Дві дати народження, істерика Москви та похорон за власним сценарієм. Син Юрія Іллєнка – про маловідомі сторінки з життя легендарного батька
Його фільми забороняла радянська влада, ними захоплювалися світові кінокритики, а кожна нова стрічка ставала викликом системі. Юрій Іллєнко – легенда українського поетичного кіно, оператор "Тіней забутий предків", режисер "Білого птаха з чорною ознакою", "Легенди про княгиню Ольгу", "Молитви за гетьмана Мазепу" та інших картин. Митець, якого називали бунтарем і людиною, що випередила час.
У великій розмові з OBOZ.UA син режисера, Пилип Іллєнко, відкрив маловідомі й подекуди приголомшливі подробиці життя батька – від історії з двома датами народження до гучних скандалів навколо "Молитви за гетьмана Мазепу" та двох відмов від Голлівуду. Також розповів, як за рік до смерті Юрій Іллєнко власноруч збудував родинну капличку на власній дачі, чому категорично не хотів бути похованим на Байковому та як фактично зрежисирував власний відхід. А ще – про маму Людмилу Єфименко, якій радянська критика ламала кар’єру через фільми чоловіка, та про те, чому сам Пилип через прізвище Іллєнко теж роками відчував спротив у кіноіндустрії.
У біографії Юрія Іллєнка є цікава деталь: митець справді мав два дні народження. З’явився на світ 9 травня 1936 року в Черкасах, однак офіційно його народження зареєстрували лише 18 липня.
"Як може бути два дні народження? – дивується Пилип Іллєнко. – Насправді людина народжується один раз, і батько з’явився на світ 9 травня 1936 року в Черкасах. Просто тоді були зовсім інші часи, і для багатьох людей того покоління дата в документах не завжди збігалася з реальною. Пологових будинків майже не було, жінки часто народжували вдома, іноді навіть не за місцем офіційної прописки. А коли дитину реєстрували вже в державних установах, датою народження записували день реєстрації, а не фактичного народження. Мої дід і бабуся жили тоді в Дніпропетровську, бабуся поїхала народжувати до батьків у Черкаси. Там народилися і мій батько, і його старший брат Вадим. Батька реєстрували вже в Дніпропетровську – не тим днем, коли він реально з’явився на світ, а за більш ніж два місяці, коли бабуся вже могла подорожувати з немовлям. Але всі ми знали, що батько народився 9 травня, і вітали його завжди цього дня".
Значна частина дитинства та юності Юрія Іллєнка минула далеко від України. Під час Другої світової війни майбутній режисер разом із матір’ю та братами опинився в евакуації в Сибіру, тоді як батько воював на фронті. У 1944 році родина повернулася до України, однак ненадовго: вже за два роки батько Іллєнка – демобілізований фронтовик та інженер-будівельник – повіз родину до Москви, де завербувався на небезпечне виробництво скловати, аби утримувати сім’ю та забезпечити дітям майбутнє. У Москві Юрій Іллєнко закінчив школу, а згодом вступив до ВДІКу – найпрестижнішого кіновишу тодішнього Радянського Союзу. Цей заклад закінчили і його брати – Вадим і Михайло. Втім, попри роки, проведені в Росії, Іллєнко не розчинився в чужому середовищі, навпаки – гостріше відчув власну ідентичність. Пізніше режисер згадував, що в дитинстві через українську вимову його дражнили "Мазепою".
"У кожного з братів була своя історія, вони все-таки різні люди, але всіх їх Україна тримала дуже сильно, – згадує Пилип Іллєнко. – Думаю, на це вплинуло дитинство, яке минало в Черкасах, де була дідова хата. Зараз її вже немає – на тому місці стоять дев’ятиповерхівки, але я ще застав її в дитинстві. Хата вже не належала нашій родині, там жили інші люди, але батько якось спеціально привіз мене туди. Попросив господарів пустити нас усередину, пояснив, що це дім, де він народився. Мені тоді було років п’ять чи шість. Я вже не пам’ятаю деталей, але сам момент дуже врізався в пам’ять".
