"Хвороба мене дуже змінила". Казкар Сашко Лірник, який пережив інсульт, – про день народження в лікарні, період життя у Росії та сварки з Іриною Фаріон

Сашко Лірник – відомий український письменник, казкар, сценарист, актор і телеведучий. За його сценаріями знято популярні фільми "Пекельна хоругва, або Різдво козацьке" та "Чорний козак", а його казки виховали не одне покоління українців. У суботу, 24 січня, відомий казкар святкує день народження – йому виповнюється 63 роки. На жаль, цьогоріч свято проходить у лікарні.

Відео дня

Ще у вересні 2025-го Сашко Лірник потрапив до медиків через інсульт. Відтоді він проходить лікування у неврологічному відділенні однієї із київських лікарень. Через наслідки хвороби Лірник досі не може самостійно пересуватися, проте лікарі відзначають поступове покращення стану. Напередодні дня народження ОBOZ.UA зателефонував письменнику до лікарні.

– Пане Сашку, як ви почуваєтеся? Як ваше здоров'я?

– Я хворію, у лікарні лежу – був інсульт. І мене тут, знаєте, буквально виходжують. Права рука, права нога відмовляють. Після інсульту такі речі, на жаль, звичні. Зі мною займаються реабілітологи – потрошки кінцівки розробляємо. Проте воно ж не одразу, треба час. І лікування, звісно. Але знаєте, що найцінніше? Я не сам. Мені допомагають, телефонують, приїжджають. Двері не зачиняються. Приходять люди, яких я й не знаю навіть. Просто заходять і кажуть: "Ми вас любимо". І я думаю: "Боже, яке ж це щастя". Діти приїжджають. Якось зробили мені вертеп – уявляєте? Просто тут, у лікарні. І я розумію: те, що роблю у житті – мої казки, мої слова, – має відгук, зворотний зв'язок. Як-то кажуть: є час каміння розкидати, а є – збирати. Тут нещодавно приїхали дві дівчинки з батьками і влаштували мені неймовірний концерт. А ще казки мені мої розказували.

– Вони дізналися з Facebook, що ви в лікарні?

– Так. Добрі люди написали: де я, що зі мною. І якось так воно пішло – знаходять і приходять. Мені і кошти збирали через соцмережі: своїх не стільки, скільки потрібно на лікування. То люди скидалися. І я вам чесно скажу: аби не люди – я би вже здох. А так мене тримають. І морально, і матеріально, і фізично. І це страшенно зворушує. Приїжджають навіть здалеку. От щойно був чоловік із Лисянки – Черкаська область. Там, де колись гайдамаки ходили. Привіз мені голубців. Каже: "Жінка зробила – щоб були тепленькі, щоб ви поїли свого, домашнього". І він їх віз через стільки кілометрів, щоб я поїв… Таке за гроші не купиш. Але я тут не байдики б’ю, зразу повідомлю, раз ти кореспондент. Працюю навіть у лікарні. Нарешті дописав книгу, що сто років тягнув – мучив, носив у собі. Називається "Світ скарбів". Видавництво братів Капранових уже її видало. Я бачив сигнальні примірники – мені привозили.

І ще одну книжку мені зараз допомагає писати дружина Леся. Я диктую – вона набирає на комп’ютері, перечитує, вичитує, виправляє. Інша вже повністю готова – просто ще не вийшла друком. Але вийде, скоро. Називається "Домовик". Впевнений, її будуть вивчати у школах. Коли мене не стане, це по мені лишиться. Це вже справжня українська література. Можу сказати без зайвої скромності: з цією книжкою я – класик. Бо всі звикли, що в мене казки-казки. А тут – серйозна річ. Там і про сучасність, і про війну. І про окупантів, і про наші звичаї. І про містику. Коротше – про все. Може, зараз і хвалюся – як реклама виходить. Але я маю сказати людям: недарма їм хліб. Не кидаю свою справу, навіть коли зараз немає сили. Я тримаюся за неї як за нитку життя. Сподіваюся, що вичухаюся – лікарі займаються мною, та це довгий шлях. І я все одно продовжую. Поки лежиш, у голові народжуються різні думки.

– Саме хотіла запитати: як минає ваш день? Про що ви думаєте?

