"Коли вона в кокошнику стрибала перед росіянами, загинув на фронті мій дядько". Анжеліка Рудницька – про темні історії українського шоу-бізнесу

Анжеліка Рудницька – телеведуча, співачка, художниця та волонтерка, яка стояла біля витоків українського шоу-бізнесу. Свого часу очолювала "Територію А" – перший український телевізійний музичний хіт-парад, а сьогодні реалізує авторський проєкт "Територія РіздвА", де народні колядки та щедрівки звучать у сучасному мистецькому виконанні й поєднують на сцені військових і відомих артистів.

В інтерв’ю OBOZ.UA Анжеліка Рудницька поділилася спогадами про "Територію А", розповіла, як долала серйозну хворобу та що думає про плітки навколо особистого життя. А також чесно прокоментувала ситуацію в українському шоу-бізнесі сьогодні.

– Анжеліко, скільки вже років існує проєкт "Територія РіздвА"?

– Наступного року святкуватиме десятиріччя. У 2016 році я вирішила створити свій різдвяний альбом. Пам’ятаю фотосесію для обкладинки: падає легкий сніг, поруч наш фотограф, який нині на фронті, і стиліст. Ми довго шукали назву, сперечалися, і раптом він каже: "Територія Різдва! І "А" – великою літерою, щоб перегукувалося з "Територією А". Спочатку це був лише альбом – локальна ідея, але я завжди мріяла її масштабувати, бо я ж не можу скромно, щоб ніхто не бачив (сміється). Коли йдеться про мене – можу не виділяти себе. Але коли про українську культуру – скромність не просто зайва, вона шкідлива. Бо довгі роки ми дозволяли комусь формувати уявлення про нас і робити все, аби українська культура залишалася непомітною. Тепер усвідомили, наскільки це було хибно. Наша культура потужна, яскрава і гідна того, щоб її знали у світі. І коли ми самі будемо сміливо про неї говорити, нас більше не асоціюватимуть невідомо з ким.

– Чим особливо пишаєтеся з цьогорічних зйомок?

– Тим, що вдалося об’єднати на одному майданчику цивільних і військових. Сьогодні часто говорять про нібито розшарування суспільства – і це, до речі, один із тих наративів, які постійно нав’язує Росія: то "схід проти заходу", то "два президенти", то ще щось. Класична технологія "розділяй і володарюй". Я навіть військових, коли вони кажуть "от ви – цивільні…", прошу: "давайте не ділитися". Бо ми один цілісний організм: сильна армія і свідомий тил. Інакше не вижити. Не всі можуть бути на передовій – і я кажу це зовсім не применшуючи героїзм наших захисників. Але тил – це теж величезна сила. Ми збираємо гроші, купуємо необхідне, коли держава не справляється. Плетемо сітки – робимо все, аби бути корисними для перемоги. Тому для мене було важливо поставити всіх цих людей поруч.

У проєкті співають артисти Руслана, Павло Зібров, Марія Бурмака, Vlad Darwin, Фагот, Наталія Сумська, Євген Нищук, Зіновій Карач, Марта Адамчук, Андрій Антоненко (GG ГуляйГород) та багато інших. А також військові та ветерани Дмитро "Орест" Козацький, Юлія "Тайра" Паєвська, Дмитро Лазуткін, Юлія Куба Сідорова, Віталій Кириченко ("Нумер 482"), Сергій Василюк ("Тінь Сонця"), Едуард Драч, Ptashkin (Михайло Панчишин) та інші. Це неймовірні люди, якими ми пишаємося. І мені було важливо поставити їх усіх разом.

Є у нас Христинка Панасюк – співачка, яка вже два роки служить на фронті. Є Наталка Трач, сестра композитора та співака Володимира Трача (він теж взяв участь у проєкті), яка колись волонтерила, а тепер стала військовослужбовицею. Її місія – повертати загиблих воїнів додому, їхнім родинам. Це важка, майже нестерпна робота. Коли вона приїхала на студію, сказала: "У мене сьогодні день казки. Шкода, що не можу тут залишитися, бо потім знову будуть сльози й розпач". Вона щиро переживає біль разом із родинами – і до цього неможливо звикнути. Я не перелічила всіх – людей було багато. У кожному виступі присутній військовий, парамедик або ветеран. І в кожного свій досвід цієї війни. Та й серед цивільних немає випадкових – у всіх своя історія.

