"Ваню, я за вас. Вони всі козли!" Іван Красовський – про прозріння росіян, образу на Іво Бобула та український гурт, який може фінансувати ФСБ

Заслужений артист України, баритональний тенор Іван Красовський вважає, що свого часу його витіснили з української естради. У 2018 році співак разом із сім'єю виїхав до Лос-Анджелеса у США, де відкрив власну студію вокалу і більше не цікавиться сучасним вітчизняним шоу-бізнесом.

Відео дня

У відвертому інтерв'ю OBOZ.UA Іван Красовський розповів про особливості життя за кордоном і пояснив, чому продовжує спілкуватися російською мовою і не засуджує зрадників Олександра Сєрова та Йосипа Кобзона. "Український Паваротті" також зізнався, за що ображений на Іво Бобула, заступився за Софію Ротару через її мовчазну позицію щодо війни і назвав популярний серед українців гурт, який може фінансувати ФСБ.

– Пане Іване, ви зникли з інформаційного простору майже на 10 років. Не сумуєте за сценою?

– Мені це вже стало нецікаво, чесно кажучи. Пригадую, коли тільки приїхав сюди, знайомі запросили мене на концерт в Український культурний центр. Це така велика будівля колишнього кінотеатру, викуплена українцями. Звук там був просто жахливим, тому на інші концерти мені довелося привозити свою апаратуру. Сьогодні виступи в Лос-Анджелесі перед українською громадою – це шаровари, вареники і все в такому роді.

Українці тут "розрізнені": їм насаджується те, що в Україні насаджувалося роками, – ця "шароварщина". А я вважаю, що ми – дуже гонорова та інтелігентна нація.

Багато моїх знайомих музикантів залишили інструменти і воюють, тому з першого дня повномасштабного вторгнення я відправляв кошти на броньовані машини, дрони та інше. Щоб їм допомагати й далі, влаштовую концерти, але не в Українському культурному центрі, а на великих подвір'ях моїх друзів. Туди приходять люди, які мають можливість і бажання задонатити на ЗСУ.

– Як вам взагалі живеться в США?

– Коли ми переїхали сюди у 2018 році, то отримали легкий шок, тому що це не та Америка, яку показують по телевізору. Нам здавалося, що Голлівуд чи район Мелроуз – це щось неймовірне! Насправді Мелроуз не дуже красивий і брудний, купа емігрантів, зазвичай із колишнього Радянського Союзу.

Ми жили в Голлівуді три з половиною роки, потім купили будинок в іншому районі. Дружина закінчила коледж і працює бухгалтеркою, а донечка після двох коледжів навчається в університеті. Ідея відкрити вокал-студію належить саме їй. В Україні я б не зміг набратися стільки терпіння, щоб викладати людям, а тут навіть сподобалося. Приходять представники різних національностей, і я помічаю, що вони ростуть не тільки у вокалі. Наші заняття нагадують психологічні тренінги – вони говорять, плачуть, співають, "викрикуються".

Тут майже всім потрібен психолог, крім мене (усміхається). У людей є величезна потреба в уроках вокалу. Емігранти насправді стресують дуже довго.

Нещодавно до мене на заняття прийшла жінка. Їй, здається, 72 роки. Я почав помічати, як вона змінюється, як підвищується її самооцінка через те, що вона співає. В Україні в такому віці натякають "готуватися" до смерті, тут люди живуть зовсім по-іншому! У мене дуже багато учениць поважного віку. До речі, найстаршій – 89, але вона має значно молодший вигляд.

– Ваш колега Анатолій Матвійчук якось натякав, що вас тихо витіснили з України. Також так вважаєте?

– Так. Я це бачив, я це відчував... Толя надзвичайно інтелігентний, він все правильно написав і мислить так само, як я. Недаремно я кажу, що українці надзвичайно гонорові!

Ще в часи Івасюка було класно, а потім почали з'являтися всі ці різноманітні артисти – клоуни на сцені... Вибачте, але я не хочу, щоб мене з ними асоціювали. Жодна країна не вбиває себе такими артистами, як ці клоуни. Це ненормально. Це все що завгодно, лише не мистецтво.

