Блог | Згадуючи роторне родео. Ностальгія за донецькими степами
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Дивився сьогодні відео з Краматорська – бідне місто! Сліди від ударів дронів та КАБів, протидронові сітки над вулицями, половина жителів евакуювалася. Наприкінці 80-х часто бував у цьому промисловому, але симпатичному місті: ставив верстати з ЧПУ на НКМЗ. Так, 35 років я віддав налагодженню і працював на десятках заводів – на жаль, більша частина їх зруйнована росіянами, як от маріупольські Азовсталь та їм. Ілліча. Росія вбила Донбас і мало шансів на його відродження.
Чого я тільки не налагоджував! Аж до хроматографів та атомних спектрометрів. Але однією з перших великих робіт було відновлення роторного екскаватора для Новотроїцького рудоуправління. Це на південь від Донецька, одразу після Докучаєвська праворуч. Та робота запам'яталася.
Зрозуміло, що мені вже не доведеться побачити рідні степи, але хоча б згадаю про них, вгамую трохи ностальгію, навівши уривок зі свого раннього техноесе "Роторне родео". Воно було опубліковано в журналі "Звезда" і на чудовому сайті Інфодон про Донецьк, який з 2014 року не поповнюється, але ще існує. Проте спроба відвідати його стурбувала браузер, він попередив, що це небезпечно і запропонував включити режим покращеного захисту. Загалом усе, що стосується Росія, перетворюється на тлін, порох і лайно.
***
Принагідно виявилося, що робота в степу, влітку – це справжнє задоволення!
Якщо, звичайно, йдеться про налагодження роторних екскаваторів, а не землеробство. Ні, ні, вистачить і тієї картоплі, що я копав на батьківському городі. Батька вона, до речі, також дратувала, але такі були звичаї, традиції сильніші за нас, особливо в Україні. Ну а неприязнь до землеробства, мабуть, передалася нам від діда-механіка, який якщо і орав землю, то лише тому, що сів за кермо першого трактора на селі, а може, й у всій Україні.
Н-дас. Загалом, упоралися ми на подив швидко, але незабаром настав час випробувань. Я мав на увазі перевірку вузлів та механізмів, але екскаватор поставив питання ширше, ми випробували його, а він нас. На той час мав прибути машиніст, та не прибув, паразит, отримавши п'ятнадцять діб у Дніпропетровську, де бешкетував у п'яному вигляді. І що накажете робити?
Інший би розгубився, але в мене такої можливості не було, бригада чекала на зарплатню і дивилася суворо. Назвався груздем, лізь у кузов. Що ж, узявся я за поручні трапа і поліз. Забрався в кабіну, сів за важелі, глянув на всі боки – і забув про все на світі. Навколо, скільки вистачає погляду, золотий степ, сині та білі відвали, далекі та близькі кар'єри до самого горизонту – краєвид, знаєте, природа! Небо блакитне, хмари, тіні від них на степовому золоті...
Гарно. Треба було, мабуть, іти у художники чи письменники! Але в тому й річ, що письменники рідко налагоджують роторні екскаватори і головна проблема у них – муки творчості. Нема про що їм писати! Вони або натужно фантазують, або живуть чужим життям, а мені цілком вистачало свого. Раніше, щоправда, працювати доводилося більше у тісних та темних заводських цехах, де нічого подібного не побачиш. А тут із кабіни роторного екскаватора відкрився такий широкий простір, хвилясте, золотаво-зелене море.
Ах, який прекрасний літній степ! Саме тоді, увімкнувши обома руками головний рубильник, встановивши в потрібну позицію командоконтролер і взявшись за важелі, я ще раз озирнувся і зрозумів – це батьківщина! І справа не в жартах батька над монгольськими предками моєї мами, у що я згодом майже повірив. Усі ми тут азіати. Справа в тому, що я народився і виріс у степу серед відкритих далі. Так, доводилося бувати у горах Адірондака, Криму та Кавказу – і в глухих російських лісах. Бачити різні моря та океани. Клеїти фотошпалери з кокосовими пальмами та золотими тропічними пляжами. Але вся ця краса не може зрівнятися із зеленим літнім степовим морем!
