"Залужному було некомфортно – це помітно". Зіркова фотографка – про Imagine Dragons із прапором України, Playboy на фронті та розчарування в Туреччині

Кадри, на яких фронтмен гурту Imagine Dragons Ден Рейнольдс підіймає над сценою одразу два синьо-жовті прапори в столиці Португалії Лісабоні, влітку розлетілися соцмережами і стали вірусними. Зробила їх 28-річна уродженка Кропивницького – зіркова фотографка Аліна Квітка.

Ще до повномасштабного вторгнення дівчина переїхала до Туреччини, де прожила багато років, фотографуючи місцевих знаменитостей. Проте агресія Росії в лютому 2022 року допомогла їй ухвалити несподіване рішення – почати все спочатку в Португалії. Про співпрацю з чоловічим журналом Playboy, фотосесію Валерія Залужного для Vogue, таємниці українських знаменитостей та багато іншого – в інтерв'ю Аліни Квітки для OBOZ.UA.

– Аліно, якими були емоції, коли відео та фото з лідером Imagine Dragons, зняті вами на iPhone, з'явилися на українських сайтах? Відчули себе відомою?

– Люди писали мені, що навіть не зрозуміли, що це все було знято на телефон! (Усміхається.) Зі світових зірок я завжди мріяла познімати лідера Imagine Dragons – Дена Рейнольдса. Коли вони приїжджали на концерт до Лісабона, я намагалась всіма шляхами отримати акредитацію фотографа, але не вдалося. Тож довелося викручуватись – робити фото та відео на телефон. Я не відчула себе відомою (усміхається).

Сьогодні деякі українські зірки пишуть мені самі і питають за прайс зйомки. Але для мене це швидше не про відомість, а про визнання мене як професіонала. Також мене запрошують спікеркою на різні заходи для фотографів. На жаль, поки відмовляю, бо мені важко, коли багато людей.

– У чому ваш секрет як професійного фотографа?

– Мені часто пишуть, що на моїх фото всі люди такі гарні та модельної зовнішності. На такі повідомлення я з гордістю відповідаю, що дуже багато моїх клієнтів насправді без досвіду. Секрет у тому, що всі люди гарні – просто треба цю красу побачити.

Коли мені було 12 років, моя сім'я брала участь в одному телевізійному проєкті. Журналісти показали, що я займаюся фотографією. Я тоді тільки починала цю справу, і мені вона дуже подобалась. Спочатку батьки подарували мені "мильницю", я фотографувала природу, вулиці, людей. На мій день народження мама роздрукувала світлини і повісила їх на стіні. Я так раділа! (Усміхається.) Камера на той момент була для мене не стільки про творчість, скільки для моєї соціалізації. Це був спосіб подружитися з людьми, і мені це справді допомагало.

Потім була довга пауза. Я вступила до університету в Харкові та більше не займалась фото. Тільки коли переїхала до Туреччини, подруга попросила сфотографувати її. Я взяла камеру в руки, згадала це відчуття і зрозуміла, що "підсідаю" на цю емоцію. Для себе виділяю два моменти: сам процес (зробити кадр, який складається в картинку, де повністю задоволена всіма складовими) та реакція на нього. Тобто я роблю щось для людини й отримую відгук – це для мене життєво необхідне. По суті, це головна причина, чому я фотографую.

Мабуть, мій секрет і стиль полягають у тому, що я концентруюсь не на собі, а на результаті. Коли в мене є завдання – думаю лише про нього. Тобто я зосереджена не на своїх внутрішніх відчуттях, а на зовнішньому світі і на тому, що відбувається в процесі. На більшості фотосесій я намагаюсь показати людину поза часом, досить класично. Це не про фешн і тренди. А радше про фото, які захочеться переглянути через 5-10 років, і вони все ще виглядатимуть "дорого".

Раніше я була дуже закритою людиною, не могла спілкуватись із незнайомими людьми. Я б не змогла з вами так розмовляти, як зараз (усміхається). Робота фотографа змінила моє життя. Я начебто ховаюсь за камерою, ставлю певний бар'єр. Але водночас це добре працює з моєю психікою. Тому що я концентруюсь на людині, щоб показати її гарною. Коли я на фотосесіях, особливо із зірками, то не думаю про себе, вдягаюсь повністю в чорне, адже зірка не я і не хочу, щоб до мене була прикута увага. Я хочу, щоб у той момент людина почувалася зіркою!