Пригадую, як мене запросили вести один концерт і співати, а там "Лісапетний батальйон" – такі жіночки, що, ви мені вибачте, не мають зв'язку з музикою від слова "зовсім". І я повинен був запрошувати їх на сцену наче геніальних людей, бо в них по 300 концертів на рік! У мене навіть закрадалися думки, що ФСБ фінансує всі ці групи з дурними і незрозумілими текстами саме для того, щоб думали, що всі українці такі.

Розумієте, коли кажу росіянам, що я українець, вони відповідають, що не дуже схожий на нього. Але я завжди наводжу аргументи: розмовляю українською, моя сім'я розмовляє українською. Я можу бути вихованим, толерантним, терпимим, у мене можуть бути свої позиції, зі мною можна говорити на будь-яку тему, тому що це я українець, а не ті клоуни.

Пригадую, як виконував якось в Італії "Ой ти, дівчино, з горіха зерня" (поезія Івана Франка. – Ред.) – світовий романс, який можна поставити поруч із O sole mio. І він буде навіть кращим. Мені тоді казали: "Ви погано співаєте італійською мовою!". Я був змушений доводити, що виконував українську пісню! Такі речі "витискають" з країни, "виганяють" у світ. Тому, напевно, я почуваюся тут краще, ніж в Україні.

– Ви кажете, що спілкуєтеся в родині українською мовою, але іноді на Facebook у вас можна побачити деякі stories чи дописи російською...

– Справа в тому, що не всі мої студенти та спільнота, а це, наприклад, вихідці з Казахстану та інших країн, розуміють українську мову. Вони й англійською нормально не володіють.

– Якось ви сказали, що композитор має відчувати вірші, на які він ставитиме музику. Яка ваша думка щодо сучасних артистів, які ставлять музику на вірші відомих українських поетів, популяризуючи в такий спосіб поезію?

– Я не стежу за сучасною українською музикою – немає ні часу, ні цікавості.

Українська музика, яка мені подобається, – це все-таки романс. Анатольський (Анатолій Кос-Анатольський – відомий композитор, лауреат Шевченківської премії. – Ред.) дуже правильно вгадав із музикою на поезію Івана Франка "Ой ти, дівчино, з горіха зерня". Він просто розгадав код цієї пісні, те, що мав сказати поет. Якщо ви його не розгадали і зробили рок із цієї пісні, тоді не потрібно це робити. Музика повинна тільки покращити вірш. Далі йде виконавець, який повинен вгадати і відтворити саме так, як воно повинно бути. Якщо ви вгадали емоцію цього всього, воно йде в народ і стає тим, чим стає.

Наприклад, пісня "Червона рута", можна сказати, попсова, але вона була правильно вгадана. Коли її виконали Василь Зінкевич та Назарій Яремчук на чернівецькому телебаченні (для програми-спомину про Володимира Івасюка у 1988 році. – Ред.), їх записував покійний звукорежисер Василь Стріхович у коридорі, бо там було ехо. До речі, я вважаю, що Василь Зінкевич абсолютно недооцінений в українській естраді, а він є філософ, не попспівак, і несе філософію у кожній пісні. Ми знайомі особисто, і знаю, наскільки глибокі його думки.

Назарій Яремчук – це інша "іпостась". Це попмузика, де, звичайно, є чудові українські хіти, але він був хітмейкером, знав, яку пісню взяти, щоб зробити її хітом. Ці пісні могли комусь подобатися, комусь не подобатися, але це були хіти. Не можу сказати, що вони глибокі, але вони глибоко заспівані.

А ще я завжди захоплювався Тарасом Петриненком – він такий справжній "фірмач"! І вокал у нього просто божественний!

– Ваше ім'я при народженні – Іван Тодорюк. Читала, що на початку кар'єри ви виступали як Айво Красовський, нібито підігруючи колезі Іво Бобулу(справжнє ім'я Іван Бобул. – Ред.).

– Мене запитували, чи не важко виступати з таким прізвищем, яке під час оголошення зі сцени ніхто не міг запам'ятати. У мене в паспорті прізвище Тодорюк, а Красовською була моя бабуся. Ще мені тоді сказали, що Іван – це те саме, що Вася. Словом, не стильно. І назвали мене Айво. Так воно і причепилося.