Якщо дощів мало, то степ вигоряє, трава жухне і проступають стерті часом камені, хребці допотопних хребтів. Це каміння було стародавнє і п'ятсот років тому, при татарах; воно було давнім й тисячу років тому, при половцях; і дві тисячі років, за скіфів; і три – за кіммерійців; і шість – при трипільцях. Воно завжди було стародавнім.
До речі, вам ніколи не спадало на думку забратися на найближчий терикон і озирнутися? Що? У вас поблизу немає териконів? Дивно. А на Донбасі вони скрізь, куди не кинь. І хоча середній терикон невисокий, метрів до п'ятдесяти-сімдесяти, вид із нього відкривається чудовий. Дивишся і не надивишся. Милуєшся і не намилуєшся! Безкрайній, полого-горбистий степ зникає в блакитному серпанку на краю неба і землі, і по ньому розкидані темно-сині конуси. Найстаріші з них поросли деревами і дуже прикрашають наші безлісні місця. Але головне, звичайно, степ...
Хто тільки не кочував по ньому! Кіммерійці та скіфи, сармати та алани, хазари та печеніги, половці та татари. З віку у вік, з тисячоліття у тисячоліття. Невідомо, скільки їх пройшло через ці простори, але всі в один голос твердили, що краще за наші степи нічого немає і бути не може! І я їм вірю, я з ними згоден, хоч і перерахував лише тих, хто хоча б ненадовго, хоч би на вік затримався в цих степах обітованих.
А скільки було тих, хто проходив, не затримуючись! Хто лише ніздрі роздмухував, вдихаючи ковильний вітер, хто широко розплющував очі і крутив головою, щоб охопити поглядом неохопні горизонти, але не міг ні зупинитися, ні пригальмувати – ззаду підтискала черга. Гуни, болгари, авари, угри.
Тисячу років тому цим шляхом пройшли на захід і предки моєї дружини – торки, чорні клобуки, турки-огузи. Чорт, не сиділося їм удома! Готи заходили сюди, вікінги, наче тут медом намазано! І я не тільки їм вірю, а й розумію: сам народився в цих степах, ніколи не втомлююся ними милуватися і почуваюся незатишно в лісах чи горах. Тісно там! Як взагалі можна жити без далеких горизонтів!
Ось і Гоголь, покинувши рідні місця, зачах у похмурому Петербурзі. І фельдмаршал Манштейн, аж ніяк не лірик за фахом, підпав під чарівність наших степів. Наставав він влітку 1941 року на Мелітополь і на все життя залишився під їхнім враженням: їдеш на танку день, їдеш інший, а попереду та сама дорога в нікуди! Корифей маневреної війни, він і мав любити степ, оперативний простір, тому й шкодував про чудові танкові дивізії, бездарно занапащені в похмурих московських лісах.
Що ж, все воно так, вірю я їм усім, вірю, але кочували вони не на роторних екскаваторах, та й час тоді плив по-іншому. А мені треба працювати. Відірвав я погляд від блакитних просторів, витяг креслення та схеми і почав розбиратися з керуванням.
…
Звичайно, його давно порізали в металобрухт, той екскаватор, адже скільки води витекло, скільки дощів прошуміло над степом. Машини зазвичай живуть недовго, як собаки. Але щоразу, проїжджаючи через Новотроїцьке, я згадую про свого екскаватора. Та ще дорогою до Одеси, між Бердянськом та Приазовським. Є там дивний такий покажчик на базу відпочинку будівельників: "Екскребул". Не одразу до мене дійшло, що це скорочення від слів екскаватор, скрепер, бульдозер! Н-дас...
Мимоволі виникає в уяві невисокий, степовий Олімп механізаторів, схожий на старий терикон, на якому поважно сидять матері екскаваторники, бульдозеристи і ці, як їх, скреперники. П'ють вони потроху місцевий нектар, закусюють азовською рибкою, і діляться досвідом водіння великих машин! Що тут скажеш? Тільки задумаєшся надовго, крекнеш і почухаєш потилицю.
2005-2026