Загалом Юрій Іллєнко зняв 11 фільмів, чотири його роботи увійшли до списку 100 найкращих стрічок в історії українського кіно. Майже кожна картина режисера ставала приводом для конфлікту з радянською системою: одні фільми забороняли, інші роками лежали "на полиці", а деякі виходили до глядача після тривалих цензурних поневірянь. Постійне протистояння з владою стало частиною творчої долі Іллєнка.
"Я знаю цей рейтинг, але будь-які рейтинги – дуже суб’єктивна штука, – каже Пилип Іллєнко. – При всій повазі до тих, хто їх складає, у мене є чимало питань навіть до того, кого взагалі можна вважати українським кінематографістом. У цьому списку є автори, щодо яких подискутував би, наскільки їхня творчість справді належить до нашої культури. Тому просто загалом скажу, що рейтинги – певна умовність. І відповідно немає значення, входить фільм чи не входить до якогось рейтингу. Питання в тому, який реальний вплив він мав на кіномистецтво. Або ж не зміг мати – через заборону. Бо найстрашніше для режисера – не просто зняти фільм і побачити, як його кладуть "на полицю". І навіть – коли тебе ще й карають за сам факт цієї роботи – не найстрашніше. І страх, чи дозволять тобі взагалі колись ще знімати кіно. Тому що кожна заборона фільму – це одразу питання про твоє перебування в професії.
Найстрашніше для митця, це коли після заборони минають десятиліття, падає залізна завіса, і твої фільми нарешті починають показувати за кордоном – і західні кінокритики просто не можуть повірити: "Ні, це неправда, ви це зняли зараз, тому що тоді таке зробити було неможливо ні естетично, ні технічно". І ти розумієш: якби твої фільми потрапили на великі міжнародні фестивалі, коли вони створювалися, могли б перевернути історію світового кінематографа. Але цей шанс відібрала радянська імперська система, яка переслідувала все, що виходило за межі соцреалізму. А в Україні – ще й усе надто українське. Оце – найстрашніше.
Право представляти радянське кіно у світі фактично мали лише московські режисери. Про це дуже точно говорив Сергій Параджанов у фільмі "Сентиментальна подорож до планети Параджанова" – ми наводимо його цитату про "обнаглілий московській кінематограф". Він пояснював, що Москва ставилася до культур народів СРСР як до чогось провінційного – мовляв, вони можуть існувати лише для внутрішнього користування, але не як частина великого світового культурного процесу. Це не вписувалося в імперську модель Радянського Союзу, де титульною культурою мала бути тільки російська. Саме тому українське кіно фактично не випускали у світ. Наприклад, дебютний фільм росіянина Андрія Тарковського поїхав на Венеційський кінофестиваль, хоча самого Тарковського теж вважали незручним і інакодумцем. А от стрічки Юрія Іллєнка чи Леоніда Осики за кордон не відправляли. І лише випадково "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова потрапили на фестиваль в Аргентині. Саме там світ уперше по-справжньому побачив: українське кіно вже тоді було явищем міжнародного рівня".
Із фільмом "Білий птах з чорною ознакою" Юрій Іллєнко пережив, мабуть, одні з найстрашніших емоційних гойдалок у житті. Спочатку стрічку звинуватили в українському буржуазному націоналізмі: фільм уперше для радянського кіно показував бійців УПА не як карикатурних персонажів, вони, хоч і формально були негативними персонажами, проте виголошували з екрану мету своєї боротьби. Лунали вимоги покарати режисера. Але далі сталося неймовірне: стрічку раптом відправляють на Московський міжнародний кінофестиваль, де після показу зал вибухає оваціями.
"Ви знаєте, це ж не випадково все було, – розповідає Пилип Іллєнко. – Після приходу Брежнєва до влади почалися серйозні зміни, і в Україні теж відбувалася внутрішньопартійна боротьба за владу. На момент зйомок фільму першим секретарем ЦК Компартії України був Петро Шелест. Саме в цей час проходив партійний з’їзд, і в рамках культурної програми там показали щойно завершеного "Білого птаха…". У них же як було: вдень – пленарні засідання, увечері – культурна програма: театр, концерти, банкети. І в один із вечорів організували показ фільму для делегатів з’їзду.