Проте я не "косив" під Бобула ніколи! Зараз воно вже не пече, але тоді, коли був молодим та приїхав до Києва для участі в якомусь фестивалі, мене почав "душити" мій же земляк з абсолютно не зрозумілих причин... Це не естетично і не виховано!

Згодом, коли у мене вже була студія в Києві, я завжди намагався тягнути нових артистів, допомогти їм із записом. Кайфував від цього. Тому що знав: ці люди потім згадуватимуть мене все життя. Так само, як я згадую тих людей, які зробили для мене якусь річ і не попросили за це нічого – просто зробили і пішли.

Є в Біблії така чудова фраза: "Благословляйте тих, хто вас переслідує, благословляйте, а не проклинайте". Коли я почав багато читати Біблію, то думав: добре, я всіх прощатиму і що далі? Але знайшов у святого Павла приблизно такі слова: "Прощайте своїх ворогів – цим ви збираєте гаряче каміння на їхні ж голови". Це працює просто стовідсотково: коли ти простив, ти вже цю людину не сприймаєш за ворога, сприймаєш як людину.

– Ви вважаєте, що українці мають простити росіян?

– Я думаю, ви розумієте, що Біблія – дуже багатогранна, це конституція нашого життя. Якщо вже в нас так склалася ситуація, ми просто повинні з холодним серцем робити те, що робимо. Без жодних емоцій. Прощення – це також емоція, але зараз ми повинні дивитися на них як на ворогів, які до нас прийшли.

У мене більше студентів з Росії, ніж з України, і ці люди свідомі. Один із моїх студентів навіть співає пісні українською мовою, хоча я його про це не просив. Я зустрічав тут дуже багато росіян, котрі не кричать, що вони за Україну, а просто відправляють гроші на ЗСУ. Вони знають, що не зможуть після цього повернутися в Росію, тому що перевірять телефон або рахунки, і їх посадять у тюрму.

Крім того, у США все так змішано... Наприклад, я організував концерт на допомогу ЗСУ і звернувся до старости української католицької церкви. Хвилин десять він мені розказував, що переді мною були якісь українські репери, до церкви на службу не йшли, мовляв, шукайте собі інше місце. Я на цьому не зупинився, і знаєте, де мені допомогли із приміщенням? У синагозі. Чи варто мені ображатися на того старосту? Думаю, що ні.

– Тільки у Новоселицькому районі Чернівецької області, звідки ви родом, народилося стільки відомих українців: співачки Софія та Ауріка Ротару, Лілія Сандулеса, композитор Степан Сабадаш, музиканти Георгій Агратіна, Дмитро Попечук та Федір Каптар. Спілкуєтесь із нині живими земляками? Взагалі, підтримуєте зв'язок із кимось з колег?

– Майже ні з ким не підтримую зв'язок, тому що вони в Україні, а я тут, і в нас різниця в часі. У мене кожна година на студії розрахована. Тут такий графік, що неможливо взяти та поговорити ні про що. Коли в мене студент, який платить за кожну годину і хоче отримати мою увагу, я не можу при ньому переписуватися з кимось. Приходжу в студію на восьму годину ранку і можу повертатися додому о десятій-одинадцятій годині вечора, тому що відстані в Лос-Анджелесі великі.

– Як думаєте, чому Софія Ротару мовчить про війну в Україні, лише іноді поширює фото обстрілів, не висловлюючись публічно?

– Я знаю, що Софія Ротару в Україні, бо спілкуюся з її другом, який живе в США. Вона пробула в Італії, здається, два роки, але не змогла там жити. Софія Ротару завжди була обережною особою. Вона не виступає для когось і стільки зробила для культури (не тільки української, а й світової), що, можливо, має право мовчати.

Мені важко щось сказати. Є такі люди, що кричать про любов до України, а в мене, наприклад, навіть немає вишиванки. Як на мене, Україна має бути в серці, а не у вишиванці. Коли я вперше прийшов до Українського культурного центру, то зустрівся там із VovaZiL'vova. Класний репер! Він був одягнений у дорогу вишиванку, то я навіть з нього трохи посміявся.

– І як він відреагував?

