за професією? Телеведучий, блогер – як самі себе визначаєте у робочому житті?

– Коли просять підпис для титрів, зазвичай пишуть "телеведучий, інфлюєнсер". Слово "інфлюєнсер" тепер модне – от і я в цій категорії.

– Ця робота дає вам матеріальну незалежність? Чи можна цим заробляти хороші гроші?

– Я живу досить скромно. Після початку повномасштабного вторгнення багато що всередині переоцінилося. Колись мені дуже подобався шопінг: щось купити, ще щось. А потім одного дня відкриваєш шафу – і думаєш: навіщо це все? Бо є значно цінніші речі: час із близькими, можливість кудись поїхати Україною. Значна частина коштів іде на донати, допомогу. Ще тваринкам дуже люблю допомагати, тому що в мене самого собака.

– Як ви ставитеся до того, що вас порівнюють із Андрієм Данилком?

– Я ставлюся до Андрія Данилка з величезною повагою. І щоразу повторюю: наблизитися до нього – неможливо. Це той рівень таланту, який з’являється раз і на дуже довгий час. І скільки б не було пародій, інтерпретацій, виступів у стилі – це ніколи не буде оригінал. Мені, звісно, страшенно приємно, що мене взагалі можуть із ним порівняти – навіть трішки. Але чудово розумію природу цього порівняння. У мене теж є цей ностальгійний нерв у гуморі – те, що колись звучало в його монологах ще в 90-х. І що цікаво: це як працювало тоді, так само працює і через стільки років. Я спокійно зараз можу увімкнути будь-який його виступ – і отримати задоволення. Бо це не просто гумор – це точність, інтонація, енергія, яка не старіє.

Десь у мене є маленька мрія: якщо колись матиму своє шоу – я б, звісно, запросив його першим. І якщо б він погодився прийти, напевно, був найщасливішою людиною. Я б міг місяць мити йому вікна в хаті – просто з вдячності!

– А взагалі, є такі люди – як от Андрій Данилко – з ким вам дуже хотілося б подружитися, поговорити ближче? Чи ви з тих, кому достатньо себе?

– Мені, в принципі, достатньо себе. Я комфортно почуваюся в цьому стані. Але якщо говорити про мрію – от хоча б трохи поспілкуватися з Андрієм Михайловичем, було б добре. А так… Навіть не знаю, щоб я прямо складав якийсь список.

– У самому шоу-бізнесі у вас є друзі? Як ви взагалі ставитеся до цього середовища – воно для вас конкурентне, часом – навіть токсичне чи радше нейтральне?

– Слухайте, мені здається, тут не варто ідеалізувати чи демонізувати. У кожній сфері є свої закулісся. Навіть умовно в "Сільпо" – у працівників теж є свої компанії, свої симпатії, свої антипатії. І шоу-бізнес у цьому сенсі нічим не унікальний. Інша справа, що після повномасштабного вторгнення багато що змінилося. Це середовище стало людянішим. Те, що раніше описували як жорстку конкуренцію, поділ на клани, певну закритість – ніби розчинилося. Люди стали ближчими одне до одного, з’явилася підтримка не для картинки.

Мої найближчі друзі – це, як і раніше, не публічні люди. Ті, хто поруч давно. Але й у цій сфері є ті, з ким склалося тепле спілкування. Наприклад, Маша Єфросиніна. Не просто десь якось перетинаємось – ми на зв’язку. Можемо обмінюватися голосовими, підтримувати одне одного. Іноді можу написати: "Маріє, сьогодні якийсь не той настрій, от така-то є проблема". І вона може записати велике голосове, розкласти все по поличках. Вона ж людина, яка пройшла через різні хвилі – і хейту, і публічності. І потім так дуже спокійно: "А тепер подумай – це справді щось серйозне чи дрібниця, яка зараз здається великою?". Ми бачимося, я можу зайти до неї додому – на чай, просто поговорити.

– Слухайте, ми не раз чули думки, що Маша Єфросиніна і поза кадром намагається все дуже контролювати. А ви говорите зовсім протилежне.

– Та це ж, знаєте, як про будь-кого можна сказати. Враження – дуже суб’єктивна річ. Людина робить висновок після одного-двох контактів, а іноді й узагалі без них. Марія зовсім інша в живому спілкуванні. Тепла, жива, справжня. Просто в кадрі – вона діва: ефектна, зібрана, красива. І, можливо, ця дистанція камери створює відчуття холодності. Але насправді за столом, за кавою звичайна, проста. Ми розмовляємо на всі теми, я її сильно люблю і поважаю.

Все почалося з нашого інтерв’ю. Я прийшов до неї на "Екзамен", потім вона підписалася на мене в Instagram, написала щось на кшталт: "Як я без тебе раніше жила?" – їй зайшов якийсь із моїх жартів. Згодом запросила на свій подкаст, обмінялися контактами, перейшли в спілкування в Telegram – і закрутилося. Я завжди підтримую її жіночі зустрічі, які робить для свого фонду. І це, до речі, важливо: знаю конкретні історії жінок, яким допомогли. Навіть радив знайомій звернутися – і це справді спрацювало.