Це зробили спеціально, щоб підставити Шелеста. Бо вже наступного ранку пленарне засідання відкривав тодішній перший секретар Івано-Франківського обкому партії товариш Добрик. У нього була зовсім інша тема доповіді, але він почав із згадки про стрічку: "Більш шкідливого фільму, особливо для молоді, годі й уявити". І це звучало з трибуни з’їзду фактично як вирок. Але питання було навіть не в режисерові. Він у цій історії був радше побічною жертвою. Насправді це був удар по Шелесту. Мовляв, за його керівництва київська студія, яку партія мала жорстко контролювати, випускає такі "ідеологічно шкідливі картини".
І тоді відправлення фільму на Московський фестиваль стало для Шелеста способом урятувати себе. Треба було, щоб картина отримала офіційне визнання. І сама участь у такому фестивалі вже була ним. Фільм включили в програму буквально в останній момент, коли фактично все вже було вирішено. Та й узагалі на Московському фестивалі тоді переможців часто визначали ще до початку самого фестивалю. І далеко не завжди це робило журі. Зазвичай вручали дві-три головні нагороди: радянським фільмам та стрічкам з ідеологічно дружніх країн. І того року все вже теж було розписано наперед. Але фільм показали в Кремлівському палаці з’їздів – це п’ять тисяч людей у залі. І після показу була овація стоячи хвилин десять. Так на жоден інший фільм фестивалю не реагували. Після такого навіть у радянські часи "Білому птаху…" просто не могли не дати приз.
І коли батько виходив на сцену отримувати нагороду – четверту золоту медаль фестивалю, – йому вручили закриту коробку. Бо самої медалі просто не існувало. Її не встигли виготовити, оскільки ніхто не планував ще одного переможця. Сказали: "Ми зробимо і потім вам надішлемо". Минув час, і батько випадково зустрів у Москві першого заступника голови Держкіно СРСР Володимира Баскакова та запитав: "А де ж моя золота медаль?" На що той зневажливо відповів: "А тобі що зуби треба вставити?".
Після того, як фільм отримав головний приз, його вже складніше було звинувачувати в ідеологічних диверсіях. Проте це не врятувало ані фільм від фактичної заборони, ані Шелеста. Після нього прийшов Володимир Щербицький, який публічно пообіцяв покінчити з таким "ганебним явищем, як українське поетичне кіно". І щоб після всього цього батько взагалі міг далі працювати режисером, йому наполегливо рекомендували вступити до партії. Він вийшов із неї вже у 1989 році – задовго до того, як це стало масовим.
А згодом історія отримала несподіване продовження. Я тоді навчався в Українському гуманітарному ліцеї при Київському університеті, закінчував школу. І в 1992 чи 1993 році вийшов перший підручник з історії України – вже не радянський, а незалежної України. Нам його видали, почав гортати, що там пишуть про культуру другої половини ХХ століття. Там було два-три абзаци про кінематограф. Було написано, що найбільш яскравими знаковими фільмами українського поетичного кіно були фільми "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова і "Білий птах з чорною ознакою" Юрія Іллєнка. Далі йшлося про те, що влада вчинила розправу над "поетичним кіно", Сергій Параджанов був ув’язнений. А потім була фраза: "Юрія Іллєнка від долі Параджанова врятувала лише золота медаль Московського кінофестивалю".
Я – додому з тою книгою. Пам’ятаю, як забіг до батькового кабінету: "Тату, дивись, про тебе вже в підручнику історії написали". А він: "Читай". Я почав читати – і бачу, як у нього просто змінюється обличчя: "Про це знали одиниці, хто це написав? Хто автор підручника?" А там був колектив авторів, і я зачитав: "Під редагуванням академіка Ю. Ю. Кондуфора". Мені це прізвище нічого не казало, я навіть наголос поставив неправильно. А батько: "Юрій Юрійович Кондуфор, завідувач відділу науки та культури ЦК КПУ, член ЦК, делегат того самого з’їзду. Так це ж він все і організовував. Він точно все знав". І я пам’ятаю, наскільки батько був вражений. Бо фактично вперше отримав підтвердження своїх здогадів: він з "Білим птахом…" потрапив у велику політичну закулісну боротьбу всередині системи.