Найбільше, що мені подобається на цьому етапі кар'єри, – те, що на фотосесіях мені довіряють. Це стосується як локації, так і стилю зйомки. Я довго йшла до цього рівня, щоб і знаменитість, і члени її команди прислухалися до моєї думки. Особливо я це відчула на фотосесії з Раміною. Це було таке щастя, і вони побачили це на результаті.

– Хто з українських і турецьких знаменитостей потрапив у ваш кадр? З ким найбільше сподобалося працювати?

– Першою з українських зірок я фотографувала Дарʼю Астафʼєву. Обожнюю її, вона просто неймовірна душа. Її портрет – досі один із моїх найулюбленіших.Також я фотографувала Раміну Есхакзай, Лєру Мандзюк, Ліліт Саркісян (художниця), Олега Скрипку, Надію Мейхер, Едгара Вінницького, Євгена Коноплянку тощо.

Я мріяла пофотографувати Марію Єфросиніну, писала їй, та вона не бачила моїх повідомлень. Моя колега про це знала, тому залишила коментар під її дописом на кшталт "подивіться роботи @kvitka.photo, вона мріє вас пофотографувати", а я попросила читачів у stories лайкнути. Під коментарем було понад 300 лайків, тож Марія помітила (усміхається).

Також честю для мене було, коли отримала запрошення фотографувати в центр Superhumans. Відверто скажу: думала, що не справлюсь, бо емоції візьмуть гору. Але замість жалю мене переповнювали інші почуття – неймовірної поваги та захоплення такими сильними людьми. Я зустріла тих, кого війна змінила фізично, але не змогла зламати внутрішньо. Кожен із "суперів" – це історія сили, стійкості та неймовірної любові до життя, а їхні протези – це не символ обмежень, а символ перемоги над обставинами. Пізніше фото будуть використані в книзі та на виставці для привернення уваги іноземців.

З турецьких знаменитостей, з яких, власне, і почався мій творчий шлях, були: співак Махмут Орхан, акторки Сила Тюркоглу, Башак Гюмюльджинеліоглу, Фарах Зейнеп та актор Халіль Ібрагим Джейхан.

– Як ви опинилися в Туреччині?

– Коли я навчалася в університеті, у мене почалися стосунки на відстані з турком. З часом ми вирішили жити разом, тому я переїхала до Туреччини, адже мене нічого не тримало в Україні. Я прожила там кілька років, але коли почалося повномасштабне вторгнення, велика частина турецького суспільства або толерувала росіян, або підтримувала їх, або звинувачувала у всьому Америку. Я вже не могла там жити, у мене була агресія, я була нещаслива.

Спочатку я ще наївно робила туркам відео на TikTok про війну, бо думала, що зможу змінити їхню думку. Якось я навіть записала розмову з турецьким таксистом (не знімаючи його обличчя), який висловив поширену там думку, що, мовляв, у війні винні США. Це відео набрало пів мільйона переглядів, але в коментарях 90% читачів підтримали цього таксиста і засудили мене за те, що я взагалі записала цю розмову! Можливо, це пов'язано з тим, що таксисти, зокрема водії, важко працюють, у них немає часу читати, аналізувати, тобто вони приходять додому втомлені, вмикають новини, слухають когось і сприймають цю думку. А можливо, новини їм показують з таким окрасом, що все-таки Путін не зло. Але ми ж знаємо, що він зло!

Пізніше я видалила відео, але це наклало на мене серйозний відбиток та моє рішення щодо переїзду з цієї країни. Не хочу нікого не звинувачувати, але я не перероблю людей. Та моя відповідальність – або прийняти це і жити там чи переїхати туди, де мені буде комфортно.

– На вашу думку, чому образ турецького чоловіка такий популярний?

– Саме через серіали та образ "турецького чоловіка", який вони сформували, світ і закохався у цю картинку і думає, що всі турки такі. Але я змушена розчарувати – вони абсолютно різні. На мою думку, маскулінність, чоловічий стержень проявляється не в брутальній зовнішності, а в діях.

