Валерію Мареничу – 80. Легендарний артист – про розрив із дружиною і сином, скандал із "втечею" до Канади та ювілей, про який забули

Видатний український музикант Валерій Маренич, засновник "Тріо Маренич", у перший день січня відзначив особливу дату. Артисту виповнилося 80 років.

Відео дня

Виконавець мешкає у Луцьку. OBOZ.UA зателефонував Валерію Мареничу, щоб привітати його з днем народження, а також дізнатися, як нині живе митець, чим займається і з якими думками та настроєм зустрів ювілей.

"Першого січня в мене гостювали військові, – розповідає Маренич. – Дзвінків за кілька днів – мільйон. Багато хто дивується: чому стільки людей вітають Маренича, пам’ятають про нього, а публічно – мовчання? Питають мене прямо: "А Героя України у вас немає? Чому так?" Що тут скажеш? Нас залишилося небагато – артистів того покоління. Он Зінкевич має звання Героя України. Я поважаю Василя Івановича, але іноді здається, що він уже не знає, куди причепити медалі. Ми різні люди – я абсолютно не Вася Зінкевич. Але кожній людині хочеться поваги. Не потім, коли вже не стане, а зараз, поки живий. Але в Міністерстві культури змінюються керівники, і ніхто президенту не телефонує. Самому нагадати про себе? Ви ж знаєте, як нас вчили: "Скромність прикрашає людину". Тому Маренич уже десятки років обходиться без великих гастролей. Колись Оксана Білозір казала: щоб зробити концерт у Палаці "Україна", потрібно більше мільйона гривень. Ось і причина – немає виступів Валерія Маренича, хоча люди пам’ятають".

"Цьогоріч мене гарно вітали, телефонували, казали: треба зустрітися, – продовжує Маренич. – Дзвінків було багато – щирих, таких, що, як кажуть, зі сльозами в очах. І від тих, хто далеко, і від тих, хто поруч. Усі говорили про одне: треба зустрітися. А я ночами кручуся, не сплю, думаю: яка зустріч? Зустріч – це ж не просто зібратися. Її треба чітко прописати: раз, два, три. Кому та як говорити, як прийняти, де. Але загалом дуже щасливий, що маю стільки поціновувачів. Бо Україна – найкраща. У нас своя земля, своя культура, свій борщ – найкращий у світі. І головне – мова. Співуча, жива. Тисячі людей у світі кажуть, що українська мова – друга після італійської. А я кажу: перша. Бо в нас навіть жінки на базарі не розмовляють – вони співають. Учителі про таку особливість розповідали нам ще в школі колись. Навіть "русскі брати", коли ще мали стосунки, щиро дивувалися: у вас усе на розспів".

"От ви кажете: "Мареничі – легенди". А я вам скажу інакше. Особливість наших пісень у тому, що всі вони – про порядність. Про совість, людську гідність. Хоча знаєте, в новорічну ніч я "зловив" по радіо лише одну пісню нашого покоління – Раїси Кириченко. Одну-єдину. А Мареничів не почув жодної. Ну що ж, так воно тепер є. І що мені робити? Виходити на вулицю, як один мій добрий товариш, співати під гітару, нагадувати про себе й заробляти на хліб? Не мій це шлях. Хоча моя пенсія – це не гроші, а подачка. Ідуть вони, зрозуміло, куди – в аптеку. Ось сьогодні взяв нові таблетки для серця: сказали, по дві на день. Очі, зуби, серце – тепер у мене багато лікарів, майже всі друзі. А ліки? Дешевих уже давно не існує".

"Але не скаржуся, просто констатую. Найголовніша моя мрія, моя надія – зупинити той біль, який несеться світом. Стільки могил росте на кладовищах… Стільки втрат. Якось мене запросили в кафе на ювілей. А в іншому залі – стояли тихо, з сумними очима, а потім попросили: "Підійдіть до нас, ховаємо синів". Я підійшов і не знав, що сказати. А вони: "Нічого не треба робити, не співати. Просто побудьте з нами кілька хвилин, подивіться на того батька. Він чорний від горя". У такі моменти розумієш: не вистачить ніяких пісень, ніяких концертів, щоб полегшити такий біль. Можеш лише побути поруч і трохи розділити цей тягар".

"Коли ми зникли зі сцени, одразу пішли розмови: мовляв, Мареничу пропонують виступи, а він просто не хоче виходити до публіки. Це неправда. Ще раніше почали розганяти іншу байку – нібито ми поїхали на гастролі до Канади й там просили політичного прихистку. Це теж брехня. І я не боюся назвати речі своїми іменами: це була цілеспрямована дезінформація, фактично диверсія. Усе почалося в Запоріжжі, в місцевому Палаці спорту. Зала – крижана, такий холод, що навіть у верхньому одязі неможливо зігрітися. А з нами мали виступати понад десять дитячих колективів. Керівники бігали до нас без упину: "Діти падають з температурою, треба щось вирішувати". Я звернувся до колег – це був збірний концерт. Дмитро Гнатюк, царство йому небесне, тоді мене не підтримав. Ауріка й Лідія Ротару теж промовчали. Директор Палацу спорту сказав просто: "Ви зараз виступите й поїдете собі далі з концертами. А в мене через тиждень міжнародні хокейні змагання. Лід не топитиму – гроші треба заробляти".

