"Люди не розуміють, що Україна – це скарб". Колумбієць Янко – про російську мову біженців, захоплення Ющенком і те, що зробив би з Путіним під час зустрічі

Його мати українка, а батько колумбієць. Янко Богдан Пеньяфорт Лобунець із дитинства їздив до України, захоплювався її культурою і музикою та мріяв про власний гурт. У 2013 році він вирішив вивчати українську мову, тому з легкістю вимовляє навіть "паляниця". П'ять років тому музикант разом з однодумцями заснував гурт Los Iankovers, який виконував латиноамериканські та українські народні пісні на вулицях Колумбії та в інших країнах Південної Америки. А вже у 2022 році наважився поїхати з виступами до Європи, де сьогодні Los Iankovers збирають зали і дають концерти в Україні.

Відео дня

Про участь у тринадцятому сезоні "Голосу країни", з ким із українських виконавців мріє про співпрацю, пропозиції співати російською, біль через знищення української культури та важливу розмову з третім президентом України Віктором Ющенком – читайте в інтерв'ю OBOZ.UA.

– Янко, це правда, що ви ще перебували в Колумбії, а квитки на концерт Los Iankovers у Лісабоні були вже розпродані і навіть довелося організувати додатковий концерт?

– Це став для нас великий сюрприз (усміхається). Я ніколи раніше не був у Португалії, тому для мене неочікувано, що тут так багато прихильників української народної пісні, що так багато українців та португальців підтримують Україну.

– Склад гурту Los Iankovers впродовж п'яти років зазнавав змін. Хто з вами сьогодні?

– Майже всі учасники гурту працювали на стабільній роботі музикантами, у них був певний комфорт, який ми все-таки покинули і приїхали до Європи. З бюджетом всього у 300 євро ми прилетіли до Іспанії, де дуже залежали від наших вуличних виступів. Це було важко. Наприклад, у Барселоні до нас часто підходила поліція, окрім того, місцеві ціни на все – це щось божевільне. Слава Богу, що з нами була блогерка Ніна-Україна, яка приїжджала до нас навіть у Боготу, щоб познайомитися та допомогти у нашій ідеї, яка також є надзвичайно важливим ключем у команді. Попри те, що вона п'ять років викладала в одному з найбільших державних університетів у Сполучених Штатах, зараз Ніна подорожує з нами.

Насправді історія нашого гурту розпочалася з подорожей. У мене виникла ідея поїхати шукати пригод на півночі Колумбії та сусідньому Еквадорі (усміхається). У певний момент я вирішив, що нам варто таким чином подорожувати, але вже в Європі, зокрема в Україні. На рівні інтуїції і власного досвіду я відчував, що ми зможемо достукатися до багатьох сердець. Поїхали тоді великим складом: шестеро людей, сьогодні ж нас четверо.

Окрім мене, учасниками гурту є два колумбійські музиканти Ніколас та Хуан, також до нас долучилася віолончелістка Ісамар з Венесуели, яка навчалася в одній із найкращих оркестрових систем Латинської Америки. Проте через політичну ситуацію і фінансову кризу вона змушена була переїхати спочатку до Перу, а потім вже до Колумбії, де ми і познайомилися. Ісамар захоплюється Україною і, як інші учасники гурту, вивчає українську мову, навіть може підтримати певні розмови.

– Чи просили вас під час вуличних виступів у Європі заспівати щось російською?

– Так, було, але я завжди відмовляю.

– Не хвилювалися, що пісні лише українською "здешевлюватимуть" вас як артиста?

– Навпаки, ідеологія нашого проєкту – це відновлення історичної справедливості до тих народів, зокрема українського, які були знецінені. Тому я й не виконую електронну чи поп-музику. Наприклад, у Колумбії я не виконував регетон.

– Перепрошую, а що таке регетон?

– Це латинська попса, яка у світі також досить відома. Тому моя мета як артиста – розповідати людям про те, що історично було знецінено, а насправді є скарбом; або те, про що взагалі невідомо, але варто знати. Зараз як ніколи важливо просувати українську пісню та усвідомити, що українська нація існує окремо від московської. Мільйони людей у світі ще не хочуть цього зрозуміти або їм пропаганда не дає цього зробити. Та найважливіше – це серед самих українців усвідомити скарб своєї нації.

– У Лісабоні я часто зустрічаю біженців з України, які продовжують розмовляти російською. Що ви думаєте щодо мовного питання?