– Яке у вас склалося враження про турків загалом (як чоловіків, так і жінок)? Який у них спосіб життя? Харчування?

– Турки завжди заплатять за жінку в ресторані, навіть якщо це просто колега; допоможуть нести валізу. В них справді є галантність, і це підкорює. Сучасні турчанки дуже доглянуті, вони мають відчуття смаку, але потрібно врахувати, що люди там більш консервативні та релігійні. На мою думку, секрет турецьких жінок не в зовнішності, а у впевненості в собі. Їхня привабливість йде зсередини. Вони знають собі ціну, чого вони варті, бо батьки виховували як королев. Я вважаю, що цього не вистачає у нашому вихованні.

Турки дуже люблять футбол, обговорювати політику. Що мені в них подобається – так це те, що в них є сімейні традиції, тобто вони святкують події всією сім'єю, поважають старших. А ще вони люблять тварин, особливо котів, які просто скрізь – у банках, метро, лежать, як царі (усміхається). У Туреччині культ котів, і я у захваті від цього. Також у них є кав'ярні спеціально для чоловіків, де вони грають в ігри, п'ють каву. Тобто вони досить соціальні, в них потужне виробництво серіалів, популярні актори. Ці серіали відомі в багатьох країнах, особливо в нас.

У Туреччині дуже смачні десерти – пахлава, лукум; класна вулична їжа. Але є деякі дивні страви, наприклад кокореч – це м'ясна страва з баранячого шлунка та субпродуктів, чи тавук-гогсу – десерт з курячого філе з молоком, як пудинг. Тобто там не відчувається м'ясо, воно розбирається на волокна, і ось такий десерт. Ще в них дуже смачні супи – як пюре. До речі, в турків є цікава традиція: після гулянки, вже під ранок, вони можуть їсти саме суп. Це мене так здивувало, коли я тільки приїхала і пішла з чоловіком на весілля до наших друзів.

– Чому ви переїхали саме до Португалії?

– Це було емоційне та непідготовлене рішення. Якось побачила оголошення в групі українців, що одна дівчина їде в Україну і здає своє житло на два тижні. Я сказала чоловікові, що хочу в Португалію на відпочинок. Пам'ятаю чітко момент, як десь на шостий день розумію, що не хочу повертатись до Туреччини. Тому що за весь цей час у мене жодного разу не було почуття агресії, ніяких неприємних відчуттів. Тобто я просто спокійно жила, дихала, мене нічого не дратувало. І все, я вирішила залишитись у Португалії. Чоловік не був готовим переїжджати, також у нас були деякі розбіжності щодо ставлення до війни. Він хороша людина, просто наші шляхи розійшлись.

Було дуже важко побудувати все заново, адже я не мала ніякої фінансової подушки. До того ж не звикла до життя однією, відчувала себе дитиною. Але я вийшла з тієї ситуації, зараз, на щастя, все стабільно. Вже навіть провела декілька фотосесій для місцевих знаменитостей, а також фотографувала для бренду відомої української дизайнерки Дарії Донець. Крім цього, у Португалії соціум, який мені найближче відгукується. І океан, що дуже класно для фотографа. Я люблю цю країну (усміхається).

– Бачила, що ви проводили зйомку для української версії чоловічого журналу Playboy. Як почалася співпраця?

– Я випадково познайомилась із головним редактором журналу Playboy – Владом Іваненком. Це просто неймовірна людина. Я їздила на фронт в Оріхів Запорізької області як фотографка від "Культурного десанту", організованого Миколаєм Сєргою. Крім мене, поїхала також дівчина з обкладинки Playboy – Ірина Білоцерковець, якій на третій день повномасштабного вторгнення осколки від прильоту в будинок потрапили в машину, у якій вона перебувала з дітьми. Їй розсікло око, яке, на жаль, не вдалося врятувати. Уявіть, що ця жінка пережила, але Ірина не побоялась поїхати на фронт, особисто відвезти ці журнали хлопцям та показати, що вони не одні!