"Ми дуже серйозно посварилися. Я відмовився виходити на сцену в таких умовах – передусім через дітей. Після цього й почалося. Про мене стали розповідати всілякі нісенітниці: що ми хотіли залишитися в Японії, потім – у Кореї, а зрештою з’явилася "канадська історія". Ми тоді думали: ну хто ж у це повірить? Абсурд же. Але повірили. Кожен обласний начальник від культури слухав ці чутки й міркував: "А раптом правда? Не будемо їх запрошувати – нехай сидять удома". Навіть деякі наші друзі почали перепитувати. Але яка Канада, люди? Залиште мене без України на кілька тижнів – я пішки додому прибіжу".

"Чи привітали мене з днем народження рідні – син, колишня дружина Антоніна? Ні, я нічого такого не чув. І де вони зараз живуть – мені теж ніхто не каже. Вони не хочуть, щоб я їх турбував, я прийняв це. Якось прийшов на один об’єкт – а там глухо, як у танку. Не знаю, може, не захотіли спілкуватися. Можливо, подумали, що прийшов з якимись проханнями? Але це не в моєму характері".

"Хоча, якщо бути чесним до кінця, життя і хвороби зробили Маренича трохи іншим. Часом перегортаю сторінки життя, коли ночами не спиться: думаєш, що десь, може, треба було інакше вчинити. Десь промовчати, десь прикинутися простішим, ніж є. А десь – підлестити, щоб комусь було приємно. А потім ловлю себе на думці: а хіба людина не відчула б, що це нещиро? Люди ж усе відчувають. Я завжди намагався працювати з розумними – і таких у моєму житті було багато. І, мабуть, у цьому теж мій характер: не вмів і не хотів бути нещирим, навіть якщо це колись коштувало спокою. Дуже дякую своєму колезі Анатолію Матвійчуку, який гарно про мене написав у день ювілею, мені переслали його допис у Facebook".

Народний артист України Анатолій Матвійчук розмістив на своїй сторінці в соцмережі привітання Валерію Мареничу й одночасно – роздуми про феномен "Тріо Маренич". За словами артиста, на противагу колегам, які шукали успіх у Росії, Маренич приніс українську пісню і культуру навіть людям з іншого культурного середовища ("український хлопець із Кривого Рогу привіз в Україну двох сестер-росіянок Сухорукових – Антоніну та Світлану, одружившись з однією з них, повністю асимілював їх силою свого таланту"), надихнувши служити українській пісні. Матвійчук звертає увагу: "Тріо Маренич" здобуло величезну популярність завдяки ліричності й душевності, без скандалів, модності чи комерційної підтримки медіа. Мінімальні витрати – величезний ефект ("Вони співали практично під одну гітару Валерія тихі й мелодійні українські пісні – і при тому регулярно збирали повні зали й стадіони").

Проєкт був технічно простим, але дуже успішним ("Це, напевно, був найдешевший у світі проєкт із точки зору шоубізнесових вкладень, який, хоч і був технічно мінімалістичним, але окупив себе в тисячі разів"). Завершення проєкту сталося через зміни в культурній політиці. Тріо припинило свою діяльність через неправдиві обвинувачення, але залишило в культурі унікальний слід ("Тріо Маренич" залишиться в українській культурі як найбільш парадоксальний, неочікуваний, недооцінений і при тому найуспішніший проєкт").

"Працювали ми й справді безперестанку, – продовжує Маренич. – Навіть хворі. Пам’ятаю, дівчата виходили на сцену простуджені – температура під сорок, ледве відкривали рота. Я ставав навколішки й просив: "Ну хоч трохи вдавайте, що співаєте. Я витягну виступ". І так було не тільки в нас, так працювали всі. Віддавалися – сцені, людям, пісні. Бо інакше не вміли й не хотіли. Ставка за концерт – шість рублів п’ятдесят копійок. Трохи я відсилав мамі, родині. А мені особисто й рубля шістдесят вистачало по самі вуха. Я завжди жив скромно, без показухи. Так само, наскільки знаю, жив і Назарій Яремчук – ніколи не випинався, не грав із себе зірку. У нас була інша міра цінностей: не гонорари, а чесна віддача. І, мабуть, саме тому ті пісні й досі живуть.

"Як проходить мій день? – усміхається Валерій Петрович. – У мене на забезпеченні зграя приблудних котів та собак – тих, кого життя винесло на узбіччя. Опікуюся ними – і так відчуваю, що не один на планеті. Куплю зранку обрізочки м’ясні – і до них. Це вже наш маленький ритуал. Щойно з’явлюся за кілька десятків метрів – впізнають миттєво. Хвости виляють так, що здається, от-от відірвуться. Люблю їх дуже – це ж брати й сестри наші менші. І, мабуть, саме з такого простого спілкування і складається справжнє життя. Ну і якщо я не сідаю за гриф хоча б на чотири години й не проганяю репертуар – це вже не я, це не Маренич. Музика завжди зі мною".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю зі скрипалем Василем Попадюком – про заможних українців на соціалці в Канаді, тестя Степана Хмару та страхи Василя Зінкевича.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!