Юрій Іллєнко двічі отримував запрошення працювати в Голлівуді, однак щоразу відмовлявся. У радянські часи така згода фактично могла означати не просто еміграцію, а розрив із родиною. Сам режисер констатував, що якби поїхав, його братів "відправили б до Мордовії валити ліс".
"Насправді він не шкодував, що не погодився на ці пропозиції, – розповідає Пилип Іллєнко. – Бо якби він поїхав, то я б зараз із вами не розмовляв – мене б просто не було би (усміхається). І справа не лише в цьому. Можливо, його братів і не заслали б буквально до Мордовії валити ліс, але радянська система точно змусила б їх заплатити страшну ціну: як мінімум або публічно зректися брата, або втратити можливість працювати за професією.
Радянський Союз вимагав таких жертв від родин людей, які наважувалися втекти. Ми не раз говорили з батьком про ті голлівудські пропозиції вже пізніше, і я ніколи не відчував у ньому жалю чи розчарування. Бо його життя пішло іншим шляхом. З’явилася родина, діти.
Він дуже багато уваги приділяв мені й братові (молодший син Юрія Іллєнка Андрій служить у лавах Національної гвардії України. З 2022 року він воює у складі батальйону "Свобода". До повномасштабної війни був народним депутатом VII та VIII скликань від ВО "Свобода". – Ред.). Тому це вже була інша доля, у якій теж було багато щастя. Крім того, він вважав що не зміг би творити за межами України та українського культурного контексту.
Він дуже багато уваги приділяв нашій із братом освіті та вихованню. І за це ми йому безмежно вдячні. Фактично дав мені приватну кіноосвіту. Я ніколи не навчався в кіношколі, але знімався в його фільмах – і це були мої практичні вправи. Крім того, ми багато говорили про історію та теорію кіно. У цих розмовах він пояснював, як народжується фільм, як мислить режисер, сприймає зображення людське око і як працює свідомість глядача. Я слухав його лекції, читав його тексти, ми постійно щось обговорювали. Фактично я пройшов домашній курс кінорежисури. Він став моїм першим учителем і заклав основу, на яку накладалося все інше.
На знімальному майданчику був вимогливим, іноді, чесно кажучи, навіть занадто. Можливо, десь можна було простіше. Але він не пробачав розхлябаності чи байдужості. Не терпів, коли людина не викладалася на сто відсотків. Тому з ним не всім було легко працювати. Але при цьому навколо нього роками існувала команда людей, які переходили з ним із фільму у фільм. Вони розуміли, що це не самодурство – він просто вимагав максимальної віддачі і не терпів посередності.
Історія навколо картини Іллєнка "Легенда про княгиню Ольгу" сьогодні звучить неабияк актуально. Стрічка стала першим фільмом на кіностудії Довженка, якому заборонили українське озвучення. Причина: мовляв, за часів княгині Ольги української мови ще не існувало. Фактично це була та сама ідеологічна конструкція, яку згодом десятиліттями повторюватиме російська пропаганда – про неіснування окремої української історії. Після виходу стрічки радянська критика діяла показово вибірково: сам фільм хвалили, а дружину режисера Людмилу Єфименко, яка зіграла головну роль – нищили. За словами близьких, це був спосіб вдарити саме по Юрію Іллєнку – через найдорожчих людей. Режисер болісно переживав атаки, але намагався не демонструвати вразливості й реагував іронічно: "Хай пишуть що завгодно, аби прізвище – правильно".
"Це була та сама російська імперська концепція про "три братні народи" і колиску російської державності від часів Київської Русі, яку Радянський Союз повністю успадкував, – каже Пилип Іллєнко. – Саме тому для радянської влади українська мова у фільмі про княгиню Ольгу була неприйнятною. Визнати, що князі Київської Русі можуть говорити українською, означало фактично визнати українську ідентичність і державність. А на це система піти не могла. Батько дуже хотів зробити україномовну версію картини. І її вдалося створити вже після його смерті, коли це дозволили технології. У певному сенсі це стало виконанням його заповіту.