Потім ще я їздила у Часів Яр Донецької області. Це найстрашніше, що я пережила в житті, Хоча до цього на першому місці був 7-бальний землетрус у Туреччині, а жила я на 10-му поверсі... Але я в Часовому Ярі була декілька годин, а хлопці там постійно, тому взагалі навіть і не порівнюється... Я привезла їм журнали, та раптом виникла ідея сфотографувати двох військових у полі з журналом Playboy. Відправила фото Владу, вони йому дуже сподобались, і їх вирішили опублікувати. Хлопці були дуже раді! Пізніше ще три мої фотосесії опублікували в журналі.

Я вважаю, що все залежить від головного редактора. Якщо в нього такі думки і він справді хоче щось донести, то навіть у чоловічому еротичному журналі будуть не просто картинки гарних жінок, а справжня естетика.

Тому журнал Playboy для мене став відкриттям. Ніколи і не подумала б, що з таким захватом розповідатиму про нього! Коли почала гортати його, то зауважила, що там не стільки про оголені тіла, а й багато розділів про спорт, про психологію, інтерв'ю з бізнесменами, благодійні проєкти.

– Ви розкритикували фотосесію посла України у Великій Британії генерала Валерія Залужного для журналу Vogue. Мовляв, як можна показати особистість настільки незграбно. Якби у вас була можливість сфотографували пана Залужного, як би ви це зробили?

– Робота з такими особистостями не повинна бути імпровізацією, треба ретельно готуватися. Мабуть, я б не одягала його в те, у чому йому некомфортно, і не ставила б у позу, яка йому не відповідає.

Людині було некомфортно – і це помітно.

Мені б хотілося більше уваги зосередити на рисах пана Валерія, на його очах, на його внутрішньому світі. Тобто для мене фотографія – це не про одяг, це не про фешн! І коли мені кажуть, що я фешн-фотографка, я не ображаюся, але до мене це не відноситься. Тому що я не фотографую одяг, мені він важливий на фотографії, але для того, щоб підкреслити людину, а не відволікати від неї. Тобто у фотосесії для журналу Vogue я побачила окремо костюм, окремо обличчя Залужного з емоцією, яка мені не зовсім зрозуміла.

– Нещодавно ви фотографували блогерку Тетяну Пренткович. Чи було відомо вам про скандал, у який вона потрапила? Ви взагалі комусь відмовляєте?

– Я не співпрацюю з людьми, які мають відверто протиукраїнську позицію. У випадку з Тетяною я звертала увагу не на скандал, а на її внесок у підтримку України.

– Іноді складається враження, що українська мова стала певним чином "робочою", а в побуті домінує російська. Ви можете це підтвердити на прикладі співпраці зі знаменитостями?

– Усі, кого я фотографувала, спілкувались українською мовою. До вступу в університет у мене був суржик, за який мене соромили. Я вважаю, що була дурною, намагаючись тоді ідеально розмовляти російською. Але в тому віці я ще не аналізувала, у мене не було елементарних знань, і мені соромно через відсутність позиції. На жаль, повне усвідомлення прийшло саме з початком повномасштабного вторгнення. Пам'ятаю, що за кілька днів до цього, коли вже все було зрозуміло, я стала абсолютно україномовною.

Приймаю той факт, що багато людей все ще спілкуються російською, але я відповідальна за свій вибір і за те, що роблю. У мене є чудовий приклад – близька подруга, яка має велике значення в моєму житті. Вона з Сіверськодонецька, що в Луганській області, і все життя спілкувалася російською, але з початком повномасштабного вторгнення я жодного разу не чула від неї російського слова. Тому переконана: якщо людина захоче, то обов'язково перейде на українську мову; якщо досі не перейшла, то немає сенсу її переконувати, бо вона вже, мабуть, зробила свій вибір.

Але, звичайно, це дуже круто, якщо людина передумає і все-таки перейде на українську мову. Бо особисто мене тригерить, коли я чую російську за кордоном або коли приїжджаю в Україну.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зірковою дизайнеркою Дарією Донець – про маму Ілона Маска, віщий сон 24 лютого і те, чому модні покази зараз не на часі.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з фотографкою Аліною Рост – про фотосесію Зеленських для Vogue, знакові слова Подкопаєвої і те, як проміняла США на село в Україні

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!