Відео дня
У Росії засудили 19-річну дівчину за вірш Шевченка і висловлювання проти війни в Україні: повний текст її промови в суді
У Росії до 2 років і 8 місяців засудили 19-річну активістку Дар'ю Козирєву за вірш Тараса Шевченка та відкриті висловлювання проти війни в Україні. Зокрема, дівчину визнали винною у систематичній "дискредитації" російської армії.
Про це повідомляє Reuters. Відомо, що Козирєва неодноразово засуджувала російське вторгнення в Україну.
У 2022 році вона залишила чорною фарбою напис "Вбивці, ви його розбомбили. Юди", на артоб'єкт біля Ермітажу, таким чином відреагувавши на руйнування Маріуполя російськими окупантами. Крім того, дівчина спілкувалася з журналістами "Север.Реалії" та створювала протестні графіті в центрі Санкт-Петербурга.
Наслідком її активної позиції стало відрахування з медичного факультету Санкт-Петербурзького державного університету на початку 2024 року, після того як її оштрафували на 30 тисяч рублів за проукраїнські пости в соціальних мережах.
У 2024 році, на другу річницю початку повномасштабної війни, Козирєва розмістила аркуш паперу біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Петербурзі із рядками його "Заповіту". За це її затримали та майже рік утримували в СІЗО, після чого перевели під домашній арешт.
18 квітня російський суд у Санкт-Петербурзі оголосив дівчині вирок – майже три роки ув'язнення. На судовому засіданні Козирєва заявила про свою невинуватість, назвавши справу проти себе "однією великою вигадкою".
На одній зі сторінок користувачів Facebook був опублікований повний текст її промови в суді.
"Якби Тарас Григорович випадково потрапив у наш час, тут, можливо, від мене очікується фраза, що він був би тихо вражений. Ні, він навіть не здивувався б – від слова зовсім. Надто вже звично він побачив би картину. Московія знову лізе.
Звичайно, війна почалася не у 2022 році, і навіть у вузькому сенсі відправною точкою варто вважати 2014-й. 2014-го розпочали ті ж росіяни, винні в кожній краплі пролитої крові. У широкому сенсі війна йде навіть не з 14-го, а сотні років.
Дивовижна риса російської історії. Хоч би який панував режим, ніби релігія цьому режиму не дозволяє просто взяти і дати спокій Україні. Нічим один від одного не відрізнялися царі, комуністи, який би одяг вони не намагалися начепити.
Здавалося б, за стільки століть могли й зрозуміти: ну відчепіться ви вже, відчепіться. Так, Москва перемагала, багато перемагала, але остаточної перемоги вона так і не побачила ніколи. І не побачить. Український народ їй уже не дасть. Йому вистачило.
Але любителі окупації так цього й не розуміли. Вони не найрозумніші, хоч би як їм хотілося. Їм ніхто не давав просто слова щодо минулого та майбутнього України. Вони не розуміють, що українцям не потрібен старший брат, не потрібен ніякий, тим більше триєдиний російський народ.
Україна – це вільна країна, вільна нація, і вона сама вирішуватиме свою долю. Якщо хтось транслюватиме наративи загарбника, то українці його ненавидітимуть. І нема чого тут говорити про українських націоналістів. Довели самі.
Хтось лізтиме в Україну, його битимуть. І, можливо, боляче. Я щиро бажаю росіянам просто запам'ятати ці великі істини. Україна, ще раз, вільна нація. Вона сама вирішить, як іти дорогою. Сама вирішить, кого вважати другом та братом собі. А когось – лютим ворогом. Сама вирішить, як їй ставитись до своєї історії. І вже тим більше сама вирішить, якою їй говорити мовою.
Я ніби говорю очевидні речі, але очевидними вони не є. Зрозуміло, що Путін не думає, що Україна нація суверенна. У нього багато, втім, чого не вкладається у голові. Типу прав людини, демократичних принципів.