Як він ставився до такої критики? Це не була критика – це була травля. З одного боку, життя зробило батька дуже стресостійким до таких атак. А з іншого – він узагалі був людиною, яка важко йшла на компроміси. Не лише в творчості, а й у конфліктах. Не уникав їх, не ховався. І це коштувало йому дуже дорого. Можливо, якби був м’якшим, то не нажив би собі стільки ворогів. Частково цей "пакет ворогів" батька дістався й мені у спадок. Коли я сам став помітною фігурою в українській кіноіндустрії, то на початку мені доводилося долати спротив та упередження просто через прізвище Іллєнко.
І це не якісь фантазії – мені прямо навіть деякі цитати передавали, що там хто про мене казав. Але цей етап доволі швидко минув. Передусім тому, що такий спротив йшов переважно від старшого покоління, пов’язаного зі старими конфліктами, образами та заздрощами. А українське кіно тоді стрімко молодшало. Для молодших людей Юрій Іллєнко вже був радше легендою, постаттю з історії кіно, а не учасником їхніх особистих біографій. Втім, у спадок від батька мені дісталися не лише вороги. Його друзі – теж".
Після виходу "Молитви за гетьмана Мазепу" на початку 2000-х Юрій Іллєнко пережив, мабуть, наймасштабнішу хвилю публічного цькування вже не в радянські, а незалежні часи. Стрічка, яка радикально переосмислювала постать Івана Мазепи та українсько-російську історію, викликала шалений спротив у Росії. Фільм звинувачували у "нарузі над російською історією". Особливо показовою стала прем’єра картини: тодішній віцепрем’єр-міністр України Володимир Семиноженко демонстративно залишив залу під час показу. Цей жест став політичним сигналом – значна частина української еліти виявилася не готовою до настільки різкого антиімперського висловлювання в кіно. Не менш гучним був скандал навколо російського телеведучого Дмитра Кисельова, який на той час працював в Україні. Під час одного з ефірів між ним та Іллєнком спалахнула суперечка через "Молитву за гетьмана Мазепу". Режисер відкрито говорив про колоніальну політику Росії щодо України.
"Чому Семиноженко пішов? Ну, мабуть тому, що він був українофобом, – каже Пилип Іллєнко. – Це ж не приватна особа вчинила, а один з керівників уряду. Навколо "Молитви за гетьмана Мазепу" великий скандал почався ще до її появи, а інформаційний вибух стався власне після прем’єри на Берлінському кінофестивалі. Подивіться: головним інформаційним атакувальником фільму був Дмитро Кисельов – тоді ще молодий московський телеведучий на українському каналі. А тепер він – один із головних пропагандистів Росії.
Стався той знаменитий конфлікт у прямому ефірі, після якого батько просто встав і пішов зі студії. Це відео є в інтернеті. Я його свого часу отримав від телеканалу й виклав. По суті, це була одна з перших інформаційних битв тієї війни, яка сьогодні вже дійшла до повномасштабного вторгнення. Батько це гостро відчував, і попереджав про це. Саме після історії з "Мазепою" вирішив іти в політику. Казав: "Більше не бачу сенсу знімати кіно, якщо це кіно не може дійти до глядача, якщо замість розмови про нього влаштовують інформаційне кілерство і цькування". Був переконаний, що український інформаційний простір треба захищати від московської окупації.
Тоді й відбулося знайомство батька з Олегом Тягнибоком. Вони зустрілися у нас удома – Тягнибок прийшов в гості. Там був присутній також мій брат, тоді він якраз закінчував школу. До речі, так стартувала і його політична карʼєра. І після цього батько почав дедалі активніше включатися у політичну діяльність. Став одним з ідеологічних лідерів партії "Свобода". Ледь не першим з представників української інтелігенції прямо заявив у телеефірі: "Я – український націоналіст". Це було, до речі, в ефірі Савіка Шустера, прости Господи. Сьогодні це може звучати звично, але тоді слово "націоналіст" для багатьох майже дорівнювало слову "нацист". Назвати себе націоналістом у прямому ефірі – це був сильний виклик пострадянській системі й суспільним настроям того часу. І фактично останні роки життя батька були присвячені політиці та боротьбі за українську Україну.
Я от сьогодні переглядав старі документи й натрапив на свій ідентифікаційний код, виданий у 1998 році податковою інспекцією Радянського району Києва. Спеціально перевірив: Радянський район у столиці існував аж до 2001 року. Я вже мовчу про пам’ятник Леніну, який простояв на бульварі Шевченка узагалі до Революції Гідності. Ми сьогодні вже багато чого забули й часто не усвідомлюємо, якою насправді була Україна на початку 2000-х, коли батько зняв "Молитву за гетьмана Мазепу".