– Сонце моє, я складаю вірші. Пишу лірику – уявляєш? Старий дід, 63 роки, а пишу про любов. Дружина читає і думає, що я сказився (усміхається). Але ж я, між іншим, добрі вірші пишу! І от нарешті обставини мене "змусили" написати вірш і для моєї коханої Лесі. Бо я все всім пишу, а своїй жінці – ні. А тут цілу поему про неї склав. З великою любов’ю. Їй сподобалося, не сварила (сміється). Навпаки – приїхала, гостинців привезла. Значить, правильні речі роблю. Треба не соромитися говорити рідним людям, що ти їх любиш. Що вони тобі потрібні. Які вони для тебе важливі й хороші. Це моя порада всім. Не соромитися любити одне одного.

Хвороба мене дуже змінила. Я став ніжнішим до рідних, уважнішим до людей навколо. За цей час силу-силенну всього переосмислив – бо життя в нас насправді небагато, і його треба цінувати. Особливо в такі тяжкі часи. Ти раптом починаєш по-справжньому берегти тих, хто поруч: тих, хто з тобою возиться, хоча не зобов’язаний цього робити. І в тобі народжується справжня вдячність. Не формальна – а жива, глибока. Я відчуваю любов і вдячність до всіх: до сина, до внуків, до тещі, навіть до свого котика – він мені сниться і ніби подумки передає привіт. Але найбільше – до Лесі. Бо без неї я би не вижив. Вона тримає мене на цьому світі.

І я не розумію, де вона знаходить стільки сили й часу. Вона ще й на роботу ходить – це взагалі. Зустріти її – це був Божий дар. Велике щастя. І тут ти починаєш думати вже іншими категоріями – не приземленими, а широкими, майже містичними. Починаєш по-справжньому розуміти народні пісні, народну творчість. Бо наші предки теж мислили так – широко, не дрібно. Як я тепер мислю тут, у лікарні. Пишу тут пісні – зокрема для гурту "Крутий заміс", вони співають мої тексти. Ось буквально вчора написав ще одну. Так і минає день: мене лікують, займаються мною, піднімають. Я вчуся ходити заново – як мала дитина.

– А в побутовому плані у вас там як: тепло, світло – все це є в лікарні?

– Із теплом складно – зараз батареї холодні. Готуюся пережити холодну ніч – не знаю, як буде, але побачимо. Леся привезла мені обігрівач, тож, сподіваюся, минеться все нормально. Зараз у Києві взагалі дуже важко з опаленням, світлом – і тут так само. Тільки різниця в тому, що я прикутий до ліжка і не можу "втекти" в тепліше місце. Проте тут мені допомагають: є сиділка, вона мене вкриває, доглядає. Якось цю ніч перебуду. А там – новий день.

– У суботу у вас день народження. Яким ви його бачите?

– Я би хотів на ніжках бути на свій день народження. В лікарні не хочу святкувати. Але сам день – хороший. 63 роки… Люди будуть вітати. Я, мабуть, розміщу номер рахунку й попрошу підтримати мене – щоб було чим платити за лікування, бо коштів потрібно дуже багато. Відчуваю велику вдячність до всіх українців. І до тих діток, які до мене приходять. Вони виросли на моїх казках. Вони стали українцями – і зокрема завдяки мені. Ця хвороба, як не дивно, дала мені можливість зупинитися й чимало чого переосмислити. Я тут багато думаю. Після інсульту мозок ніби грається у свої ігри – виринають спогади, які вже давно забув: дитинство, інститут, робота, різні шматочки життя. І думаєш: що б я змінив? Що б не робив? Те, що викинув із пам’яті, знову повертається.

Це важко – воювати зі своїм минулим. Але мусиш. Переосмислити, передумати – і знову повернутися до головного. Ти любиш близьких – не в минулому, а зараз. Ти починаєш їх по-справжньому цінувати. Сто разів усе передумуєш. Відчуваєш вину, якщо колись посварився чи сказав зайве. І водночас відчуваєш любов і вдячність. Усе згадуєш, переглядаєш, перепроживаєш. І раптом знаходяться друзі, яких ти й не чекав. Вони приходять, пишуть, підтримують. Про хворобу вже менше думаєш – більше про одужання. Про те, що зможеш знову ходити, що поїдеш виступати на фестивалі. Що знову будеш поруч із дітьми.