Моя любов до Різдва почалася дуже рано, задовго до того, як стала дорослою. У дитинстві колядувати нам було не можна. Але ми це робили – в бабусі з дідусем, у їхніх сусідів. Бабуся… не те щоб забороняла, але вона була проти того, щоб ми сприймали колядку як спосіб заробити. Вона пояснювала: ми це робимо, щоб прославляти Бога, а не заради грошей. Бабуся й дідусь співали в церковному хорі. Я могла завмерти і годинами слухати, як вони виконують колядки й щедрівки. У школі про це, звісно, не можна було розповідати – колядування тоді просто не існувало у публічному просторі. У часи навчання на факультеті журналістики в університеті вже була незалежна Україна, але традиція ще не повернулася. І тоді ми створили свій студентський вертеп і ходили до викладачів і відомих українських митців додому.

– Як цікаво! А як ви дізнавалися адреси?

– У нас були свої способи (сміється). Наприклад, нинішній директор кіностудії Довженка Андрій Дончик – ми ще дітьми ходили колядувати до його батьків, його тато був письменником. Щороку нас приймала Ліна Костенко – була нашою улюбленою поетесою. Нещодавно зустріла її доньку Оксану Пахльовську і кажу їй: "Оксано, а ви пам’ятаєте, що ми до вас приходили?" А вона: "Звісно, пам’ятаємо, ми вас дуже любили".

Нас усюди зустрічали дуже тепло: пригощали цукерками, пиріжками… Бідні студенти могли хоч раз на рік досхочу наїстися (сміється). Колядували й у Драча, і в Павличка. У нашому вертепі тоді було чимало людей, які нині на слуху: телеведучі Олена Фроляк, Оксана Соколова, Олег Панюта, Костянтин Грубич, кілька нинішніх професорів КНУ ім. Шевченка, навіть ексміністр культури Микола Точицький. Ірина Геращенко – колишня перша віцеспікерка парламенту, нардеп Микола Княжицький. Ми всі знайомі ще з тих часів. Власне, це й була моя перша "Територія РіздвА".

Ми дзвонили у двері, і нас охоче впускали. Але всі попереджали: тримайтеся купи й застібайте куртки, щоб не було видно вишиванок, бо пам’ятали репресований вертеп і боялися за нас. Згадую, одного разу ми прийшли колядувати до родини, а за святковим столом сиділа Ніна Матвієнко – виявилося, що вона кума господині. Так відбулося моє перше знайомство з Ніною Митрофанівною.

– Тоня Матвієнко розповідала в інтерв’ю нам, що у її дитинстві на свята до їхнього будинку приходили колядувати цілі народні колективи – черга стояла: "Хоча за радянської влади таке не надто вітали, до Ніни Матвієнко все одно приходили без остраху".

– Ні, ми тоді не ходили до неї. Взагалі я чомусь дуже мало розповідаю про наш студентський вертеп, хоча варто було б частіше, бо це справді незабутні моменти. Це було і наше творче становлення, і громадянське теж – адже тоді це було небезпечно. Дорослі за нас хвилювалися, а ми… Що може боятися 18-річна молодь?

– Цьогоріч ви святкували ще один ювілей – "Території А", мистецької агенції, що увійшла в історію як перший телевізійний хіт-парад кліпів українською мовою. Коли починали, чи уявляли, що про цей проєкт згадуватимуть і через десятиліття?

– Якщо чесно, навіть не думала про це. Я тоді була мала й просто мріяла про власну програму. Бачила її точно не як хіт-парад, а як програму новин: з репортажами, з інтерв’ю. Мені завжди хотілося робити великі інтерв’ю, тому що люди – це найцікавіше, що є в цьому світі: їхні історії, їхній досвід, шлях. У вас дуже класна робота.

– З ким із артистів "Території А" ви досі підтримуєте зв’язок?