– Зникання нації йде не тільки територіально, тому що території історично змінюються, але існування нації продовжується, допоки є люди, які себе відносять до неї і несуть з собою її цінності, зокрема мову. Мова є найвищим скарбом ідентичності нації.

Перебування за кордоном, де українці не мають контакту з українською мовою, означає, що і їхні діти її вже й не знатимуть. Тому це теж проблема, бо є люди, які віддають свої кінцівки, своє життя, своє здоров'я і борються за свою землю. Так, багато з них говорять російською, але при цьому вони віддають найцінніше, що в них є. Але якщо ти живеш комфортним європейським життям, маєш абсолютне право на це, то хоча б виходь із цього комфорту і борися! Набагато важче спілкуватися зі своєю дитиною мовою, якою ти не думаєш, але ця боротьба набагато легша, ніж та, яку ведуть хлопці на фронті.

– Вам, напевно, ще ця тема близька тим, що в Колумбії корінна мова була притіснена?

– У Колумбії 95% населення говорить іспанською мовою. Я знаю лише кілька слів з кечуа (корінна мова). Освіта надається лише іспанською, і це дуже прикро насправді. Я б хотів спілкуватися своєю корінною мовою, але у нас нема такої змоги.

У Колумбії якось зникло розуміння нації. Люди усвідомлюють, що є регіони, що є країна, але об'єднуються лише під час футбольних матчів. Взагалі, найвище явище колумбійського патріотизму – це коли збірна грає в футбол. Тому я не хочу, щоб в Україні було так само, не хочу зникнення такої славетної нації, яка стільки дала людству, а воно цього не усвідомлює.

Часом навіть самі українці цього не усвідомлюють. Наприклад, ми з друзями спілкуємося за допомогою WhatsApp – платформи, створеної українцем. Люди бачать гелікоптери, але не знають, хто такий Ігор Сікорський, або постять фотографії літаків "Антонов" і підписують "Російський літак "Антонов". Люди захоплюються космічними досягненнями, але не знають, що першу космічну ракету сконструював українець Сергій Корольов... Звичайно, у мене не вийде змінити світ, але хотілося змінити хоча б своє оточення. Це той мінімум, що я можу робити, маючи українське походження.

– Поговорімо про різницю в менталітеті. З ким вам легше порозумітися – з українцями чи колумбійцями?

– Мені важко сказати, тому що я виріс у Колумбії, але, втім, відчуваю величезну близькість саме до українського менталітету. Безмежно пишаюся тим, що я колумбієць, що я з Латинської Америки, для мене надзвичайно важливо також нести цю культуру з собою. Але зараз моє серце дуже сильно пов'язане саме з Україною, і мої думки з нею, особливо в такий час.

Мені було п'ять років, коли мама вперше відвезла до Києва, ми майже щороку разом із сестрою їздили до бабусі. Коли поверталися до Колумбії, в мене завжди була ностальгія за Україною. До 2022-го року, крім України і кількох країн у Південній Америці, я ніде більше не бував, але чомусь відчував, що Україна дуже особлива. От мені реально там подобається все – люди, архітектура, неймовірні краєвиди, неймовірні страви, неймовірна музика. Я не розумію, навіщо слухати якусь попсу, коли є народна, настільки крута, що може довести до екстазу, музика.

Але були люди, які, коли ми приїжджали до Києва, запитували: "Навіщо вам приїжджати сюди? Навіщо тут проводити свої канікули? Ви ж можете багато куди поїхати". Ми з сестрою не могли зрозуміти такої позиції, думали, що, може, через те що ми нічого, крім України та Колумбії, не бачили, тому вони нам видавалися надзвичайно гарними, і що лише для нас це було щось рідним та святим.

Та коли після подорожей різними країнами Європи вже під час повномасштабного вторгнення ми приїхали в Україну з концертами, моя думка не змінилася. Звичайно, стан доріг бажає кращого (усміхається), але я не тільки продовжую вважати, що це прекрасна країна, а що це і величезний скарб! І настільки прикро, що є люди, які хочуть захопити або знищити цей скарб...

– Мені здається, вагому роль у вашому ставленні відіграло виховання, окрема подяка вашій мамі за це.

– Так, абсолютно так і є (усміхається). Знову ж таки, коли я був підлітком і ми їздили в Україну, в певний момент у мене виникало питання: "Чому б нам дійсно не поїхати кудись, щоб побачити нові місця?". Але зараз я безмежно вдячний своїй мамі, тому що інші місця я згодом побачив, але вона передала мені найціннішу спадщину, яку можна передати дітям, – це ідентичність. Вона завжди намагалася водити нас на народні танці, народні концерти, театр чи просто прогулятися Києвом.