– Нормально (усміхається). Я радикальніший, напевно, ніж він. Але він – інше покоління і пише класні речі, які несуть у собі щось. Як це в нього все в голові народжується, просто не уявляю. Чи потрібні такі люди в Україні? Сто відсотків. Але чи в Україні вони? Ні, вони в США.

До речі, американці дуже добре ставляться до українців. Коли починаєш з ними спілкуватися, ще й співаєш, дивляться на тебе і бачать в тобі Україну. Американці уявляють, що от такі люди в Україні всі.

– Після другого курсу музучилища вас призвали до війська, і три роки ви відслужили у Севастополі в ансамблі "Хвиля". Чи залишилися друзі з того часу? Чи спілкуєтеся з ними після анексії Криму? Чи розповідали вони щось про життя під Російською Федерацією?

– Ті, хто там, мовчать, а ті, що в Європі, часом ляпають "Слава Росії". Якось у мене гостював друг із Воронежа. Лише в 2014 році, коли все сталося, він закрив свій Facebook – спілкування припинилось. Людина стала на певний бік. А інші мої друзі в Києві були трішки такі проросійські, але коли літаки почали літати просто над їхнім районом, то телефонували і розповідали, як їм страшно.

Ті, котрі живуть тут, у США, розуміють все правильно, але ті, кому за 70, згадують Росію, вони дивляться російське телебачення, вони зомбовані. Але до них потрібно ставитися як до хворих людей. Інша справа, що ці люди можуть бути небезпечні, тому що виступають за щось там "совєцьке".

У мене був знайомий татарин із Москви. Він "топив" за Росію, 9 травня надягав георгіївську стрічку, я на нього дивився як на хворого. А одна людина з Києва, якій тоді було 97 років, яка провоювала всю війну, отримала осколок у ногу, так і проживши все життя… Так от, у цієї людини чимало орденів, але на 9 травня не надягнула жодного. Він єврей за національністю. Він не кричав, що українець, а просто розумів, що ордени не мають жодного значення – все знівельовано.

До речі, після того як той татарин поїхав до Москви пенсію оформляти, повернувся звідти мало не "бандерівцем"! Казав мені: "Ваню, я за вас. Вони всі козли!" Значить, що? Потрібно поїхати туди і побачити, що там твориться!

– Яка ваша думка щодо інших колег, які зрадили Батьківщину? Наприклад, виконавець Олександр Сєров, що також проходив службу в Севастополі, або оперний співак Василь Герелло, з яким ви навчалися в Чернівецькому музичному училищі?

– Не варто дивитися на них через емоцію. Наприклад, той же Сєров (народився у Миколаївській області. – Ред.) досить нормально все розуміє. Коли ми спілкувалися у 2007-2008 роках на проєкті в Яна Петровича Табачника "Маю честь запросити", то казав мені: "Уявляєш, приїхали ті, хто бачив гроші з Америки з міжнародного фонду, – і їх одразу повезли в невідомому напрямку". Тобто навіть з тих фраз я певні висновки зробив. От він такий, який є.

Наскільки я чув, Вася Гарелло "зігрітий" дружиною Дмитра Медведєва, колишнього президента Росії, що він там як пиріг у маслі під цією "кришею". Не знаю, що він там робить, але Герелло вже з ними зав'язаний. Хлопці з Чернівців кажуть, що якщо Вася приїде у своє село Васловівці, то битимуть його.

– Так його заочно засудили на десять років позбавлення волі...

– Ну і правильно зробили. Хоча як співак він тоді подавав такі надії...

– Це правда, що на формування вашої особистості великий вплив мали типові путіністи – Микола Басков, Йосиф Кобзон, Ян Табачник та Валентина Толкунова?

– Я навіть не знаю, звідки взялася така інформація, але Микола Басков – це непорозуміння (сміється). Ні, у жодному разі! Це дуже поганий приклад! Взагалі, людина, з якої зробили якогось ідола, така дурна радянська школа. Крім того, італійці та українці так не співають. Усім, хто розмовляє російською мовою, мені доводиться перелаштовувати їхній апарат. Навіть Хворостовського взяти (Дмитро Хворостовський – відомий російський оперний співак) – мені була не дуже цікава його творчість, але потрібно було ставити моїм учням, щоб її проаналізувати. Так ось, чувак співає все в різних позиціях, такий розкручений, але прослухавши іншого італійського баритона, з якоїсь консерваторії, ми зрозуміли, що він співав краще за Хворостовського. Тобто є розкручений продукт і той же Басков – це просто розкручений продукт.