– Чесно кажучи, я так багато працюю, що вже сама можливість побачитися з мамою – це для мене розкіш. Але під час 30-річчя "Території А" ми зібрали велику кількість артистів і в Києві, і у Львові – тоді я з усіма й побачилася. А от у форматі "посидіти, попити чаю" – такого в мене просто немає через обмаль часу. Мій графік виглядає так: прибігла додому, перекусила, поспала, підхопилася і знову побігла. Тож переважно ми всі бачимося, як і більшість людей зараз – у соцмережах. Вітаємо одне одного зі святами, днем народження.

Торік бачилися з Мариною Одольською, яка живе в Ірландії. Ми якраз мали працювати у студії. Вона запропонувала: "А давайте вам якісь беки позаписую. Бо скучила за цим всім". Але зламався замок, і ми не потрапили всередину. Режисер перепрошував. А ми зрештою просто посиділи в кафе, поговорили, обійнялися, посміялися. Чудова зустріч. Маю навіть подарунок від Марини – традиційну ірландську підвіску.

Я не можу сказати, що ностальгую за "Територією А" – у мене немає на це часу. Ностальгія виникає, коли ти сидиш без діла. А в мене життя летить на шаленій швидкості. Ось ми зараз говоримо, а вже маю кілька пропущених дзвінків. Ідей багато, але часом не вистачає рук. Частина творчих людей виїхала за кордон, повідкривала свої справи, і вирвати з того процесу неможливо. Окрім того, комунікація зі всіма сьогодні складна – ми виснажені. Не те що сваримося, але бурчимо. За цей час у багатьох колег був приліт поруч із будинком: повибивало вікна, пошкодило помешкання. І ти все це проживаєш разом з людьми. А потім – не спавши кілька ночей – їдеш у студію й маєш співати різдвяні пісні так, щоб це звучало ніжно й світло. Це виклик, але водночас і мотивація.

– Як ви згадуєте період, коли на піку популярності закрили "Територію А"? Чому це сталося?

– Зараз ми вже спокійно можемо сказати: це була політична воля. Але тоді, коли одного разу лише натякнула про це, мене одразу прибрали з усіх ефірів. Пам’ятаю, дала велике інтерв’ю й поскаржилася на ситуацію – після цього мене просто не стало в українському телепросторі. Певний час переважно виступала за кордоном. Щодо самої програми – для будь-якого каналу абсолютно безглуздо відмовлятися від суперпопулярного проєкту, який приносить гроші. На ICTV ми працювали у форматі спільного виробництва: "Територія А" робила контент, а канал надавав ефір. Ми ділили рекламний час, і саме завдяки цьому доходу існували.

А потім нам просто повідомили, що з певної дати в ефір ми більше не виходимо. Звісно, не хотілося сумно прощатися з глядачами, тож продовжували робити життєрадісні хіт-паради до самого кінця. І тоді ми отримали безліч листів від прихильників. Люди писали, що, мабуть, я не хочу робити програму, бо зайнялася співом. Це було неправдою, тому я була змушена дати інтерв’ю й пояснити, що насправді сталося. І зверніть увагу: саме на цьому ж каналі незабаром з’явився тепер уже затятий російський пропагандист Дмитро Кисельов. На цьому ж каналі почав працювати Савік Шустер. Тож подумайте, які рішення тоді ухвалювалися, чому канал зробив саме так – і чому він досі чудово почувається в Україні.

– В одному з інтерв’ю ви згадували, що на ICTV швидко з’явився музичний хіт-парад, який почав вести Кузьма Скрябін. І ви певний час ображалися на нього, бо він навіть не зателефонував вам перед тим, як прийняти пропозицію.

– Я думаю, йому просто було страшно. "Територія А" багато зробила для Скрябіна. Вперше вивела його в ефір як ведучого – це була програма "Територія Данс", всеукраїнський телевізійний фестиваль. У день зйомок він ледь не зірвав процес: "Який із мене ведучий? Я не вмію. Як це взагалі буде?". Відмовлявся виходити на сцену, але я уперта. Ми крутили кліпи гурту в хіт-параді безліч разів – а це, звісно, теж додавало йому популярності.

Пізніше нам все ж таки вдалося поговорили. Якось я була в нього на дні народження – він запросив. Ми сіли десь у куточку, перекинулися кількома відвертими фразами, наскільки це можливо було на гучному святкуванні. Він зітхнув: "Ну от так сталося". Але вже таких близьких дружніх стосунків, як раніше, не було.