– Ви згадували про українські страви. Яка все-таки найулюбленіша? І що до вподоби з колумбійської кухні?

– Будучи за межами Колумбії та України, я зрозумів, що найкращі кухні в світі – це колумбійська та українська! Мені всі українські страви подобаються, але найулюбленіша все-таки – це вареники з вишнями.

У колумбійській кухні дуже смачні супи... Ось я зараз скажу, який саме, і від мене відпишеться багато людей (сміється). Добре, хай буде ахіяко!

– Репертуар яких українських артистів вам близький? З ким хотіли б заспівати разом?

– Я завжди більше відносив себе до фольклору та традиційної музики. Наприклад, я захоплююся хором імені Григорія Верьовки ще з дитинства. Але мені близький також репертуар гуртів "Воплі Відоплясова", "Мандри". Перша українська пісня, яку ми виконали з гуртом, – це була "Орися" прекрасного автора Сергія Фоменка. Взагалі, в Україні дуже багато талановитих виконавців.

На конкурсі "Голос країни-13"ми познайомилися з Артемом Пивоваровим, Надією Дорофєєвою, Юлією Саніною, але не можу сказати, що відбувся якийсь близький контакт з українськими артистами. Я хотів би познайомитися з Павлом Зібровим, Fiїnka, також люблю творчість Івана Пилипця, було б круто з такими людьми заспівати.

– Чи цікавитеся ви політикою? Якщо так, то хто з українських діячів вам імпонує?

– Я не поспішатиму висловлювати свою симпатію до певних політиків, але так, я стежу за політичною ситуацією в країні, хоча і не експерт. Я знаю про події, які відбулися в 2004 році, як намагалися отруїти Віктора Ющенка. Минулого літа, до речі, у мене була можливість з ним поговорити, і склалося приємне враження від тієї розмови. Він ідеологічно абсолютно щиро любить свою країну, це надзвичайно важлива людина в історії України.

Але, на превеликий жаль, статистично до влади, не тільки в Україні, а й у світі щонайменше 15% приходять або нарциси, або психопати. Тобто це люди, які прагнуть не до того, щоб щось зробити для своєї країни, а щоб просто мати владу і заробляти. Без жодної ідеології. Особливо це проявляється під час війни. Ці люди кажуть в екран одне, а з іншого боку є колаборантами ворога. І не треба думати, що вони репрезентують українську державність. Навпаки – від психопатів треба позбутися і не відносити їх до мети української боротьби!

Проблема в тому, що суспільство інколи заплутується, оскільки ці люди ухвалюють певні рішення, які насправді грають проти України. Але це не має бути так. Бо державність і боротьба за українську державність – це одне, а психопати, які, на жаль, займають деякі місця в українській державі, – це інше. Треба вміти це розділяти та розуміти, що боротьба йде за свободу, за своє існування, за свою націю, а не за цих людей.

– Оскільки зайшла мова про психопатів... Що б ви сказали Путіну, якби у вас була така можливість?

– Напевно, в такий момент варто було би пожертвувати собою, але нарешті покінчити з людиною, якій не варто нічого казати. У таких людей інше мислення. Проблема в тому, що ті, хто обіймає величезні посади, як, наприклад, президент Сполучених Штатів, реально вважають, що з Путіном можна про щось домовитися. Але це абсолютно неможливо. Таких можна хіба що знищити або ж повністю нейтралізувати. Тому я б не витрачав своєї енергії, а подумав б, чи є в мене щось під рукою.

– Ви не шкодуєте, що покинули своє життя в Колумбії? Ким бачите себе через п'ять років?

– Безумовно, що не шкодую. Ми робимо те, що приносить нам радість.

Через п'ять років я б хотів допомагати відбудовувати країну, давати дуже багато концертів в Україні вже без війни і достукатися до ще більшої кількості сердець. Я сподіваюся, що зросте наша аудиторія в інших країнах, щоб серед них популяризувати українське, і сподіваюся, що склад моєї команди триматиметься. Для мене дуже важливо, щоб люди, з якими я зараз працюю, мої творчі побратими, залишилися зі мною змотивовані.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з народним артистом України Анатолієм Матвійчуком – про цинізм Потапа, життя у США та зірку, яка мала поїхати від України на Євробачення-2025.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з бразильським режисером українського походження Гуто Пашко – про російську мову в Києві, брехню росіян і "маленьку Україну в Бразилії.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!