А цей фільм, по суті, пророчо передбачив багато з того, що відбувається зараз. Зокрема – російські каральні акції та масові вбивства, показані через трагедію Батурина. На той момент комусь це здавалося перебільшенням або провокацією, але сьогодні виглядає як пророцтво і попередження. І це було ще тоді, коли Володимир Путін лише прийшов до влади, але вже було видно, що його політика будується навколо культу Російської імперії та постаті Петра І. Водночас в українській владі тоді залишалося багато людей, повністю орієнтованих на Москву. Тодішній віцепрем’єр Володимир Семиноженко демонстративно залишив залу під час прем’єри фільму. Доходило до абсурду: навіть деякі українськи дипломати в Берліні публічно вийшли із показу.
Навколо "Молитви…" тоді взагалі було дуже багато страху й відмежування. Від картини почали відхрещуватися навіть ті, хто спочатку її підтримував чи допомагав запускати. Я на той час вже був дорослою людиною і добре розумів, що відбувається. Але і для мене став шоком масштаб цькування. Це була не просто критика фільму – це була грандіозна публічна дифамаційна кампанія проти нього. До неї долучилися політики, медіа, публічні особи.
І все це дуже чітко вкладалося в російський інформаційний вплив на Україну того часу. Можливо, десь це було пряме замовлення, а десь – звичайне малоросійство. Зараз таких людей називають "ватниками" чи "ждунами", тоді цих слів ще не існувало. Значна частина українського медіапростору фактично жила в російському контексті: популярне телебачення було переважно російськомовним, великі газети – теж. І якщо сьогодні знову подивитися "Молитву за гетьмана Мазепу", стає очевидно: цей фільм назвичайно сильно випередив свій час – і ідеологічно, і естетично".
Старший син Юрія Іллєнка Пилип – український кінопродюсер, колишній голова Державного агентства України з питань кіно, яке очолював у 2014-2019 роках. За його каденції в Україні різко зросла кількість національних фільмів, було запущено нову систему державної підтримки кіно, а українські стрічки почали регулярно виходити у широкий прокат і потрапляти на міжнародні фестивалі. Держкіно підтримало чимало проєктів, серед яких – "Кіборги", "Додому", "Захар Беркут", "Мої думки тихі". Пізніше Пилип зосередився на продюсерській діяльності. Однією з останніх його робіт став фільм "Втомлені", який зараз крокує кінотеатрами.
"Чи подобається мені те, що зараз відбувається з українським кіно? – каже Пилип Іллєнко. – Слухайте, які взагалі можуть бути претензії, коли країна живе в стані війни? Сам факт, що українське кіно сьогодні продовжує існувати, зніматися й виходити в прокат, – уже диво. І при цьому фільмів виходить стільки, що вже майже неможливо знайти вільну дату для релізу – календарі розписані на місяці вперед, уже формується перша половина наступного року. Тому говорити зараз про якісь претензії чи невдоволення – просто несерйозно. Є кіно таке, яким воно може бути в цих умовах.
Наші "Втомлені" – це історія кохання двох українських ветеранів Люби та Андрія, які зустрічаються в дуже складний період життя. Вони закохуються одне в одного й водночас намагаються впоратися з внутрішніми травмами. А чи здатна любов подолати все – про це вже сам фільм. Це режисерський дебют для мого друга Юрія Дуная, з яким багато років працюємо разом. І мені здається, що він узявся за надзвичайно складну тему, але зробив це делікатно й обережно. Це не той фільм, у якому вам дають готові відповіді. Але це стрічка, яка точно викликає сильні емоції, не залишає байдужим і змушує замислитися. І, попри весь воєнний контекст, це передусім дуже особиста романтична історія".