Але знаєте, я взагалі не тримаю ні на кого зла – у мене немає такої опції в голові. Так, усе пам’ятаю, але не бачу сенсу в цьому застрягати. Чому я, наприклад, відкрито говорю про Могилевську чи Козловського, які свого часу дуже легко перевзувалися? Бо вони не мені особисто зробили щось погане – завдали шкоди країні й українцям. А коли йдеться про якісь історії, що стосуються лише мене, – я сама з цим розберуся. Це не має великого значення для інших. Чи вірю наразі в щирість Могилевської та Козловського? Ми вже говорили з вами про це рік тому в інтерв’ю. Поки що не бачу підстав для довіри. Навпаки, помічаю, як кучкуються всі ті, хто свого часу підставляв Україну. Бачу, як вони зараз почувають себе добре, як гуртуються разом, і це насторожує.

– А що ви скажете про Олю Полякову? Вона теж з’являлася в ефірах "Території А".

– Нічого, бо я взагалі не цікавлюся нею. Це настільки не моє, тож я навіть не можу коментувати. У часи "Території А" ж намагалися всім давати шанс показати себе. Тоді вона була скромною дівчиною, яка дуже хотіла співати. То була інша Полякова.

Зараз я не можу коментувати її діяльність, бо вона не з’являється в моєму інформаційному полі, і навмисно відстежувати немає бажання. Це просто не мій формат музики й не моя сфера інтересу. Її заява про те, що саме вона рветься на "Євробачення", а її не пускають – це було смішно. Бо знову всі їй щось винні. Вибачте, в той час, коли вона в кокошнику стрибала перед росіянами, загинув на фронті мій дядько – йому було лише 46 років (родич Рудницької загинув у 2014 році під Луганськом у підрозділі "Айдар", врятувавши ціною свого життя 11 побратимів. – Ред.). Чому я маю це забути? Чому маю вдавати, що цього не було?

Чи вона справді змінилася? Я хочу вірити, що люди здатні усвідомлювати, що таке країна, і робити висновки. Але дуже часто бачу інше: чимало тих, хто просто використовує Україну для просування своїх ідей і свого бізнесу. Навіть ті, хто живе за кордоном, але регулярно приїжджає сюди заробляти, бо там їхня творчість не дуже й потрібна. Ті ж The Hardkiss, наприклад. Чи хотіла б я втратити Юлію Саніну як українську артистку? Ні. Вона класна, яскрава, самобутня. Але факт лишається фактом: колектив перебуває за кордоном. Пам’ятаєте, як Потап теж намагався повернутися, щоб заробити. Йому сказали, що ніхто тут не чекає – і він зник.

– На початку своєї кар’єри Олексій Потапенко був учасником гурту "Вхід у змінному взутті", чиї роботи теж брали участь у хіт-параді "Території А".

– Ні, його на той час у гурті не було. Він якось з’являвся в нас із певними ідеями, але його пропозиції були надто комерціалізованими – тож співпраця не склалася.

– Таїсія Повалій і Ані Лорак – українки, які нині живуть і працюють у Росії, незважаючи на те що ця країна вторглася на їхню Батьківщину. Чи щиро вони полюбили нову землю, як про це заявляють?

– Інколи потрапляють у соцмережах якісь короткі відео з Таєю. Це так огидно і абсурдно, що важко сприймати серйозно: дівчина з Шамраївки Київської області розповідає про "великую Россию", яка їй дала все. Це, м’яко кажучи, нісенітниця. Мені здається, що нею постійно хтось керує, і вона піддається цьому. Що стосується Ані Лорак, то з того, що бачу, вона постійно в пошуках особистого щастя. Все інше їй нецікаво.

Мені страшенно прикро, що українські митці досі не відчувають себе в країні достатньо затребуваними. Значить, недостатньо патріотичного середовища. Значить, недостатньо ми всі працюємо на українську ідею. Виховання починається з дитинства. На мою думку, почало ламатися все тоді, коли прибрали дитячі програми з телевізійного ефіру. Немає українських мультиків, "На добраніч, діти". Те, що потім обговорювали у садочках – мультики, фільми, пісні – і це формувало покоління. Саме такі спільні спогади "зшивають" країну. На жаль, ми знищили цю традицію. Потрібно починати знову пропонувати дітям якісний контент. Але я не розумію, чому цього досі не робиться, іноді складається враження, що це роблять навмисне, щоб руйнувати Україну.