Але навіть ті, хто начебто проти путінської влади, не завжди це розуміють. Не завжди розуміють, що Україна, яка заплатила кров'ю за свій суверенітет, сама вирішуватиме, як їй бути. Хочеться, звісно, вірити, що з настанням демократії рано чи пізно це ставлення зміниться. Хочеться вірити в таке прекрасне майбутнє, де Росія відмовилася від будь-якого імперства, хижого і спраглих крові, або ж прихованого, в людських думках захованого. Ось дай Боже, просто дай Бог.
Я вже згадувала у дебатах, що дуже безглуздо виглядала б згадка кайданів у контексті сучасного становища України. Ну, не допустять українці більше закувати. І зараз не допустили. Але за часів Тараса кайдани, на жаль, були жорстокою дійсністю. У його творчості тому не знайдеш бойових закликів бити москалів. Ну не той час, не ті надії.
Його патріотична творчість – це плач. Плач про гірку долю України. Плач про забуту славу запорожців. Плач про помилки та поразки, через які Україна втратила свою волю.
Він вірив, звісно, що якось повернеться колишня слава, що привиди великих гетьманів повстануть із століть, що Україна скине в себе нарешті ворожі ланцюги. Він не міг точно знати, коли це станеться. Він не міг знати, що вже через пів століття на карті з'явиться Українська Народна Республіка, що ті ж українські селяни, колись закріпачені, безправні, безсловесні, нарешті піднімуть національний прапор, що вони візьмуть до рук зброю і підуть бити більшовиків і добровольців, очолюваний Петлюрою.
На жаль, перемогли більшовики. Причому, на жаль, не лише українцям, багатьом народам. А Україна опинилась у руках лютого ката ще на 70 років.
Зараз щодо сучасності. Сьогодні кайдани давно скинуті. Більше на Україну їх не надіне ніхто. Народ століттями лив кров за свою свободу. Більше він цієї свободи нікому не віддасть. Українці пам'ятають, пам'ятають чудово, як колись боролися їхні батьки.
І хочеться спитати лише одне. Чи пам'ятає це східний сусід? Комуністів більше немає, на щастя, царів поготів, а імперські традиції, здається, залишилися.
Так, як я вже казала, у Путіна, схоже, не вкладається в голову український суверенітет. Його б, в принципі, цілком влаштувала поступлива, безсловесна Малоросія, бажано взагалі малоросійська губернія, яка не має своєї волі, яка слухається кожного його слова, яка говорить чужою мовою, забуваючи поступово свою рідну. Десь, безперечно, був прорахунок.
Ну важко Путіну було повірити, що Малоросія йому більше ніколи не світить. Українці просто не дадуть перетворити на неї свою країну. Путін намагався, наполегливо намагався. Він анексував у 2014 Крим, він розпалив війну на Донбасі з усією метою.
У 22-му він, мабуть, вирішив, що настав час завершити розпочате. Гарним був план. Бліцкриг, Київ за три дні. Не дивно, що не вистачило б і три роки і три десятки не вистачило б.
Ворога швидко вибили з околиць Києва, змусили бігти потім з-під Харкова, вибили із Херсона. Окупанти не те що не дійшли до столиці, вони ОРДЛО досі контролюють не до кінця. Частину української землі, так, досі захоплено. Можливо, її буде захоплено ще довго. Це сумно визнавати, але, на жаль.
Однак підкорити Україну Москві не вдалося. Героїчний український народ став на захист Батьківщини. І ціною багатьох, багатьох жертв відстояв свою країну. Національний прапор віє над Києвом і розвиватиметься навіки. Ще відкинувши від столиці, тоді, на початку 2022 року, окупант просто залишився з носом.
Я мрію, звичайно, щоб Україна повернула собі кожну п'ядь своєї землі, включно з Донбасом і Кримом. Я вірю, що одного разу мрія здійсниться. Колись історія все розсудить по справедливості. Але Україна перемогла й так. Перемогла вже. Усі".
Як повідомляв OBOZ.UA, у Росії до 16 років позбавлення волі засудили українця Вадима Чалого, якого звинуватили у тому, що він нібито відправив вибухівку трьом полковникам міноборони РФ. За версією "слідства", він нібито співпрацював зі Службою безпеки України.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!