З Валею Толкуновою я познайомився на одному дні народженні. Мені там сказали заспівати одну пісню, я виконав "Ой ти, дівчино, з горіха зерня". Потім запропонували заспівати ще одну, я виконав "Дай Боже здоров'я, дай Боже", і за кулісами Толкунова сказала, що я її дуже потішив своїм співом. Потім я з нею ще зустрічався на ювілейному концерті мого друга, народного артиста України, Івана Шепелєва. Вона приїхала до нього просто, без гонорару. Чудесна жінка була.

Кобзон класно анекдоти вмів розповідати, ми часто пересікалися на якихось концертах, і він мене називав молодим тенором. Те, що він "топив" за Росію... Я читав інтерв'ю Гордона, де він зустрічався з ним після 2014 року. Він радянської закалки людина, але я не думаю, що він був наскільки тупим, щоб не розуміти все, що творилося...

У мене є друг, він диджей, російськомовний хлопець, але коли прилетіло в сусідній будинок, зателефонував мені і ламаною українською почав зі мною говорити. Коли я сказав, що буду говорити з ним по-російськи, щоб йому було легше висловити думку, то він відповів: "Ми повинні розмовляти українською мовою". Така справа, дуже все заплутано. Просто сказати – це чорне або це біле, неможливо.

– Вас називали українським Паваротті. Приємне таке порівняння?

– Важко порівнювати себе з великим виконавцем, але, напевно, це приємно, хоча я людина немарнославна (сміється). У нас колись із Яном Табачником були суперечки на цю тему. Бо мені, наприклад, набагато цікавіше живе спілкування, і неважливо з ким, хай навіть з прибиральницею. Я з усіма спілкуюся. Ще проживаючи в Україні, я помітив, що не треба боятися людей з "понтами", тому що там тільки "понти". Боятися варто простих людей.

В Україні я співав для багатих людей. Частина з них роз'їхалася, частина запрошує мене співати у Францію, в Монако чи ще кудись. Я не їжджу, тому що це буде неправильно. Хоча я міг би поїхати, взяти ті гроші і відправити куди потрібно. Але я цього не робив.

У часи, коли я для них співав, було мало українських пісень, переважно італійські, англійські, іспанські, єврейські та російські. Але отримані гроші я вкладав в українські пісні, в аранжування, щоб ці гроші працювали на мій український репертуар. Тобто ці люди інвестували в українську культуру в такий спосіб.

– У вас є ностальгія за Україною? Я так розумію, що ви за цих сім років жодного разу там не були?

– Все-таки я гастролер. Я виїхав. Як свого часу поїхав із села до міста. Провчився один курс у музучилищі. Потім на три роки мене забрали в Севастополь на флоті служити, після чого повернувся в Чернівці, де продовжив навчання. Потім різні гастролі. Потім переїзд до Києва. Після таких постійних гастролей переїзд до США сприймаю також як якийсь гастрольний тур (усміхається). У мене немає відчуття великої ностальгії, бо я людина світу.

Мені дуже подобаються різні нації. Люди намагаються знайти спільне одне в одного, тому що це важливо для загального спілкування. А українці все-таки як бджоли. Кожна бджола знає, що вона робить, але вкупі вони можуть не любити одне одного. Вони знають, що повинні прийти до свого вулика, принести меду, побити ворогів, які хочуть їх захопити. Я так це сприймаю. Тому не дуже переймаюся тим, що не є конкретно в українській спільноті Лос-Анджелеса. Я більше, напевно, у єврейській спільноті. Знаходжу спільну мову з євреями, розумію, як вони мислять. Може, через те, що Чернівці були єврейським містечком.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з колумбійцем Янко – про російську мову біженців, захоплення Ющенком і те, що зробив би з Путіним під час зустрічі.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з солістом вокальної формації "Піккардійська терція" – про поїздки в Росію, "Червону руту" в Донецьку та неприємне про пісню-реквієм "Гей, пливе кача".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!