– Ви кажете, що часто повертаєтеся думками в минулі роки. А як згадуєте свій російський період життя? Чи не шкодуєте, що колись переїхали до Мурманська і жили там більше десяти років?

– Та це ж не був мій особистий вибір – не так, що я захотів і поїхав. Про що тут шкодувати? Це було розподілення після інституту. Такий тоді був порядок за совєтів: держава вкладалася у твоє навчання – і ти мусив їхати туди, куди тебе скеровували. І мене направили до Мурманська – як кращого випускника морського вишу (Одеського інституту інженерів морського флоту. – Ред.), за професією я – кораблебудівник. Ну і чесно кажучи, вибір там був невеликий: Камчатка, Казахстан або щось подібне. Тож Мурманськ на тому тлі виглядав навіть непогано. Не знаю, як там тепер, але тоді… мені є що згадати з теплом. Там я створив українське земляцтво, організував недільну школу, газету видавали. Ми зробили багато добрих і важливих речей. Там у мене залишилися друзі, похресник, дружина його Свєтка – вона теж українка. У Мурманську досі діє українське товариство – можна їм зателефонувати, поговорити. Той північний період – це цікавий життєвий досвід. У книжці "Сім скарбів" я навіть присвятив Півночі окремий великий розділ.

Я шкодував би, якби свідомо обирав між Україною і Росією – і поїхав у Росію. Оце був би привід для каяття. Але в мене все було навпаки: я там жив, але весь час чекав моменту, щоб вирватися. І коли він з’явився – втік. Завдяки моїй коханій дружині Лесі. Ми познайомилися у Львові на фестивалі "Срібна підкова". Закохався з першого погляду. Вона з Києва. І тоді в мене з’явився і стимул, і можливість. Махнув рукою на той Мурманськ і поїхав до Лесі в Київ. І так залишився. Пішов на будівництво простим робітником. І треба сказати, що доволі довго там пропрацював. І лише потім почав займатися тим, що давно треба було робити: видавати казки. Тож, по суті, саме завдяки Лесі ви маєте Сашка Лірника, а я маю Україну.

– Пане Сашку, що, на вашу думку, буде далі? Як ви це відчуваєте? Завдяки чому ми маємо тримати свій дух?

– Це буде важко й довго. Але ми це переживемо, виборсаємося. Головне – не пересваритися між собою всередині. Якщо збережемо єдність, то дамо собі раду. Рано чи пізно будь-який агресор видихається. Так було завжди: немає нічого вічного – ані імперій, ані війн, ані агресії. Вони тримаються на дурних грошах – на нафті, газі, на ресурсах, які дають змогу творити це безумство. Але коли тиск стає сильнішим, коли ресурси вичерпуються, оця бравада, "понти" зникають. Бо в будь-якої людини немає природної потреби вбивати. Це неприродно. Це антилюдське. Так, хотілося б, щоб усе скінчилося швидше. Але, найімовірніше, це ще тягнутиметься. Нам доведеться пройти через важкі зими, можливо, ще не одну. Та ми витримаємо – не бійтеся. Я внутрішньо відчуваю: усе буде добре. Україна вистоїть. Саме тому я продовжую писати й творити. Бо знаю, що це потрібно.

– На своїй сторінці у Facebook ви нерідко публікували доволі відверті й різкі дописи. Чи часто вам доводиться мати справу з онлайн-агресією?

– Зараз я майже нічого не пишу – хворий, моторика поки не та. Якщо треба когось привітати або щось коротко сказати, то хтось робить це від мого імені. А щодо хейту… По-перше, не все читаю. А по-друге – я давно для себе все зрозумів. Колись дуже влучно сказав Жванецький: "А давайте я і мій супротивник вийдемо на сцену – і подивимось, кого будуть слухати". Отак і я. Пиши про мене що хочеш. Але важливо не те, що вони пишуть, а те, що про мене думають люди. Ті дітки, які приходили мене привітати. Читачі, слухачі, глядачі. До хейтерів вони не підуть – бо кому ті хейтери потрібні? Людина, яка нічого не здатна створити, зазвичай лише обливає брудом інших. А я можу створювати. Я творю. А творчість завжди від Бога. Тому вона світла. У мене з’являються нові пісні, нові вірші, оповідання, книжки. Людям це заходить, їм цікаво, вони читають і слухають із задоволенням. Тож той хейт – це дріб’язок, він існує за чужий рахунок. І він точно не вартий моєї уваги.