Зараз я з тривогою спостерігаю відкат. Бачу, як колишні антимайданівці, що довгий час залишалися непомітними, тихо сиділи, їх майже не було чути, тепер скрізь – зірки усього, що тільки можна. Куди не глянь, куди не поверни голову – вони. І водночас патріотичні артисти не можуть реалізувати великі проєкти. Наприклад, Марія Бурмака майже 40 років на сцені, але не може оплатити два мільйони гривень за сольний концерт у Палаці "Україна". А чому в Могилевської є ці гроші? Де вони взялися? Мені доводиться вигравати гранти, шукати співфінансування, щоб відроджувати забуті українські традиції. Всі, хто працює зі мною, погоджуються на великі знижки, бо розуміють важливість проєкту. Але це мізер, такого контенту має бути багато.

– Як згадуєте соліста гурту Green Grey Дизеля? Після смерті Андрія, готуючи спогади колег про нього, дізналася, що він був дуже небайдужим до долі молодих музикантів, влаштовував джем-сейшени – сам шукав локації, організовував виступи. З цих вечірок виросло чимало відомих нині артистів, які закохалися в музику завдяки йому.

– Мене він теж кілька разів запрошував на ці вечірки. Він був надзвичайно креативний і невтомний, постійно як маленький двигун. Найбільше мені запам’ятався його "вертикальний" концерт на даху в Славутичі: вони робили виступ, а люди дивилися його з балконів номерів готелю, які зняли заздалегідь. Я не знаю, чи він сам придумав цю ідею, чи підглянув, але це було неймовірно. Пізніше там ще проводили концерти й інші артисти.

Він завжди був енергійний і працював у декількох напрямах одночасно. Наприклад, коли гурт прийшов на наш хіт-парад, у них ще навіть не було кліпу – тільки готували. Ми попросили їх заспівати щось у студії, а наші звукорежисери налаштовували звук на місці. Мурік прийшов зі своїм сином, і це був дуже прикольний ефір. Шкода, що все це невідомо де, тому що канал нам не віддав записи. Багато з того збереглося лише у домашніх записах – якість там низька. Переписано 100 разів з касет, ясно, що воно погане.

– Анжеліко, період, коли дуже активно гриміла "Територія А", приніс вам добробут? От глобальні речі – житло, машина – з’явилися в той час?

– Машина в мене була ще до появи всіх цих артистів, тому ні – це не пов’язано. А квартиру я купила вже тоді, коли хіт-параду не існувало. Усі гроші, які ми заробляли, ми вкладали назад у виробництво. Та й узагалі, це був дуже короткий період для бізнесу. Плюс – це ж 90-ті. Про які статки можна говорити? Матеріально це був суцільний жах – надзвичайно важкий період. Елементарно не було за що купувати, не було що вдягати. Згадайте лише ті купони. У 90-ті нормально жили лише ті, хто співпрацював із бандитами. Ми цього не робили.

– Відомо, що у вашому житті був дуже непростий період: після одного з виснажливих гастрольних турів вас раптово паралізувало. І ви не один місяць провели у ліжку. Як вдалося вибратися з того стану?

– Не знаю… Лікарі тоді казали, що більше не ходитиму, що буду на візку. Це був надзвичайно важкий момент. Що саме тоді сталося? Нервова система дала збій. Я ще прийшла на діагностику своїми ногами, а під час обстеження мені сказали: "Ви не могли самостійно прийти". Тобто організм уже працював на межі. Ми всі багато працюємо, і нервова система – це не лише про емоції. Це про нервові закінчення, про їхній стан, про втому, накопичене напруження. Рятувалася я вірою і мистецтвом. Почала малювати – і це стало для мене виходом. Після вердикту лікаря мама сказала: "Ми більше не пускаємо додому тих, хто не вірить у твоє одужання". І ми почали шукати різні шляхи, щоб витягнути мене з того стану.