Ну і так – почали спілкуватися, і, слава Богу, досі дружимо. І знаєте, інколи думаю: в цьому житті справді все можливо. Бо от зараз я сиджу тут, у селі, на дивані – і дуже добре пам’ятаю, як колись, ще школярем, сидів на ньому ж і дивився "Фабрику зірок". І її вела Марійка. І я нещодавно їй це сказав: "Ти уявляєш, я сидів вдома і дивився тебе по телевізору, а зараз сиджу в тебе на кухні". І для мене це важливе підтвердження: якщо чогось по-справжньому хочеш, робиш щиро – все складається. Без блату, зв’язків, якихось нереальних грошей раптом опиняєшся там, де колись навіть боявся себе уявити.

Якщо говорити про коло спілкування, то в мене немає такого, щоб з усіма дружити. Мені краще менше, але глибше. Наприклад, добре спілкуюся з Ярославою Гресь (співзасновниця агенції Gres Todorchuk та колишня координаторка UNITED24. – Ред.) можемо зустрітися на каву, поговорити. З Ніколасом Кармою на зв’язку. Він любить запитати: "Можна тебе набрати на п’ять хвилин?". І чомусь це завжди десь опівночі (сміється). І ці "п’ять хвилин" дуже швидко перетворюються на 35-45. В нас схожі історії, схожий досвід, і розмова тягнеться. Ми ще й із одного регіону.

– Цікаво! Виходить, для вас важливіше свої люди, ніж масштаб.

– Я ніколи не просив, щоб мене хтось пропіарив, ніколи не платив за рекламу себе. Не дружив із блогерами заради відмітки в Instagram. Не ходив на тусовки з думкою: "Так, зараз назнімаємо контенту". Це не моя історія. Але спокійно ставлюся до того, що в кожного свій шлях. Хтось росте на хайпі, хтось вигадує історії, хтось працює з алгоритмами – це їхній вибір. Нехай у них будуть мільйони. Мені важливіше інше: навіть якщо моєї аудиторії менше – вона моя. Я ніколи не гнався за цифрами. Не гнався за грошима. Не ставив собі за мету будь-якою ціною дійти до мільйона підписників. Для мене принципово, щоб усе, що роблю, було правдивим. І поки що мене все повністю влаштовує. Хоча, звісно, чим більше своїх людей поруч – тим приємніше (усміхається). Але нехай воно росте так, як росте, без насильства над собою.

– У вас є команда? Чи більше живете за відчуттям, без чітких прогнозів?

– Я зараз живу так, як є. Бо ми з вами, правду кажучи, не знаємо, що буде навіть через годину. Живемо в таких реаліях, де планування – умовна річ. І це теж впливає на спосіб мислення. У мене ніколи не було якоїсь великої стратегії. Усе, що відбулося, сталося органічно: зняв відео – виставив – полетіло. І далі все розвивалося так само – інтуїтивно.

Я досі не знаю, як працюють ці всі алгоритми. Коли правильно викладати, які там гачки треба робити в перші секунди – це не про мене. У мене немає медіаплану, немає розпису: що сказати зранку, що вдень, що через тиждень. Я просто роблю так, як відчуваю. І, можливо, саме тому це відгукується – бо люди теж живуть у цих самих відчуттях, у цьому ж моменті. І великої команди в мене немає – все досить просто. Бо є ж блогери, які приходять на зйомку – і за ними ціла свита: асистентка, оператор, контент-менеджер… Думаєш: "Господи, що це за Бейонсе?".

– Ви – випускник університету культури та мистецтв. Чи пропонували вам, наприклад, викладати – той самий TikTok, контент, у них же зараз є такі напрямки?

– Дзвонили. Але це було в період, коли я був дуже завантажений. Сказав: "Давайте трохи пізніше зідзвонимось" – і якось воно не склалося, ніхто більше не перетелефонував. Чи цікаво мені викладати? Чесно, ні. Хоч я й із родини вчителів, але це не моя стихія. У мене немає того терпіння.

– А з Михайлом Поплавським у вас був якийсь контакт під час навчання? Чи це не дуже прийнято – спілкуватися зі студентами?

– У кожного була своя роль: студенти – на пари, Михайло Поплавський – у своєму кабінеті, займався університетом. Але ми, звісно, перетиналися – він іноді приходив на пари. Я в нього в кабінеті був, здається, раз чи два. І це була життєва історія. Мене тоді мали вигнати з гуртожитку – за куріння на балконі. Але в мене була подруга, його бек-вокалістка, і вона взялася допомогти: "Зараз підемо, вирішимо". У нього якраз були години прийому. Вислухав, подзвонив кудись – очевидно, в гуртожиток: "Дайте тому хлопцю ще шанс". І мене не вигнали. Але чесно – не знаю, чи реально когось взагалі виганяли, чи більше лякали. У мене не було знайомих, яких прямо виселили. Але правила – вони ж для чогось існують.