– А як узагалі раніше проходили ваші дні народження? Це була якась традиція? Ви святкували родиною, з друзями?

– Я завжди відзначав день народження в "Очеретяному коті" в Гідропарку – там таке затишне кафе просто на березі Дніпра. Збиралися великою-великою компанією: друзі, музиканти, письменники, всі свої. Було дуже гарно. Співали, танцювали, читали вірші – все що завгодно. Усі любили приходити на мій день народження, бо там всякі таланти показувалися. Приходив Артем Полежака зі своїми віршами. Бували й політики – Олесь Доній, Олег Тягнибок. Ірини Фаріон не було, але ми з нею дружили. Я до неї їздив, вона мені організовувала виступи. Дуже поважав її як бійця, як українку. Не в усьому в нас збігалися погляди, іноді й сварилися, але між живими людьми це нормально. Вона могла написати мені щось дуже серйозне, а іноді – таке, з чим я не погоджувався. Але повага залишалася завжди. Чесно скажу: грандіозна людина. Дуже сильна постать.

– Коли ви дізналися про її загибель, якою була ваша перша реакція?

– Було дуже боляче. Я щиро шкодував і плакав. Коли йдуть мої друзі – це ніби частина мого життя відходить разом із ними. Дуже тяжко це переживаю. Для мене вона була взірцем – сильною, цілісною людиною. Ми якось одразу зійшлися. Я добре пам’ятаю нашу першу зустріч. Сказав їй тоді: "Яка ж ви розумна жінка!" А вона поправила: "Адекватна". Вона залишила по собі багато – і в мені, і в Україні. І порожнечу, яку нічим не заповниш.

– З ким із колег ви товаришуєте найближче?

– Дружу з Василем Шклярем – нещодавно він мені навіть книжку подарував. Ні, у лікарню не приходив – не в найкращому вигляді я зараз. Не хочеться, щоб мене таким бачили. Але коли хто все-таки приходить – щиро радію. Дружу з Артемом Полежакою, з Лесею Вороніною, з Василем Лютим – Живосилом Лютичем, бандуристом, народознавцем, рок-музикантом, композитором і поетом. Окрема історія – брати Капранови. Це мої дуже давні й найперші друзі. Ще коли я жив у Мурманську, ми познайомилися в Москві. Саме на їхньому українському фестивалі я вперше виступив як письменник – приїхав тоді до них. І відтоді ми разом. Брати Капранови – титанічні особистості, для України просто неоціненні. Це мої найкращі друзі. Я навіть знімав їх у кіно, спеціально вигадував для них ролі.

– Чи підтримуєте ви зв’язок з актором Григорієм Баклановим, який зіграв головну роль у "Пекельній хоругві" за вашим сценарієм? Якщо не помиляюся, це була його перша головна роль у кіно.

– Гріша – класний. Ми спілкувалися і під час зйомок, і після – перетиналися на різних подіях, вечірках. Я його дуже люблю і щиро радію тому, як він росте у професійному плані. Я, до речі, написав продовження "Пекельної хоругви" – і там для нього знову головна роль. Цікаво, що свого часу він займався бойовим гопаком, чудово танцює – і, бачите, як це підійшло для його образу в нашій картині. Я бачив його й у "Спіймати Кайдаша" – мені дуже сподобалося, як він там зіграв. І взагалі вся історія, яку придумала Наталочка Ворожбит, дуже сильна. Ця картина бере за душу – особливо тих, хто розуміє Україну не з книжок, а з життя. Дивлюся – і в мене відчуття, ніби це про мене. Ніби через мене це все пройшло. Воно мене чіпає. Хочеться, щоб у нас було більше таких картин. І вони ще будуть – я в це вірю.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з легендарним музикантом Валерієм Мареничем – про розрив із дружиною і сином, скандал із "втечею" до Канади та ювілей, про який забули.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!