Жодних спеціальних реабілітацій я не проходила. Хоча коли це сталося вдруге, пробувала. Але й тоді професори не розуміли, що саме відбувається. Організм просто в певний момент "вимикався" – і все. Чесно кажучи, я не дуже люблю про це говорити. Люди часто не можуть допомогти, але при цьому приходять з порадами, які не мають нічого спільного з реальністю. Але з іншого боку, ця історія допомагає мені спілкуватися з нашими воїнами в госпіталях. Я кажу їм: "У мене теж був такий досвід. І от я стою перед вами на підборах, хоча казали, що не ходитиму". Тому віра, наполегливість і робота над собою – справді важливі.

– Вас уже неодноразово запитували в інтерв’ю, чи не думаєте написати книжку про історію українського шоу-бізнесу. Можливо, ця ідея вже визріла? Тим більше, що досвід є: Оксана Білозір розповідала нам в інтерв’ю, що саме ви стали авторкою книги про неї.

– Та всі жартома підштовхують мене: "Ну, давай уже!" Я якось теж пожартувала в інтерв’ю: мовляв, не можу писати таку книжку, бо потім мене вб’ють. У публікації це подали нормально, зазначили в дужках, що сміюся. Але інші медіа передрукували так, ніби мені реально погрожують, якщо раптом відкрию якусь інформацію. Я щоразу дивуюся, як у нас можуть перекручувати слова.

Щодо книжки про Оксану Білозір – так, вона справді вийшла. Її, здається, вже безліч разів передруковували. Це був влучний момент для такого проєкту: тоді я заново вчилася ходити й не могла активного рухатися. Тож письмова робота стала способом самовираження, тим, чим я могла займатися без великих фізичних навантажень. Тому й узялася за цю книгу. А зараз – просто не маю часу. Оксана – молодець, вона весь час у русі, постійно щось робить.

– У розмові з нами вона згадувала, що часом має понад 10 концертів на місяць.

– А чому дивуватися – вона може.

– Не кожен після стількох років у професії зберігає такий гастрольний темп.

– Та при чому тут роки? Скільки років Трампу, а він керує країною. Розмови про те, що в певному віці вже "не час гастролювати" – це суто совкова звичка. Вийшов на пенсію – і ніби вже не людина для активного життя. А насправді саме тоді починається інша молодість. Раніше жінка змушена будувати кар’єру, дбати про дітей, тягнути на собі купу обов’язків. А коли цей період позаду, вона нарешті може дозволити собі займатися тим, що справді подобається. Не озиратися на те, хто що скаже – у юності ми дуже на це зважаємо, через що набираємося комплексів. А з роками думаєш: та яка різниця. Тому Оксана – молодець. Вона активна, красива, енергійна, і дай Боже їй щастя та здоров’я. Я була на одному з її концертів – отримала велике задоволення. Ще дуже подобається Ауріка Ротару. Вона виступала і на нашому ювілейному концерті "Території А" – вона теж була свого часу в хіт-параді. Ауріка – велика молодчинка, дуже активно працює.

– Чому її старша сестра нині не виступає, не дає інтерв’ю і майже не висловлюється публічно про війну?

– Ми з Аурікою цього ніколи не обговорювали. До речі, дуже її поважаю за те, що вона за жодних обставин не говорить нічого поганого про сестру. Я ніколи не ставила їй таких запитань, і вона завжди коректно відповідає журналістам, що не коментуватиме все, що стосується сестри. Для мене це прояв великої мудрості. Бо хто, як не рідна людина, може захистити? Усі питання з цього приводу слід адресувати Софії Михайлівні.

– І ще насамкінець поясніть, звідки взялася історія про те, що ви – дружина Юрка Юрченка і що у вас нібито було весілля?

– Це з’явилося на якомусь фейковому новинному сайті. Як жарт, який рознесли далі – як правду. Мене тоді "одружували" з усіма, хто приходив до мене на ефір чи інтерв’ю. Ми в ефірі багато сміялися, обіймалися – а телебачення тоді було значно офіційнішим і стриманішим. От і починали вигадувати історії. Як я ставлюся до пліток про особисте життя? Коли була мала, засмучувалася, а зараз – байдуже.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою серіалів Наталією Корецькою – про росіян, які "прописалися" в Києві, роботу кухаркою та знущання народного артиста.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!