Людмила Єфименко – українська акторка театру і кіно, друга дружина режисера Юрія Іллєнка (перша – Лариса Кадочнікова). Глядачі пам’ятають насамперед за яскравими й незвичними ролями у фільмах чоловіка – зокрема в картинах "Легенда про княгиню Ольгу", "Лісова пісня. Мавка" та "Молитва за гетьмана Мазепу". Подружжя прожило в шлюбі 35 років. Виховали двох синів – Пилипа та Андрія. Після смерті Іллєнка фактично відійшла від активної роботи в кіно. В інтерв’ю зізнавалася, що відмовлялася від пропозицій, оскільки не хоче розмінюватися після великого авторського кіно.
"Мама багато від чого відмовлялася свідомо, – розповідає Пилип Іллєнко. – Передусім тому, що не хотіла працювати в проєктах, які вироблялися для російського ринку. Вона взагалі не ходила по кастингах і не шукала собі ролей. Потім, коли українське кіно почало відроджуватися, знялася в кількох фільмах. Але виникала інша проблема: її син був головою Держкіно. І це автоматично створювало конфлікт інтересів. Продюсери побоювалися її запрошувати, бо це могло викликати розмови, ніби я когось змушую знімати власну маму. Виходить, що певною мірою моя кар’єра зашкодила її самореалізації. Цьогоріч у мами буде ювілей. Але гучних святкувань не планується. Зараз ми нічого особливо не святкуємо. Тим паче мій брат майже постійно перебуває на фронті. Звичайно, ми родиною вітаємо маму й намагаємося провести цей день разом. Але будь-які банкети сьогодні здаються недоречними".
Юрій Іллєнко помер 15 червня 2010 року. Він принципово був проти поховання на Байковому кладовищі в Києві – попри те, що там традиційно знаходять спочинок найвідоміші українські митці. Іллєнко похований у малій Прохорівці – невеликому селі на Канівщині. На початку 1970-х режисер придбав тут стару сільську хату, яку власноруч перебудовував. За рік до смерті Іллєнко почав облаштовувати в Прохорівці родинну капличку. Він буквально зрежисирував власний відхід: продумав місце прощання і спосіб поховання. Після кремації урну з прахом режисера помістили в цій капличці.
"Прохорівка – це серце України, – каже Пилип Іллєнко. – Там – Дніпро, який не знищили штучні моря, де він ще зберіг свій первозданний вигляд. Просто навпроти – Тарасова гора, де похований Шевченко. Батько купив там маленьку сільську хату ще на початку 1970-х. В селі він не дуже й відпочивав – багато працював, писав сценарії, а потім навіть знімав фільми. Він власноруч перебудовував і розбудовував будинок, посадив сад, і я ще з дитинства допомагав йому в цьому.
За рік до смерті почав зводити капличку, сам вирізав дерев’яну ікону. Я потім покрив її десятьма шарами яхтового лаку, щоб захистити від дощу, вітру й часу. Батько до деталей продумав свій відхід. Зрештою, режисура – це ж уміння режисувати все. Навіть власний похорон. Але зрежисирувати свій відхід, мабуть, дано не кожному режисерові. Лише великим".
9 травня відбудеться вечір-триб’ют до 90-річного ювілею Юрія Іллєнка. Подію організовує кінофестиваль Миколайчук OPEN за підтримки Державного агентства України з питань кіно. У програмі – спецпоказ фентезі "Лісова пісня. Мавка", відверта розмова з синами митця та ексклюзивна експозиція картин режисера з приватного архіву родини. Вхід на подію вільний. Початок о 17.00 у кінотеатрі "Оскар" (ТРЦ Gulliver).
Напередодні у Чернівцях відкрилася перша з 1998 року виставка художніх робіт Юрія Іллєнка, яка триватиме до 27 червня. У день народження режисера у Києві покажуть унікальні полотна майстра, які не представлені в чернівецькій експозиції. Київський показ стане своєрідним прологом до великої ретроспективи фільмів Юрія Іллєнка, яка пройде в межах Миколайчук OPEN у Чернівцях із 13 до 20 червня. Глядачам покажуть знакові стрічки режисера, а також проведуть спеціальні лекції та дискусії про його творчість.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з оперною зіркою Людмилою Монастирською – про повернення росіян на світові сцени, Чайковського в Україні та діаманти від прихильників.
А ще читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з однією з найшанованіших кастинг-директорок України Аллою Самойленко – про спекуляції війною на екрані, одні й ті ж обличчя в кіно та славетного сина.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!