– Київ – це ваше місто?

– Знаєте, він ніби сам мене обрав. Були різні періоди, не все було легко, але зараз я точно розумію: не дарма мене сюди так тягнуло. Київ мені дуже відгукується. Він великий, живий, наповнений людьми. Для багатьох – шумний, метушливий, виснажливий. А для мене – навпаки. Я не помічаю шуму – ні машин, ні світлофорів, ні цього постійного руху. Виходжу на вулицю – і мені тихо, спокійно, затишно. Тому так – це моє місто. Я його дуже люблю.

– У матеріальному плані ви вже влаштувалися? Є своє житло чи винаймаєте?

– Ні, винаймаю. У мене невелика, прямо малюсінька смарт-квартира. І, повертаючись до теми витрат – це якраз відповідь: я не женуся за дорогим, статусним житлом. Хоча, теоретично, міг би орендувати щось більше, у якомусь гарному ЖК. Але я дуже прив’язлива людина. Якщо звикаю до місця – важко щось змінювати. Навіть думка про переїзд: складати речі, міняти простір, інше ліжко, інша подушка – для мене це стрес. Я живу на лівому березі Києва, фактично біля Дніпра. Виходжу з дому, переходжу дорогу – і вже на набережній. Дуже люблю воду, мені важливо відчувати цей простір поруч. Квартира маленька, інколи навіть замала для всіх речей. Але з точки зору життя – комфортна. Усе поруч: крок – кухня, крок – балкон, крок – ванна. Така своя компактна реальність. Звісно, думка про власне житло є. Я до цього йду, працюю. Але часи такі, що теж зважуєш: чи варто робити такий крок саме зараз. Тому поки – так, як є. І мені в цьому добре.

– Якщо говорити про побут: у вас є визначена сума витрат на місяць?

– Є базові речі, які треба закривати: оренда квартири, зарплата помічниці – це такі постійні витрати. Але загалом у мене простий побут. Я сам готую – і мені це подобається. Спокійно користуюся громадським транспортом, тим же метро. В мене є навіть водій у маршрутці, який не бере з мене грошей, бо мій підписник – прекрасний мужчина Володимир. Якщо треба – беру таксі. Машини в мене немає, я, як жартую, професійний пасажир.

Тому витрати – без крайнощів. Їжа, житло, якісь базові речі. Брендові покупки – не моя історія. Навчання? Курсів зараз не купую, хоча, можливо, варто було б – той же маркетинг підтягнути чи щось інше. Хоча знаєте, життя дуже цікаво все розставляє. Я ж не планував, наприклад, бути теведучим (Андрій – ведучий програм "Мамо, ваш вихід!" та "Місто і село" на Новому каналі. – Ред.). Це взагалі прийшло як якийсь подарунок – і водночас виклик. Бо страшенно боявся людей. Виступити в школі з віршем – уже стрес. На роботі в рекламному агентстві запропонувати ідею перед трьома людьми – випробування. А потім життя ніби спеціально поставило в ситуацію, де маю виходити на сцену і говорити перед тисячами. От нещодавно вів премію "Музвар" у Палаці спорту – перед тисячами людей. Потім у Театрі оперети церемонію для "Української правди". Ще інші події, великі зали. І я кожного разу думаю: "Серйозно? Це я?" Але, мабуть, так воно і працює – через страх ростеш.

– А ці великі церемонії, про які говорите – коли страшно, як себе налаштовуєте, переборюєте?

– За день-два до події ходжу в такому легкому коматозі: думаю, прокручую. За п’ять хвилин до виходу – взагалі сходжу з розуму. А потім виходжу на сцену – і головне пережити перші п’ять хвилин. Оце найважливіший відрізок. А далі щось перемикається: розслабляюся, ловлю хвилю, починаю бути собою. І вже з’являється легкість, жарти, контакт із залом – і воно йде. Звісно, бувають форс-мажори. Іноді навіть дуже гучні. Як, наприклад, на Нацвідборі минулого року, коли назвав Машу Єфросиніну в прямому етері "моя пісюся" – абсолютно не за сценарієм, не за планом. Просто вилетіло. І це потім розлетілося всюди. Але навіть такі моменти – це досвід.

Також читайте інтерв’ю з Девідом Аксельродом – про скандал із Віктором Павліком, стосунки з Миколою Мозговим та реакцію родини на камінг-аут його онуки: "Там усе не так просто".

А ще нагадаємо, що Андрій Черепущак також став учасником музичного шоу "Вгадай мелодію" на SWEET.TV, де глядачі можуть побачити його в новому амплуа. Наразі триває голосування за приз глядацьких симпатій, у межах якого кожен може підтримати свого фаворита. Серед усіх, хто долучиться до голосування, розігрують квитки на "Фабрику зірок" та можливість стати учасником другого сезону "Вгадай мелодію".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!